Петро Могила[ред. • ред. Код]

Докладніше: Петро Могила

Серед українських меценатів виділяється ім'я Петра Могили — київського митрополита, який вклав значні засоби у культурно-релігійні цілі. Ним було оновлено київські святині: реставровано св. Софію, Михайлівський Видубецький храм, церкви Трьохсвятительську й Спаса. У 1631 році Петро Могила відкрив Лаврську школу, яка злилась з братською у 1632 р. і перетворилась на колегію за типом вищих західноєвропейських шкіл. Петро Могила був проректором колегії. Сам Петро Могила вважав це своїм найбільшим досягненням. У передмові до «Анфології» в1636 році він писав:

«

«З божою допомогою, постаравшись в міру моїх слабких сил на кошти мого сімейного майна відновити гімназію, тобто київські школи... я постачав, постачаю і дуже бажаю з допомогою царя небесного до кінця свого життя постачати школи книгами, вчителями, засобами для утримання бідних студентів»[12]

»

Помираючи, Петро Могила у заповіті передав колегії все своє майно, кошти і цінності — бібліотеку, будинки, дворові місця на Подолі, половину худоби і інвентаря зі свого хутору Непологи, село Поздняківку, більше 80 тис. злотих, срібний посуд, свою одежу митрополита і митру, прикрашену сімейними дорогоцінними каменями, хрест і навіть тканини — на одяг студентам і просив берегти колегію як єдину заставу його земного життя.^[13]

11. Сестри Василіянки — жіноча гілка василіянського чернецтва, поділяють його 1600-літнє існування у східно-християнських Церквах — на Близькому Сході, у Греції, південній Італії й між слов'янськими народами. Після занепаду в добу Хмельниччини Сестри Василіянки помножили свої осідки головно у новоприєднаних єпархіях Львова, Перемишля й Луцька та мали на початку 18 ст. 35 — 40 монастирів (православні черниці — 12). На однаковий уклад життя Сестер Василіянок звернув увагу Замойський синод (1720), але його постанови про загострену клявзуру (затвір) і пожвавлення шкільної діяльності залишилися майже без наслідків, бо Сестри Василіянки здебільша жили поза містами й утримувалися з ручної праці та милостині. Тому єпископи намагалися перевести черниць до більших монастирів, так що 1772 Сестри Василіянки мали тільки 25 осідків і 200 черниць. Зподілами Польщі (1772 — 1795) Сестри Василіянки втратили під Росією за Катерини II більшість монастирів, решта була за Миколи І примусово скасована 1832 — 1839, а тих черниць, що чинили опір, запроторено до монастирської тюрми в Мядзолі Старому на Білорусі або розпущено. У Галичині внаслідок реформ Йосифа II з 12 монастирів Сестер Василіянок залишилися лише 2 — у Словіті (львівської) і Яворові (перемиської єпархії), що провадили дівочі школи (з 1881 ще у Львові).

Щойно коли 1897 митрополит Сильвестр Сембратович доручив Василіянам провести реформу Сестер Василіянок, постали їхні нові монастирі та шкільно-виховні установи не тільки в Галичині, але й у США (1911), Юґославії (1915), на Закарпатті (1921–1922) та в Аргентині (1939); разом (без Аргентини) у 1938-39 було 26 осідків і понад 300 черниць, що провадили 6 середніх, 7 виділових та фахових шкіл і 10 дівочих інтернатів та сиротинці, захоронки, дитячі садки, шкілки тощо. Монастирі Сестер Василіянок були залежні від місцевої церковної влади і не заявлені один від одного, але назагал вони керувалися правилами митрополита Рутськото, пристосованими до змінених обставин митрополитом А. Шептицьким 1909, і загальними з'їздами (капітулами).

Після радянської окупації Західної України і комуністичного перевороту в Чехо-Словаччині чин Сестер Василіянок було розпущено, а самі монахині частково попали на заслання і до в'язниць, так що вони могли в деякій мірі продовжувати чернече життя лише в Юґославії (6 осідків) і в Польщі (4 осідки).

Се́стри-Служе́бниці Пренепоро́чної Ді́ви Марі́ї (ССПДМ) — найчисленніше чернече жіноче згромадження (понад 1 000 сестер-монахинь) Української Католицької Церкви, засноване в 1892р. о. Кирилом Селецьким тавасиліянином о. Єремією Ломницьким для релігійного виховання дітей і шкільної молоді та церковно—харитативної, допомоги по парафіях (захоронки, сиротинці, школи, лікарні, притулки для похилих віком тощо).

Укладений для сестер-монахинь чернечий устав того ж року схвалив митрополит Сильвестр Сембратович. Перший дім виник у с. Жужелі б. Сокаля завдяки допомозі місцевого душпастиря К. Селецького, 1894 оформився головний монастир у Кристинополі під проводом тамошніх василіян. Під керівництвом першої сестри-монахині Йосафати Гордашевської, співзасновниці згромадження, жіночі монастирі невдовзі поширилися в Галичині, поміж українською еміграцією в Канаді (1902) і Бразілії (1911) та в Юґославії (1906), на Карпатській Україні (1928) й у США (1938).

1934 ССПДМ підлеглі доти єпархіальній владі, були сцентралізовані під головним зарядом з одним чернечим уставом, затвердженим остаточно Пієм XII 1956, і діяли у трьох чернечих провінціях: для Європи, Канади й США з Бразілією. У 1938 мали в Європі 92 доми і 494 сестри та вели захоронки (76, бл. 5000 дітей), сиротинці (15 з 380 сиротами) та 3 народні школи, економію у 4 духовних семінаріях та різноманітну церковно-харитативну працю по парафіях, головно між жіноцтвом.

Радянська влада скасувала ССПДМ в Галичині (1940-41 і головно по війні) і чимало з них вивезла до концентраційних таборів; така сама доля зустріла їх під комуністичним режимом у Чехо-Словаччині 1950, тільки деякою мірою воїни змогли існувати в Польщі (13 осідків) і в Юґославії (7). Головний дім верховної управи є в Римі, по 2 доми у Франції, Англії та Німеччині; за океаном — у Бразілії (43 доми), Канаді (23), США (20) і (з 1965) в Аргентині (4). ССПДМ далі працюють насамперед у парафіяльному шкільництві, мають власні середні й вищі школи для дівчат та дають місійно-катехитичну допомогу священикам по далекорозкинених колоніях

ПРОСВІТА

Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і москвофільській, — з другого. Галицькі москвофіли, що займали тоді панівне становище у Львові, дуже ворожо сприйняли ідею створення Товариства

Вирішено було створити українську бібліотеку з читальнею і щорічно видавати календар для народу.

Будівля «Просвіти» в Івано-Франківську, 2014 р.

Пам'ятна дошка Тарасу Шевченку на будинку «Просвіти» в Івано-Франківську, 2014

Загальний збір «Просвіти» отримав привітання від українських народовських громад Бережан, Тернополя, Перемишля, Станіславова і Чернівців, від студентських товариств «Січ» і «Основа» у Відні. Вітальні телеграми надійшли зЧехії, Сербії та Словаччини. Тим часом москвофільське «Слово» назвало Товариство «польською інтригою».

Щоб роз'яснити мету Товариства, його виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися».

Плідно працювала просвітницька секція, що розпочала видавати для народу популярні книжечки і готувати підручники для єдиної української гімназії. Редактором популярних видань став письменник Юрій Федькович. Товариство домовилося про книгообмін з польськими та чеськими освітніми товариствами. За ухвалою загального збору Товариства, який відбувся 25 березня 1891 року, читальні «Просвіти» вели курси неписьменних, проводили «відчити», вечорниці, ставили п'єси, а крім того, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ощадні каси.

Сільський господар

Засноване у 1899 у м. Олесько Золочівського повіту (тепер Буський район Львівської обл.) священиками о. Томою(голова товариства до 1908) і о. Юліяном Дуткевичами з метою покращення добробуту селян через піднесення сільського господарства і захист селянських інтересів. Діяльність товариства була спершу обмежена Золочівським повітом.

У 1910 «СГ» мав уже 85 філій, 317 гуртків, 12 500 членів, у 1913 — 88, 1 325, 32 300 відповідно. Напрямками діяльності т-ва були: правовий захист селян перед державною і крайовою владою та самоврядуванням, влаштування профільних освітніх курсів і шкіл для селян, засновування дослідних полів, розплідників плодових дерев, зразкових садів, пасік, стаєнь, курників, вівчарень, поширення найновіших с.-г. машин і знарядь (зокрема через спільне користування машинами та реманентом), землевпорядкування сіл, організація садівничо-городницької школи в Скнилові під Львовом, видавнича діяльність.

Сою́з ру́ських молоча́рських спіло́к — союз молочарських кооперативів, заснований у 1904—1905 в Стрию при філії «Просвіти». 1907 року перетворений на Крайовий молочарський союз «Маслосоюз».

До 1914 об'єднував приблизно 100 невеликих молочарських спілок, куди селяни здавали близько 7,5 млн. л молока. З цієї кількості вироблялося на рік близько 300 тис. кг масла.

Провідні діячі «Маслосоюзу»: Євген Олесницький, Остап Нижанківський, Микола Рибак, Микола Рогуцький, І.Бачинський, М.Денисюк та ін.

Після Першої світової війни відновив свою діяльність 1924 року. При керівництві Союзу у міжвоєнний період було багато фахівців, що мали спеціальну освіту, здобуту за кордоном: Ольга Бачинська, А.Мудрик, Т.Котик, А.Палій та ін.

Експорт масла у 1935 досяг 423 т. Обороти організації у 1938 — 12,1 млн злотих.

НАРОДНА ТОРГІВЛЯ

Після вересня 1939 "Маслосоюз" включено до так званої молочарської кооперації, яка була кооперацією лише за назвою. Відновив свою діяльність під час німецької окупації, захищаючи права українського населення від німців. Остаточно ліквідований в 1944.

Роком зародження західноукраїнської кооперації вважається 1883-й. Тоді у Львові з ініціативи Василя Нагірного йАполлона Ничая на кошти українських заможних міщан і селян створено кооперативне торгівельне підприємство «Народна торгівля». Метою його діяльності оптове постачання «з перших рук» і навчання українського населення веденню власної торгівлі. По містах «Народна торгівля» організовувала власні склади та крамниці, яких станом на1914 рік мала 19, об'єднуючи 1244 членів (в тому числі 93 кооперативи). З «Народною торгівлею» співпрацювала 831 дрібна українська крамниця.

З 1907 кооператив змінив статус і став союзом торговельно-господарських спілок, маючи за мету перетворення громадських крамниць (які були при церквах, читальнях «Просвіти» тощо) в кооперативи рогдельського типу.

УКР ЛІКАРСЬКЕ ТОВАРИСТВО

Засноване 1910 року у Львові з метою піклування здоров'ям українського населення, оборони професійних інтересів і піднесення знань лікарів. Попередник — лікарська комісія НТШ, утворена 1898 року.

Засновано за ініціятивою д-ра Олександра Козакевича

асновники УЛТ визначили три основні напрямки діяльності: наукову, фахово-організаційну та громадську. 

Украї́нське гігієні́чне товари́ство (УГТ) — історичне товариство створене для пропаганди основ гігієни (1929–1939).

Постало 1929 року у Львові заходами Мар'яна Панчишина, що став його головою і меценатом. Діяло в Галичині, мало філії по більших містах і гуртки.

УГТ влаштовувало популярні виклади, виставки, курси для медсестер та санітарних робітників, ширило пропаганду гігієни при допомозі статей у пресі, летючок, популярних брошур, місячника «Народне здоровля» (з 1937 року). Утримувало амбулаторії, туберкульозні диспансери (серед інших у Львові, в Гребенові туберкульозний народний санаторій), спортову й євгенічну порадні (Львів). Організувало вакаційні осередки для молоді (серед інших кліматичну станцію біля Підлютого).

Після радянської окупації 1939 року перестало існувати.

«Украї́нська Захоро́нка» (до 1912 — Руська Захоронка) — товариство, засноване 1901 у Львові з ініціативи Клубу Русинок для матеріальної допомоги, педагогічного нагляду й оборони від денаціоналізації дітей дошкільного віку з найбідніших верств українського населення.

До 1914 р. товариство утримувало дві захоронки (дитячі садки), ведені фребелівським методом, 1922 — вже 12 (переважно на передмістях Львова).

Педагогічний нагляд над садками мало товариство «Рідна Школа».

Зі середини 1920-х pp. «Українська Захоронка» поширила мережу стаціонарних дитячих садків на інші міста.

У 1930-х pp. захоронки реорганізовано на дошкілля модерного типу (до 1939 — 16) з фаховими виховательками.

Головами товариства, зокрема, були: В. Коцовська, Софія Рак (1928—1939); референткою дошкільного виховання — М. Пастернакова (1934—1939)

Українське педагогічне товариство в Празі — засноване 1930 року під головуванням Степана Сірополка як продовження Філософсько-педагогічного товариства ім. Сковороди (діяло з часу заснування у Празі в 1925 році^[1]); вело серед іншого практичну роботу по допомозі українським учителям (зокрема, влаштування на працю вЗакарпатті)

Со́кіл» — тіловиховне (руханкового профіля) товариство, яке відіграло значну роль у національному відродженні слов'янських народів, зокрема чехів, українців, поляків.

Перший «Сокіл» заснував Мірослав Тирш в 1862 році у Празі з метою поширення не тільки фізкультури на зразок німецьких «турнферайнів», але й пробудження національної свідомості чеського народу. У 1930-х роках чеський «Сокіл» нараховував 600 000 членів. За прикладом чехів інші слов'янські народи перебрали сокільську ідею, засновуючи свої національні сокільські організації: у 1907 вони об'єдналися у Всеслов'янський сокільський союз, який відбував масові сокільські здвиги з участю «Соколу» слов'янських народів. Після радянської окупації всі «Соколи» ліквідовано як реакційні буржуазно-націоналістичні товариства; подібно ж і в сателітних державах, і в Юґославії (деякі з них понині діють у діаспорі)

Січ» — спортивно-пожежно-руханкове товариство, поширене в 1900–1903 роках у Галичині, а також на Буковині, Закарпатті та в еміграції. Перша «Січ» заснована Кирилом Трильовським («січовим батьком») в селі. Завалля Снятинського повіту 5 травня 1900 року. Далі «Січі» створилися в Коломийському іГороденківському повітах, поширилися в Галичині і Буковині.

Організаційною надбудовою «Січей» були повітові «Січі», а з 1908 р. — централя, заснована у Станиславові (Головний Січовий Комітет — голова К. Трильовський, заступник І. Сандуляк-Лукини, секретар І. Чупрей, скарбник М. Лагодинський) і перейменована 1912 року у Львові на Український Січовий Союз (генеральний отаман К. Трильовський, головний осавул Я. Весоловський, головний писар М. Балицький, головний скарбник С. Винників, головний обозний Дмитро Катамай, головний четар Ф. Калинович). Активними організаторами «Січей» також були: А. Кузьмич, Ю. Соломійчук-Юзенчук, П. Шекерик-Доників, А. Чайковський, Р. Ставничий, Л. Лепкий, Р. Дашкевич, Г. Ничка, В. Гуркевич, В. Лисий, Володимир Бемко, Д. Вітебський, С. Ріпецький, М. Угрин-Безгрішний, О. Демчук, М. Хробак, О. Семенюк та багато інших (здебільша діячі Радикальної партії).

Члени «Січей» мали дотримуватися своєї народної ноші; їхньою відзнакою була малинова стрічка («лента»), ношена через плече з написом «Січ» в ….". З 1910 у селах, в яких уже не носили народного одягу, як і в міських «Січах», був обов'язковий відповідний однострій з січовою стрічкою. Кожний січовик носив топірець. Сільські і повітові «Січі» мали свої прапори.

Перший з'їзд «Січей» відбувся у Коломиї (1902), далі у Станіславі (1911), в Снятині (1912) і найбільший, так званий Шевченківський Січовий Здвиг (за участю бл. 12 тис. членів «Січей», «Сокола», «Пласту», Українських Січових Стрільців) — 28 червня 1914 р. У січових святах брали участь також представники чеських, хорватських ісловенських руханкових товариств.

1913 року «Січей» було понад 900, де об'єднувалися близько 80 тис. «січовиків».

Популяризації й поширенню січового руху сприяли видавані й редаговані К. Трильовським та І. Чупреем співаники, календарі («Отаман», «Запорожець»; до 1914 р. — 11 річників), періодичні видання: місячники «Зоря», «Хлопська правда», як також офіційний орган «Січей» — «Січові Вісти» у Львові.

«Пласт» — національна скаутська організація України, мета якої сприяти всебічному патріотичному самовихованню українськоїмолоді на засадах християнської моралі, на свідомих, відповідальних та повноцінних громадян місцевої, національної та світової спільнот, і на провідників українського суспільства.

Дата заснування «Пласту» — осінь 1911 р. Перша пластова присяга відбулася 12 квітня 1912 р., попри те, що насправді пластові гуртки створено незалежно один від одного Іваном Чмолою, Олександром Тисовським та Петром Франком. Згодом оформився Організаційний пластовий комітет у 1913 р., який об'єднав розрізнені пластові гуртки в масштабну крайову організацію.

Пластуни відзначилися тим, що брали активну участь у розбудові та захисті своєї держави, були активними учасниками визвольного руху та війн за незалежність УНР та ЗУНР. Нині «Пласт» — найбільша та найстаріша українська скаутська організація^[1], яка діє у багатьох країнах світу (Між ними Пласт у США, Пласт в Аргентині, Пласт у Канаді) та об'єднує пластунів України й української діаспори. В Україні кількість пластунів становить 6 000 осіб. Діє організація у 24 регіонах України.