Історична спільність людей: рід, плем'я, народність, нація.

Доведено, що соціальні спільності виникають природно-історичним шляхом, тобто під впливом об'єктивної необхідності, незалежно від волі та свідомості людей. Як свідчать дослідження історично першими спільностями людей були рід та плем'я. Саме вони забезпечували функціонування та розвиток виробництва засобів до існування, форм їх обміну, розподілу та споживання, відтворення самої людини. Згодом, на руїнах родоплемінного суспільства з'явилися класи та народності, а пізніше соціальна структура суспільства поповнилась ще одним елементом - нацією.

Відомий російський історик В.Ключевський писав: «На основах кровних зв'язків будувалася первісна сім'я. Сім'ї, що виходили з єдиного кореня, утворювали рід, другий кровний союз, до складу якого входили вже релігійні та юридичні елементи, шанування засновника роду, авторитет старійшини, спільне майно, кругова самооборона (родова помста). Рід через народження розростався в плем'я, генетичний зв'язок якого виявлявся в спільності мови, спільних звичаях і легендах, а з племені чи з племен шляхом поділу, об'єднання та асиміляції складався народ, коли до зв'язків етнографічних приєднувались моральність, усвідомлення духовної єдності, виховане спільним життям та спільною діяльністю, спільністю історичної долі та інтересів. Нарешті, народ стає державою, коли почуття національної єдності відбивається у зв'язках політичних, у єдності верховної влади і закону. В державі народ стає не тільки політичною, а й історичною особистістю, з більш-менш означеним національним характером і усвідомленістю свого світового призначення».

1) Група кровних родичів, що ведуть своє походження по одній лінії (материнській чи батьківській), усвідомлюють себе нащадками спільного предка (реального або міфічного), мають спільне родове ім'я, утворюють таке об'єднання, як рід. Рід виник з первісного людського стада як осередок суспільного співжиття та регуляції шлюбних стосунків. Л.Морган, досліджуючи систему родових відносин у ірокезів, вирізняв, зокрема, такі основні риси: рід обирає старійшину чи вождя й може звільнити його з цієї посади; регулює шлюбні стосунки; слідкує за рівним поділом майна померлих членів роду; здійснює взаємодопомогу, захист та кровну помсту; має своє ім'я, спільне місце поховання й демократичні збори, де вирішуються корінні питання життєдіяльності.

Етнографічні, історичні, археологічні факти свідчать, що визначальними рисами родових стосунків є: рівність всіх членів роду; відсутність майнових відносин між родичами.

 2) Плем'я охоплює декілька родів, проте не вичерпується їхньою кількісною характеристикою, а визначається спільністю території, економічною характеристикою, відносинами одноплемінників, єдиною племінною мовою, культурою, самосвідомістю й традиціями.

3) Народність виникає з потреби збереження такої внутрішньої спільності людей, що формувалась під впливом їхнього проживання на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкування однією мовою, співжиття в межах спільних традицій, звичаїв і рис характеру.

Народність – це історична спільність людей, що утворюється з племен і передує нації. У нерозвиненому вигляді має всі ознаки нації –проживання на спільній території, одна мова, спільний психологічний склад, що виявляється в особливостях культурного розвитку та побуту. Проте для народності є характерною слабкість внутрішніх економічних зв'язків, відносна ізоляція (натуральне господарство, замкнутий спосіб життя, труднощі зв'язків населення різних областей) людей.

 Звичайно, історія не стоїть на місці. Розвивається виробництво, зростає продуктивність праці, удосконалюються техніка й технологія, наука і культура. Універсальні зв'язки руйнують натуральне господарство. На руїнах народності виникає така спільність, як 4)нація.

73. Понятя нації та національних відносин

Нація (лат. НАТІО – плем‘я, народ) – стійка спільність людей, яка історично склалася на базі спільності економічного життя, території, мови та психічного складу, що виявляється в особливостях культури та побуту. Таке визначення у марксистсько-ленінському розумінні подає «Українська радянська енциклопедія».

Загалом з таким визначенням нації, що враховують чотири її головні ознаки – спільність економіки, території, мови та психіки – можна погодитися. Однак таке визначення далеко неповне: воно, по-перше, не враховує генетичний (антропологічний) фактор у націотворенні, а по-друге, такий надзвичайно важливий чинник як психічний, зводить тільки до особливостей культури та побуту. Насправді ж він набагато ширший, включає в себе духовність у широкому розумінні, етнічну звичаєвість, релігію.

Підтвердити це можна прикладом єврейського народу. Понад 2000 років євреї були розсіяні по світу, не мали спільної території (держави), економіки, втратили мову, але зберегли етнічну ідентичність. Їх об’єднувало походження (генетичний код), спільні психічні риси, звичаєвість, юдейська релігія. І, зрештою, вони здобули свою державу, створили економіку, відродили дві національні мови (іврит та ідиш), перетворилися з етнічної в державну націю. Звідси випливає висновок: є риси вищі за територіальну та економічну і навіть мовну спільність, які характеризують сутність нації, – це: генетичне споріднення (одне походження), спільність духовності, моралі, релігії. Саме ці риси допомогли євреям зберегтися як нації.

Нація – вища спільність людей, ніж рід, плем‘я, народність.

Марксизм-ленінізм трактує націю як продукт капіталістичного способу виробництва, ділить нації на буржуазні і соціалістичні, що є антиісторичним. Його теорія зближення націй при соціалізмі через їхній розвиток до стирання національних відмінностей, знищення національних перегородок, до повного злиття націй, утворення т.з. єдиної загальнолюдської спільності – радянського народу не витримує критики. Історична практика – розпад Радянського Союзу, міжнаціональні конфлікти (Прибалтика, Карабах, Чечня-Ічкерія, Таджикистан) – перекреслила цю теорію.

А ось як визначають поняття нації енциклопедії Сполучених Штатів Америки – країни інтернаціональної:

«Нація – це стабільне, історично проявлене суспільство, яке має територію, економічне життя, відмітну культуру і мову. Об‘єднане під одним Урядом. Держава. Нація» .

Державна нація – нація, яка утворила національну державу, організувалась в національну державу. Називається ще політичною нацією.

Недержавна нація – нація, яка не має своєї національної держави, входить як національна меншина до складу іншої національної держави (наприклад, недержавною нацією називали Україну після втрати нею державності, недержавною нацією є індіанці у США, гагаузи, кримські татари, роми у нас).

Корінна нація – нація, яка одвічно живе на певній території (корінною нацією є українці в Україні). Є намагання підмінити поняття, називаючи корінною нацією представників будь-якого етносу, що народилися на даній території, хоч предки їхні є прийшлими. Вони є громадянами України, можуть вважатися вродженими жителями, але не корінною нацією.

Титульна нація – нація, яка дала назву (титул) державі (українці є титульною нацією в Україні).

Національні меншини – представники інших національностей, що є громадянами певної держави, але не є в ній більшістю.

Націоналізм – марксизм-ленінізм трактує як буржуазну ідеологію в галузі національних відносин, характерними рисами якої є проповідь зверхності національних інтересів над соціальними, проголошення національної нетерпимості. Те ж учення розрізняє такі форми націоналізму: великодержавний шовінізм, расизм та місцевий націоналізм, в т.ч. український буржуазний націоналізм.

Насправді всі держави побудовані на національній основі. Навіть багатоетнічні США, витіснивши корінний етнос, створили американську націю. Виходячи з марксизму-ленінізму, кожного патріота своєї батьківщини слід називати, звісно, в негативному розумінні, націоналістом: француза – французьким, німця – німецьким, поляка – польським. За радянських часів українців, які користувалися українською мовою мали за українських буржуазних націоналістів.

Нині українофоби, які відстоюють двомовність в Україні, посилаються на приклад Швейцарії, де існує кілька державних мови, чи Бельгію, яка має дві державні мови. Некоректність таких посилань очевидна. Адже Швейцарія складається з чотирьох різних народів – германошвейцарців, франкошвейцарців, італошверцайців та ретороманців, – які, по перше, з давніх-давен тут жили; по-друге, жили і живуть компактно; по-третє, об‘єдналися в одну Федерацію саме як окремі народи для побудови спільної держави; по-четверте, кожна мова, яка визнається державною (німецька, французька, італійська), є такою тільки для тих кантонів, в яких більшість населення послуговується цією мовою, і аж ніяк не загальнодержавною.

Так само у Бельгії історично компактно живуть валонці та фламандці, рідною мовою яких є відповідно французька та фламандська.

В Україні ж одвічно жили українці і мову, звісно ж, мали українську. Нинішній, у багатьох відношеннях печальний, мовний стан пояснюється тривалою і цілеспрямованою політикою зросійщення і витіснення прийшлим колонізатором рідної мови українців.

Отже, націоналізм, не можна, по-перше, трактувати однозначно неґативно, як це робив марксизм-ленінізм; по-друге, це є поняття позитивне в цілому, якщо не ототожнювати його з шовінізмом, тим більше з нацизмом. І якщо розрізняти націоналізм поневоленого народу, який бореться за своїх людські і національні права, від націоналізму імперського, який поневолює переможені народи і є шовінізмом – різновидом націоналізму найнеґативнішого.

Ось як, наприклад, трактує поняття нації та націоналізму американський тлумачний словник «Вебстер Нью Ворлд Дикшионери», авторів якого аж ніяк не можна запідозрити в націоналістичних поглядах:

Націоналізм це:

1. а. Відданість нації, патріотизм; б. Надмірний, вузький чи егоїстичний патріотизм, шовінізм.

2.Вчення, що національний інтерес, безпека більш важливі, ніж інтернаціональні міркування.

3.Оборона національної незалежності.

Виходячи з цього, можна визначити українську національну ідею, як волю українського народу будувати національну державу, бути у ній господарем, утверджувати себе політично, забезпечувати високий доброжиток усій спільноті.

Можна сперечатися щодо повноти цього визначення, можна його звужувати чи розширювати, можна конкретизувати чи більше абстрагуватися від конкретики. Різні дослідники по-різному трактують це поняття і кожен з них почасти має рацію. Левко Лук’яненко слушно зауважує, що єдина дефініція ще не вироблена, і в науковому оперуванні зустрічаються різні формулювання і кожне має свій зміст:. Так:

– просто національна ідея може означати національну ідею будь-якої нації;

– українська національна ідея свідчить, що українських ідей може бути не одна, але в даному випадку мається на увазі національна, а не якась інша;

– українська ідея фіксує, що йдеться саме про українську, а не про російську, турецьку чи французьку ідею;

– коли кажуть українська державна ідея, то в контексті розуміється, що з можливих варіантів української ідеї (національної, етичної, естетичної тощо) мова йде про одну – державну.

74. Національна культура й національна свідомість.

Націона́льна свідо́мість — сукупність теоретичних, буденних, масових, елітних, власне національних і зарубіжних ідей, настанов, прагнень, культурних набутків, які сприяють прогресивному розвитку нації в усіх сферах її функціонування. Національна свідомість — універсум буття нації.

Складові національної свідомості[ред.]

- сприйняття оточуючого світу та ставлення до нього;

- усвідомлення національно-етнічної належності;

- ставлення до історії та культури своєї національно-етнічної спільноти;

- ставлення до представників інших націй і національностей;

- патріотичні почуття та патріотична самосвідомість;

- усвідомлення національно-державної спільності.

Рівні національної свідомості[ред.]

Виділяють три рівні національної свідомості:

Буденний рівень характеризується єдністю свідомих і несвідомих, ментальних і архетипних елементів національної свідомості. У буденній свідомості дістають відображення як усталені, відносно стійкі звичаї, ментальні пріоритети і настанови, біхевіорні особливості та стереотипи, закріплені тривалою міжпоколінною традицією, так і динамічні та скороминущі потреби, інтереси, цінності, почуття, настрої.

До структури буденної свідомості належать:

- повсякденні потреби, інтереси, система цінностей, установок, почуттів і настроїв і т. ін., які виявляються у національному характері людей;

- звичаї та традиції, в яких закодована соціальна пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління;

Теоретичний рівень національної свідомості – це науково обґрунтовані чи мистецьки осмислені ідеї, концепції, програми, світоглядні орієнтації, що характеризують інтелектуальний потенціал нації, її здатність на основі рефлексії до самоопанування та самоствердження. Саме на теоретичному рівні формуються і обґрунтовуються національна ідея, національний ідеал.

Структура теоретичної свідомості містить:

- норми, цінності та зразки поведінки представників певної національно-етнічної спільноти;

- ідеологію нації;

- національну ідею.

Державнополітичний рівень – це той рівень національної свідомості, на якому безпосередньо фіксуються і формуються національні інтереси, політичні вимоги, державна політика.

За змістом національна свідомість виступає діалектичною єдністю загальнолюдського і національного, в якій загальнолюдське виявляється у неповторному бутті нації.

Основою національної свідомості виступає національна самосвідомість.

М.Й. Боришевський визначає національну самосвідомість

як "усвідомлення особистістю себе часткою певної національної (етнічної) спільноти та оцінку себе як носія національних (етнічних) цінностей, що склалися в процесі тривалого історичного розвитку національної спільноти, її самореалізації як суб'єкта соціальної дійсності".

Національна самосвідомість - це "відносно стійка, усвідомлена, що переживається як неповторна, система уявлень індивіда про себе як про представника певної нації" (A.C. Баронін).

Національна самосвідомість - це сукупність поглядів, знань, оцінок, ідеалів, що відображають специфічний зміст, рівень і особливості уявлень представників національної спільності про минуле, сучасне і майбутнє свого розвитку, про місце та призначення серед інших спільнот і характер взаємовідносин з ними. Національна самосвідомість відображає ступінь засвоєння елементів загальнонаціональної свідомості окремими представниками нації.

Виокремлюють два рівні національної самосвідомості:

1) низький (досить часто підсвідомий) - емоційно відчужене співпереживання власної єдності з іншими представниками етнічної спільноти (етнічна ідентичність);

2) високий - раціональне, глибоке усвідомлення національної належності (національна ідентичність).

Національна ідентичність - це усвідомлення людиною власної належності до певної національної групи, що має свою назву, власну історичну територію, спільні міфи, історичну пам'ять, спільну масову громадську культуру, свою мову, спільну економіку, однакові для всіх юридичні права та обов'язки.

До структури національної ідентичності як складової національної самосвідомості належать три компоненти: 1) когнітивний

- знання про національну спільноту та знання про себе як члена даної спільноти; 2) емоційно-оцінний - національна самоповага чи зневага, національна гордість чи сором та ін.; 3) поведінковий

- відповідні дії та вчинки, що зумовлені двома попередньо згаданими компонентами.

Важливими психологічними механізмами формування національної самосвідомості виступають національна ідентифікація та рефлексія.

Розвиток національної самосвідомості передбачає появу таких національних почуттів: почуття любові до своєї Батьківщини, свого народу, національної культури і рідної мови; почуття причетності до долі свого народу, своєї країни; почуття національної гордості чи національного невдоволення; готовності й волі до здійснення національної мети.

75. Поняття соціального детермінізму