Археология Украины учебник

Тема 28

РУСЬ у період раннього феодалізму

Спис належав до найдавніших масових видів зброї, а серед археологічних знахідок посідає одне з перших місць. За формою давньоруські списи поділя­ ються на два основні типи — ранні листоподібні (IX—XI ст.) і пізні ланцето­ подібні (XII—XIII ст.). Зміни у їхній конструкції були викликані розвитком захисних засобів — броні. Окрім того, існували також спеціальні метальні спи­ си, або дротики-сулиці.

Лук і стріли вважалися найпоширенішою зброєю для бою на відстані. В Київській Русі існував так званий складний лук, корпус якого виготовлявся з кількох пластинок різних порід гнучкого дерева та кістки — для досягнення більшої еластичності. Наконечники стріл — одна з найпоширеніших категорій археологічних знахідок. За формою вони поділяються на кілька типів, основ­ ними з яких є листоподібні, ланцетоподібні, ромбічні, чотиригранні, піра­ мідальні та круглі. Кожен із них мав певну бойову функцію.

Сокира на Русі була основним знаряддям у господарстві й водночас важ­ ливою зброєю (для цього в ній подовжували держак). їй належить одне з пер­ ших місць серед знахідок. Відомі два типи — клиноподібні, лезо яких поступо­ во сходить донизу, і з борідкою, лезо яких у верхній частині з боку держака має напівокруглий виріз. Відомі також суто бойові сокири (відрізняються мен­ шими розмірами).

Ударною зброєю у Київській Русі вважалися булави та обушки. Булави (залізні, мідні, кістяні) насаджувалися на кінець дерев'яного держака; за фор­ мою вони — круглі, гранчасті та ребристі, з гострими шипами. Обушок був схожий на булаву, але до держака прикріплювався за допомогою ланцюга, ременя або вірьовки (замість дірки для насаджування існували вушка).

До бойової зброї слід віднести також великі й масивні ножі-скрамасакси, кинджали, палиці, пращі для метання каміння.

Воїна захищали від ударів супротивника щит, шолом і броня. Перший із них уважався основним засобом захисту. В центрі щита містився умбон — металева сферична його деталь. Основою звичайного щита була дерев'яна дош­ ка або каркас, що обтягувався товстою і твердою шкірою. Відомі щити круг­ лої, овальної, трикутної чи трапецієподібної форми.

Шолом захищав від удару голову воїна. Він мав широку тулію і плавно віді­ гнуті й витягнуті догори стінки, зверху увінчувався шпилем. З'явився на Русі у IX ст., а його прототипом уважалися східні шоломи. Це була доволі коштов­ на річ.

Броня — кольчуга і панцир — захищали тулуб воїна. Кольчуга (особливо поширена на Русі) являла собою металеву сорочку, виготовлену із кілець, про­ пущених одне крізь одне і потім заклепаних. Уперше з'явилася на Сході. Пан­ цир відомий у Східній Європі з давніх часів, однак у Київській Русі він не набув масового поширення. Річ у тім, що кольчуга була легшою, елегантнішою, зручнішою у користуванні та надійнішою як засіб захисту.

Спорядження вершника та бойового коня — теж атрибут давньоруського воїна. Перший етап києворуської історії (саме в цей час на Русі з'являються вудила) характеризується засвоєнням різноманітних, переважно східних за по­ ходженням, конструкцій з прямими та дугоподібними псаліями. Уже в X ст. з'являються загальноєвропейські вудила, в яких псалій і підвісне кільце злива-

451

Розділ VI

ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

ються (пізніше вони витісняють інші типи). У XII—XIII ст. спорядження кінних степняків уже не має на Русі свого попереднього впливу.

Стремена типологічно поділяються на дві основні групи. Для більш давніх характерним є вушко, оформлене у самостійному виступі, та підніжка, здебіль­ шого округлої форми; у більш пізніх — отвір для путлища прорізаний у самій дужці, а підніжка за формою буває як заокругленою, так і виконаною під ку­ том. Це пов'язано зі зміною посадки й сідлання, за яких опорна роль стремен значно збільшується.

Протягом IX—X ст. київські кіннотники майже не застосовували шпор, а під час управління конем (як і степняки) користувалися нагайкою та шенке­ лями. Від XI ст. у зв'язку зі зростанням ролі кінноти вершники починають ши­ роко використовувати "остроги". Перші шпори мали дугу і шип, розміщені в горизонтальній площині. В XI ст. з'являються зразки шпор з вигнутою (якщо дивитися збоку) дужкою і шипом, спрямованим не вгору, а вниз.

Одним із засобів управління конем була нагайка, від якої збереглися в основному рукояті. Серед деталей кінської упряжі варто згадати пряжки та її металеві прикраси. Слід зазначити також, що в давньоруський час для бойо­ вого коня підкови не були характерними. Іноді використовувалися льодохідні шипи.

Сільське господарство та промисли

Сучасні дослідники одностайні в тому, що за середньовічних часів якраз село було формуючим осередком феодалізму, що зумовлювалося його роллю у становленні й розвитку тогочасних суспільних відносин. Це стосується як давньоруської феодальної держави у цілому, так і періоду ранньофеодальної монархії. Праця селянства — основної верстви середньовічного люду — забез­ печувала отримання левової пайки додаткового продукту. Як зазначав із цього приводу Ф. Бродель, навіть у XV—XVIII ст. світ являв собою усе ще велику селянську країну, де близько 80—90 відсотків людей жили плодами землі, й тільки ними. Основою сільськогосподарського виробництва були землеробство й тваринництво.

Панівною галуззю, на думку В. Й. Довженка та інших дослідників, на Русі було землеробство. В цей час відбуваються революційні зміни в розвитку техніки землеобробітку: перехід від розпушення грунту до його підрізання, переміщення та обертання шару, для чого були необхідні нові знаряддя праці. В останній чверті І тис. н. є. основним знаряддям обробітку землі залишалося рало з вузьколезим або широколезим наральниками. Для південних земель розселення східних слов'ян, за класифікацією Ю. О. Краснова, характерними були одноручні прямогрядильні рала зі стійкою між грядилем і наральником (перший тип — найбільш універсальний), а також прямогрядильні, але з на­ ральником, вставленим у грядиль знизу, з прямим (тип 3) або вигнутим наральником (тип 2); прямогрядильні рала з наральником, що поєднувався з грядилем за допомогою двох стійок (тип 4). Усі вказані типи відрізнялися за

452

Тема 28

Русь у період раннього феодалізму

грунту не розпушується й залишається на місці, як раніше, а відрізається у вертикальній площині череслом та підрізається горизонтально лемешем, підні­ мається ним, зсувається вбік, а тому частково або й повністю перевертається за допомогою відвалу. Позитивні можливості плуга давали змогу уводити в орний фонд нові землі — вкриті травою з переплутаним корінням важких чорноземів. За археологічними даними, лемеші та чересла — робочі частини плуга — відомі вже в XI ст.

Еволюція формальних ознак лемеша, що має безпосереднє відношення до змін техніки обробітку землі, простежується за знахідками самих знарядь: від симетричних лемешів, які разом із череслами забезпечують глибоку оранку з підрізанням та переміщенням шару, перехідних типів лемешів із певними ознаками асиметрії до асиметричних, здатних на цілковите перевертання фун­ ту. Окрім розвитку ознак асиметрії, фіксується збільшення розмірів та ваги лемеша й чересла, що давало можливість обробляти важчі грунти (рис. 11).

Замість стандартної для рала парної упряжі, під час оранки плугом засто­ совувалися дві чи й більше пар волів або коней (залежно від стану грунтів).

Окрім упряжних знарядь, у рільництві застосовувалися й допоміжні, ручні — мотики і заступи. Вони на деяких ділянках виконували роль основних (зокрема в городництві та садівницт­ ві). Мотики були двох типів — втульчасті із загнутими бортиками і з го­ ризонтальним вушком. Заступи також двох типів — залізні й, частіше, дере­ в'яні із залізним окуттям.

Розділ VI

ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Подальша обробка зерна здійснювалася відповідно до біологічних власти­ востей злаків. Під сушка у сушарках і жаровнях, а також у стодолах. Зерно збе­ рігали у спеціальних ямах або сховищах, де частину приміщення відгород­ жували дошками для зсипання зерна. У багатьох садибах з цією метою використовувалися комори, улаштовані в житлових будинках, дерев'яна чи керамічна тара.

Для зони Українського Полісся характерною залишалася підсічна система землекористування, яка уможливлювала збільшення площі ріллі завдяки випа­ лу лісових ділянок і підживлення грунту органічним добривом — попелом.

Накопичення археологічних матеріалів відкрило нові можливості для вив­ чення тваринництва: виявлені залишки приміщень для утримання тварин, зна­ ряддя праці, предмети побутового вжитку, що використовувалися у тварин­ ництві, а також кістки, залишки продуктів у льохах, господарських ямах, житлах та культурному шарі.

За даними археологічних та палеонтологічних досліджень галузей тварин­ ництва, переважало розведення великої рогатої худоби (35—37 відсотків загальної кількості стада). Вона належала до породи великих грубокістних тва­ рин (корови, бугаї, воли). Друге місце належало свинарству. Третє-четверте місця поділяли конярство та розведення дрібної рогатої худоби. Вирощували також різні породи домашньої птиці.

Серед виявлених знарядь праці, що використовувалися у тваринництві, пе­ реважають коси, форма яких була пристосована до ботанічного складу трав. Так, під час укосу лісових ділянок використовували косу-горбушу з коротким вістрям. Для роботи на відкритих ділянках, на ниві, застосовували інший тип коси — з вузьким, довгим клинком, із довгим косовищем, що сприяло найширшому прокосу. Крім того, коси відрізнялися між собою й хронологічно: порівняно невеликі використовувалися у X—XI ст., а більші за розмірами — пізніше.

Як допоміжні знаряддя відомі граблі та вила. Серед іншого інвентаря, що застосовувався у тваринництві, зафіксовані цвяхи для підковування коней, самі підкови, пута із замками, підкови для тяглових тварин — биків, дзвінкикалатала (підвішували на шию корові, аби знайти її, якщо заблукала в лісі або чагарнику), пружні ножиці для стрижки овець.

Діяльність сільського (як і міського) ремісника також була певною мірою пов'язана із розвитком тваринництва, як джерела різноманітної сировини для обробки кістки, ткацтва, виготовлення одягу та взуття зі шкіри тварин, вичин­ ки хутра й іншими видами обробки продуктів скотарства.

Поряд із сільськогосподарським виробництвом існували також різні про­ мисли, передусім — переробка зерна на крупи та борошно. Найбільш архаїч­ ним способом було обдирання та часткове грубе розбивання злаків за допо­ могою ступ. Для розмелювання зерна на дрібну крупу та якісніше борошно використовувалися ротаційні жорна. Виготовлялися також рослинна олія, тва­ ринне масло (про що свідчать знахідки деталей спеціального пресу, мутовок та маслоробок), сир. Спеціальній обробці для тривалого зберігання піддавалися м'ясо та риба. Як і в минулому, значну роль відігравало збиральництво.

Серед досліджуваних матеріалів зафіксовано залишки смолокуріння, вигонки дьогтю, виготовлення деревного вугілля.

454

Тема 28

Мисливство забезпечувало сільське, а часом і міське населення значною часткою м'яса, шкірою та хутром диких тварин. Порівняно невелика кількість мисливської зброї на досліджених пам'ятках зумовлювалася використанням інших, ефективніших способів полювання, без використання зброї чи таких, де вона відігравала другорядну роль.

Рибальство репрезентоване знахідками знарядь ловлі (гачки, блешні, гар­ пуни, ості, грузила для сіток) та остеологічними матеріалами. Бортництво представлене лише поодинокими знахідками спеціалізованих ножів-медорізок.

Сільськогосподарське виробництво та промисли розвивалися на площах відкритих поселень — селищ, розташованих здебільшого на берегах водоймищ, а іноді на вододілах. Вони займали надзаплавні тераси, миси, дюни та підви­ щення у заплавах річок. Площа таких ділянок була різною — від-0,2—0,6 до 8—10 га (іноді й більше), але в середньому 2—3 га. Типовою для них вважаєть­ ся рядова забудова, якщо цьому не перешкоджали топографічні умови місце­ вості (рис. 12).

На початку II тис. н. є. з'являються археологічні свідчення про появу се­ лянських дворів. Слід зазначити, що формування садиб на селі розпочалося дещо пізніше, аніж у місті. Навколо них зводилися дерев'яні огорожі, що свідчило про розвиток приватної власності. У цей же час фіксується також по­ ява серій навісних замків. Індивідуальний двір-садиба найповніше відповідав потребам індивідуального господарства Київської Русі.

Рис. 12. Селище в урочищі Ревутове на Канівщині

(реконструкція В. О. Петрашенко та В. К. Козюби)

455

Розділ VI

Досліджена одна із таких садиб на селищі Автуничі — на півночі Чернігівської області. Вона функціонувала (тобто перебудовувалася і розвива­ лася) протягом чотирьох етапів, від кінця X — початку XI ст. до зламу XII— XIII ст. До її складу входили житло-майстерня гончара, а також супутні до­ поміжні споруди. Виявлені гончарні горна та невеликі глиняні кар'єри, а неподалік житла — снопосушильні та смолокурні. Побутово-господарські об'єкти розміщувалися між житловими і виробничими.

Одне із найкраще досліджених селищ давньоруського часу — Комарівське — розташоване поблизу Переяслава-Хмельницького. У різні роки на розкопаній площі у 3,5 га тут зафіксовано близько ЗО жител кінця X — початку ХШ ст. Площа поселення — 8—10 га. Одночасно на ньому могло розміщуватися 15—20 житлових комплексів (площа однієї садиби становила 0,2 га). Житла здебільшого з трохи заглибленими котлованами або (пізніші) наземні, на підкліті. Розташовані рядами, на відстані 20—25 м одне від одного, вони ста­ новили єдиний житлово-господарський комплекс, до якого входили житлові споруди, господарські будівлі та ями. Речові знахідки представлені сільсько­ господарським та ремісничим інвентарем, а також предметами універсального призначення (наральники, серпи, жорна, рибальські знаряддя, ножі, сокири, ножиці, долота, свердла і т. ін.), прикрасами і, найбільше, керамічними виро­ бами чи їх фрагментами.

Наявні археологічні матеріали засвідчують досить високий рівень розвитку сільськогосподарського виробництва за часів Київської Русі, а також значний вплив сільського люду на створення потенційних можливостей усього давньо­ руського суспільства. Вивчення останнім часом пам'яток цієї археологічної категорії дало підстави дійти важливого висновку: в IX—XIII ст. між містом і селом у багатьох сферах життя існували паритетні відносини.

Християнство і пережитки язичництва

У 988 р. Київська Русь офіційно стала християнською країною, хоча цей процес, звичайно ж, був доволі тривалим. Уже на монетах Володимира Святославича — злотниках і срібляниках — князь зображувався в імперських ре­ галіях: з короною на голові та хрестом у правиці. Зображення Христа і напис "Володимир на столі" надавали владі великого князя київського сакрального змісту. В середньовічній владній символіці хрест наділявся синтезуючою си­ лою, котра поєднувала земне і небесне.

Найбільшою церковною спорудою Києва став християнський собор в ім'я Богородиці, котрий дістав назву Десятинної церкви. Він розміщувався на території князівського дитинця і його було видно здалеку. Будувався з 989 по 996 р. У його спорудженні брали участь візантійські майстри. У 1240 р. столи­ ця Київської Русі, її основні споруди були зруйновані монголо-татарами, тому достовірних даних для точного відтворення архітектурно-археологічних дета­ лей собору ми не маємо. Завдяки дослідженням фундаментів удалося встано­ вити тип споруди та особливості будівельної техніки. Це був великий храм, в

456

Тема 28

льорових порід каменю (рис. 13). За часів князювання Ярослава

Мудрого головним (і найвеличнішим) храмом столиці Київської Русі вважав­ ся Софійський собор. За деякими даними, він споруджений на тому самому місці, де раніше розміщувався однойменний дерев'яний храм. Прикрашений різнокольоровими майоліковими плитками, з підлогою, інкрустованою мо­ заїками, розписаний яскравими фресками, оздоблений численними компо­ зиціями, собор вражав сучасників довершеністю своїх форм.

Це був п'ятинефний хрестовобаневий храм із хрещатим підбаневим прос­ тором та амфіладами бокових нефів, що його оточували. Як зазначає Ю. С. Асєєв, п'ятинефний тип нерідко трапляється у візантійській архітектурі, проте не в такому варіанті: у київському соборі застосовано не складну, а просто хрестовобаневу систему. Із трьох сторін його оточують два ряди відкритих гале­ рей — двоповерхова внутрішня і одноповерхова зовнішня. Із заходу до собору між зовнішніми галереями прибудовані дві башти, в яких широкі сходи вели на другий поверх — "податі". На другому поверсі містилися дві великі світлі зали, призначені для князя та його оточення. Собор завершувався тринадцять­ ма банями, з яких середня (найбільша) являлася центром споруди. Головний архітектурний ефект будівлі полягав у її складній і водночас гармонійній композиції.

Підсумовуючи питання церковного будівництва на півдні Київської Русі, зауважимо, що майже половина всіх церковних споруд розташована саме в Києві. Тут їх кількість у X—XI ст. дорівнює кількості аналогічних будівель XII—ХНІ ст. Така ж закономірність (щоправда, у скромнішому кількісному вираженні) простежується в Переяславі. В Чернігові XI ст. датуються два хра­ ми, а на територіях інших південноруських міст — по одному. Значно збіль­ шується кількість церков, зведених на півдні Київської Русі у XII—XIII ст. Окрім залишків кам'яних споруд, у різних місцях виявлено речі культового вжитку: хороси, підсвічники, кадила, що засвідчує наявність тут на початку II тис. н. є. дерев'яних церков чи каплиць.

Співвідношення місцевих традицій і ортодоксального християнства прос­ тежується у певних рисах поховальної обрядовості перших століть II тис. н. є.

457

Розділ VI

ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Зокрема, типовий для візантійського регіону звичай перепоховання померлих через певний час на Русі зафіксовано лише в окремих монастирях Києва та Чернігова, а також у Василеві та його околицях на Дністрі. Східні слов'яни, враховуючи психологічну специфіку їхнього ставлення до померлих, ховали їх раз і назавжди. Робили це на фунтових кладовищах, у прямокутних ямах, розміщених в основному вряд; супроводжувальний інвентар відсутній.

Певний вплив обрядовості з Візантії простежується у звичаї проживання чи поховання в печерах, що зафіксовано в кількох випадках на території Серед­ нього Подніпров'я, Середнього Подністров'я та Волині. Найвідомішою у цьому відношенні є Києво-Печерська лавра.

Християнське віровчення знайшло відображення і в натільних хрестах із металу, перламутру чи сланцю, хрестах-складнях (енколпіонах) та образках круглої або прямокутної форми із зображеннями різних святих — Христа, Марії, Георгія, Миколая, Пантелеймона. На одному з уламків горщика XII ст., виготовленого місцевим ремісником Автуницького сільського поселення, вда­ лося прочитати частину напису "(Боже) поможи рабу твоєму М...". Про співіснування старих і нових вірувань у свідомості окремих людей свідчать знахідки язичницьких і християнських символів в одних і тих самих архео­ логічних комплексах. Іноді протилежні з релігійного погляду речі могли поєдну­ ватися в окремому виробі (наприклад, хрест у колі чи всередині підвіски-лун- ниці, або звернення до Бога на язичницькому амулеті типу кабанячого ікла).

Археологічним об'єктом, що переконливо підтверджує існування релігій­ ного синкретизму в перші століття II тис. н. є., є сам курган XI—XII ст. У цьо­ му похованні насип — символ язичництва в поховальній обрядовості — поєднується з обрядом інгумації, що проводилася уже в ямі, тобто виконува­ лася за канонами нової релігії.

Яскравими прикладами побутування двовір'я можуть слугувати вироби прикладного мистецтва. Серед них найпоказовішими є круглі амулети-змійо- вики візантійського походження, що здобули особливу популярність на Русі. На одному боці такого оберега було зображення Христа, Богородиці, арханге­ ла Михаїла чи ще якогось святого, а на другому — фігура чи сама лише голо­ ва з волоссям у вигляді змій (міфологічний мотив, генетично пов'язаний з античною Медузою Горгоною). На багатьох із виявлених екземплярів присутні грецькі написи-заклинання проти зображеного на них демона — вже не Горгони. Написи на змійовиках називають цього демона "істера" (давньоруський переклад — "дно", проте це слово можна тлумачити й інакше: "внутрішнє, ут­ роба, її хвороби та демон, що їх спричиняє"). Певно, мається на увазі хвороб­ ливий демон жіночої статі (рис. 14).

Язичницькі мотиви простежуються також на деяких жіночих прикрасах. Це срібні двостулкові браслети-наручі та не менш відомі колти з емалями. Перші з них стягували довгі й широкі рукава сорочок, що вдягалися жінками перед ігрищами, а під час танців знімалися. Другі являли собою фрагменти головно­ го убору. На браслетах часто викарбовувалися зображення жінок у танці, ско­ морохів, гуслярів, тобто все те, що засуджувалося церковниками як язичниць­ ке. А колти нерідко прикрашалися зображеннями птахів-сирен, "деревами життя" — символами будови Всесвіту. Проте варто зауважити, що у вищих суспільних колах ці речі носилися вже не для демонстрації перед духівництвом

458

Тема 29

Період феодальної роздробленості

і поступово замінювалися сюжетами суто християнськими.

Язичницькі мотиви у православній атрибутиці простежуються навіть через багато століть. Так, царські ворота іко­ ностасу чернігівського Борисоглібського собору були виготовлені зі сріб­ ного язичницького ідола, якого, за переказами, заховали в землю жерці під час хрещення місцевих жителів за князювання Володимира Святославича. Для виготовлення самого ідола бу­ ли використані арабські срібні моне­ ти — дирхеми, а після його виявлення у пізньосередньовічні часи срібло знайшло нове застосування — як ма­ теріал для створення християнської святині.

Численні археологічні матеріали засвідчують, що процеси і явища, які

зародилися за часів ранньофеодальної монархії, знайшли свій розвиток у нас­ тупному історичному періоді — за часів феодальної роздробленості.

Тема 29

Загальна характеристика періоду

Період феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.) характеризується поглибленням процесу феодалізації давньоруських земель. Ставала дедалі відчутнішою необхідність підвищення рівня виробництва, зміцнення економічних та інших зв'язків між окремими територіями. Форму­ вання відносно незалежних князівств не призвело до цілковитого політичного розладу держави. Специфікою давньоруського феодалізму було те, що пред­ ставники пануючого роду Рюриковичів нерідко претендували на новий князівський стіл, котрий міг перебувати на досить значній відстані від старо­ го. Тому вони та їхнє найближче оточення переміщувалися із одного центру до іншого і відчували себе спадкоємцями великих східноєвропейських володінь.

459

Розділ VI

Зміцнення феодального способу виробництва покликало до життя не тіль­ ки імунні права, а й надзвичайно розгалужену систему васальних зв'язків. Соціальна верхівка давньоруського суспільства XII—XIII ст. являла собою складну феодальну ієрархію, верхні щаблі якої посіли представники згаданого князівського роду, а нижчі — бояри, дружинна знать, дворяни.

Князі — засновники місцевих династій, швидко зміцнивши своє станови­ ще в окремих землях, увійшли в тісний контакт із земським боярством, вели­ кою земельною знаттю, конче заінтересованою в мирному господарюванні у своїх вотчинах. Із часом, однак, між князями і місцевим родовим боярством виникли серйозні суперечності, що нерідко переростали у збройні конфлікти. Тож у цій боротьбі володарі земель мали спиратися на постійну дружину, роз­ ташовану поблизу від столиці князівства й готову щомиті вирушити в похід на супротивника. Так у XII ст. в кожній із земель починає формуватися нижчий прошарок феодалів — дрібне дворянство.

Невід'ємним елементом державного розвитку Русі була православна церк­ ва, її організація багато в чому нагадувала світську владу. На чолі церкви стояв митрополит "Київський і всієї Русі". Єпархіями, у XII—XIII ст. територіально наближеними до князівств, управляли єпископи (переважно вихідці з київ­ ського духовенства). їх поставляли митрополит разом із великим князем київським. Важливою складовою церковних організацій були монастирі, роз­ ташовані як у великих містах, так і поза ними. Нерідко вони ставали й замісь­ кими резиденціями окремих представників давньоруського князівського роду.

Політична історія XII—XIII ст. з її складною й заплутаною системою міжкнязівських взаємовідносин, нескінченними усобицями та об'єднавчими з'їздами, постійною половецькою загрозою і походами руських дружин у Степ засвідчує федеративну форму управління на Русі, де провідну роль відігравав київський стіл. Традиційна роль Києва — головного міста країни, її культур­ ного та релігійного центру, економічна могутність, честь і право старшинства великокнязівської влади, високий авторитет "матері міст руських" і в XII— XIII ст. робили його заповітною мрією багатьох честолюбних князів. А політичне суперництво окремих князівських династій близько середини XII ст. покликало до життя систему дуумвірату: одночасного правління у Києві князів із двох найсильніших князівських ліній.

Протягом XI—XII ст. на Русі з'явилося майже півтора десятка великих земель-князівств, із яких п'ять — Київське, Чернігівське, Переяславське, Во- лодимир-Волинське та Галицьке — розміщувалися переважно в межах тери­ торії сучасної України. Та удільні князівства також не були монолітними й самостійними державами: у другій половині XII — першій половині XIII ст. процес політико-адміністративного дроблення захопив і їх. Виникло безліч ма­ лих князівств-васалів, а кожна земля в мініатюрі повторювала політичну сис­ тему всієї Київської Русі.

Важливе місце в політичній структурі Русі періоду феодальної роздробле­ ності посідали Київ і Київська земля. Втративши реальну політичну силу, Київ, однак, залишався церковним центром усіх давньоруських земель, органі­ затором боротьби проти зовнішніх ворогів. Аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичного старшинства було во­ лодіння київським столом (рис. 15).

460