Археология Украины учебник

Розділ VI

підлоги чи облицювання стін храмів, князівських та боярських приміщень. Во­ ни мали невеликі розміри, квадратну, прямокутну або трикутну форму.

Випалювалися гончарні вироби в печах або у спеціальних горнах. Останні були двох типів — двоярусні і горизонтальні. У перших внизу містилася топ­ ка, відділена від верхньої частини горизонтальним подом з отворами для надходження гарячого повітря. У горизонтальних горнах топка розміщувалася

впередній частині, звідки гаряче повітря спеціальними каналами потрапляло

увипалювальну камеру.

Для виготовлення різноманітних виробів широко застосовувалася також кістка. З неї виготовляли руків'я ножів, ручки дзеркал, обкладки луків і сідел, наконечники мисливських стріл, гребінці, писала, грузики, іконки, шахматні фігурки. Частину виробів прикрашали циркульним та іншими орнаментами. Для обробки сировини використовувалися пилки, свердла, токарні станки.

Високого рівня розвитку досягли в Київській Русі галузі ремесла, пов'язані з будівельною справою: дерево- і каменеобробні, виготовлення цегли (плінфи) й вапна. Найдавнішим із них була деревообробка. Із деревини будувалися жит­ лові та господарські споруди, численні християнські храми (особливо в сіль­ ській місцевості), оборонні стіни навколо міст і замків. Із дерева виготовляли також різноманітні господарські та побутові речі: вози, сани, човни, меблі, по­ суд. Утилітарність більшості дерев'яних виробів зумовлювала їхню художню досконалість. Тесля чи столяр був водночас й умілим різьбярем.

Кам'яне будівництво, що особливо активно розгорнулося на Русі на зламі І—II тис. н. е., потребувало різних спеціалістів — архітекторів-будівельників, цегельників, мулярів, майстрів випалення вапна та ін. Окрім того, з каменю виготовляли жорна, дрібну пластику (хрестики, іконки, форми для лиття), архітектурно-декоративні деталі (карнизи, капітелі, деталі порталів та ін.), то­ чильні бруски. В галицькому, чернігівському, а також у володимиро-суздаль- ському зодчестві використовувалася техніка білокам'яної кладки з елементами різного оздоблення. Спеціалізованим виробництвом, притаманним лише Південній Русі, було добування й обробка пірофіллітового сланцю-шиферу, поклади якого містилися на Овруцькому кряжі (Житомирщина). Там функціо­ нували також спеціалізовані майстерні, в яких виготовляли пряслиця, натільні хрестики, підвіски. Використовували шифер і для оздоблення давньоруських храмів. Доволі поширеними були також майстерні з обробки бурштину.

Активно розвивалися й такі різновиди ремесел, як кравецьке, обробка шкіри й пошиття взуття. На Русі була відома золотна вишивка, що викорис­ товувалася для прикрашання речей церковного ужитку та одягу феодальної знаті.

Поряд із ремісничим виробництвом активно розвивалися товарний обіг і торгівля, які наприкінці І — на початку II тис. н. є. стали важливим чинни­ ком життєдіяльності феодального суспільства. Протягом усього періоду існу­ вання давньоруської державності характер і напрями економічного обміну й торговельної діяльності південноруського регіону не були сталими і пройшли кілька етапів у своєму розвитку. Цьому сприяло передусім вигідне географічне положення Русі. Через територію сучасної України пролягало кілька торговель­ них магістралей трансєвропейського значення, основним із яких був знамени­ тий шлях "із варяг у греки". Але окрім водних маршрутів існували й сухопутні.

472

Тема 29

Період феодальної роздробленості

На першому етапі розвитку торговельних операцій основним був східний напрям. Виразним свідченням цього є знахідки скарбів та окремих арабських монет-дирхемів. Масову групу імпорту кінця І тис. н. є. становлять також скляні намистини. У південному напрямі протягом століть переважали русь­ ко-візантійські відносини, про що свідчить, зокрема, амфорна тара IX—X ст., знайдена в багатьох містах — у ній доставляли на східнослов'янські землі ви­ но, олію, можливо, нафту. Разом із амфорами на Русь потрапляв і столовий візантійський посуд. Були започатковані й русько-західноєвропейські зв'язки, про що свідчать знахідки скляних намистин та гем, а також мечів із рейнських майстерень. Скандинавські імпорти IX—X ст. (особливо з південношведського регіону) представлені знахідками зброї, прикрас, фібул, пряслиць та інших виробів із чорного стеатиту.

Водночас розвивалася і внутрішня торгівля, яка на зламі І—II тис. н. є. уже відділилася від зовнішньої. Особливо помітним було зростання її рівня між великими міськими центрами.

У перші століття II тис. н. є. торгівля між регіонами стає більш інтенсив­ ною. Активно розвиваються й зовнішні зв'язки. З цього часу основним парт­ нером Південної Русі стає Візантія, куди, окрім традиційних хутра, шкіри, вос­ ку, меду, з кінця XI ст. починають надходити й деякі ремісничі вироби (в основному київських майстрів). Серед продуктів імпорту — вина та різна олія (в амфорах), а також скляні вироби, ткацька продукція тощо. Дещо пізніше збільшується обсяг імпортного художнього керамічного та металевого начин­ ня, християнської атрибутики, зокрема книг.

Не припинялася і східна торгівля, але замість колишнього основного парт­ нера — Хозарського каганату, якого не стало, з'явився новий — Волзька Булгарія. Наявність контактів між обома країнами засвідчують знахідки на Русі бронзових замочків у вигляді фігурок коня, барана, лева; намисто із гірського кришталю; сфероконуси для зберігання ртуті. Проте основою цих зв'язків бу­ ла, насамперед, глобальна посередницька торгівля по одній із ниток Великого Шовкового шляху, що з'єднував цивілізації Сходу і Заходу.

Польові археологічні дослідження дали можливість реконструювати окремі ділянки маршруту і навіть виявити своєрідні караван-сараї на ньому. Встанов­ лено, що з волзького регіону до Середнього Дніпра йшли каравани в'ючних тварин (коні, верблюди), а далі на захід товари (різноманітні хутра, шовкові тканини, ремісничі вироби, сіль) везли вже на возах. Кінцевим пунктом цього відтинку трансєвропейської магістралі був район міста Регенсбурга на Верхньо­ му Дунаї, де добре знали купців із Русі. Звідти вони везли кольорові та доро­ гоцінні метали (цинк, олово, мідь, срібло), романське металеве начиння (дзво­ ни, свічники, водолії, чаші, різьблену кістку), зброю та військовий обладунок.

Попри феодальну роздробленість продовжувала розвиватися і внутрішня торгівля. Вироби київських майстрів-ювелірів, галицька сіль, овруцькі прясли­ ця та інші товари поширювались далеко за межі тих регіонів, де їх виготовля­ ли чи добували.

Під час торговельних операцій часто діяла схема "товар на товар", хоча й гроші уже стають важливим чинником економічного піднесення. На першому етапі існування давньоруської системи торгівлі основною грошовою одиницею був срібний арабський дирхем, який до початку XI ст. правив за світову "валю-

Розділ VI

ту". В цей час у невеликих обсягах на Русь потрапляли дрібна мідна арабська монета фельс, а також дирхеми хозарської чеканки.

Поряд з арабськими дирхемами в системі грошового обігу Русі певне місце посідав карб Візантійської імперії. Більшість монет IX—XIII ст. становили бронзові фоліси та золоті номісми. Іноді трапляються й монети Херсонеса (літописного Корсуня).

Певну роль у грошовому обігу на Русі відіграли й західноєвропейські ди­ нари, хоча їхня функція як платіжного засобу повною мірою виявилася лише на північноруських землях.

Після прийняття християнства (988 р.) київська великокнязівська адміні­ страція увела в обіг власну карбовану монету за золотим ("злотник") та сріб­ ним ("срібляник") номіналами. Наприкінці свого правління князь Володимир Святославич здійснив ще одну емісію срібних грошей. Срібляники випускали також його сини Святополк та Ярослав.

Заміна карбованої монети стандартизованими за вагою та формою зливка­ ми срібла у грошовій системі Русі відбулася в середині XI ст. Випуск цього

неухильно стимулював збільшення товарної маси й розширення дрібної місь­ кої торгівлі (на селі, як і раніше, панував натуральний обмін). Водночас відчутно проявився й монетний "голод", що спричинило дефіцит монет чи зливків. За цих умов на Русі у XII—XIII ст. набуває поширення обіг шкіряних грошей. Це явище мало давні традиції — адже сприйняття хутра білок і куниць як загального еквівалента відоме ще у східних слов'ян додержавного періоду. Однак у Київській Русі нові "гроші" застосовувалися дещо інакше: в обіг вво­ дилися лише шкури без хутра (тобто їхня товарна споживча вартість явно бу­ ла меншою за номінальну мінову). Обіг цього грошового матеріалу підлягав фіскальній регламентації з боку держави (пломбувалася тільки певна кількість шкур, а до обігу потрапляли лише ті з них, які мали голови і лапи). Окрім того, встановлювався примусовий курс обміну шкіряних грошей на монетне срібло. Опломбовані шкури білки та куниці, що мали голови та лапи з пазурами й були позбавлені хутра, на Русі правили за своєрідні кредитні гроші.

474

Культура Київської Русі

Культуру слід розглядати як єдиний процес розвитку духовних і матеріаль­ них її складових. При цьому типологічні особливості давньоруської культури можуть бути зрозумілими лише за встановлення ролі тенденцій і новаторства в культурно-історичному процесі східнослов'янського суспільства. З одного боку, на нього органічно впливав сам розвиток цього суспільства починаючи від часів формування державності, а з іншого — зовнішній чинник, що стиму­ лював внутрішні творчі імпульси (Скандинавія, Візантія, Схід, Західна Європа).

Однією із складових, що характеризували рівень культури Київської Русі, стала писемність. Вона була відома слов'янам ще до зародження держави, ко­ ли вони використовували так звані "черти і різи". Це підтверджується й архе­ ологічними знахідками: на деяких із них — пряслицях, уламках посуду чи кістках тварин, фіксуються написи у вигляді рисок, знаків тощо. Іноді на одному пряслиці напис міг поєднувати такі знаки й кириличні літери.

Проникнення християнства сприяло виникненню письма, якого потребу­ вали і держава, і церква. За основу було взято грецький алфавіт, хоча це мало й певні незручності. Робилися спроби доповнити його спеціальними знаками з метою досконалішого передавання особливостей слов'янської фонетики. Спочатку в слов'янській чи руській азбуці додаткових літер було не 19, як у пам'ятках книжної писемності XI ст., а значно менше. Азбука, виявлена С. О. Висоцьким на стіні київського Софійського собору, складалася із 27 літер, із них 23 були грецькими, а решта призначалася для вираження сло­ в'янських звуків (Б, Ж, Ш, Щ).

Після впровадження християнства набуло поширення удосконалене сло­ в'янське письмо — кирилиця, яке витіснило стару писемність. Новими пись­ менами створені видатні книжкові пам'ятки, але відомі й давніші написи на багатьох археологічних знахідках — пряслицях, горщиках, корчагах, голосни­ ках, ливарних формочках та інших предметах домашнього ужитку. Трапляють­ ся вони й на металевих виробах, цеглі, стінах багатьох церков. Так, на одному з уламків із Київського Федорівського монастиря продряпано: "ОХО НАМО ПОПОМО" (ох, нам попам). Важливими пам'ятками писемності, знайденими в основному в північнослов'янських містах, є берестяні грамоти (на березовій корі давні автори робили різноманітні написи). На території сучасної України, у зв'язку з несприятливими кліматичними умовами, вони зафіксовані лише у Звенигороді на Львівщині. Про грамотність населення Київської Русі свідчать численні знахідки писал-стилів із заліза чи бронзи, якими виводилися знаки на дощечках, покритих воском, на бересті або штукатурці. Й хоча сліди пи­ семності зафіксовані в основному в міських шарах, знахідка уламка горщика XII ст. на поселенні Автуничі з проханням допомогти рабу М... (Миколі, Микулі?) свідчить, що грамотними були й дехто із сільського люду.

Оповідаючи про музику й театральні дійства слід звернути увагу насампе­ ред на фреску "Скоморохи" у київському Софійському соборі, на якій зобра­ жено старовинний оркестр та акробатів із жердиною. Музиканти розташовані групами, відповідно до наявних інструментів. У прикладному мистецтві Київ­ ської Русі добре відомі зображення гуслярів і танцюристів на пластинчастих

475

Розділ VI

браслетах із Києва, Чернігова та інших міст, на срібній чаші XII ст. із Черніго­ ва, а також на мініатюрах Радзивіллівського літопису.

Характеризуючи мистецькі твори того часу, зауважимо, що археологічні дослідження свідчать про істотний розвиток станкового живопису вже у XII ст. Зокрема, на території київського Михайлівського монастиря була досліджена спалена у 1240 р. майстерня художника, де виявлено набір маленьких гор­ щечків для фарб, розтиральник, шматки бурштину — обов'язкового компо­ ненту домішок до оліфи.

Ювелірне мистецтво посідало особливе місце у культурі Київської Русі X— XIII ст. Твори художньої металообробки за своєю інформативністю значно пе­ ревищували усі інші види мистецтва, в тому числі й архітектуру, живопис, скульптуру. Прийоми обробки кольорових металів уже розглядалися нами в сюжетах, присвячених ремісничому виробництву, як і різьблення по каменю, кістці та інших матеріалах. А перелік самих лише художніх виробів, чи бодай окремих зразків, зайняв би не один том (рис. 20).

Рис. 20. Браслети-наручі

Чимало знахідок входило до складу скарбів, захованих за часів воєнної загрози. У багатьох із них виявлено цілі гарнітури святкових та буденних уборів княгинь чи бояринь. Такий убір складався із вінця, з боків якого на ланцюжках (ряснах) спускалися колти-підвіски із намистин, медальйонів, не­ рідко виготовлених із золота. Пізніше, у XII—XIII ст., складається стилістич­ но єдине убранство із тих же типів прикрас, що й золоті з емалями, але вже зі срібла з черню. Особливу увагу привертають колти (зірчасті, круглі, з ажурною каймою або з намистин, кульок, без кайми), сережки із трьома намистинами

476

Тема 29

Період феодальної роздробленості

(ажурними, суцільними, із зерню або сканню), дужки ("аграфи"), скроневі кільця, шийні гривні, намиста, ланцюжки (плетені, із порожнистих бляшок або кілець), браслети з мотивами рослинного та геометричного орнаменту, із зображеннями птахів, людей, звірів, виті браслети (з чорненими наконечника­ ми), персні, чаші й т. ін.

Утім, це лише один із "варіантів" у складі скарбів, хоча й досить насиче­ ний різноманітними виробами. У деяких із них були представлені елементи чоловічого вбрання, парадний посуд, коштовні християнські символи. Варто зауважити, що давньоруські ювеліри та їхні шедеври були відомі не лише на Русі, адже вони нічим не поступалися виробам зарубіжних майстрів, а нерідко й перевершували їх.

Як уже зазначалося вище, основним будівельним матеріалом на Русі було дерево, з якого зводилися не лише сільські житла, а й численні різноманітні міські споруди, оборонні конструкції на державних кордонах, у замках та містах.

Протягом тривалих археологічних досліджень в Україні відкрито велику кількість жител давньоруського часу. За конструктивним способом зведення стін вони поділяються на каркасно-стовпові та зрубні (вінцеві). А за рівнем заглиблення у грунт — на землянки, напівземлянки та наземні. Каркасностовпові будівлі визначаються під час розкопок досить чітко за наявністю округлих ямок по периметру споруди (діаметр стовпів близько 45 см). Зрубні конструкції фіксуються за слідами нижніх вінець дерев'яних колод, із яких будувались житла (рис. 21).

За планувальною структурою вони підрозділяються на одно-, дво- і три­ камерні. Найпоширенішим був перший тип. Однокамерний зруб (чи кліть) був основним житловим приміщенням; двокамерний складався із житлової части-

•

Рис. 21. Садиба київського Подолу (реконструкція П. П. Толочка та В. О. Харламова)

477

Розділ VI

ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУС І

ни й сіней; трикамерний — із хати, сіней і кліті. Саме цей тип житла пізніше в Україні дістав назву "дві хати через сіни". Вхід до них, зазвичай, улаштову­ вався з теплішої, сонячної сторони. Обов'язковим елементом кожної із таких будівель була стаціонарна піч, для спорудження якої, за відсутності на більшій частині території Русі каменю, використовувалася глина, що часто покривала дерев'яний каркас. Після випалювання він зникав, але залишалися його сліди.

Зрозуміло, що житло призначалося для перебування у ньому всієї сім'ї в нічний час, у непогоду та холодні пори року. Відносно невеликі його розміри (25—30 м2) свідчать про те, що значний час члени сім'ї перебували надворі, де виконувалася більша частина домашніх робіт. Будувалися також різноманітні господарські споруди, об'єднані в єдиний житлово-господарський комплекс — садибу. Навколо неї зводилася дерев'яна огорожа. В місті площа невеликих садиб не перевищувала 250—300 м2, середніх — 600—700 м2. Садиби багатих людей були набагато більшими.

Садиби в сільській місцевості з'явилися дещо пізніше від міських і значно перевищували їх розмірами. Дослідження останніх десятиліть дали підстави переглянути думку щодо примітивності й одноманітності забудови давньорусь­ кого села: тут, поряд із ординарними спорудами, виявлені й такі, що нічим не відрізнялися від міських. Вони належали, очевидно, представникам адміні­ страції феодала або верхівці сільської територіальної громади. Переважна більшість жител, у тому числі й у містах, — одноповерхові, але трапляються і двоповерхові, а деякі навіть мали три поверхи.

Серед основних господарських споруд — хліви, де перебувала худоба, приміщення для зберігання припасів, реманенту, сировини, майстерні, коло­

рев'яними колодами або плетеними гатями.

Уже на початковому етапі вход­ ження Київської Русі до світу євро­ пейської середньовічної цивілізації тут починає розвиватися будівельна справа і монументальна архітектура.

При зведенні церков канонічним став візантійський хрестовобаневий тип хра­ му. Вперше він був застосований при спорудженні Десятинної церкви. Після творчої переробки зодчими Київської Русі він являв собою чітко визначену архітектурно-конструктивну систему споруди.

478

Тема 29

Період феодальної роздробленості

Важливу роль в оформленні внутрішнього простору церкви виконували мо­ заїка і фресковий розпис, що багатокольоровою гамою вкривали склепіння, стіни, стовпи. Одним із найяскравіших об'єктів у цьому відношенні — за майстерністю виконання, масштабами та силою художньої виразності — були фрески й мозаїки Софійського собору в Києві, що стали визначним явищем у світовому мистецтві.

Пізніше в архітектурі великих центрів дедалі більше починають проявляти­ ся місцеві риси, що згодом розвинулися у школах зодчества окремих областей. Прикладом у цьому відношенні може слугувати Успенський собор XII ст. у центрі літописного Галича, який своїми розмірами поступався лише київсько­ му Софійському. Він був побудований із білого каменю у стилі галицької архі­ тектурної школи. Це п'ятинефний, триапсидний храм, прикрашений фігурною та орнаментальною різьбою — масками, барельєфами, колонками і т. ін. Підлога викладена кам'яною плиткою. Неподалік від храму відкрито велике скупчення керамічних полив'яних плиток, котрі, мабуть, походять від первісної підлоги собору, знятої під час ремонтних робіт. Під час розкопок фундаменту відкрито кам'яний саркофаг, імовірно, поховання будівничого со­ бору — князя Ярослава Осмомисла.

Усього в давньоруському періоді виділяють п'ять стильових етапів церков­ ного будівництва. Окрім соборів, до монастирських ансамблів входили й інші споруди — трапезні, підсобні приміщення та ін. У деяких випадках до основ­ них елементів забудови додавалися й печерні комплекси (Києво-Печерський, Ільїнський у Чернігові, Бакотський на Дністрі та інші монастирі).

Майже всі храми будувалися у хрестовобаневих традиціях. Проте були й винятки: зокрема, до кінця XII — початку XIII ст. відносять будівництво круг­ лої ротонди навпроти Десятинної церкви. її стіни членували пілястри, а в центрі розміщувався круглий стовп.

На дитинці стародавнього Києва, окрім численних церковних споруд, археологічними дослідженнями виявлено залишки й кількох світських, на дум­ ку деяких дослідників, це були князівські палати. Одна із них, як свідчить техніка будівництва (відсутність у зв'язувальному розчині цем'янки та цеглиплінфи у підмурках), була споруджена навіть раніше за Десятинну церкву. План її цілком виявити не вдалося, хоча вважається, що за типом це була круг­ ла ротонда, і визначають її як складову теремного палацу княгині Ольги.

Інший палац стояв поблизу західного фасаду згаданої церкви, по осі її вхо­ ду. Він мав п'ятичастинну структуру, лише центральна частина його була квад­ ратна, а бокові дещо витягнуті. Перед центральною частиною, оберненою до головного фасаду Десятинної церкви, розміщувалася галерея. Стіни членува­ лися плоскими пілястрами, всередині палац прикрашався фресковим розпи­ сом. Під час розкопок виявлено рештки різьблених мармурових та шиферних капітелей і деталей. На думку деяких фахівців, палац був резиденцією Володи­ мира Святославича, тобто головною офіційною спорудою тогочасного міста.

У палацовому кам'яному будівництві, як показують матеріали досліджень, побутувало два типи споруд: великі, прямокутні у плані (X—XI ст.), й неве­ ликі, квадратні, високі тереми, які, можливо, входили до ансамблю дерев'яних палацових комплексів (в основному XII ст.). Такі будівлі мали витоки в давньоруській дерев'яній архітектурі. Великі, прямокутні у плані, поділені на

479

Розділ VI

ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

кілька відділень будівлі походять від ранньосередньовічних палацових споруд Візантії та Західної Європи. Мають певні аналогії і з архітектурними пам'ят­ ками Ближнього Сходу. Тричастинні палаци, на основі аналогій у серед­ ньовічному палацовому будівництві та мініатюр Радзивіллівського літопису, мали вигляд видовжених, очевидно, двоповерхових будівель з баштами в центрі або з боків, можливо, з аркадами в першому ярусі та лоджіями у другому.

Залишки палацових споруд виявлені не лише у столиці Русі, а й у інших містах, зокрема на дитинці Чернігова. Але тут відомі й менші за розмірами кам'яні будівлі. Так, поблизу Спаського собору досліджено фундамент невели­ кого за розмірами, квадратного у плані терема. Знахідки, товщина стін та відносно невеликі розміри дають можливість реконструювати його як трипо­ верховий терем, покритий свинцевими листами, багато прикрашений і розпи­ саний фресками (рис. 22).

Кочівники Північного Причорномор'я і Середньовічний Крим

Загальна характеристика процесів у північнопричорноморському регіоні

та південноруському прикордонні в X—ХНІ ст.

Степове населення на землях Північного Причорномор'я — невід'ємний елемент багатьох історичних епох і періодів на території сучасної України. Од­ на за одною набігали кочівницькі хвилі з Азії та більш східних європейських територій на береги Чорного й Азовського морів, а також численних річок, що прорізали з півночі на південь обширні трав'яні випаси. Тому, потрапляючи в царство багатотравного достатку після зауральсько-заволзьких доволі засушли­ вих просторів та азійських напівпустель, номади будь-що прагнули закріпити­ ся на цих землях, де кочове скотарство могло розвиватися повною мірою. Середньовічні часи у цьому відношенні не були винятком.

Є свідчення про кілька таких кочівницьких хвиль із азіатських глибин, ко­ ли наступна змітала або розбивала попередню. Датуються вони кінцем І — початком II тис. н. є.

Перший союз степняків у Північному Причорномор'ї створили печеніги, відомі на Заході та у Візантії як пацинаки або пачінакіти, а на Арабському Сході — баджнак. Уперше населення давньоруських земель познайомилося з ними в 915 р. і тоді ж вступило із зайдами в різноманітні контакти. Так, у 944 р. київський князь Ігор уклав зі степняками військовий договір проти

480