Завдання для самостійної роботи Завдання і запитання для самоконтролю
Поясніть різницю між бінарною та унітарною системами вищої освіти.
Складіть хронологічну таблицю розвитку аграрної школи в Україні.
Порівняйте особливості навчального процесу в вищій школі України і Німеччини (або в іншій країні – за вибором студента).
Охарактеризуйте основні тенденції розвитку вищої аграрної освіти в Україні.
Індивідуальні творчі завдання
Проведіть історико-педагогічне дослідження виникнення і розвитку профільної освіти та тенденції її розвитку в Україні (за фахом студента:
економічна освіта;
екологічна освіта;
медична освіта тощо).
Складіть рецензію на статтю Л.А.Медвідь “Розвиток економічної освіти в контексті формування національної школи в Українській народній республіці” (Збірник наукових праць «Педагогічні науки». – Випуск ХХХХ, - ХДУ, 2005. – с. 323-328.
Проаналізуйте доповіді студентів на ІІ регіональному науково-практичному семінарі «Болонський процес очима студентів»:
а). Гончарові А., Вожак Н., Деак А. Вища аграрна школа в освітньому просторі України;
б). Діденко Н. Вища інженерна освіта в Україні в контексті Болонського процесу // Другий науков-практичний семінар «Болонський процес очима студентів». – Херсон, ХДУ, 2008.
Що б Ви хотіли доповнити, а за яких проблем подискутувати з доповідачами? Чому?
Проаналізуйте статтю Т.М.Соломки “Особливості само-актуалізації особистості майбутніх фахівців аграрної галузі” // Педагогіка і психологія. – 2008. - №1 (58). – С. 102-111.
Чи співпадають Ваші погляди з поглядами автора? Чому?
Орієнтовні теми для самостійних досліджень та поглиблення знань
Запропонуйте коротку історичну довідку про засновників перших вищих навчальних закладів в Україні.
Поясніть причини виникнення та особливості діяльності товариства “Просвіта” в Україні. Який вплив здійснювало товариство на вишу школу України?
Міні – модуль 1.3.Особливості університетської освіти. Принципи
побудови і структура системи вищої освіти в Україні.
Університет – будь він для хіміків,
фізиків, математиків, юристів –
вчить завжди багатомірності життя
і творчості, терплячості
до незрозумілого і спроби осягнути
безмежне і різноманітне.
Академік д.С. Ліхачов
Особливості університетів та університетської освіти.
В 90-х роках минулого століття – на початку ХХІ століття в Україні мала місце тенденція трансформації вищих галузевих навчальних закладів в університети: економічні, лінгвістичні, сільськогосподарські, медичні, педагогічні тощо. Наскільки наразі вони відповідають поняттю "університет"? Тому слід, вочевидь, проаналізувати особливості університетської освіти.
Ідея університету розкривається у самій назві Unieversitas, що в перекладі з латини перекладається як сукупність. Приведений вище короткий аналіз розвитку системи вищої освіти демонструє, що під поняттям "університет" ("сукупність") розуміли різний зміст. По-перше, в організаційному аспекті університетом стали називати результат об'єднання різних типів вищих навчальних закладів. Типовим прикладом може слугувати Паризький університет, який виник як об'єднання богословської школи Сорбонни з медичною і юридичною школами. По-друге, і дуже важливо, що основна місія університету полягає у залученні молодої людини до сукупності усіх видів знання. Історія науки свідчить, що університети намагалися сформувати універсальні світоглядні позиції для розуміння життя, світу, космосу, людини, дати універсальну освіту випускникам, котрі після завершення навчання в Alma mater, входили до еліти суспільства.
Виокремлюють ще один аспект "сукупності", який відноситься до принципів організації університетської освіти. У першу чергу до них належать принципи, котрі забезпечують неперервність наукової творчості: викладання новітніх наукових знань і методів пізнання та залучення студентів до науково-дослідної діяльності. Тому головне завдання університету полягає у тому, щоб розбудити у юнацтва потяг до науки, допомогти випускникові переносити наукові ідеї в конкретні галузі знань.
С.І. Гессен, узагальнивши історичний досвід, чітко сформулював головні принципи університетської освіти:
повнота, різнобічність і універсальність, пропонованих університетом знань;
дух свободи і творчості у процесі викладання і учіння;
здібність університету до самовідтворення шляхом підготовки викладачів і вчених із числа своїх студентів.
Ці принципи мають бути притаманними кожному університету, незалежно від історичної епохи і характеру його розвитку.
Що слід розуміти під повнотою і універсальністю університетського знання? З точки зору Г.Гельмгольца повнота наукового знання полягає у тому, щоб забезпечити повноцінну взаємодію дослідників зі всіх галузей знання, які ведуть до загальної мети. Саме в університеті повнота науки, яка розвивається, забезпечує, з однієї сторони, широту світогляду майбутнього фахівця, а з іншої – створює засади для розвитку окремих галузей знання. Повноту, різнобічність і універсальність наукових знань розкривають через зміст університетського курсу, безпосередньо через теоретичний, практичний та експериментальний напрями науки, що є основою навчальної дисципліни. Однак співвідношення між теоретичними та практичними компонентами університетської освіти є різним, що безпосередньо впливає на рівень і специфіку підготовки фахівця. Н.В.Бордовська і О.А.Реан підкреслюють, що в умовах університету термін "повнота знань" містить знання основ гуманітарних і природничих наук, знання про природу, людину і суспільство, загальноосвітні знання та глибоку теоретичну підготовку в межах конкретної фахової спеціалізації.
Відповідно вимог різнобічності, повноти і універсальності університетських знань перед Українською вищою школою чітко окреслене завдання: “Формування змісту навчання з дисциплін змістових частин галузевих стандартів вищої освіти має розглядатися відповідно до детального опису визначень і належних знань, навичок і відносин у кожній з восьми галузей, а саме: комунікація рідною мовою; комунікація іноземною мовою; математична грамотність і основні компетентності в науці й техніці; інформаційно-комунікаційна компетентність; “вчись вчитися”; міжособистісні і громадянські компетентності; підприємництво; загальна культура”1.
Другою важливою особливістю університету є свобода викладання і учіння, що потребує відповіді на декілька запитань:
Як в межах єдності наукових досліджень і викладання можна реалізувати ідею свободи науково-педагогічної діяльності викладача університету?
Яким є співвідношення між систематичним навчальним курсом, який складається з лекцій і семінарсько-практичних занять і мета якого полягає в передачі наукових знань, та в стимулюванні до пошуку нових, науковою дисципліною як організацією навчальної діяльності студентів і пошуком ними шляхів вирішення наукових проблем?
Різні університети по різному вирішують ці питання. Викладачі деяких університетів не "читають" окреслений програмою курс, а публічно викладають власні наукові погляди . Відповідно студент не стільки навчається, скільки займається науковою діяльністю. Однак інтенсивна наукова діяльність потребує системних знань наукових теорій і напрямків розвитку наукової думки. Тому сучасний університет зберігає поряд із свободою навчання різноманітні програми предметного і професійного навчання, які мають за мету глибоке оволодіння системою наукових знань та практичних умінь, необхідних для майбутньої професійної діяльності.
Практика інших університетів полягає в наданні переваги викладачам – прекрасним риторам, вмілим пропагандистам наукових знань, які можуть викликати у студентів інтерес до пізнання істини. Однак у обох варіантах важливою особливістю університету є свобода висловлювання наукових поглядів, свобода науково-педагогічної творчості, свобода думки та слова.
І.Г. Фіхте розглядає університет як вищу наукову школу, яка відкриває наукові істини і перевіряє результати новітніх відкриттів. Слід у той же час зазначити, що сучасні університети готують своїх випускників не тільки до науково-дослідної діяльності, але і до професійних обов'язків у конкретній практичній діяльності. При цьому традиційна –духовна і культурологічна місія університету повинна залишатися незмінною. Отже, ідея, яка об'єднує всі університети світу, полягає в їх якості як наукового і інтелектуального центрів розвитку суспільства.
Третя особливість університетів – це їх здібність до самовідтворення науково – педагогічних кадрів з числа власних студентів, що символізує потенціал саморозвитку і свободу науки. Вочевидь, мова йде про наукові школи, які створюються в університетах, і які виконують функції "інкубаторів" науково-педагогічних кадрів. Історики науки традиційно приводять як приклад наукову школу Ернеста Резерфорда, учні якої створили яскраву плеяду всесвітньо відомих вчених – фізиків. Серед представників «школи Резерфорда» в галузі дослідження атома і атомного ядра яскраво сяють такі «зірки» як: Н.Бор, Г. Гейгер, О. Ган, Дж. Кокрофт, Г. Мозлі, М. Оліфант, Дж. Чедвік, П. Капіца, Ю. Харитон, О. Лейпунський, К. Синельников та багато інших.
Парадигми університетської освіти.
В процесі еволюції університетської освіти сформувалися її історично змінні парадигми, кожна з яких утворилася в залежності від домінування в певну історичну епоху ідеального уявлення людини про універсальне знання.
Термін “парадигма” був запозичений педагогікою з філософії, де це поняття має декілька дефініцій. В античній і середньовічній філософії воно характеризувало галузь вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого Бог – Деміург створює світ. Відомо, що термін “парадигма” вперше запропонував позитивіст Р.Бергман, проте пріоритет у його вживанні й поширенні належить Т.Куну, який в книзі “Структура наукових революцій” (1962) обґрунтував особливість парадигми як сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, які сприймаються за зразок наукової діяльності.
У 90-х рр. ХХ століття цей термін став постійно використовуватися в педагогіці, набув педагогічного значення. В сучасній науці термін “парадигма” визначають як систему теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, що приймаються за зразок рішення всіма членами наукового співтовариства.
Є.В.Бондаревська, С.В.Кульнєвич, В.О.Сластьонін стверджують, що педагогічна парадигма – сталий погляд, який став звичним, певний стандарт, зразок рішення освітніх і дослідних задач.
Н.В. Бордовська, О.А. Реан пропонують наступну класифікацію парадигм університетської освіти:
культурно – ціннісна;
академічна;
професійна;
технократична;
гуманістична.
Культурно-ціннісна парадигма спирається на засвоєння студентами універсальних елементів культури і фундаментальних цінностей минулих поколінь засобами систематичного і поглибленого вивчення надбань великих мислителів. Навчання найчастіше відбувалося латинською чи грецькою мовами, що характерно для перших університетів. Культурно – ціннісна парадигма орієнтувала молодь на різнобічне пізнання оточуючого світу. Випускники університетів отримували вище звання освіченої людини – філософа чи богослова. Така стратегія освіти з далекої давнини до нашого часу традиційно належить до феномену класичної освіти.
Академічна парадигма університетської освіти характеризується пріоритетом теоретичних знань і розвитком фундаментальних наук, орієнтацією на підготовку випускників університету до пошуку нових знань, розуміння і пояснення оточуючого світу з теоретичних позицій. В межах цієї парадигми головною цінністю вважаються наукові знання про природу, людину в суспільстві, космос, життя. За типом та якістю засвоєння наукових знань, фундаментальних і прикладних досліджень розпочали виокремлювати такі види університетської освіти як біологічна, математична, філологічна, фізична, хімічна тощо. Головною академічною традицією університету визначається систематичне вивчення фундаментальних основ науки, яке передбачає безпосередню участь студентів у процесі наукових досліджень.
Професійна парадигма знайшла прояв у збагаченні і розширенні змісту університетської освіти. В межах цієї парадигми наука перестає бути самостійною у якості засобу пізнання і пояснення світу. Вона почала виконувати функцію виробничої сили, яка сприяє розвитку техніки і виробництва. У результаті подібного підходу університет почав концентрувати і розширювати не тільки спектр наукових знань, але й кращі зразки соціокультурної і професійної діяльності людини. З того часу в університетах стали отримувати вищу медичну, юридичну, економічну, педагогічну, інженерно-технічну та іншу вищу професійну освіту як відповідь на соціальний запит суспільства.
Технократична парадигма виступає на перший план в ХІХ-ХХ століттях як своєрідний світогляд, суттєвими рисами якого є: примат техніки і технології над науковими і культурними цінностями, вузькопрогматична спрямованість вищої освіти і розвитку наукового знання. При визначенні мети і змісту університетської освіти згідно цієї парадигми домінують інтереси виробництва, економіки і бізнесу, розвитку техніки і засобів комунікації. У зв’язку з цим у ХХ ст. з гуманітарною та природничо-науковою компонентами університетської освіти відбулися суттєві, далеко не кращі зміни. З цього приводу не можна не взяти до роздумів слова занепокоєння видатного українського мислителя Г.С.Сковороди (1722 – 1794): “Що може бути гірше за людину, яка володіє знаннями найскладніших наук, але не має доброго серця? Вона усі свої знання застосовує для зла”.
Наразі альтернативою технократичній і професійно-прагматичній парадигмі університетської освіти виступає гуманістична (від лат. humanus – людський, людяний) орієнтація університетської освіти. Згідно гуманістичної парадигми головною цінністю університетської освіти постає особистість людини з її здібностями та інтересами. В умовах університету молода людина повинна отримати універсальну освіту і вибрати сферу професійної діяльності не тільки за ознакою соціальної значущості, але й за власними мотивами та інтересами, що забезпечує самореалізацію особистості. Саме тому теперішнього часу пріоритетним у галузі модернізації національної системи освіти визнається особистісно орієнтоване навчання. Сутність цього підходу у відповідності з Національною доктриною розвитку освіти, затвердженої Указом Президента 17 квітня 2002р., полягає у необхідності забезпечення вищою школою таких умов, за яких було б можливим перетворення особистісно-суспільних цілей на дієвий внутрішній стимул професійного становлення майбутніх спеціалістів, розвитку і закріплення в них активної професійної позиції, творчого стилю діяльності, гуманістичних цінностей. Цей процес повинен здійснюватися поступово, грунтуючись на урахуванні індивідуальних психологічних особливостей, ціннісних орієнтацій, професійних сподівань і установок студентів, їхнього ставлення до отриманої професії, має сприяти розв’язанню суперечностей навчального процесу, досягненню гармонії між учінням і викладанням. Згідно гуманістичної парадигми університетської освіти вища школа повинна забезпечити перетворення кожного студента з об’єкта на суб’єкт навчальної роботи, демократизацію і гуманізацію відносин у системі “викладач-студент”, конкретизацію програми і змісту навчання, метою якого повинна стати особистість студента, становлення його професійних рис та гармонійного розвитку.
Структура вищої освіти в Україні.
Гуманістична парадигма є підґрунтям розбудови сучасної системи вищої освіти України (рис. 4). Вища освіта є складовою частиною системи освіти, функціонування якої регулюється законами України “Про освіту ” та “Про вищу освіту”. Система вищої освіти – це сукупність вищих закладів освіти, які забезпечують фундаментальну наукову, професійну і практичну підготовку, здобуття випускниками освітньо-кваліфікаційних рівнів, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення кваліфікації. Теперішнього часу відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу вищих навчальних закладів установлено чотири рівні акредитації:
перший рівень – технікум, училище та інші вищі навчальні заклади прирівняні до них;
другий рівень – коледж та інші, прирівняні до нього вищі навчальні заклади;
третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації): – університет, інститут, академія, консерваторія.
У середині 90-х років ХХ століття було запроваджено ступеневу систему підготовки фахівців, яка полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах(ступенях) вищої освіти.
Освітньо-кваліфікаційний рівень "молодший спеціаліст" забезпечують вищі навчальні заклади першого рівня акредитації. Рівень “бакалавр” (базову вищу освіту) забезпечують вищі навчальні заклади другого рівня акредитації. Освітньо-кваліфікаційні рівні “спеціаліст”, “магістр”(повна вища освіта) забезпечується вищими навчальними закладами третього і четвертого рівнів акредитації (рис.4).
Доктор
наук, кандидат наук (PhD)
Докторантура,
аспірантура
D
Магістр
академічний (1-2
роки) Магістр
професійний (1-2
роки)
