Археология Украины учебник

Тема 27

Становлення Київської Русі

володіла зовнішніми атрибутами влади і, як і раніше, територіально була відда­ лена від переселенців, найімовірніше, мала номінальні можливості у вирішен­ ні багатьох важливих питань. Всі її дії контролювалися представниками цент­ ральної державної влади, які постійно перебували поруч.

Розглядаючи ситуацію у лівобережному регіоні в ширшому плані, зазначи­ мо, що картографування археологічних об'єктів кінця І тис. н. є. дає мож­ ливість виділити тут два початкові напрями феодалізації території літописних сіверян. Перший із них: Чернігів — Сновськ (сучасний Седнів) — Стародуб. По цій лінії, тобто по басейну р. Снов у басейн Середньої Десни, кінцевим пунктом у X ст. був район Кветуні, що знаходився нижче Брянська. Численні факти перебування у складі князівських військових формувань вихідців із різних земель підтверджують погляд, згідно з яким підкорення даних територій здійснювалося силами всієї "Руської землі" (у вузькому значенні цього терміна) на чолі з київським зверхником.

Другий генеральний напрям на Дніпровському Лівобережжі простежується із району літописного Переяславля Руського (нині Переяслав-Хмельницький) на Курськ. Значна концентрація населення в районі останнього із названих пунктів спричинила підвищений інтерес держави до цієї місцевості. А сам ме­ ханізм підкорення конкретних мікрорегіонів простежено в районі с. Журавне Сумської області, на правому березі р. Ворскли. Тут в останній чверті І тис. н. є. відбувалася значна концентрація поселень носіїв роменської культури й, очевидно, сформувався центр малого племені сіверянського союзу. Велико­ князівські дружинники знищили його у другій половині X ст. Про це свідчить шар попелу на сіверянському городищі, де життя більше не відроджується. Тут унаслідок польових робіт, окрім значної кількості фрагментів роменської ліпної кераміки, знайдено лише один уламок давньоруського гончарного гор­ щика. Пізніше поблизу виникає новий політико-адміністративний, а також торговельний опорний пункт державної влади.

Два розглянуті вище напрями генерального наступу молодої держави дають підстави вважати, що феодалізація цих територій здійснювалася насам­ перед уздовж прикордонних областей "Руської землі". І лише потім, коли були "узяті в лещата" внутрішні райони розселення сіверян, розпочалося пла­ номірне й остаточне одержавлення регіону. З цим, другим, етапом слід пов'я­ зувати також появу нових центрів, таких як Новгород-Сіверський, Путивль та інших.

На Дніпровському Правобережжі основним був напрям із Середнього Дніпра на Західний Буг (у район літописних Червенських градів на польськоруському прикордонні). Однак методи придушення Києвом місцевого сепара­ тизму були такими самими, як і на Лівобережжі. Це, зокрема, засвідчують матеріали досліджень літописного Іскоростеня на Житомирщині (сучасний Коростень), де сліди спалення міста в середині X ст. підтверджують літописні повідомлення про розправу княгині Ольги з непокірними древлянами.

Ще одна проблема, до розв'язання якої слід залучати археологічні ма­ теріали, — це наявність різних субкультур у культурі кожного етносу соціаль­ но стратифікованого суспільства. Тож уявляється доцільним вивчати дві куль­ тури в суспільствах класового рівня, а такою, безперечно, є Київська Русь. Із виділенням з єдиного егалітарного (тобто зрівняльного) суспільства, з одного

441

Розділ VI

ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

боку, "багатих", "великих", "сильних", "кращих" людей чи мужів, а з іншого - бідних общинників, почалося становлення вищезгаданих субкультур. Далі ці процеси еволюціонували.

Такі субкультури дістали назви елітарної (офіційної, міської, дружинної — останній термін якраз стосується Київської Русі) і народної (фольклорної, сільської) культур. У багатьох елементах дружинної давньоруської культури простежуються генетичні зв'язки з матеріальною культурою місцевого насе­ лення раніших часів (житлобудівництво, знаряддя праці, озброєння, поховаль­ ний обряд). Однією з найхарактерніших її рис була вже згадувана гончарна манжетоподібна (або курганного типу) кераміка, характерна якраз для півден­ них областей східного слов'янства.

Рис. 6. Ритони з Чорної Могили

Ще одним елементом нової культури стали так звані речі-гібриди. У цих металевих прикрасах дружинного вбрання, кінської збруї органічно перепле­ лись традиції і сюжети не лише місцевого походження, а й Скандинавії, Се­ редньої Азії, Угорщини. Прикладом може слугувати знайдена на київському Подолі шиферна формочка з арабським написом, призначена для відливання популярних у давньоруському дружинному середовищі поясних металевих накладок.

442

Тема 27

Становлення Київської Русі

Окрім ремісничих традицій, деякі речі-гібриди несуть на собі відбиток взаємовпливів ідеологічних уявлень різних етносів, що контактують між собою. Це добре простежується, наприклад, у сюжетах зображень на срібному окутті турячих рогів для пиття з Чорної Могили (рис. 6). Деякі дослідники шу­ кають прототипи цих сюжетів у духовному світі місцевого слов'янського насе­ лення, інші — у народів Північної Європи або ж — у звичаях хозар.

Торкаючись проблеми світогляду східних слов'ян періоду державотворення, Б. О. Рибаков зауважував, що в них існували не лише наївні забобони села, а й державна язичницька релігія міста й соціальних верхів з добре виписаним космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження вели­ кокнязівської влади, зі складним ритуалом і розгалуженим станом жерців. Найімовірніше, їх ховали у скорченому стані (зв'язували або вкладали в мішок), оскільки відчували страх перед таємничою і невідомою силою. "Скорченики" — волхви літописних зводів — були виявлені в різні часи на багатьох могильниках.

Аналогії з іншими міфологічними системами, тричленний поділ світу на верхній, середній та нижній — концепція так званого "світового дерева", що знайшла своє відображення й у композиції Збручського ідола, сам стародавній звичай кремації померлих на кострищах вказують на те, що світогляд східних слов'ян містив поняття про поділ Космосу. Кожен об'єкт, перебуваючи в од­ ному із трьох "світів", через певний час переміщувався до іншого (або ж міг переміщуватися). При цьому початковий напрям міг бути лише вгору — разом із димом поховального кострища до "небесного світу". Проте й пізніше, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа так само "відлітала на небо". "Кораб­ лями", в яких відбувалося це переміщення, були споруди будинкоподібних обрисів ("будинки мертвих"), що пізніше трансформувалися у християнські домовини.

Слов'янина за життя і після смерті оберігали різні амулети — круглі підвіски (символи Сонця), лунниці (символи Місяця), сокирки й шматки кре­ меню (символи Перуна), шумливі підвіски (для відлякування злих духів), гли­ няні писанки (символи відродження), ключики (символи багатства), кігті диких звірів (обереги від хвороб) та ін. Оберегами за певних обставин могли слугувати й деякі побутові предмети, наприклад ножі або ножиці.

Отже, твердження щодо примітивізму чи недосконалості язичницьких віру­ вань у цілому є безпідставними.

443

Розділ VI

Тема 28

Русь у період раннього феодалізму

Загальна характеристика періоду

X — початок XII ст. — це час функціонування Києворуської держави в рамках єдиної ранньофеодальної монархії на чолі з представниками династії Рюриковичів. Поняття "великокнязівський рід" уже в X ст. означало сім'ю ве­ ликого князя та його найближчих родичів. Від цього часу правління країною успадковувалося по прямій низхідній лінії споріднення за відсутності вибор­ ності. Молода держава підтримувала широкі й різноманітні зв'язки із багать­ ма країнами тогочасного світу. Неабияке значення мали військові походи за межі східнослов'янських земель, унаслідок яких соціальна верхівка мала значні прибутки, а сама Русь зміцнювала свій престиж на міжнародній арені. Основ­ ний зовнішній вектор був спрямований на південь, де знаходилась багата й могутня Візантійська імперія. Прагнення до отримання прибутків унаслідок міжнародних воєнних конфліктів і торговельних операцій — характерна риса правителів кінця І тис. н. є., хоча значні багатства почали надходити до цент­ ральної скарбниці також із внутрішніх районів країни.

Але щоб забезпечити стабільність цього процесу, необхідно було придуши­ ти сепаратизм місцевої знаті. В писемних джерелах зафіксовано шість випадків протистояння полян-русів і древлян, по два випадки збройних конфліктів між Києвом і уличами та сіверянами, один — із хорватами. Приєднання волинян і тиверців відбулося спокійніше, хоча в першому випадку зафіксовано конфлікт із "ляхами" — правителями польських земель. Безсумнівно, це було пов'язано з боротьбою за західноволинські землі.

Конфлікти були постійною складовою цих процесів. Так сталося, наприк­ лад, у 945 p., коли древляни вбили князя Ігоря, а його дружина Ольга жорсто­ ко їм помстилася. Яскравою фігурою був їхній син Святослав — природжений воїн, який розробляв й успішно здійснював не тільки тактичні воєнні операції, а й тривалі стратегічні кампанії. Саме за його князювання був знищений Хо­ зарський каганат, а молода імперія сягнула найбільших розмірів. Він навіть планував перенести свою столицю на Дунай.

Логічне завершення політика перших руських державців дістала за часів князювання Володимира Святославича (980—1015). В ці роки Київська Русь зайняла провідні позиції серед найрозвинутіших країн середньовічної Європи. На зламі І—II тис. здійснюється реформа структури державного правління, внаслідок якої чільні посади в керівництві могли обіймати тільки члени вели­ кокнязівської родини, а система взаємовідносин між сюзеренами і васалами стала чітко регламентованою (рис. 7).

Загальна стабільність Київської Русі сприяла зміцненню її кордонів. Нав­ коло Києва, Чернігова і Переяслава були споруджені могутні оборонні лінії.

444

Тема 28

Русь у період раннього феодалізму

У соціально-політичній сфері стосунки різних груп панівної верхівки розвива­ лися в діалектично пов'язаній опозиції двох основ — державної і родової. До верхніх шарів соціальної ієрархії прагнули потрапити не лише представники племінної верхівки, а й безрідні, але цілковито віддані великому князеві та йо­ го оточенню вихідці з різних земель і народів.

Рис. 7. Златник Володимира Святославича

Наприкінці X ст. відбулися докорінні зміни в ідеологічній системі. Після детального вивчення різних релігій, оцінки конкретної історичної ситуації та цілої низки дипломатичних заходів князь, а за ним й уся людність Русі, у 988 р. приймають із Візантії православне християнство, яке стало офіційною державною релігією. Завдяки цій величезної історичної ваги акції Київська держава увійшла до кола європейських християнських країн. А шлюб із візан­ тійською принцесою Анною зробив самого Володимира фактично рівним імператорові.

Однак протистояння старої язичницької і нової християнської релігій на Русі призвело до появи такого синкретичного явища, як двовір'я. З наукового погляду, як вважає О. В. Чернецов, до нього можуть бути віднесені: одночас­ не звернення до християнських і нехристиянських надприродних персонажів та інші форми змішування різнорідних елементів; використанння християна­ ми елементів язичницької обрядовості та фразеології; присвоєння персонажам християнської міфології рис язичницьких божеств; звернення до язичницьких персонажів і мотивів у християнському середовищі.

Та попри всі суперечності Київська Русь розвивалася надалі як могутній державний організм, який впливав на всі сфери життя середньовічної Європи. По смерті Володимира його син Ярослав, прозваний Мудрим, після тривало­ го конфлікту з братами став правити на Русі самостійно (1019—1054 pp.). Були налагоджені дипломатичні стосунки з більшістю європейських держав, у тому числі й через династичні шлюби (самого великого князя київського навіть по­ чали величати "тестем Європи"). Зростання економічного потенціалу країни дало можливість іще більше стабілізувати державні кордони. На міжнародній арені послідовно здійснювався курс на зміцнення авторитету Русі. Зокрема це відбилося у спробі позбавитися надмірної опіки Візантії (звідки зазвичай по­ ставлялися митрополити) в організації церкви. її очолив не грек, а русин Іларіон, причому без узгодження з константинопольським патріархом.

445

Розділ VI

насамперед кочівники причорноморських степів. Вони в цей час замінили скандинавів як основний іноземний військовий контингент на Русі. Все це, звісно, послаблювало міць країни й погіршувало умови життя широких мас населення, які найбільше потерпали від князівських чвар. Для різних про­ шарків суспільства дедалі привабливішими ставали об'єднувальні тенденції, виразниками яких на початку XII ст. були великі князі київські Володимир Мономах та його син Мстислав Великий. Перший із них зажив популярності ще будучи чернігівським і переяславським князем. Саме він виступив ініціато­ ром походів на половецькі кочові орди. Його заклики до об'єднання дістава­ ли підтримку й розуміння серед багатьох соціальних верств, у тому числі й мешканців сіл — смердів.

Далекоглядна діяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньо­ політичного становища країни. За його владарювання практично всі удільні правителі визнали зверхність великого князя. За цих умов почали зміцнювати­ ся економічні зв'язки між різними давньоруськими землями. По смерті Воло­ димира у 1125 р. на київському столі утвердився його син Мстислав, який послідовно продовжував політику свого батька. Роки його правління (1125—

446

Тема 28

Русь у період раннього феодалізму

1132) вважаються періодом найвищого піднесення об'єднувальних тенденцій у Київській Русі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йо­ му суспільних відносин уже невблаганно підводив одну із найбільших держав тогочасної Європи до епохи феодальної роздробленості.

Укріплення та озброєння

У Київській Русі, як і в інших середньовічних державах, значна частина поселень мала штучні укріплення. Це було викликано постійною воєнною за­ грозою не лише з боку кочівників північнопричорноморських степів та інших іноземних нападників, а й вороже налаштованих сусідів із самого східно­ слов'янського середовища. Перший напрям — протистояння зі Степом — вва­ жався найбільш загрозливим, а тому вже за часів Володимира та Ярослава наприкінці І — на початку II тис. н. є. була створена ешелонована оборонна лінія: на правому березі Дніпра — спочатку по Стугні, а потім по Росі; на ліво­ му — по Сулі, Трубежу, Остру й Десні.

Окрім городищ, на середньодніпровських землях, як установив М. П. Ку­ чера, за часів правління вищезгаданих князів споруджувалися так звані "Змієві вали" протяжністю більш як 950 км. Це були досить складні оборонні спору­ ди з дерева та землі (вал, рів, дерев'яна надбудова), об'єднані в єдину складну систему: 23 поздовжні вали в дев'яти оборонних лініях. їх створення для захисту від маневрової кінноти кочівників вимагало величезних матеріальних затрат й людських ресурсів, а також чіткої організації будівельних робіт. У хаотичній, на перший погляд, лінії валів усе ж удалося виявити єдину стра­ тегічну ідею й намітити послідовність її вирішення. Основна частина цих укріплень датується кінцем X — початком XI ст., а найбільш пізній Пороський вал — не раніше початку XII ст. Насипи зводилися із піску та глини. Внут­ рішня їхня частина складалася із дерев'яних конструкцій зрубного та пере­ кладного типів, що скріплювали земляний насип і надавали йому необхідної крутизни та висоти.

Повертаючись до поселенських структур, слід уточнити, що археологічний термін "городище" означає залишки будь-якого давнього укріпленого пункту. Він трапляється як у давньоруських літописах, так і в сучасній літературі. Городища споруджували на підвищеннях, і лише зрідка — на рівних місцях та в низинах. Як правило, неподалік від водоймищ. Для їхнього місцеположення характерне максимальне використання захисних особливостей навколишнього рельєфу. Досить часто городища зводилися на високих мисах корінного бере­ га річки, оточених з боків ярами або долинами річкової заплави. Деякі з них розміщувалися на окремих високих пагорбах — останцях, на незначних підви­ щеннях у заплавах річок і, нарешті, на відносно рівній місцевості.

Форма городища великою мірою залежала від форми мису, останця чи підвищення, на якому воно було розташоване. Найбільш поширені укріплені поселення округлої форми, площа яких не перевищує 1 га (найчастіше — 0,4— 0,6 га). Більшість із них мають одну лінію укріплень. Розташовані доволі гус-

447

Розділ VI

ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

то: в найбільш заселених місцевостях, уздовж річок, відстань між ними стано­ вить у середньому 5—8 км.

Штучні укріплення невеликих за площею городищ мали такий самий характер, як і давньоруських міст, але були менш потужними. Основним матеріалом для їх спорудження на Русі були дерево й земля (через відсутність у цій географічній зоні каменю). До таких укріплень належать земляні рови та вали, які не скрізь збереглися однаково. Іноді прослідковуються лише незначні їхні сліди. Найбільші за розмірами вали та рови розміщувалися з відкритого, напільного боку городища. По краях, оточених природними перешкодами, споруджувалися вали невеликих розмірів, а в окремих випадках їх не було зовсім. Більшість городищ укріплена одним валом і ровом. Висота валів, що краще збереглися, сягає 4—5 м, ширина — близько 15 м (іноді 20) в основі. Рови в розрізі мають здебільшого трикутну або трапецієподібну форму з вузь­ ким дном і стрімкими стінками. їхня глибина не перевищує 3—4 м, а ширина — 8—12 м. Таким чином, внутрішня стінка рову і зовнішній схил валу разом ста­ новили перешкоду висотою близько 10 м. На більшості городищ збереглися виразні сліди в'їздів у вигляді розривів у валах завширшки 5—8 м (рис. 9).

Залишки дерев'яних конструкцій являють собою прямокутні зруби, що містяться усередині валу й утворюють його дерев'яну основу. Вони скріплюва­ ли насип валу і забезпечували достатню стрімкість схилів, особливо з боку ро-

Рис. 9. Оборонна стіна Білгорода Київського

(за М. Г. Городцовим та Б. О. Рибаковим)

448

Тема 28

Русь у період раннього феодалізму

ву. Зруби споруджувалися, як правило, з дубових деревин діаметром 20— 25 см. Залежно від потужності укріплень у валах трапляються 1—2—3 ряди зрубів, що прилягають один до одного й оточують усе городище з розривом лише на місці в'їзду.

Розкопками відкрито два основні типи зрубних конструкцій. Найпоши­ ренішим типом дерев'яної частини оборонних споруд були зруби, поставлені один біля одного уздовж валу в один або більше рядів. Конструктивний тип дерев'яної частини укріплень, коли всі зруби пов'язані між собою й утворю­ ють суцільний ряд уздовж валу, трапляються рідше. Іноді фіксуються конструкції змішаного типу.

У плані зруби були прямокутні та квадратні, їхні середні розміри З— 3,5 х 3—4 м. На окремих городищах вони збереглися на висоті до 2,5 м. Буду­ валися одночасно з ровом і заповнювалися землею. Присипалися нею також і зовні. Окрім городищ із засипаними зрубами відомі пункти з пустотілими конструкціями у валах. Вони використовувалися під господарські приміщен­ ня, рідше — під житла. Охарактеризовані зруби відповідають літописній назві "городні", а пустотілі в археологічній літературі іменуються як "кліті".

Найпоширенішим типом наземної частини укріплень була зрубна кон­ струкція. Городні, залишки яких збереглися у валах, спочатку виходили на поверхню. Важливе місце в оборонній системі городищ належало фортечним брамам та вежам, які також будувалися із дерева.

Нерідко особливості місцевості доволі суттєво впливали на будівництво фортець. Так було в Карпатах, де в умовах гірського масиву в давньоруський час побудовано кілька укріплених пунктів. Серед них виділяється літописне городище Тустань. Принцип зведення наскельних споруд полягав у тому, щоб максимально використати скельні об'єми для створення захисного середови­ ща у вигляді оборонних стін або побудови відповідного житла за допомогою мінімальних засобів. Розташовані паралельно скельні складки або об'єми ут­ ворювали примітивні природні "стіни". Сполучені дерев'яними конструкціями або ж об'ємами, такі "стіни" були значно міцнішими, аніж штучні. У місцях з'єднання стін чи конструкцій зі скельним масивом в останньому прорубува­ лися вертикальні або горизонтальні пази і вруби. Це забезпечувало стійкий зв'язок дерева з каменем. Пази прорубувалися тільки на товщину колод, що використовувалися під час побудови.

А використання сирцевої цегли лише для спорудження окремих середньо­ вічних укріплень слід пов'язувати із певним впливом хозарської фортифікації, котра на Русі не прижилася.

На площі городищ розміщувалися житлові та господарські приміщення. На більшості з них (деякі були забудовані лише частково) житлово-господарські комплекси розташовувалися досить густо, нерідко на відстані 1—2 м один від одного, в один або кілька рядів на краю площадки; центральна частина горо­ дища здебільшого не забудовувалася. На деяких городищах життя припинило­ ся унаслідок ворожих нападів. Невід'ємною частиною майже всіх укріплених поселень були й неукріплені селища, що розташовувалися поруч.

Одним із найбільш відомих і добре вивчених городищ на півдні Київської Русі є Райковецьке на р. Гнилоп'ять (Житомирщина). Укріплена площа (1,25 га) була обнесена потужним земляним валом, основу якого становили рублені

Розділ VI

ЕПОХА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

дубові кліті — городні. Здіймаючись над гребенем валу, вони утворювали стіну завширшки 4,5 м. Укріплення доповнювалися подвійною лінією глибоких ровів. Житла, господарські споруди та ремісничі майстерні, розташовані по колу, примикали до валу й утворювали єдине кільце з городнями, з якими бу­ ли конструктивно пов'язані.

Кліті розташовані уздовж валу у два ряди. Споруди першого ряду слугува­ ли житлами, а другого — мали господарське призначення (тут утримувалася худоба, зберігався різноманітний інвентар, улаштовувалися засіки для зерна та інших припасів). До двох житлових клітей прибудовували одну господарську. Всього відкрито 52 житлові кліті, а також 25 господарських споруд. Наявність церковного начиння ц одній із них свідчить, що вона могла слугувати своєрід­ ним храмом.

Центральна частина являла собою внутрішнє подвір'я для усіх жителів. Тут розташовувалися кошари для худоби, стояли копиці сіна та соломи. Від них залишилися великі круглі площадки, вкриті шаром рослинного попелу (горо­ дище було розгромлене і спалене). Окрім того, в центральній частині споруд­ жувалися також землянки ремісників.

Добутий унаслідок розкопок матеріал засвідчує, що Райковецьке городище було не тільки оборонним пунктом, а й адміністративно-господарським цент­ ром феодального землеволодіння.

Звичайно, проведення воєнних операцій різного рівня і значення було не­ можливим без "знарядь війни" — різноманітної зброї та обладунку. Як заува­ жував із цього приводу А. М. Кірпічніков, зміни військової техніки протягом усього давньоруського періоду досить часто полягали не стільки у створенні нових знарядь боротьби, скільки в удосконаленні вже існуючих.

За функціональними ознаками тогочасна зброя поділяється на зброю ближ­ нього і дальнього бою та на рублячу, колючу й ударну. Всі ці види зброї є одночасно наступальними і захисними. Проте був також спеціальний захисний обладунок. Не слід забувати і про кінське спорядження, особливо для півден­ них районів Київської Русі.

Меч уважався найбільш спеціалізованою й ефективною зброєю. У багатьох країнах він став військовою емблемою та державним символом (у такому зна­ ченні він неодноразово згадується у літописах). Це була доволі дорога зброя, а тому нею володіли переважно представники вищих кіл суспільства. Меч виго­ товлявся із високоякісної сталі, його лезо загострювалося із обох боків; між ним і руків'ям насаджувалося перехрестя; носили його у піхвах, що також прикрашалися. За певними ознаками мечі поділялися на багато типів, котрі загалом відповідали двом основним хронологічним періодам: каролінгські — IX—XI ст., капетінгські — XI—XIII ст.

Шабля — рубляча зброя, пристосована передусім для кінного бою. Верш­ ник однією рукою правив конем, а другою — завдавав ударів. Вона легша від меча, лезо загострене з одного боку. Руків'я, навершя і перехрестя відрізняли­ ся розмірами й формою. Шабля на Русі з'явилася уже в X ст. Гадають, що вона сюди потрапила від кочівників. Між собою шаблі різнилися хронологічно, їхня еволюція відбувалася шляхом продовження й розширення леза та надан­ ня йому більшої кривизни.

450