§ 3. Абсолютна і відносна довільність знака

Механізм мови можна показати і під іншим, вкрай важливим кутом зору. ^

Основний принцип довільності знака не заважає розрізняти в кожній мові цілковито довільне, тобто немотивоване, і відносно довільне. Лише частина зна­ків є цілком довільною, щодо інших знаків, то в них спостерігаються ознаки, які, не усуваючи довільності, дозволяють розрізнити окремі її ступені: знак може бути відносно мотивованим.

Так, vingt “двадцять” немотивоване, але dix-neuf “дев’ятнадцять” немотивоване вже меншою мірою, бо викликає в пам’яті слова, з яких воно складається, і ті, які з ним асоціюються, наприклад dix “десять”, neuf “дев’ять”, vingt-neuf “двадцять дев’ять”, dix- huit “вісімнадцять”, soixante-dix “сімдесят” тощо; узяті окремо dix і neuf нічим не відрізняються від vingt, але dix-neuf становить вже випадок відносної мотивованості. Те ж можна сказати і про французьке слово poirier “груша” (дерево), яке нагадує просте слово poire “груша” (плід) і чий суфікс -іег викликає в пам’яті cerisier “вишня” (дерево), pommier “яблуня” тощо. Для таких слів, як frêne “ясень”, chêne “дуб” тощо, картина зовсім інша

.Порівняймо ще повністю немотивоване berger “вів­чар” і відносно мотивоване vacher “чередник” або такі пари, як geôle “в’язниця” і cachot “тюрма” (пор. cacher “сховати”), hache “сокира” і couperet “сокира” (пор. couper “рубати”), concierge “консьєрж” і portier “портьє”’ (пор. porte “двері”), jadis “колись” і autre­fois “колись” (пор. autre “інший” + fois “раз”), sou­vent “часто” і fréquemment “часто” (пор. fréquent “частий”), sourd “глухий” і bossu “горбатий” (пор. bosse “горб”), aveugle “сліпий” і boiteux “кривий” (пор. boiter “кульгати”), second “другий” і deuxième “дру­гий” (пор. deux “два”), нім. Laub і франц. feuillage “листя” (пор. feuille “листок”), франц. métier і нім. Handwerk “ремесло” (пор. Hand “рука” + Werk “ро­бота”). Англійська множина ships “кораблі” нагадує своєю формою цілу низку слів: flags “прапори”, birds “птахи”, books “книжки” тощо, тоді як теп “люди”, sheep “вівці” не нагадує нічого.

У грецькій мові dôsô “дам” виражає ідею майбут­нього часу знаком, який викликає асоціацію з Xüsô “розв’яжу”, stéso “поставлю”, tûpsô “ударю” тощо, тоді як еїті “піду” зовсім ізольоване.

Тут не місце з’ясовувати чинники, що зумовлюють у кожному випадку мотивацію; вона завжди тим пов­ніша, чим легший синтагматичний аналіз і очевид­ніший сенс елементів нижчого класу. Справді, якщо існують такі прозорі форманти, як -ier у роіг-іег по­ряд з ceris-ier, ротт-ier тощо, то є й інші форманти, чиє значення затемнене або зовсім ніяке; так, напри­клад, якою мірою суфікс -ot відповідає елементові сенсу в слові cachot “в’язниця”? Зіставляючи такі слова, як coutelas “тесак”, fatras “купа мотлоху”, platras “штукатурне сміття”, canevas “канва”, ми не­ясно відчуваємо, що -as — це властивий іменникам формант, але визначити його точніше не можемо. Проте навіть у найсприятливіших випадках мотива­ція ніколи не абсолютна. Не лише елементи мотиво­ваного знака самі по собі довільні (пор. dix “десять” і neuf “дев’ять” у dix-neuf “дев’ятнадцять”), але і мовна вартість повного знака ніколи не дорівнює сумі мовних вартостей його складових частин; рогг х іет не дорівнює рогг + гег (див. с. 162).

Щодо самого явища, то воно пояснюється викла­деними в попередньому параграфі принципами: по­няття відносно мотивованого припускає 1) аналіз да­ного елемента, отже, синтагматичне відношення; 2) звертання до одного чи кількох інших елементів, отже, асоціативне відношення. Це не що інше, як механізм, завдяки якому будь-який елемент стає придатним для вираження поняття. Досі мовні оди­ниці поставали перед нами як мовні вартості, тобто як елементи системи, і розглядали ми їх головним чином у протиставленнях; тепер же ми розпізнаємо зв’язки солідарності, що існують між ними; серед цих зв’язків є як асоціативні, так і синтагматичні, і довільність знака обмежується саме завдяки їм. Dix- neuf асоціативно пов’язане з dix-huit, soixante-dix тощо, а синтагматично — зі своїми елементами dix і neuf (див. с. 163). Це подвійне відношення становить певну частину його мовної вартості.

Усе причетне до мови як системи повинно розгля­датися, і ми в цьому переконані, саме з цього по­гляду, який майже не цікавить лінгвістів, з погляду обмеження довільності знака. Це найкраща основа для дослідження. Справді, вся система мови ґрун­тується на ірраціональному принципі довільності знака, який в разі необмеженого використання міг би призвести до непереборних ускладнень; однак ро­зуму вдається запровадити принципи порядку й ре- ґулярності до деякої частини всієї маси знаків, і саме в цьому виявляється важливість відносно мотивова­ного. Коли б механізм мови був цілком раціональний, його . можна було б вивчати в самому собі; однак оскільки він становить лише часткове виправлення хаотичної від природи системи, ми приймаємо точку зору, нав’язану самою природою мови, і вивчаємо цей механізм як обмеження довільності знака.

Немає такої мови, де не було б нічого мотивова­ного; але й неможливо уявити, щоб у якійсь мові все було повністю мотивованим. Між двома крайніми точками — найменшою організацією і найменшою до­вільністю — перебувають усі проміжні випадки. Всі мови завжди містять у собі елементи подвійної при­роди — докорінно довільні і відносно мотивовані, але у вельми різних пропорціях. Цю важливу особливість мов можна враховувати при їх класифікуванні.

У певному сенсі — аж ніяк не абсолютизуючи чіт­кішого окреслення форм цього протиставлення, мож­на сказати, що ті мови, в яких немотивованість сягає максимуму, більш лексичні, а ті, де вона знижується до мінімуму, більш граматичні. Але це не означає, що “лексика” і “довільність”, з одного боку, “грама­тика” і “відносна мотивація”, з іншого, завжди си­нонімічні; однак у принципі між ними існує щось загальне. Це неначе два .полюси, між якими рухаєть­ся вся система, дві супротивні течії, що вбирають у себе рух мови: схильність до вживання лексичних засобів, тобто немотивованого знака, і надання пере­ваги граматичним засобам, тобто правилам констру­ювання.

Можна побачити, наприклад, що англійська мова допускає набагато більше немотивованого, ніж ні­мецька; ультралексичним типом можна назвати ки­тайську мову, тоді як індоєвропейська прамова і сан­скрит являють собою взірці ультраграматичних мов. Всередині самої мови весь її еволюційний рух може позначатися безперервним переходом від мотивова­ного до довільного і від довільного до мотивованого. Досить часто внаслідок цього відбуваються відчутні зрушення у співвідношенні обох категорій знаків. Так, французька мова порівняно з латинню харак­теризується, між іншим, величезним зростанням до­вільного: лат. inimïcus “ворог” відразу викликає у свідомості in- та amicus і ними мотивується, тоді як франц. ennemi не мотивоване нічим; воно належить до сфери цілковито довільного, яке, зрештою, є най­важливішою умовою існування лінгвістичного знака. Це зрушення можна констатувати в сотні інших при­кладів: пор. лат. сonstare (stare “стояти”): франц. coû­ter “коштувати”, лат. fàbrica [faber “коваль”): франц. forge “кузня”, лат. magister (magis “більше”): франц. maître “вчитель”, нар. лат. berbicârius (berbix “вівця”): франц. berger “пастух” тощо. Такі зміни надають французькій мові цілком особливого характеру

.¹ Objet відповідає в українській мові двом різним поняттям: об’єкт (як сукупність дослідного матеріалу науки, явищ, що вона вивчає)

з ■

Насправді відкриття належить Ернесту Обертену (Aubertin), який 1861 року зробив на засіданні Паризької антропологічної спілки доповідь на тему: “Про місцезнаходження мовленнєвої здатності”. Поль Брока підтвердив цю тезу на своєму пацієнтові (M.Truhlarova. Obrazkovy slovnik pro afatiky. — Praha, 1975. — S.5). — Прим. ред.

Термін “акустичний образ” може видатися занадто вузьким, адже поряд з відтворенням звуків слова є ще і відтворення його артикуляції, м’язовий образ акту фонації. Проте Ф. де Сосюр вбачає у мові передусім скарб, отриманий мовцями ззовні (с. 25). Акустичний образ становить переважно природну репрезентацію слова і виступає як факт віртуальної мови поза всякою реалізацією в мовленні. Таким чином, руховий аспект може лише матися на увазі чи принаймні посідати щодо акустичного образу підпорядко­ване місце. — Прим. вид.

У сучасних знакових теоріях “акустичний образ” знакової кон­цепції Ф. де Сосюра відповідає термінам “узагальнений акустич­ний образ”, “акустичне поняття”: див. КМ. Тищенко. Лінгвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення. — Мовознавство. — 1980.— № 1. — С.ЗО—34. — Прим. ред.

5

Тут слово “мова” вжите метафорично: очевидно, що певне позна­чення свого часу обрала не мова, а предки членів цієї мовної громади. — Прим. ред.

1 предмет (як сукупність дослідницьких фактів науки, досліджу­ваних наукою якісно специфічних сторін цього матеріалу). Об’єкт може бути спільним для кількох наук. Предмет у кожної науки свій. Очевидно, що в тексті йдеться саме про предмет. — Прим, ред.

2о

Справді, у цих наук об’єкти значною мірою перетинаються (част­ково — спільні), предмети ж — різні. — Прим. ред.

3

Дані сучасної нейропсихології свідчать про активний характер також і цих процесів. — Прим, ред.

4 Пор.: Adrien Naville, Nouvelle classification des sciences, 2^e éd., p. 104. — Прим. вид.

5

Подальший розвиток лінгвістичної термінології привів до сучас­ного розуміння фонеми саме як абстрактного акустичного понят­тя — типу або класу конкретних психічних образів реальних фізичних звуків мовлення. Звуки мовлення вивчає фонетика, їхні конкретні психічні образи — психофонетика, а фонеми — фоноло­гія. — Прим. ред.

6Ф. де Сосюр обстоює тут білатеральну (двобічну, менталіетичну) концепцію мовного знака, критикуючи унілатеральну (антимента- лістичну) його концепцію, що згодом запанувала серед лінгвістів США. — Прим. ред.

7Було б хибно закидати Ф. де Сосюру нелогічність або парадок­сальність у приписуванні ним мові двох суперечливих якостей. Протиставленням двох взаємозаперечних термінів він хотів лише наголосити на тій істині, що мова зазнає перетворень, а самі мовці перетворити її не можуть. Іншими словами, можна сказати: мова є недоторкана, але не є незмінна. — П-рим. вид.

7

Тобто “позначенням, назвою”. — Прим. ред.

її — 8-116«

8 Буде зайвим нагадувати, що вчення про синтагми не тотожне синтаксису, котрий, як побачимо згодом (див. е. 170 і далі), становить лише одну з його частин. — Пргілі. вид.