І діяльність цетральної ради 1917 року 1. Україна в період від Лютневої революції в Росії до проголошення Української Народної Республіки.

В кінці лютого 1917 р. самодержавство в Російській імперії впало, Микола ІІ відрікся від влади і в країні встановився республіканський лад.

У державі з’явились дві конкуруючі владні структури: Тимчасовий уряд і Ради депутатів. Формально влада перебувала в руках Тимчасового уряду, який підтримували буржуазія, землевласники, чиновництво, інтелігенція. Першочерговими завданнями нової влади було створення стабільної держави, визначеність у питанні про участь у війні, подолання кризи в економіці, вирішення аграрного і національного питань. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних і релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація царських каральних органів, оголошення амністії) на початках спонукала популярність Тимчасового уряду. Проте небажання уряду йти на радикальні суспільні зміни призвела до кризи влади і росту авторитету Рад.Ради депутатів мали значну підтримку серед політично активної частини трудящих. У Радах домінували загальноросійські партії есерів та соціал-демократів.Обидві вищеназвані форми влади обстоювали унітарну форму російської держави, визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Невирішення національного питання призвело до появи на Україні ще одного альтернативного центру влади – Центральної Ради (4 березня 1917 р.). Це був представницький орган народної влади, що об’єднав в основному представників трьох українських партій: соціалістів-революціонерів, соціал-демократів, соціалістів-федералістів. Головою Центральної Ради обрано відомого історика та громадського діяча Михайла Грушевського.Популярності Центральної Ради сприяв демократичний принцип її формування. Вона обстоювала зрозумілі для народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму.В діяльності Центральної Ради виділяють два періоди: автономістичний (березень 1917 р. – січень 1918 р.) та самостійницький (січень – квітень 1918 р.).Після Лютневої революції на Україні переважали автономістські настрої. Спираючись на рішення Українського військового з’їзду, Всеукраїнського національного конгресу, виражаючи революційні настрої та інтереси українського народу, Центральна Рада активно вимагала визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. Тимчасовий уряд відхилив вимоги Ради. Тоді 23 червня 1917 р. вона приймає Перший Універсал, у якому проголошує автономію України. Після цього було створено Тимчасовий революційний уряд – Генеральний секретаріат на чолі з Володимиром Винниченком.Значні заворушення в Петрограді, поразки на Південно-Західному фронті та зростання авторитету Центральної Ради зумовили визнання Тимчасовим урядом автономних прав України. Другий універсал (3 липня 1917 р.) вказував, що поповнена представниками національних меншин, які проживають на українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України.Започаткована Другим універсалом криза Тимчасового уряду переросла у збройний виступ самостійників. 4-6 липня 1917 р. у Києві полк ім. Полуботка хотів силою змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Проте, збройні формування Центральної Ради і Тимчасового уряду придушили цей виступ.Згодом відносини між Центральною Радою та Тимчасовим урядом знову загострились через корніловський заколот, хаос та безладдя. В жовтні 1917 р. більшовики здійснили військовий переворот у Росії. Вони стали третьою реальною силою на Україні, під контролем якої були ради робітничих і селянських депутатів. Більшовики на короткий період встановили свою владу у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Проскурові, Рівному, Луцьку. 29-31 жовтня 1917 р. більшовики підняли повстання у Києві. Між ними та військами Тимчасового уряду тривали жорстокі бої. Центральна Рада спочатку займала вичікувальну, нейтральну позицію, а згодом взяла під свій контроль Київ і більшу частину України.7 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила Третій Універсал, в якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти українських губерній. Цей документ накреслив широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, надання національним меншинам “національно-персональної автономії”, забезпечення українському народові демократичних прав і свобод, скасування смертної кари, амністію політв’язням, скликання 9 січня 1918 р. Українських Установчих зборів. Незважаючи на те, що універсал проголосив Україну незалежною, він все ж залишив федеративний зв’язок з Росією, що як держава вже не існувала.Під час виборів до Всеросійських Устоновчих зборів на Україні за більшовиків проголосували лише 10% виборців, а за українські партії - майже 75%.

. Причини Національно-визвольної війни. Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст.

були:1.1. Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.1.2. Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.1.3. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів зарадивиробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість  міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.2. Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.3. Цілі Національно-визвольної війни. Цілями Національно-визвольної війни були: усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях; утворення та розбудова Української національної держави; ліквідація кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи; радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю; утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.4. Початок і хід Національно-визвольної війни. Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.4.1. Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp. 

. Іва́н Мазе́па-Калединський (*20 березня 1639, Мазепинці - †21 вересня 1709, Варниця) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687-1704) і всійНаддніпрянській Україні (1704-1709)^[2]. Князь Священної Римської імперії (1707-1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна II Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвитокЛівобережжя. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького з кордонами часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство уПівнічній війні зі Швецією, 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери. Під час служби при дворі Яна ІІ Казимира мав персональний конфлікт зі шляхтичем Яном-Хризистом Пасеком (Пассеком^[4]), що ледве не закінчився дуеллю в королівських палатах. Мазепа втратив прихильність короля, змушений був повернутися до України.Ян-Хризостом Пасек згадує у своїх «Споминах» історію, яка стала популярною, хоча насправді, як більшість поетичних образів, ймовірно, далека від правди. Коханкою Мазепи була дружина визначного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїм служникам зловити винуватця, прив'язати голого до дикого коня та пустити степом.Ця історія з усіма подробицями була дуже романтична і приваблива, сучасники перетворили її на епопею. Поети, малярі та музики — Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — скористалися нею у своїх творах, звеличили її героя, що став символом. Едґар Кіне порівнював нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє. Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила 1687 року у результаті чергової антигетьманської змовигенеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительки Софії князем Василієм Голіциним; гетьмана Івана Самойловича було позбавлено влади, заслано до Сибіру. Невдовзі сам фаворит потрапив в опалу, попрямував слідами Самойловича, втратила владу Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилися лічені дні; у таких непевних умовах зумів втримати владу, істотно зміцнив власні позиції.

В старшини, що скинула Самойловича, були й інші, досить впливові кандидати — генеральний обозний В. Борковський та полтавський полковник Прокіп Левенець. Перемогла кандидатура Мазепи, оскільки на той час вона була прийнятна окрім старшини, і для царського уряду, адже Мазепа мав впливові зв'язки в московських урядових колах.

Військова рада, яка відбулася 25 липня, мала лише формальне значення. Вжито було всіх заходів, щоб здійснити намічений напередодні план виборів — місце голосування було оточене тісним колом («у шість чоловіка») московського війська. Навколо козаків розставлено стрільців і рейтарів. На Раді присутні були тільки 800 кінних і 1200 піших козаків, тобто зовсім незначна частина козацького війська. Старшина, яка стояла в перших рядах, вигукнула ім'я Мазепи, а коли дехто спробував називати інші ім'я, їх «вмить угамували». Іван Мазепа був обраний на гетьмана України^[5].

Мав тоді 50 років, був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом. Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових,«Коломацьких статей» (основа — «Глухівські статті» Многогрішного 1669 року, з деякими додатками на користь Москви).Так, було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польщею і повинна підтримувати добросусідські стосунки зКримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві,Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, московська залога мала стояти в гетьманській резиденції — Батурині — для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялося «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви в Україну. Гетьман істаршина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.етою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя,Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.^{[Джерело?]}Ревний покровитель православ'я, Мазепа надав кошти на будівництво в усій Гетьманщині низки церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Івана Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепинська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана було споруджено нові корпуси, збільшено кількість спудеїв до 2 тисяч).Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря,монарха.