Карти культури
До карт культури відносяться також карта пам’ятників культури і визначних пам’яток культурно-історичного значення й інші.
Основну групу карт культури складають карти, що відображають такі явища культури, як народне утворення (просвітництво), наука, мистецтво, преса.
Серед інших карт варто зазначити карти фізкультури і спорту, охорони здоров’я.
Велику групу карт складають карти освіти – загальної і спеціальної. Карти загального утворення – початкового і середнього – найбільше підходять для характеристики народного просвітництва. На картах показується розміщення загальноосвітніх шкіл різних типів (головним чином по щаблях навчання), сполучення шкільною мережею окремих територій.
Рисунок 7. Карта грамотності населення світу (метод перехідних кольорів).
Значковий спосіб найбільше підходить для зображення заснувань культури і населених пунктів як культурних центрів.
Значки заснувань культури локалізуються по їхньому дійсному місцезнаходженню, частіше усього ставляться поруч або на місці пунсона населеного пункту. Якщо в останньому є декілька заснувань, то значки групуються біля одного центрального. Такі групи значків добре виділяють самі культурні центри (чого не можна сказати про розставляння значків у ряди під назвами населених пунктів). В основному через виникаючу в цьому випадку географічну невідповідність ( порушення локалізації, особливо помітну на картах дрібних масштабів) при характеристиці розміщення мережі заснувань, а також при зображенні населених пунктів по узагальнених показниках, переходять до використання сумарних значків, що розставляються по місцезнаходженню населених пунктів. Розмір умовного значка залежить від кількості заснувань культури або від інших показників: контингенту який навчається, випуску спеціалістів, розмірів книжкового фонду бібліотек, видавничого обсягу в даному населеному пункті друкарської продукції й ін. Такі значки виділяють серед населених пунктів найважливіші наукові центри, центри по підготовці кваліфікованих спеціалістів, центри спорту і туризму й ін. Сумарні значки можуть бути структурними, головним чином при зображенні мережі однотипних заснувань і однорідних показників.
Рисунок 8. Карта культури та мистецтва України.
Масовий характер ряду заснувань культури не дозволяє використовувати переваги значкового методу – передачу дійсного розміщення об’єктів – на картах усіх масштабів, особливо дрібних. Картодіаграма найбільше використовується при передачі контингентів і їхнього складу, обсягу і розмаїтості видів друкарської продукції, книжкового фонду бібліотек, мережі масових заснувань культури. Діаграмні фігурки будують, як правило, в абсолютній масштабності для наочного відображення дійсних співвідношень. Розмірами і кольором секторів фігур виражають склад і структуру показників, що зображуються.
Найбільша група карт культурного спрямування - довідкові і оглядові карти.
Тема 5. Фізико-географічні карти. Карти рельєфу
Представником карт рельєфу є гіпсометричні карти, тобто карти на яких зображений рельєф за допомогою ізогіпс - ліній з однаковою відміткою.
Відліковою поверхнею служить поверхня моря (квазігеоїда). Горизонталі використовуються для порівняно малих територій (топографічні карти). Ізогіпси використовуються для картографування великих територій, де враховується кривина земної поверхні.
Гіпсометричні карти складаються на великі території і у дрібних масштабах. На цих картах детально зображується рельєф та гідрографія. При складанні гіпсометричних карт є важливим: вибір шкали і принцип генералізації. Шкала проведення ізогіпс не є сталою (змінна). Для складання гіпсометричних карт використовується і топографічний матеріал. Основними деталями при складанні гіпсометричних карт є шкала, рисунок і кольорова гамма.
Для місцевості, яка має різні граничні кути нахилу на гіпсометричних картах рельєф зображається дуже грубо. Тому для достовірнішого зображення рельєфу застосовують змінні шкали:
шкала низинного рельєфу;
шкала горбистого рельєфу;
шкала гористого рельєфу, тобто різні висоти січення та узагальнення самого рисунку.
Гіпсометричні карти відносяться до тієї категорії спеціальних карт, на яких дається лише загальне зображення одного з елементів загальногеографічної карти. Необхідність винесення ізогіпс із загальногеографічної карти на спеціальну карту виникає зі зменшенням масштабу до 1:1000 000 або ще більш дрібного, коли неможливо сполучати достатньо детальну гіпсометричну характеристику рельєфу з зображенням всіх інших елементів загальногеографічної карти. Тому власне гіпсометричні карти, як правило, складаються тільки в дрібних масштабах, функції ж крупно- і середньомасштабних гіпсометричних карт виконують загальногеографічні карти відповідних масштабів, тобто топографічні й оглядово-топографічні.
Гіпсометричні карти іноді об’єднують разом із геоморфологічними в єдиний тип карт рельєфу. Проте своєрідність методики упорядкування гіпсометричних карт і їх специфічне універсальне значення, як необхідної основи для упорядкування багатьох інших специфічних карт, а також як би перехідне положення між загальногеографічними і спеціальними картами, - усе це дає підставу виділяти їх у окремий тип, розгляд якого повинен передувати огляду інших видів спеціальних фізико-географічних карт.
Лінії рівних висот (точніше, глибин) уперше були застосовані для зображення підводного рельєфу в самому кінці ХVII ст. у Нідерландах. У вказаному сторіччі поряд із ізобатами на картах почали будувати ізогіпси. Проте в практику топографічного картографування метод ізогіпс став міцно входити тільки з кінця минулого сторіччя. Тому перші оглядові гіпсометричні карти різноманітних країн і материків доводилося складати не шляхом генералізації топографічних карт, а на підставі окремих висотних оцінок, отриманих різноманітними способами (нівелювання по трасах, залізних дорогах, дані барометричного нівелювання і т.п.).
Найбільша точність і водночас наочність гіпсометричного зображення забезпечується переважно більш частою мережею ізогіпс, проведених із рівними висотними інтервалами.
На практиці, проте, навряд чи можливо розробити шкалу перетинів, приймаючи в якості критерію граничні кути нахилу, тому що ці кути дуже різноманітні навіть у межах невеличкої території (на вододілах у межах рівнин вони можуть бути досить невеликі, але досягають значних розмірів у долинах).
Генералізація при переході від топографічної карти до оглядової гіпсометричної припускає, таким чином, два основних моменти. Першу істотну сторону генералізації складає збільшення висоти перетину, причому, як правило, необхідно переходити від постійного перетину до шкали зі змінним, наростаючим знизу вгору перетином. Зміна перетину нерідко викликає необхідність будувати шляхом інтерполяції нові ізогіпси, що відсутні на вихідному картматеріалі (наприклад, у випадку, коли нова шкала містить ізогіпсу 50 м, а на вихідній карті є ізогіпси 40 і 60 м).
Ціль другої сторони генералізації, що полягає в узагальненні малюнка ізогіпс, - одержати за допомогою ізогіпс науково обґрунтоване узагальнене уявлення про характерні форми рельєфу, типовому профілі й особливостях розчленовування різноманітних геоморфологічних типів рельєфу, наприклад високогірного, ярового.
Тому гіпсометричну шкалу як правило встановлюють емпіричним шляхом, з урахуванням масштабу карти, характеру рельєфу території, що зображується і деяких інших умов. Крім того, бажано включати деякі традиційні, загальні для всіх карт ізогіпси (200, 1000, 2000 м і т. д.). У шкалі не повинно бути різких стрибків. Так, дворазове збільшення перетину (наприклад, перехід від 100-метрового до 200-метрового в такому ряду: 0, 100, 200, 300, 400, 600, 800, 1000) часто призводить до перекрученого зображення рельєфу балкового, горбисто-моренного, грядового і т.п. Говорячи про форму або малюнок ізогіпс, ми маємо на увазі також їхнє взаємне розташування, тому що уявлення про рельєф створює не окремо узята ізогіпса, а всі ізогіпси (на даній ділянці карти) у сукупності. Наприклад, згущення ізогіпс на одному схилі і розрідження їх на іншому вказує на асиметрію схилів долин або вододілів.