1. ?1. Методи політології, генезис, предмет і функції

Генезис политологии

Генезис науки о политике  Становление политической науки - политологии (греч. слов politike - государственное или общественное дело и logos - слово) уходит в глубину веков. Есть основания утверждать, что первой формой познания политики была религиозно-мифологическая интерпретация божественного происхождения власти и государства, в целом общественно-политического устройства. Впоследствии античные мыслители Сократ, Платон, Аристотель и Полибий выдвинули рациональные политические взгляды. Так, в понимании Аристотеля политика является одной из важнейших сфер деятельности человека, она связана с управлением человеческим сожительством в пределах государства. По его мнению, даже если для одного человека благосостояние имеет такое же значение, что и для государства, более важным и более полным считается все же благосостояние государства, хотя и благосостояние одного человека является желанным и необходимым. Историю становления политической науки невозможно представить без теоретического осмысления политологических идей, выдвинутых в трудах Цицерона, Ж. Бодена, Макиавелли, III. Монтескье, И. Канта, К. Маркса, Ф. Энгельса, В. Парето, Г. Моска, Р. Михельса, М. Вебера, А. Токвиля, Б. Чичерина, М. Ковалевского, П. Новгородцева, М. Остроградского, А. Богданова, М. Драгоманова-нова, И. Франко, М. Грушевского и многих других. Развитие политической науки невозможно также представить и без политической практики таких государственных деятелей, как Генрих IV, Людовик XIV, Наполеон, Бисмарк, В.И. Ленин, И.В. Сталин, А. Гитлер, Ф.Д. Рузвельт, У. Черчилль, К. Аденауэр, В. Брандт, М. Горбачев и др. Видное место среди мыслителей - генераторов политологических идей по праву принадлежит известному итальянскому мыслителю эпохи Возрождения Никколо Макиавелли. Он одним из первых попытался освободить политическую науку от религиозно-этической зависимости и уподобив политические процессы естественным, поставив в центр политических исследований проблему государственной власти. Выводы Н. Макиавелли основывались на том, что политическая жизнь никогда не является статичным, оно постоянно находится в непрерывном изменении, которое повторяется, как и в природе, циклично. Оценивая вклад мыслителя в развитие политической науки, отдельные ученые уже сегодня склонны считать, что слава Макиавелли равна славе таких выдающихся ученых, как Галилео Галилей, Чарльз Дарвин, Альберт Эйнштейн. Заметно повлияли на процесс становления политической науки, на определение ее предмета, категорий, теоретико-методологических принципов, системы аргументации и т.д. учредители рационализма Т. Гоббс, Р. Декарт и Дж. Локк. Находясь под влиянием новых естественнонаучных идей, мыслители пришли к выводу, что политические явления можно изучать с помощью математических методов и что политика является всего лишь механизм решения или смягчения политических конфликтов. Главное же назначение государства они видели в обеспечении безопасности и мира для своих граждан. Впрочем, до начала 20 в. политику понимали в контексте государства и связывали прежнему учению о государстве. И только Г. Моска конце 19 в. (В 1896 г.) первым попытался определить элементы политической науки. Существенный влияние на ее развитие оказали события, произошедшие во второй половине 19 в. - В период широкого применения бихевиористской и эмпирических методов исследования и накопленных социологических знаний. Политическая наука начала выделяться в самостоятельную отрасль знания, которая требовала своего изучения. В 1857 г. в Колумбийском колледже (США) по инициативе ученого Франсиса Либера создается кафедра истории и политической науки, а впоследствии (в 1880 г.) в этом же колледже открывается первая школа политической науки. Почин колумбийских ученых поддержали ученые учебных заведений не только в США, ай в странах Западной Европы - в Германии, Великобритании, Франции и др. В 1903 г. была организована Ассоциация политических наук США. Сегодня в этой стране функционирует разветвленная система подготовки специалистов по политологии. Около 40% научных исследований по политолог
		ии финансируются различными фирмами. Сложным был процесс становления политической науки во Франции. Первые попытки ввести преподавание политических и моральных наук было сделано еще в период Великой Французской революции. Впрочем, реализовать эту идею тогда не удалось. Сейчас большинство французских провинций имеют институты политических наук.

Методы политологии

Политические явления и процессы познаются с помощью различных методов. Под методом понимается совокупность логических операций, позволяющих раскрыть содержание предмета исследования. В политической науке используются различные методы.

Одним из первых в политологии использовался ценностно-нормативный подход. Он зародился еще в древности. Согласно этому подходу, политические явления рассматриваются с точки зрения соответствия их нормам морали, справедливости, общего блага. Ценностно-нормативный подход предполагает выработку идеального политического порядка и необходимость подведения под него реально существующих отношений. Он оказал определенное влияние на развитие западного общества, поскольку благодаря нему формулировался идеал демократического устройства. Однако недостатком этого метода всегда была его оторванность от существующих реальностей, что порождало утопические идеи, теории, реализация которых сопровождалась многочисленными человеческими жертвами.

В рамках исторического метода политика рассматривается с точки зрения возможностей использования положительного политического опыта прошлого для решения современных актуальных проблем. Одним из первых в политической науке его стал использовать Н. Макиавелли.

Большое влияние на развитие политической науки оказал социологический метод, с помощью которого можно выявить взаимосвязь политики и других сфер жизни, раскрыть социальную природу государства, власти, права и т.д. Социологический подход позволяет определить социальную направленность принимаемых государством решений, установить, в интересах каких групп они осуществляются.

Иной срез анализа политики открывает антропологический метод, который требует не ограничиваться определением влияния на политику социальных факторов (уровня жизни, формы собственности, типа культуры и т.д.), а предполагает выявление в политике роли инстинктов, устойчивых черт интеллекта, психики, национального характера, т.е. качеств человека как биосоциального существа.

Революцию в политической науке совершил бихевиористский метод, возникший в 20-30-х годах ХХ века как альтернатива юридическому методу, в рамках которого политика анализировалась путем изучения государственно-правовых и политических институтов, их формальной структуры, процедур их деятельности. В противовес этому бихевиористский метод позволил изучать политическое поведение личности или групп. Он знаменовал собой попытку измерить политику качественно и количественно. Поведение в бихевиоризме определяется как взаимосвязь «стимула» и «реакции». В основе политического поведения индивида лежит мотив, побудивший его к действию. Бихевиористы стали акцентировать внимание на интересе как мотиве политического поведения. Задачу политической науки они свели к описанию наблюдаемого поведения, процесса. Заслуга бихевиоризма состояла не только во внедрении в политологию методов точных наук (математики, статистики и т.д.); бихевиористский метод стал основой создания прикладной политологии. Одним из его существенных недостатков является анализ поведения вне контекста его моральной оценки, а также акцент на технику исследования.

Бихевиористский метод не позволял представить мир политики целостно, не был способен выявить взаимосвязи различных его элементов. Поэтому в 50-60-х годах ХХ века возникла потребность в системном подходе, который позволяет раскрывать устойчивые внутренние взаимосвязи составных частей политики и тем самым определять возможности приспособления системы к изменяющимся условиям внешней среды. С помощью системного подхода удается четко определить место политики в развитии общества, ее важнейшие функции, возможности при осуществлении преобразований. Однако системный подход малоэффективен при анализе индивидуального поведения в политике (например, роли лидера), при рассмотрении конфликтов и исследовании кризисных ситуаций.

Особое место среди методов политической науки занимает психоанализ. Достоинство психоаналитического метода состоит в учете иррациональных факторов политической деятельности, которые прежде игнорировались. Психоанализ рассматривает психологические механизмы политического поведения. Основатель метода австрийский врач-психиатр З.Фрейд (1856—1939) полагал, что политическое поведение индивида, как, впрочем, и любое другое, подчинено особым бессознательным установкам человеческой психики, которые являются результатом неудовлетворенности его базовых потребностей. Главной из них З.Фрейд считал сексуальное влечение. Возникающие вследствие этого острые аффективные переживания индивида не исчезают из психики, а вытесняются в сферу бессознательного и продолжают оставаться мотивами политического поведения. На основе учета бессознательного возможно объяснение различных типов политического поведения: поведения толпы, избирателей, властной личности и т.д.

Для политической науки весьма актуален сравнительный метод. Сущность его заключается в сопоставлении однотипных политических явлений, которые развиваются в различных странах, культурных средах. Рассмотрение процесса формирования и развития государства, партий, движений, политической системы у различных народов дает возможность выявлять как общие черты политического процесса, так и его особенности. Это позволяет использовать положительный политический опыт других стран для создания в Украине правового демократического государства.

Функции политологии

Социальная роль и значимость политологии определяется теми функциями, которые она выполняет относительно потребностей общества. К числу важнейших функций политической науки относят, как правило, методологическую, познавательную, инструментальную, прогностическую и идейно-воспитательную.

Методологическая функция политологии заключается в разработке теории и методологии исследования политических явлений и процессов, выработке законов и категорий данной науки. Результатом такого поиска является система социально апробированных принципов и способов рационального познания политической действительности, правил и нормативов построения политической теории, образцов организации практической политической деятельности. Политология, как указывалось выше, выступает в качестве теоретико-методологической базы конкретных исследований политики в рамках некоторых других общественных наук.

Познавательная функция политологии предполагает накопление, описание, изучение фактов политической действительности, анализ конкретных политических явлений и процессов, выявление важнейших политических проблем и противоречий политического развития. Политология призвана дать рациональное объяснение политической действительности, отвечая на вопросы: как, почему, в силу каких причин возникли данные политические явления и процессы, почему им присущи именно эти особенности? Познавательная функция политологии направлена на адекватное отражение политической реальности, раскрытие присущих ей объективных связей, тенденций и закономерностей развития.

Объективный анализ политической действительности является необходимым условием для выработки научно обоснованной политики. Политология не только отражает политическую реальность, но и способна служить мощным инструментом воздействия на нее. Отсюда следующая функция политологии – инструментальная, или регулятивная – связана, прежде всего, с вопросами практической политики. Основным содержанием данной функции является выработка практических рекомендаций для властных структур, предварительная научная экспертиза политико-управленческих решений, определение способов, методов и средств рационального воздействия на политическую действительность. Политическая наука дает теоретическое обоснование политических реформ и преобразований, разрабатывает технологию относительно безболезненного разрешения социально-политических конфликтов. Тем самым политология призвана способствовать повышению эффективности политического руководства и управления общественно-политическими процессами. К сожалению, на практике политологические знания и рекомендации политической науки не всегда бывают востребованы обществом, органами власти и управления.

Прогностическая функция политологии предполагает определение ближайших и отдаленных перспектив политического развития общества, выработку прогнозов, моделирование будущих политических процессов и отношений. Прогнозы должны опираться на вскрытые объективные закономерности и тенденции общественно-политического развития. Прогнозирование – одна из важнейших и наиболее сложных задач политической науки. В последнее время возможности прогнозирования несколько расширились благодаря использованию новейших научных достижений, вычислительной техники, современных методик и т.д.

Идейно-воспитательная, мировоззренческая функция политологии связана с выработкой, обоснованием определенных политических идеалов и ценностей, способствующих устойчивости той или иной политической системы, соответствующих политических взглядов, убеждений и политических ориентаций граждан. Политология способствует формированию гражданственности, политического сознания и политической культуры населения, осуществляет политическую социализацию граждан.

Предмет политологии-законы и механизмы организации, функционирования и развития политики.

2. ?2. Ідеальна держава в розумінні Платона.

Політико-правова антична думка виникла і розвивалася як ідеологія вільних. Сама ідея правової держави —, це нормативно-правове регулювання суспільних відносин для забезпечення гармонійного існування особистості в державі.

Передумовами виникнення ідей правової держави в Стародавній Греції є:

1) значний економічний і соціальний досвід,

2) певний зв'язок між людиною, державними інститутами і суспільством,

3) певна правова система, напрацьований механізм законотворчого і правозастосовчого процесів,

4) значна диференціація суспільства,

5) аналіз мислителями Стародавньої Греції конкретних державно-правових вчень своїх попередників, розвиток їх чи спростування.

Ідеальна держава в сучасній концепції складається з таких понять, як правова держава та громадянське суспільство. Тільки при гармонійному співіснуванні цих складових можливе удосконалення поглядів на ідеальний державний устрій.

Вимальовуючи образ ідеальної держави, Платон не вбачає її без детальної правової регламентації поведінки особи в межах справедливого закону.

Право і Свобода в Стародавній Греції були невід'ємні одне від одного. Це було прерогативою громадянина. Інститут громадянства характеризувався політичною свободою та вільним правом брати участь у державотворенні. Він охоронявся так само, як і тепер інститут прав і свобод людини та громадянина. Поняття громадянства для Платона ототожнюється саме з поняттям Людина, бо людина, яка не належала до держави, тобто не була громадянином, була безвільною істотою. Демократія існувала у Платона в межах громадянства і тому до поняття ідеальної держави включається поняття громадянського суспільства.

У розуміння правової держави входять не держави, а інститути, які регулюються спільною і загальновизнаною правовою нормою.

Громадянство —, це статус особи, закріплений в правовій нормі і врегульований нею.

Правова держава, як тепер, так і в стародавні часи, складається з трьох інститутів: інституту громадянства, інституту права, інституту соціалізації суспільства.

Відмінність між грецькою та сучасною доктринами про правову державу полягає в тому, що інституту громадянства в Стародавній Греції надавалося більшого значення, без якого неможливо набувати прав і нести обов'язки. Нині надається прерогатива інституту особистості, до якого входять і інститут громадянства, тому в сучасній доктрині про правову державу треба замінити інститут громадянства на інститут особистості (як ширший за значенням), існування якого виключає дискримінацію особи з приводу належності або неналежності до певної держави.

Інститут Права не повинен включатися в розуміння правової держави, тому що це само собою зрозуміло.

Греки розглядали Право не як владну структуру, що визначає шляхи розвитку життя, а як засіб для досягнення ідеального, найкращого.

Правова держава —, це тимчасовий образ ідеальної держави, про яку згадували стародавні греки, а саму назву ідеального компромісу ввів вже Моль. Це мінливиий образ справедливості для кожного окремо і загалом для всього.

При зміні назви якого-небудь поняття сутність його не змінюється. Тобто, хоча і Платон свій ідеальний державний устрій і не називав правовою державою, але в свою ідеальну державу заклав суть правової держави, тобто такої, де порядок та гармонія неможливі без Права.

Сучасна теорія держави розрізняє два основних типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація виходить ще від Платона, який виділяв, окрім «найкращої держави», тимократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління багатих родин), демократію і тиранію; остання, якщо користатися сучасною термінологією, є тоталітаризм.

?3. Риси ідеальної держави та класифікація політ. режимів Аристотеля

В современном мире можно говорить о 140-160 режимах, которые незначительно отличаются друг от друга. Античный философ Аристотель дает два критерия, по которым можно провести классификацию:

- по тому, в чьих руках находится власть;

- по тому, как эта власть используется.

Классификация политических режимов по Аристотелю

Общего блага управляемых:

монархия

аристократия

хорошая демократия(политейя)

Личного блага представителей:

тирания

олигархия

плохая демократия

Властвует в пользу:

один(монархия, тирания)

несколько(аристократия,олигархия)

все(или как можно больше)(хорошая демократия(политейя),плохая демократия).

По Аристотелю, для построения государства идеального не требуется революционного разрушения существующего государства и переделки существующего реального человека. Задача политика и законодателя -- не строить на месте разрушенного. Политика не создает людей, а берет их такими, какими их создала природа. Необходимо ввести такой государственный строй, который при наличии данных обстоятельств оказался бы легче всего приемлемым и гибким: улучшить государственный строй -- задача менее сложная, чем изначала установить его; и хороший законодатель, и истинный политический деятель не должны упускать из виду не только абсолютной наилучшей формы, но и формы, относительно наилучшей при соответствующих обстоятельствах.

Но помочь усовершенствовать существующие формы государственного строя возможно только при условии, если политический деятель знает, сколько вообще имеется возможных видов государственного устроения. Поэтому предлагаемому Аристотелем проекту наилучшего государства у него предшествует и в этот проект постоянно внедряется рассмотрение всех главных типов государственной организации, известных Древней Греции.

Аристотель принижает значение хозяйственной деятельности и пользы. Желательны сами по себе только те виды деятельности, в которых, как в философском созерцании, человек ни к чему иному не стремится, помимо, самой своей деятельности. Только такие действия сообразны с добродетелью. Ни хороший человек, ни политический деятель, ни добрый гражданин не должны обучаться таким работам, которые умеют исполнять люди, предназначенные к подчинению, за исключением разве случаев, когда этим лицам приходится исполнять эти работы для себя лично; только в таком случае отпадает различие между господином и рабом.

Существует разряд рабов, труд которых отделяется от труда ремесленников почти незаметной гранью. "Рабы, по нашему разъяснению, - пишет Аристотель, - распадаются на несколько категорий, так как существует и несколько сортов, работ. Одну часть этих работ исполняют мастеровые, именно такие рабы, которые, как показывает и само наименование их, живут "от своих рук"; к их числу принадлежат и ремесленники".

Состав государства, по Аристотелю, сложен. Государство - понятие сложное; оно, как и всякое другое понятие, представляя собой нечто целое, состоит из многих составных частей. Одна из них - народная масса, работающая над продуктами питания; это земледельцы. Вторая составная часть государства - класс так называемых ремесленников, занимающийся ремеслами, без которых невозможно само существование государства; из этих ремесел одни должны, существовать в силу необходимости, другие служат для удовлетворения роскоши или для того, чтобы скрасить жизнь. Третья частъ - торговый класс, именно тот, который занимается куплей и продажей, оптовой и розничной торговлей. Четвертая часть - наемные рабочие, пятая - военное сословие.

Необходимые для существования государства классы эти, однако, имеют различное значение и достоинство. В сущности два главных "класса", согласно мысли Аристотеля, составляют государство-город (полис) в точном смысле слова: это военное сословие и лица, из числа которых выделяется законосовещательный орган, заботящийся об общих интересах государства. В руках обоих этих классов должно быть сосредоточено и владение собственностью, а гражданами могут быть только лица, принадлежащие к этим классам. Ремесленники не имеют прав гражданства, как и всякий другой класс населения, деятельность которого не направлена на служение добродетели. Граждане не должны вести не только такую жизнь, какую ведут ремесленники, но и такую, какую ведут торговцы, - такого рода жизнь неблагородна и идет вразрез с добродетелью; не должны быть граждане и землепашцами, так как они будут нуждаться в досуге и для развития своей добродетели, и для занятия политической деятельностью. И хотя землепашцы, ремесленники и всякого рода поденщики необходимо должны быть налицо в государстве, но собственно элементами, составляющими государство, являются военное сословие и те, кто облечен законосовещательной властью.

И если считать душу человека частью более существенной, чем тело, то и в государственном организме душу государства должно признать более важным элементом, чем все, относящееся только к удовлетворению его необходимых потребностей. А этой "душой" государства и являются, по Аристотелю, военное сословие и то сословие, на обязанности которого лежит отправление правосудия при судебном разбирательстве, и сверх того, сословие с законосовещательными функциями, в чем и находит свое выражение политическая мудрость.

Свой проект наилучшего государственного строя он намечает, исследуя реальные, исторически известные или современные формы государства. Аристотель выделяет две главные формы государственного устроения: демократию и олигархию. Демократией называют строй, при котором верховная власть находится в руках большинства, а олигархией - строй, при котором эта власть принадлежит меньшинству. Но, по разъяснению Аристотеля, повсюду зажиточных бывает меньшинство, а неимущих - большинство. Поэтому формальный признак принадлежности к большинству или меньшинству не может, согласно Аристотелю, быть основой для различения олигархии и демократии.

Настоящим признаком отличия олигархии и демократии служит богатство и бедность. Там, где власть основана - безразлично, у меньшинства или большинства - на богатстве, мы имеем дело с олигархией, а где правят неимущие, там перед нами демократия. Другими словами, демократией нужно считать такой строй, когда свободнорожденные и неимущие, составляя большинство, будут иметь верховную власть в своих руках, олигархией - строй, при котором власть находится в руках лиц богатых, обличающихся благородным происхождением и образующих меньшинство. Олигархия и демократия основывают свои притязания на власть в государстве на том, что имущественное благосостояние - удел немногих, а свободой пользуются все граждане. Олигархия блюдет интересы зажиточных классов, демократия - интересы неимущих классов; общей же пользы ни одна из этих форм государственного устройства в виду не имеет. Отношение между бедными и богатыми - отношение не только различия, но и противоположности.

А так как одни из них в большей части случаев фактически составляют меньшинство, а другие - большинство, то богатые и бедные, по мысли и по словам Аристотеля, "оказываются в государстве элементами, диаметрально противоположными друг другу".

Понятие о лучшем государственном строе Аристотель строит на учении о "среднем элементе". Аристотель утверждает, что наилучшее государственное общение - то общение, которое достигается через посредство среднего элемента, и что те государства имеют наилучший строй, где средний элемент представлен в большем количестве, где он "пользуется большим значением сравнительно с обоими крайними элементами".

Что же понимал Аристотель под "средним элементом"? Термин "средний" означает в устах Аристотеля только средний размер имущественного - состояния по отношению к богатейшей и беднейшей частям рабовладельцев. Именно среднее состояние, и только оно одно, может благоприятствовать цели государства, каковое есть общение родов и селений ради достижения совершенно самодостаточного существования, состоящего в счастливой и прекрасной жизни и деятельности. Ни самые богатые из свободных, ни самые бедные не способны вести государство к этой цели. И это "среднее" состояние ни в коем случае не может быть достигнуто путем экспроприации богатых бедными и посредством разделения имущества богачей. "Разве справедливо будет, - спрашивает Аристотель, - если бедные, опираясь на то, что их большинство, начнут делить между собой состояние богатых?... Что же в таком случае подойдет под понятие крайней несправедливости?". аристотель идеальный государство

"Средний" элемент Аристотель ищет среди тех классов граждан, которые принадлежат к свободным и которые одни образуют государство в аристотелевском смысле слова. "В каждом государстве, - поясняет Аристотель, - мы встречаем три части граждан; очень зажиточные, крайне неимущие и третьи, стоящие в середине между теми и другими... очевидно... средний достаток из всех благ всего лучше". И Аристотель находит, что государство, состоящее из "средних" людей, будет иметь и наилучший государственный строй, а составляющие его граждане будут в наибольшей безопасности. Они не стремятся к чужому добру, как бедняки, а другие люди не посягают на то, что этим "средним" принадлежит.

Критерием для определения правильных форм государственного строя Аристотель признает способность формы правления служить делу общественной пользы. Если правители руководствуются общественной пользой, то, согласно Аристотелю, такие формы государственного устроения, независимо от того, правит ли один, или немногие, или большинство, - формы правильные, а те формы, при которых правящие имеют в виду личные интересы - или одного лица, или немногих, или большинства, - являются формами, отклоняющимися от нормальных. Поэтому, согласно теории Аристотеля, возможны всего шесть форм государственного строя: три правильные и три неправильные. Из форм правления, имеющих в виду общую пользу, правильны:

· монархия (или царская власть) - правление одного,

· аристократия - правление немногих, но более одного, и

· полития - правление большинства.

Монархия - тот вид единодержавия, который имеет целью общую пользу. Аристократия - правление немногих, при котором правящие - "лучшие" - также имеют в виду высшее благо государства и входящих в него элементов. Наконец, полития - правление, когда в интересах общей пользы правит большинство. Но высшая степень добродетели для большинства может проявляться в народной массе в отношении к военной доблести. Поэтому в политии высшей верховной властью пользуются лица, имеющие право владеет оружием.

Согласно Аристотелю, монархия - первоначальная и самая божественная из всех форм государственного строя. Если она не звук пустой, а существует реально, то она может основываться только на высоком превосходстве монарха. По-видимому, однако, наибольшие симпатии Аристотеля склонялись на сторону политии. Именно в политии достижим тот строй, при котором власть находится в руках "среднего элемента" общества, так как в политии руководящей силой общества может стать и становится элемент, находящийся между противоположными полюсами чрезмерного богатства и крайней бедности. Люди, принадлежащие обоим этим полюсам, не способны повиноваться доводам разума: трудно следовать за этими доводами человеку сверхпрекрасному, сверхсильному, сверхзнатному, сверхбогатому, или, наоборот, человеку сверхбедному, сверхслабому, сверхнизкому по своему политическому положению Люди первой категории чаще всего становятся наглецами и крупными мерзавцами; люди второй категории - подлецами и мелкими мерзавцами. Люди сверхбогатые не способны и не желают подчиняться; люди слишком бедные живут униженно, не способны властвовать, а подчиняться умеют только той власти, которая проявляется у господ над рабами. В результате вместо государства из свободных людей получается государство, состоящее из господ и рабов, или государство, где одни полны зависти, другие - презрения.

Напротив, в правильно устроенном государстве, кроме власти господствующих классов над рабами, должно существовать правильное господство одних свободных над другими и правильное подчинение вторых первым. Поэтому, человек сам, должен научиться повиновению, прежде чем он научится повелевать и властвовать. Проявлять государственную власть правитель должен научиться, пройдя сам школу подчинения; нельзя хорошо начальствовать, не научившись повиноваться. Именно в политии это двойное умение повелевать и повиноваться достигается всего лучше.

Но все правильные формы государственного устройства могут при известных условиях отклоняться и вырождаться в неправильные. Таких - неправильных - форм существует три:

· тирания

· олигархия

· демократия

При этом тирания - в сущности та же монархическая власть, но имеющая в виду интересы одного лишь правителя; олигархия отстаивает и соблюдает интересы зажиточных "классов", а демократия - интересы неимущих "классов" Одинаковой чертой всех форм Аристотель считает то, что ни одна из них не имеет в виду общей пользы. Тирания - наихудшая из форм государственного строя и всего дальше отстоит от его сущности. Тирания - безответственная власть монарха, не направленная на защиту интересов подданных; она всегда возникает против их желания; никто из свободных людей не согласится добровольно подчиняться такого рода власти. Тираны - враги всех нравственно-благородных людей, опасных для их господства: люди нравственно-благородные, поскольку они не претендуют на деспотическую власть и в силу этого пользуются доверием, как в своей среде, так и среди других, не станут заниматься доносами ни на своих, ни на чужих. Тиран стремится вселить малодушное настроение в своих подданных, поселить среди них взаимное недоверие и лишить их политической энергии.

Олигархия - вырожденная форма аристократии. Это своекорыстное господство меньшинства, состоящего из богатых. Демократия - такая же своекорыстная форма господства большинства, состоящего из бедных. По мнению Аристотеля, все эти три формы государственного строения, вообще говоря, ошибочны.

?4. Н. Мікіавеллі як політичний мислитель епохи Відродження

Одним із видатних діячів епохи Відродження був італійський мислитель, політичний і державний діяч Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527). Аналізуючи його світоглядну концепцію необхідно зазначити, що в центрі власного світобачення Макіавеллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними інтересами, зумовленими прагненнями зберегти та примножувати власність. Він писав: “Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату майна” [3, с.98-99]. У творі “Володар” Нікколо, зокрема, стверджував, що головною причиною бід тогочасної Італії була політична роздробленість, подолати яку змогла б лише міцна державна влада [3, с.100-101].

В роботах Макіавеллі знаходимо перелік тих цінностей, яким він надавав найбільшого значення. Він пише про корисливість громадян, про інтереси держави, народу, правителя, кожного окремого громадянина; про єдність суспільства, держави, нації; про свободу і законність; про форми правління в умовах республіки і монархії; про стійкість держави і ефективність її діяльності [1, с.162-165].

Державу італійський мислитель розглядав як певний політичний стан суспільства, що характеризувався специфічними відносинами між володарями та підвладними, організованою політичною владою, юстицією, законами. Макіавелі виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, демократія. Кожен із цих видів був нестабільним; ідеальним є змішаний тип влади, який урівноважував би інтереси різних соціальних прошарків, багатих і бідних. Стосовно Флоренції, він вважав кращою формою правління демократичну республіку. І все ж політичне життя Флоренції, навіть в кращі часи існування “республіки Содерини, не викликала захоплення у Макіавеллі. Він бачив її основний недолік в слабкості міста й нездатності відстоювати інтереси народу, – тобто, як політик, завжди був прибічником сільної республіканської влади [2, с.161-162].

Отже, для невеликого міста типу Флоренції, кращою формою правління, на думку Нікколо, є республіка спартанського типу. Спарта приваблює його стабільністю законів, норм і звичаїв, силою національного духу, але цей тип не підходить для об’єднаної Італії. Що стосується самого процесу об’єднання, то Макіавеллі стверджує про необхідність одноосібної влади. Проте яка ж політична влада буде достатньо міцною, щоби протистояти спартанським тенденціям і боротися проти великих європейських держав – Іспанії, Франції, Германії? Тут думки Макіавеллі розходяться. Його симпатії на стороні республіки, а розум – на стороні абсолютизму. Таким чином Макіавеллі підтримував ідею успільненого контролю та рівноваги: можливість брати участь в управлінні державою надавалась одночасно монарху, знаті та народу. “Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну” [1, с.170-171]. 8 листопада 1520 р. Флорентійський університет на чолі з Джуліо Медичі, завдяки клопотанню друзів Нікколо, доручив йому на умовах невеликої платні написати “Історію Флоренції”". В цій якості Макіавеллі виступає одночасно в ролі політика, історика і новеліста [2, с.175].

Виклад подій тут переплітається з роздумами про їх природу, причини діяльності тих чи інших суспільних та політичних груп, про мотиви поведінки людей. Тому за історичними подіями 8-ми книг “Історії Флоренції” краще видно фігуру Макіавеллі -активної і діяльної особистості, глибокого та різнобічного мислителя, який переймався флорентійськими і загальноіталійськими патріотичними ідеями й почуттями. Загалом заслуги Н.Макіавеллі полягають у тому, що він: заклав основи політичної науки, виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Італії, ввів у політичний лексикон поняття “держава” та “республіка” у сучасному їх розумінні.

?5. Політичні концепції Нового часу

За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвину-тої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.Основні ідеї цього періоду були пов’язані із розвитком двох теорій: суспільного договору та природного права. Фактично мислителі цього періоду намагалися дати відповідь на запитання: хто для кого існує – держава для людини, чи людина для держави?

ОСОБЛИВОСТІ розвитку політичних знань Нового часу:

- аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя;

- формування ліберальної політичної ідеології;

- обґрунтування необхідності розподілу влад;

- аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії;

- формування концепції прав людини та громадянина.

ТОМАС ГОББС (1588–1679) – автор знаменитого “Левіафану”, представника англійської політичної думки На думку Гоббса, людина – не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина (“людина людині – вовк”). Рівна від природи, вона отримує “право на все”, яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на “право ні на що”, на війну всіх проти всіх. Для формування стану “людина людині бог” виникає штучна інституція – держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він – над законом.

За Гоббсом, держава – це і є суспільство, а суспільство – і є держава, які підносяться над людиною. Тобто, за Гоббсом – людина існує для держави, звідси виникла вся школа тоталітарних вчень.

ДЖОН ЛОКК (1632–1704) – головний фундатор класичного лібералізму. Локк був виразником ліберально-демократичного напряму англійської політичної думки. У праці “Два трактати про державне правління” він першим серед мислителів на рівні в ланцюжку “особа – суспільство – держава” поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге – потреби й інтереси суспільства і лише на третє – потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок “війни всіх проти всіх”, а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

Локк виводить три основних права людини, які в літературі отримали згодом назву “не відчужені”: право на життя, право на свободу, право на власність.

ШАРЛЬ ЛУЇ МОНТЕСК'Є (1689–1755) – французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки. У своїх працях – “Персидські листи”, “Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду”, “Про дух законів” – він наголошує, що головне завдання держави – забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Монтеск’є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск’є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду.

Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск’є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і “уособлення” цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії).

Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск’є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна “незалежна залежність”, коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян.

Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої – народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої – аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов’язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск’є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи – монарха.

Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск’є блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.

Прихильно він ставиться до демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії – честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії – обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії – зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави.

Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини.

Форма держави визначає не лише “дух законів”, а й характер зовнішньої політики: для республіки – мир і поміркованість, для монархії – войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об’єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.

Значний внесок в політичну науку Нового Часу було зроблено Жан-Жаком Руссо, Г. В. Ф. Гегелем, І. Кантом, а також представниками утопічного соціалізму Т. Мором, Т. Кампанеллою, Ш. Фур’є, Р. Оускон та іншими.

?6. Поряд з політичними течіями, які позитивно сприймали зародження ранньокапіталістичних відносин в країнах Європи, широкий антифеодальний соціально-економічний і політичний рух, в ХVІ- ХVІІ ст виникають і вчення. Що критикують лей лад, ці явища і процеси і проповідують ідеї утопічного соціалізму. Розвиток соціалістичного ідеалу від Мора і Кампанели до Сен-Сімона, Фур’є і Оуна – це теорія прогнозування майбутнього устрою держави, її форм і принципів.

В процесі створення нового суспільства соціалісти-утопісти прогнозували тенденцію до об’єднання комуністичних общин в масштабах країни, а потім всього людства, і введення єдиної мови і єдиної системи управління.

Наступник значним кроком у розвитку світової політичної думки став Новий час, ранній етап якого пов’язують із встановленням капіталістичних суспільних відносин та епохою Просвітництва (ХVІІ - ХVІІІ ст ), які народили цілу плеяду блискучих мислителів в країнах Європи, Америки і Азії, таких як Гоббс і Локк (Англія), Джеферсон (США), Монтеск’є Вольтер і Руссо (Франція), Кант і Гегель (Німеччина) та ін.

1.Подальний розвиток наукового трактування політики пов’язаний з ім’ям англійського філософа Томаса Гоббса (1588-1679), який у праці “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та світської” (1651 р.). обґрунтував наявність зв’язку між приватною власністю і створення держави. Держава, що її Гоббс уподібнював до міфічного біблійного чудовиська Левіафана, є наслідком домовленості між людьми, що поклала край природному станові й небезпеці виникнення “війни всіх проти всіх”. Він був одним із перших мислителів, які досліджували державу раціональним методом, вільним від будь-яких теологічних прикрас. Т.Гоббс пов’язав посилення всевладдя держави з пануванням у суспільстві непримиренних індивідуальних інтересів.

2.На відміну від Гоббса, Джон Локк (1632-1704 рр.) у праці “Два трактати про управління державою” зробив спробу політологічного розгляду англійської революції ХVІІ ст. Дав обґрунтування встановлення обмеженої монархії. Його ще називають засновником лібералізму. Він вперше чітко розрізняв такі поняття як “особа”, “суспільство”, “держава”, причому особу поставив вище за суспільство й державу. За Локком, людина від народження має природні, невідчужувані права “на життя, свободу і власність”. Приватна власність – не абсолютна цінність, а засіб побудови вільного суспільства. Володіння власністю впливає на формування індивідуальності.

Важливим у політичній доктрині Локка є трактування ним поняття рівності, яку він виводить із “природного стану речей”, її підґрунтям є чесна конкуренція на основі взаємо визнання. Причому рівність не має нічого спільного з природною одноманітністю чи насильницьким зрівноваженням за здібностями. Йдеться про рівність можливостей і намагань. На думку Локка, держава мусить гарантувати три природжених права людини – на життя, свободу та власність. Праця є визначальною формою людської життєдіяльності.

Великий внесок у розробку політичної думки зробили представники французької школи Шарль Монтеск’є (1689-1753 рр.) і Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.). У праці “Про дух законів”, розглядаючи закони, юридичні й політичні системи різних країн, Монеск’є дійшов висновку, що будь-які закони, навіть ті, котрі здаються випадковими, виникають не за волею Бога й не за бажання людини. Вони мають розумну підставу, їхня причина – в навколишньому середовищі (політичний режим, релігія, ідеологія, клімат, населення тощо) або у зв’язку з іншими законами “Закони в найширшому розумінні є необхідними зв’язками, що випливають із природи речей”. Монтеск’є розглядав державу як структуру, певну реальну цілісність, необхідним виявом і результатом внутрішньої єдності якої її законодавство.

Досягнення Монтеск’є є його теорія поділу влади. Аналізуючи британську політичну систему, де практично був розвинутий цей механізм він доводить, що політичною владою завжди зловживають. Тому верховенство права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову, щоб вони могли взаємно стримувати одна одну.

Ж.Ж.Руссо вважав, що спочатку всі люди жили в природному стані, й громадянського суспільства не існувало. Основою соціальної нерівності стала приватна власність, а це призвело до загибелі початкової рівності й появи громадянської нерівності. Такий перехід стимулював швидкий, але дуже суперечливий прогрес. Мислитель затаврував полярну відмінність між багатими. Котрі не працюють, і бідними, які працюють, щоб жити. Цю протилежність він подає як результат історичного розвитку – переходу від дикості до цивілізації. Руссо вказав на збільшення політичної залежності людини у зв’язку з розвитком майнової нерівності.

Головне завдання законодавства Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя й добробут усіх громадян, їхню свободу та рівність.

3.В Німеччині найавторитетнішими представниками ліберального напряму, які особливо вплинули на розвиток соціально-політичної думки ХІХ ст., були професор філософії Кенігсберзького університету Іммануіл Кант (1724-1804 рр.), видатний філософ і громадський діяч Йоган Готліб Фіхте (1762-1814 рр.), геніальний мислитель Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1830 рр.). Зокрема Канту належить першість у системному обґрунтуванні лібералізму як нової течії соціально-політичної думки. Лібералізм відобразив ідейні позиції заможної частини третього стану, яка вимагала економічної й політичної свободи для своєї життєдіяльності. На думку Канта, лібералізм – єдина розумна платформа суспільного устрою, яку він обґрунтував у таких працях, як “Ідеї загальної історії”, “До вічного миру”, “Метафізичні початки вчення про право” та ін.

І Кант вперше обґрунтував поняття “права держава”. Щодо форм державного управління, то він був прихильником республіканського ладу, за якого можливий поділ властей:

*законодавча влада належить колективній волі народу;

*виконавча зосереджена в руках правителя за законом;

*судова призначається виконавчою.

Соціально-політична доктрина Фіхте розвивалася в русі, характерному для німецької класичної філософії природно-правової теорії. Тому й не дивно, що між його поглядами та поглядами Канта дуже багато спільного.

В соціальні філософії Ф.Гегеля належне місце посідає проблема держави, влади, суспільного устрою. Перехід до нових форм виробництва він характеризує як перехід від насильництва до свободи, від сили до права, від свавілля до розумних засад.

Гегель ввів у політичну науку розмежування понять “громадянське суспільство (сукупність економічних відносин) і держава”, що є основою громадянського суспільства й розв’язує суперечності між його членами. Водночас суперечності між багатством і бідністю. Він вважав притаманними будь-якому громадянському суспільству, їх практично подолати неможливо й вони не залежать від держави.

?7. Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства для українського та інших, насамперед слов’янських народів, що терпіли соціально-економічний, політичний та національний гніт, та керуючись цим принципом, відкидало усі форми поневолення, виступало проти царизму й усієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини і народу.

“Об’єднання” слов’янських народів розглядалося не як їх злиття з утратою національних особливостей та окремішностей. При об’єднанні “кожне слов’янське плем’я матиме свою самостійність… управління народне і дотримування рівності співгромадян”. Але й саме управління повинно ґрунтуватися на високоморальних та культурних засадах, бо за такої рівності освіченість і чиста моральність мають стати умовою участі в ньому. В основу суспільно-державного устрою, тобто “управління, законодавства, права власності й освіти у всіх слов’ян” ставилися принципи християнської релігії. В усіх республіках передбачалися рівноправність всіх віросповідань, обов’язковість навчання народу, скасування кріпосного права і тілесних покарань, тощо. І нарешті, висувалася вимога представницької влади, тобто існування загального слов’янського собору з представників усіх племен. Одним словом, Кирило-Мефодіївське товариство передбачало створення слов’янських демократичних держав-республік, об’єднаних на принципах федеративності у слов’янський союз.

Осягнути такий союз і взагалі здійснити свої ідеали Кирило-Мефодіївське товариство вважало можливим шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання молоді, літературної діяльності.

Окрему позицію з цього питання займав Т. Шевченко. Безкомпромісно засуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавний лад, уже в першій половині 40-х років XIX ст. він виступив на історичній сцені з цілком сформованим, повністю зрілим революційно-демократичним світоглядом.

Кінцевою метою народного повстання повинно бути встановлення демократичної республіки. Цій ідеї Т. Шевченко підпорядкував оспівування демократичних засад устрою та організації Запорізької Січі, боротьби українського народу за свою свободу та державно-національну незалежність.

?8. Політична думка наприкінці XIX ст.

Визначне місце в історії суспільно-політичної думки в Україні в другій половині XIX ст. посідав Михайло Драгоманов (1841 — 1895) — український публіцист, історик, літературознавець, етнограф, фольклорист, засновник політичної науки в Україні, вітчизняного конституціоналізму.

Михайло Драгоманов успадкував традиції Кирило-Мефодіївського товариства та продовжив їх. Підґрунтям суспільно-політичних і державницьких поглядів М. Драгоманова стала автономно-федералістська концепція. Унітарна жорстко централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Федеративна держава базується на громадському самоврядуванні, гарантіях природних прав і свобод людини, суворому обмеженні централізованого здійснення влади.

Виступаючи за автономно-федеративний лад, на ґрунті якого можуть розв'язуватися соціально-економічні, державно-політичні та національні питання, М. Драгоманов зазначав, що огляд історії й тогочасної практики європейських народів свідчить: автономія політична та національна можлива й без державної відрубності. Через те Драгоманов, не бачачи ґрунту для державного сепаратизму українського, вбачав можливість політичної й національної автономії української на Ґрунті земської автономії.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам — державній і союзній. Зміни до основних законів мали вноситися в разі згоди третини голосів членів двох дум і затверджуватися Державним собором, що обирався зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів.

Главою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.

Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоврядування: громадське (у містах і селах), волосне, повітове та обласне, репрезентоване сходами й зборами, яким були б підзвітні всі посадові особи, крім суддів.

До третьої гілки влади — судової, окрім Верховного суду, входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися главою держави довічно. їм належало мати вищу юридичну освіту й практику роботи в судових палатах.

Розглядаючи політичну думку в Україні в другій половині XIX ст., не можна не згадати про Сергія Подолинського (1850—1891), одного з перших популяризаторів економічного вчення Карла Маркса в Україні.

За проектом С. Подолинського, Україна майбутнього має бути спочатку демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потому стати членом всенародної вільної спілки — міжнародної федерації.

Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму.

І. Франко негативно ставився до ідей диктатури пролетаріату, «державного соціалізму», жорсткої централізації всього суспільного життя, хоча в закономірності й невідворотності заміни капіталістичного ладу соціалістичним був твердо переконаний. Щодо соціалізму, то його ознаками, на думку І. Франка, мають бути: співдружність людей праці; відсутність держави як сили примусу, тиску згори на народ. Майбутнє суспільство — це справжнє народовладдя, а не формальна демократія. Не відкидаючи радикальних методів докорінної перебудови суспільства, Франко дедалі більше схилявся до думки, що ідеали робітників слід здійснювати за принципом: «Без насильства й кривавих потрясінь». Відносини між громадянами, об'єднаннями й народами ґрунтуються на громадівсько-федеративному принципі, який за своїм змістом передбачає федерацію при збереженні якнайповнішої автономії особи, громади, народу.

?9. Г. Моска и В. Парето считают, что для включения в элиту прежде всего важна социальная среда, из которой вышел человек, а только потом личная симпатия или антипатия лидера.

Гаэтано Моска (1854—1941). Он анализировал политическое господство на основе организационного подхода. «…согласованно и единообразно действующие люди победят тысячу человек, между которыми нет согласия…». Доступ в политический класс предполагает наличие особых качеств и способностей. Например, в первобытном обществе ценилась военная доблесть и отвага, позже деньги и богатства. Но самым важным критерием для отбора в элиту является способность управлять, наличие знаний о ментальности народа, его национального характера. Г. Моска приводил три способа обновления элиты: наследование, выборы или кооптация (пополнение состава какого-либо органа недостающими работниками без проведения новых выборов, волевое введение новых членов).

Он отмечал две тенденции в развитии правящего класса: стремление представителей данного класса сделать свои функции и привилегии наследственными, а с другой стороны — стремление новых сил сменить старые. Если преобладает первая тенденция (аристократическая), то правящий класс становится закрытым и происходит стагнация общества. В зависимости от принципа передачи политической власти, Г. Моска выделял автократический и либеральный тип управления. При первом власть передается сверху вниз, а при втором — делегируется снизу вверх.

Вильфредо Парето (1848—1923) придерживался несколько других взглядов в вопросе формирования и обоснования теории элиты. Он говорит о круговороте элит, об их постоянной смене. В. Парето называет историю кладбищем элит, то есть привилегированных меньшинств, которые борются, приходят к власти, пользуются этой властью, приходят в упадок и заменяются другими меньшинствами. Элиты имеют тенденцию к упадку, а «неэлиты» в свою очередь способны создать достойных преемников элитарным элементам. Ведь зачастую дети элиты могут не обладать всеми выдающимися качествами родителей. Необходимость постоянной замены и циркуляции элит обуславливается тем, что прежние элиты теряют энергию, ту, которая помогла им когда-то завоевать место под солнцем.

Обоснованием роли элиты он считал стремление общества к социальному равновесию, а это состояние обеспечивается взаимодействием множества сил, названных В. Парето элементами. Он выделял четыре главных элемента: политические, экономические, социальные и интеллектуальные. Особое внимание Парето уделял мотивации человеческих поступков, поэтому для него политика в значительной мере функция психологии. Таким образом, используя психологический подход в анализе общества и политики, В. Парето объяснял многообразие социальных институтов психологическим неравенством индивидов. «Человеческое общество неоднородно, — писал Парето, — и индивиды различаются интеллектуально, физически и морально». Можно сделать вывод, что В. Парето определял элиту по её врожденным психологическим свойствам, а главная идея термина «элита» — превосходство. Он даже разработал балловую систему оценок, характеризующую способности индивида в той или иной сфере деятельности.

Элита разделяется на две части: «правящую» и «неправящую», первая непосредственно участвует в управлении, а вторая — далека от непосредственного принятия властных решений. Это малочисленный класс удерживается у власти частично силой, а частично благодаря поддержке подчиненного класса. «Ресурс согласия» основывается на умении правящего класса убедить массы в собственной правоте. Вероятность согласия зависит от способности элиты манипулировать чувствами и эмоциями толпы. В. Парето писал: «…политика правительства тем эффективнее, чем успешнее она использует эмоции…». Но не всегда умение убеждать помогает удерживаться у власти, поэтому элита должна быть готова к применению силы.

?10. Теория олигархизации: Р. Михельс

Закон олигархизации предполагает смену одного господствующего слоя другим как предустановленную форму человеческого общежития в больших союзах. «Могут победить социалисты, но не социализм, гибнущий в момент победы своих приверженцев… Массы удовлетворяются тем, что, не щадя своих сил, меняют своих господ».

Классовая борьба имеет место в обществе в целом и в отдельных партиях, даже рабочих, представляющих собой классовую смесь. В каждой партии есть свой руководящий слой, который также неизбежно подвержен процессу олигархизации. Михельс приводит поговорку французских рабочих: «Если выбрали, значит, пропал». Чем больше и разнородней становится партия, тем сильнее в ней процесс олигархизации. Возможно, под влиянием Михельса немецкие левые коммунисты поставили перед Лениным проблему соотношения власти пролетариата, коммунистической партии и вождя, от которой Ленин отмахнулся, назвав их высказывания «детской болезнью левизны в коммунизме» и рассказав в одноименной работе про гармонию интересов рабочего класса, партии большевиков и лидера, т. е. самого себя. Действительность, однако, подтверждает правоту Михельса.

«Неизменный социальный закон состоит в том, что в любом органе сообщества, возникшем под влиянием разделения труда, возникает по мере его консолидации собственный интерес, интерес сам по себе и для себя. Но существование собственного интереса в общем союзе включает в себя существование трений и противоположность интересов по отношению к общему интересу. Более того, в результате выполняемых ими общественных функций различные социальные слои объединяются и образуют органы, представляющие их интересы» (там же, с. 191–192). Здесь переход к теории «заинтересованных групп», о которой речь ниже.

То же самое относится и к профсоюзам. «Сколь незначительны различия между тенденциями развития государственных олигархий (правительство, двор и т. д.) и олигархий пролетарских» (там же, с. 193). «Представитель», ощущающий полную свою независимость, превращается из слуги народа в господина над ним» (там же), как государственный «слуга», так и партийный.

Общий вывод Михельса: «Демократия очень хорошо уживается с определенной степенью тирании и по другим психологическим и историческим причинам: масса легче переносит господство, когда каждый ее индивид имеет возможность приблизиться к нему или даже включиться в него» (там же, с. 196). Здесь опять возвращаемся к Платону, считавшему, что демократия переходит в тиранию, и можем подтвердить на материале XX века, что это действительно так. Заслуга Михельса в том, что теорию элиты он распространил на все крупные социальные группы и, обобщив, провозгласил один из немногих в социологии и политологии законов.

?11.Концепція форм панування Вебера

Бюрократичне управління означає панування за допомогою знання І з цього складається його специфічно-раціональний характер.

Відповідно зі своєю методологією Вебер дає аналіз легітимних типів панування. Розрізняє три чистих типи панування:

1. Легальне. Тут у якості "мотиву поступливості" має місце розуміння інтересу, тобто цілераціональна дія. До такого типу, на його думку, відносяться сучасні йому європейські держави: Англія, Франція та ін., а також США. У такій державі підкоряються не особистості, а встановленим законам, яким підкоряються не тільки керовані, але й керуючі. Правовий початок — це принцип, що лежить в основі легального панування.

Найчистішим типом легального панування Вебер вважає бюрократію. Правда, він відразу підкреслює, що ніяке панування не може бути тільки бюрократичним, оскільки на вершині сходів знаходяться або спадкоємні монархи, або обрані народом президенти, або лідери, обрані парламентською аристократією. Але повсякденна, безупинна робота при цьому ведеться силами фахівців-чиновників, тобто "машиною управління".

2. Традиційне, Цей тип обумовлений "вдачами", звичкою до певної поведінки. У цьому розумінні традиційне панування засноване на вірі не тільки в законність, але навіть у святість здавна існуючих порядків і влад.

Найчистішим типом такого панування є, за Вебером, патріархальне панування. Це суспільства, що передували сучасному буржуазному суспільству. Тип традиційного панування за своєю структурою подібний, за Вебером, зі структурою сім'ї.

Штаб управління тут складається з особисто залежних від хазяїна домашніх чиновників, родичів, особистих друзів чи особисто вірних йому васалів. На відміну від розглянутого вище типу панування саме особиста вірність служить тут підставою для призначення на посаду, а також для просування по ієрархічній градації. Для традиційного панування характерна відсутність формального права і відповідно відсутність вимоги діяти "незважаючи на особи"; характер відносин у будь-якій сфері сугубо особистий.

3. Харизматичне. Поняття харизми (греч. charisma — божий дарунок) відіграє у веберівській політичній соціології важливу роль. Харизма, відповідно до етимологічного значення цього слова, є певна екстраординарна здібність, певна риса індивіда, що виділяє його серед інших. Ця риса дарована людині від природи Богом, долею. До харизматичних якостей Вебер відносить магічні здібності, пророчий дар, видатну силу духу і слова. Харизмою, за Вебером, наділені герої, полководці, маги, пророки і провидці, видатні політики, засновники світових релігій та ін. типи (наприклад: Будда, Христос, Магомет, Соломон, Лікург, Цезар і т. д.).

?12. Политическая мысль 20 столетия

Зростання ролі політики, її вплив на економіку, ідеологію, культуру - характерне явище XX ст. Об'єктивно це пояснюється розвитком індустріального суспільства, демократизацією громадського життя, ускладненням суспільних структур, посиленням політичної активності народу тощо. Це століття докорінних змін у світі, століття революцій, світових війн, розвитку демократії на Заході й її становлення на Півдні, Півночі, Сході. Процеси політичних перетворень викликали до життя нові теорії про політику, які сформувалися на науковій базі, утвореній попередниками. Водночас у сучасних концепціях використовуються ідеї, моделі, правила політичної ери, що притаманні людству на рубежі XX-XXІ ст. У зв'язку з цим вже на початку XX ст. збільшується кількість дослідницьких робіт у галузі політики, оформлюється політологія як самостійна наука.

?13. Політика як соціальне явище

Сутність політики

Розмірковуючи про політику, найчастіше ведуть мову про владу одного класу над іншим, однієї соціальної групи над іншими, однієї особистості над масою тощо. Ядром політики є боротьба за завоювання, утримання і використання влади, водночас політична влада являє собою реальну здатність соціальних сил реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, проводити свою волю в політиці й правових нормах. Таким чином, політика — сфера владних відносин:

«Політика в будь-якому суспільстві, на будь-яких історичних етапах його розвитку стає засобом забезпечення насамперед власних інтересів індивіда чи великих груп людей: станів, територіальних одиниць, класів і націй. Метою політики як усвідомленої діяльності є націленість на забезпечення оптимально можливого в даному суспільстві й конкретних умовах здійснення суспільних процесів, вивчення їх та регулювання і розвиток у тому напрямі, якого бажає домінуюча чи опозиційна група. Політика — це реалізація певної мети переважно через відносини протиборства (не обов'язково революційності, адже політичний компроміс, наприклад, — також подолання, подолання власних амбіцій однією з сил, подолання нетерпимості до їнших)."[

Структура політики

Наявність і взаємодія структурних елементів політичної організації надає політиці внутрішньої цілісності, завдяки чому вона має можливість виконувати певні функції. До структурних складових політики слід віднести:

-політичні відносини, що відображають стійкий характер взаємозв'язків суспільних груп між собою і з інститутами влади; взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у яких виражаються їхні інтереси та здійснюється політична діяльність. Формою політичних відносин можуть бути: вибори, референдуми, мітинги, зібрання, пікети, страйки, політичні перемовини тощо.

-політичну свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх інтересів;

-політичний інтерес, що являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і до дій, направлених на втілення цих цілей у життя;

-політична діяльність суб'єктів політики; суб'єктами політики виступають переважно: держава, політичні партії, громадські організації, або ж політичний індивід, дії якого чітко окреслені законами та моральними нормами; іноді і соціальні інститути, які покликані виконувати переважно неполітичні завдання, нерідко справляють досить суттєвий вплив на політику: церква, університети, асоціації тощо;

-політичний процес як сукупність видів діяльності суб'єктів політики, які охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей;

-політична організація, що відображає роль інститутів публічної влади як центрів управління системними процесами. Це сукупність органів законодавчої, виконавчої і судової влади, партійних і громадських організацій, груп тиску, що представляють політичні інтереси різних верств суспільства в цілому, становлять організаційний кістяк політики. Політична організація концентрує владне волевиявлення народу, включаючи прийняття і організацію управлінського рішення, задаючи тим самим певну спрямованість всьому політичному процесу.

Функції політики

У політології існують різні погляди на функції політики.

У вітчизняній політології виділяють такі функції політики:

-керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку;

-забезпечення захисту основних прав людини;

-управлінська (політичне керівництво суспільством);

-інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем;

-регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин;

-теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства;

-сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства та узгодження цих інтересів;

-нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;

-соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище;

-забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості;

-забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи;

-гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верств суспільства.

?14. Демократія як форма і спосіб організації суспільно-політичного життя.

Поняттю "демократія" - 2, 5 тисячоліття. В античному світі тлумачилось по різному. І нині серед політологів спостерігається різне бачення демократії. По-перше це поняття використовується в своєму первісному значенні для означення форми правління при якій право прийняття поліпшує рішення здійснюється усіма без винятку громадянами, тобто у прямій відповідності із діючими правами більшості. Ця форма демократії відома як пряма демократія.

По-друге, демократія - це така форма правління а якої громадяни реалізують свої права не особисто, а зо допомогою своїх представників вибраних ними і відповідальних перед ними, тобто представницька демократія.

По-третє, вона є формою за якої влада більшості реалізується в межах конституційних обмежень, що мають гарантувати меншості умови для здійснення певних індивідуальних чи колективних прав, таких як свобода слова, віросповідання тощо. Це ліберальна або конституційна демократія.

Слід зазначити, що в сучасному світлі немає жодної країни в якій були втілені всі вказані принципи. Реальне демократичне завжди виступає у кращому випадку як влада більшості над більшістю за формальної згоди останньої підкорюватись. В зв?язку з цим важливо чітко прослідкувати механізм демократії, елементи якого показано схемою 2.

Зрозуміло, що механізм демократії не є назавжди уставленим. Він удосконалюється разом із розвитком теорії і практики демократії, як форми організації політичного життя, протікання політичного процесу. Його конкретні риси змінюються також у кожній країні. В різних модифікаціях можуть домінувати ті чи інші елементи. Відповідно в сучасній теорії і практиці виділяють кілька форм демократії.

Залежно від того, якому суб?єктові політичної особливості, групи чи народу відсилається пріоритетом при здійсненні влади, розрізняють ліберальні (індивідуалістичні), плюралістичні та колективістські різновиди демократії.

Конкретні форми демократії обумовлюються історичними, економічними, геополітичними та іншими особливостями розвитку кожної окремої країни. Але для того щоб виникли та розвивались демократичні форми політичного життя необхідні певні соціальні та культурні передумови

Сучасна демократія як форма політичного життя є певним способом організації влади, підбору людей до структур влади і контролю за їх діяльністю з боку підлеглих. Цей порядок має за мету досягнення повного співвідношення інтересів влади та підлеглих.

?15. Основні концепції демократії

Основные концепции демократии:

Индивидуалистические, плюралистические (групповые) и коллективистские.

2.Либеральные концепции демократии

Теории демократии, принимающие за основу политической власти индивида, личность, и рассматривающие подлинным субъектом демократии отдельных граждан, составляют группу индивидуалистических концепций. Таковы либеральные теории.

Идейно-политический либерализм предшествовал либеральной демократии. Его основоположники Дж. Локк и Ш.Л. Монтескье сформулировали такие основополагающие принципы политического либерализма, как приоритет индивидуальной свободы, базирующийся на принципах естественного права, отделение государства от гражданского общества, разделение властей. На основе этих принципов идеи демократии (как народовластия) наполнялись либеральным содержанием. Стержневыми идеями в теориях либерализма являются политическое равенство и представительное правление.

Представительное правление – существенная черта либеральной демократии. Конституционность и ограничение политического господства — основные элементы понимания представительной демократии. Воля народа выражается не прямо, а через представителей, избираемых народом. Им она делегируется под ответственность в пределах конституции. Между народом и его представителями устанавливаются отношения, основанные на полномочиях и доверии. В такой интерпретации демократия представляет собой конкуренцию равноправных по отношению к власти политических сил с неопределенными заранее результатами, поэтому либеральную концепцию относят к конкурентной демократии.

Главная идея либеральной демократии — приоритет личности, индивида над обществом, над государством. Личность, с точки зрения данной концепции, первична, она составляет основу гражданского общества и государства, является в конечном счете источником власти.

Еще одна главная идея данной концепции — разделение властей, создание сдержек и противовесов как условие эффективно­го контроля граждан над государством, способ исключения злоупотреблений власти. Особое место в либеральной де­мократии отведено ограничению власти большинства над меньшинством, которое вправе иметь свое мнение и отстаи­вать его в рамках закона.

2.Плюралистические концепции демократии

Исходная идея плюралистической концепции – главная движущая сила политики в современном демократическом государстве – группа. Именно в группе, а также в межгрупповых отношениях формируются интересы, ценностные ориентации и мотивы политической деятельности. Плюралистическая концепция предполагает установление в демократическом процессе известного равновесия сил, исключающего политическое действие в особых интересах лишь какой-то одной группы, стоящей у власти. Многими политологами она рассматривается как современная либеральная демократия [3, 179].

Одной из разновидностей модели плюралистической демократии является концепция полиархии. На основании детального анализа теории и практики демократии Р. Даль в итоге выделил 7 признаков полиархии:

1) выборность органов власти, гарантированная конституцией: с помощью выборов осуществляется контроль над правительственными решениями.

2) регулярное и периодическое проведение свободных и справедливых выборов, при которых исключен механизм принуждения.

3) всеобщее избирательное право, когда практически все взрослое население наделено правом участвовать в выборах.

4) право быть избранным в органы власти: практически все взрослое население наделяется данным правом, хотя возрастной ценз для права быть избранным может быть выше, чем для права участвовать в выборах.

5) свобода самовыражения: граждане без страха подвергнуться наказанию имеют право на свободу высказывать свое мнение по широкому кругу проблем, включая сюда критику органов власти, правительства, режима, социально-экономического строя и господствующей идеологии.

6) альтернативная информация: граждане имеют право добиваться альтернативных источников информации. более того, эти альтернативные источники реально существуют и охраняются законами.

7) автономия ассоциаций: для реализации своих многообразных прав, включая и вышеперечисленные, граждане имеют также право создавать относительно независимые ассоциации и организации, включая независимые политические партии и группы по интересам [10].

В международной политической культуре и теории имеются разнообразные варианты концепции плюралистической демократии и ее практической реализации. В частности, американский политолог А. Лейпхарт обосновывает тип демократии, названный им сообщественной демократией. Это, по определению автора, «особая форма демократии», позволяющая достичь и поддерживать стабильное демократическое правление в условиях многосоставных (плюральных) обществ — полиэтнических, многонациональных.

3.Элитарная теория демократии. Сторонники данной теории выступают против переоценки традиционных либеральных идеалов (в частности, И. Шумпетер). Они исходят из того, что в реальности, даже в условиях достижения господства демократического большинства, политические решения принимаются преимущественно меньшинством, - демократической элитой. Концепция элитарной демократии по сути своей утверждает, что в действительности идеал народовластия в современную эпоху (как и прежде) не реализуется в полной мере. Народ представляет в системе политической власти господствующая или господствующие элиты. Демократия же в таком случае состоит в открытости формирования элит и подконтрольности их деятельности по осуществлению власти и управления.

Модель партиципаторной демократии (Н. Пулантзас, К. Пэйтман, Б. Барбер) связана с обоснованием необходимости широкой демократизации современной западной демократии, формированием нового типа гражданина, созданием разветвленной сети ячеек местного самоуправления и реорганизацией политических партий в массовые движения. В конечном счете эта модель направлена на установление режима прямой, или непосредственной демократии.

Плюралистическая демократия весьма популярна в мире, но и она имеет ряд недостатков, мешающих ей вплотную приблизиться к идеалу прямого народовластия. Скажем, в западных странах с плюралистической демок­ратией политическое управление все больше зависит от лоббистских объединений и бюрократии и все меньше — от парламентов и партий.

3. Коллективистские концепции демократии

Коллективистские концепции основой власти считают народ как единое целое. Они относятся к идентитарному типу демократии. Идентитарная (идентичность, тождество) демократия строится на основе социально-гомогенной модели структуры общества, иначе говоря, на признании социального единства, о котором так много говорили и писали ученые и политики в советское время. Идентитарная демократия характеризуется господством единой, общенародной государственной воли над волей отдельных граждан. Здесь исключается соревновательность интересов и ценностей, отвергается легитимность конфликта интересов.

Ярким примером идентитарной демократии является социалистическая (марксистско-ленинская) модель демократии. Одним из главных элементов марксистско-ленинской концепции является признание идеи демократии как составной части учения о социализме. Отсюда ее коллективистский характер, примат общего над индивидуальным, личным, отрицание мировоззренческих и социальных различий, с необходимостью обусловливающих постоянно обновляющееся соглашение, в чем суть современной политической демократии

Другое принципиальное положение социалистической концепции заключается в понимании демократии как государства, где управляет сам народ. Действительное поголовное участие масс в управлении государством, самоуправление народа — вот что означает социалистическая демократия. Отождествление демократии с государством получило логическое развитие в тезисе Ленина об отмирании демократии вместе с отмиранием государства.

Социалистическая концепция, обосновывая классовую природу демократии, увязывает политическую демократию с социальной; более того, последняя рассматривается в качестве условия и гарантии политической демократии.

Социалистическая теория демократии в основе своей оказалась противоположной политической практике авторитарного режима, апеллирующего к этой теории. Тем самым она потеряла свое признание среди значительной части ее бывших сторонников.

?16. Політична влада – сутність, структура, типологія ресурсів влади.

Політична влада – це здатність нав’язувати свою свою волю іншим; відносини панування та підкорення. Для цього необхідно, щоб один був готов панувати, а інший – підкорятися.

Структура:

• Суб’єкт

• Об’єкт

• Підпорядкування об»єкту

• Джерела та ресурси влади

Типологія ресурсів:

• Економічні

• Соціальні

• Культурно-інормаційні

• Адміністративно-правові

• Силові.

?17. Основні концепції політичної влади

- Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім правових.Іноді цю концепцію називають легімістською

- Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер.

- Суб»єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин — біхеві-ористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб.

- Індивідуалістично-соціологічна концепція. її прихильники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю «гру» забезпечують угоди, переговори. її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб´єктів, правил «політичної гри» тощо.

Марксистська концепція. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси. Для нього існує і демократія.

?18. Политическая система – это универсальная управляющая и регулирующая система, обеспечивающая единство функционирования всех других подсистем общества на основе использования государственной власти.

Структура: институты, отношения, нормы, культура.

Механизм функционирования.

Обмен и взаимодействие политической системы со средой осуществляется по принципу «вход» – «выход».

Д. Истон различал два входа: требование и поддержка. Требование – это обращенное к властным органам мнение по поводу желательного или нежелательного распределения ценностей в обществе. Д. Истон выделил несколько видов требований: а) распределительные; б) регулировочные; в) коммуникативные. Требования имеют тенденцию ослаблять политическую систему. Поддержка ведет к усилению политической системы. Она охватывает все позиции и все варианты поведения, благоприятные для системы. Поддержка обеспечивает относительную стабильность властных органов, преобразующих требования среды в соответствующие решения, а также создает необходимые условия для принятия практических мер с целью осуществления преобразований. Поддержка имеет важное значение в обеспечении согласия между членами политического сообщества. Основными

объектами поддержки в политической системе Д. Истон считал политический режим, власть и политическое сообщество. В соответствии с объектами он выделил три типа поддержки: 1) поддержка режима, понимаемого как совокупность устойчивых ожиданий, включая ценности, например, свободу, плюрализм, собственность и так далее, на которые опирается политическая система, нормы и структуры власти; 2) поддержка власти, то есть всех – как формальных, так и неформальных – политических институтов, например, харизматических вождей, которые выполняют властные функции; 3) поддержка политического сообщества, то есть группы лиц, связанных между собой разделением политического труда.

В результате « входа» совершается процесс воздействия окружающей среды на систему, вследствие чего у нее возникает реакция «выход», то есть авторитетные решения по распределению ценностей. Ответ системы на импульсы, получаемые извне, осуществляется в форме решений и действий, в числе которых могут быть новые законы, заявления, регламенты, субсидии и так далее. Выполнение решений обеспечивается силой закона. Политические действия не имеют такого принудительного характера, однако, оказывают существенное влияние на различные стороны общественной жизни. Они осуществляются в форме системы мер по регуляции и решению актуальных проблем в различных областях жизнедеятельности общества и составляют экономическую, экологическую, социальную и так далее политику.

Следовательно, политическая система находится в отношении всесторонней взаимозависимости с внешней средой. Она должна преобразовывать поступающие требования и поддержку в соответствующие решения и действия при условии, что способна саморегулироваться. Политические процессы, происходящие в ней, есть процессы преобразования информации, перевода ее с «входа» на «выход». Реагируя на сигналы окружающей среды, политическая система одновременно осуществляет в обществе изменения и поддерживает стабильность. Причем если изменчивость в деятельности системы выступает как ее частичная характеристика, то выживание и самосохранение – это ее принципиально важные черты.

Акцентируя внимание на взаимодействии политической системы с внешней средой, Д. Истон не касался внутренней жизни политической системы, ее внутренней структуры, которая помогает поддерживать динамическое равновесие в обществе. Это не позволило ему точно очертить границы политической системы, которые оказались размытыми, «растворенными» во множестве поведенческих реакций индивидов, групп.

Стремясь преодолеть этот недостаток, другой американский политолог, Г. Алмонд, предложил понимать под политической системой «все типы действий, имеющих отношение к принятию политических решений». Он включил в политическую систему те институты, которые выполняют конкретные политические функции и роли. Также Г. Алмонд выделил функции «входа» и «выхода», однако, в отличие от Д. Истона, он «закрепил» за каждым политическим институтом определенную политическую роль.

На «входе» функцию политической социализации и вовлечение граждан в политику осуществляют в той или иной мере все элементы политической системы, все ее институты, другие функции «входа» распределяются среди конкретных политических институтов. Так, функция интеграции интересов относится к компетенции политических партий, а заинтересованные группы призваны осуществлять функцию выражения интересов, в то время как за средствами массовой информации закрепляется функция массовой коммуникации, то есть обеспечения взаимосвязи населения и институтов власти.

На «выходе» каждая ветвь государственной власти также выполняет определенные функции. Институты законодательной власти вырабатывают правила и нормы взаимоотношений, имеющих обязательный характер для всех граждан. Функция применения этих правил закреплена за органами исполнительной власти. Судебные органы осуществляют функцию контроля за соблюдение правил.

Таким образом, через специализацию и разделение политических ролей и функций обеспечивается стабильность не только самой политической системы, но и всего общества, его способность к адаптации в изменившихся условиях.

?19. Сутність і типи сучасних політичних систем

Модель Істона:

Політична система – це механізм, який саморегулюється, розвивається та реагує на зовнішні імпульси.

Система має вхід та вихід. На вході до системи поступають ззовні імпульси у формі вимог, конструктивних і деструктивних , та підтримки. Вимоги можуть формуватися як у системі, так і в оточуючому середовищі. Підтримка проявляється у поході на вибори, лояльному відношенні до державної влади.

Вихід інформації – результат функціонування політичних дій.

На політичну систему впливає зовнішнє середовище. Якщо сигнал слабкий, то система не може прийняти рішення для стабілізації суспільства.

Модель Алмонда:

Політична система – велика кількість взаємодій, поведінки, яким необхідно взаємодіяти.

Вхід інформації по Алмонду складається з мобілізації населенні та надходження імпульсів.

Функції вихода: постанова правил, їх використання.

Значення теорії Парсонса для розвитку політології полягає в тому, що він заклав основи системного і структурно-функціонального підходів до дослідження політичної системи. З позицій системного підходу, політична сфера суспільства може бути розглянута як система.

Як і будь-яка система, вона буде володіти такими ознаками:

• складатися з багатьох взаємопов'язаних структурних елементів; цей взаємозв'язок забезпечує властивість цілісності і єдність системи;

• існувати в межах зовнішнього оточення чи середовища;

• мати кордони поширення і виділеність стосовно зовнішнього середовища;

• мати відкритий характер (тобто вона піддається впливам, що йдуть із зовнішнього середовища);

• характеризуватися такими властивостями, як потяг до рівноваги і стійкості, до адаптації і інтеграції.

?20. Природа і сутність держави, її функції та форми.

Держа́ва — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду^[1]; суб’єкт політики, ядрополітичної системи.

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби зв’язку і транспорту, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

• класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

• загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ.

• Функції держави

• За соціальним значенням

• — на основні та неосновні.

• Залежно від територіальної спрямованості

• — внутрішні та зовнішні.

• За часом здійснення

• — постійні та тимчасові.

• Постійні функції — напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Більшість здійснюваних державою функцій є постійними.

• Тимчасові функції — напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Прикладом тимчасових можуть бути функції стабілізації економіки у перехідний період, подолання наслідків аварії на ЧАЕС чи повені у Закарпатті.

• За сферами суспільного життя

• — гуманітарні, економічні та політичні.

• За принципом розподілу влади

• — законодавчі, управлінські(виконавчі), судові.

?21. Правова держава. Конституція

ПРАВОВОЕ ГОСУДАРСТВО - характеристика конституционно-правового статуса государства, предполагающая безусловное подчинение государства следующим принципам: народный суверенитет, нерушимость прав и свобод человека со стороны государства, связанность государства конституционным строем, верховенство конституции по отношению ко всем другим законам, разделение властей и институт ответственности власти как организационную основу , независимость судей, приоритет норм международного права над нормами национального.

?22. Соціальна держава, її принципи і функції

Соціа́льна держа́ва — це вид держави, яка у своїй діяльності прагне до загального добробуту всіх громадян,соціальної захищеностіісоціальної справедливостідля всіх членів суспільства.Вона, зокрема охоплює сукупність державних установ, податкову політику, діючі стандарти та заходи контролю для досягнення мети щодо зниження соціальних та вітальних ризиків для громадян. Держава та уряд зобов'язуються підтримувати та забезпечувати в законодавстві і управлінні соціальну рівність та справедливість.

  До найважливіших принципів підтримання гармонійних відносин між громадянами і державою, які сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і субсидарності.    Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об´єднання різних груп і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і цінностей, як поточних, так і на довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці та обов´язках громадян перед державою та один перед одним.    Принцип субсидарності отримав розгорнуте обґрунтування у соціальному вченні католицької церкви і набув соціальнодержавного змісту в практиці державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності. Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької психології у громадян та їхніх об´єднань, функціонального перевантаження держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.

Функції:

- соціально-активізуюча (сприяння економічній активності працездатних верств населення);

- соціально-правозабезпечувальна (забезпечення реальних гарантій здійснення економічних, соціальних і культурних прав усіх громадян);

- узгоджувальна, "консенсусна" (зміцнення соціального миру й злагоди у суспільстві).

На сучасному етапі проведення ринкових перетворень в Україні стабільність соціальної політики розглядається як важливий елемент економічної стратегії.

Важливими проблемами соціальної політики України є:

- визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої сили;

- поєднання політики економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою;

- підвищення платоспроможного попиту населення;

- посилення мотивації праці;

- зайнятість населення.

?23.

Функції:

У виникненні політичних партій залежно від їхньої ідейної орієнтації є певна хронологічна послідовність. Лібералізм і ліберальні партії сформувались у боротьбі проти феодальних режимів. Консервативні партії постали як противага ліберальним партіям. Робітничі партії виникли в боротьбі з капіталістичною системою, а комуністичні партії — в боротьбі проти соціал-демократії.

Поділяються на три великі групи: соціальні, державно-публічні та організаційні функції.

• функція формування політичних цілей та програм.

• функція артикуляції та інтеграції соціальних інтересів

• Функцію політичних партій щодо інтеграції інтересів

• функція політичної ідентифікації

• функція мобілізації мас

• Виборча функція

• функції зв'язку політичних партій

• Функція керівництва

• Ідеологічна функція партії

• Провідна функція партії

• кадрова функція

• функція розробки політики та здійснення політичного курсу

головними ознаками політичних партій є ідейна єдність, організованість, виразна політична платформа, внутрішньопартійна дисципліна, здатність брати дієву участь у політичній боротьбі і здійсненні влади, виконання низки незамінних соціально-політичних функцій у демократичній державі.

?21. Правова держава. Конституція України про права та свободи громадян.

ПРАВОВОЕ ГОСУДАРСТВО - характеристика конституционно-правового статуса государства, предполагающая безусловное подчинение государства следующим принципам: народный суверенитет, нерушимость прав и свобод человека со стороны государства, связанность государства конституционным строем, верховенство конституции по отношению ко всем другим законам, разделение властей и институт ответственности власти как организационную основу , независимость судей, приоритет норм международного права над нормами национального.

?24. Типологія сучасних політичних партій.

Политическая па́ртия - особая общественная организация (объединение), непосредственно ставящая перед собой задачи овладеть политической властью в государстве или принять в ней участие через своих представителей в органах государственной власти и местного самоуправления. Большинство партий имеют программу: выразитель идеологии партии, перечень её целей и способов их достижения.

В зависимости от количества признаков, которые берутся за основу выделения типов объектов (в нашем случае – политических партий), выделяют линейные и координатные типологии. Линейные типологии базируются на предположении о том, что все изучаемые объекты можно расположить на одной прямой. Одной из наиболее распространенных линейных типологий политических партий является разделение их на основе идейно-политических позиций. Долгое время было принято разделение партий на левые (сюда относили коммунистов, социал-демократов), центристские (те, что пытались отстаивать интересы большинства), правые (выступавшие за элитарное понимание политики). Однако, поскольку в 20 в. большинство политических партий переориентировались на средний класс, стали выделять всего лишь два их вида: правоцентристы и левоцентристы. При этом сама шкала ранжирования осталась прежней.

В современной политической науке к партиям правоцентристского толка принято относить

1.  Консервативные партии ( Это республиканцы и демократы в США, в России раньше – НДР, теперь – ЕР). Ранее их классифицировали как буржуазные политические партии. Все их объединяет положение о том, что управлять должны профессионалы - элита.

2.  Конфессионные политические партии. Долгое время они были праворадикальными, «успокоение» произошло примерно в начале 70-х гг. прошлого века. В основном, они ориентируются на средний класс, выступают за внедрение религиозных заповедей в политику.(Партия верного пути в Турции, ХДС, ХСС в Германии). Однако в последние годы активизировались исламские движения, ориентированные на бедные слои. Однако немногие из них партийно оформлены. В большинстве своем такие партии борются за преобладание духовной власти над светской (например. Исламская партия в Иране).

3. Либеральные партии. Однако это категория самая условная. ЛДПЯ (Японии) – больше консерваторы. ЛДПР - авторитарна по программе. Многие либералы также выступают за элитарное видение политики. («Яблоко», «Партия свободы» в Бельгии и т.д.)

К левоцентристскому блоку относят следующие группы партий: 

1. Социально-демократические (лейбористы в Великобритании и др.)

2. Они ориентированы на людей наемного труда. Их идеалы – справедливость, солидарность. Порой их группируют по странам Северной Европы (в скандинавских странах – социал-демократы по воззрениям) и Южной ( Франция, Испания, Португалия – здешние социал-демократы ближе к либералам)

3. Мелкобуржуазные (аграрные) Защищают социальные группы в связи с определенным видом занятий.

4. Коммунистические. После событий в восточной Европе и СССР в 80-90 гг. произошел кризис коммунистических партий. Выступают за приоритет государства и общества перед личностью. В России довольно много коммунистических партий ( РКРП, КПРФ, ВКПб и др.)

5. Транснациональные (Европейские партии, которые ведут борьбу против ядерного оружия. за экологию и др.)

6. Националистические

7. Зеленые (хотя имеют черты правых)

8. Курьезные (партии любителей пива и др.)

Морис Дюверже выделял два типа политических партий: кадровые и массовые.

Кадровые партии – партии нотаблей, чье положение в обществе достаточно значимо. Там небольшое количество членов. Зато на выборах они получают немало голосов. Основные черты таких партий:

1. Они носят олигархический характер. (Туда входят министры, финансовые воротилы и т.д.)

2. Они отличаются слабой структурой. Обычно она бывает двухуровневой – лидеры и активисты.

3. В кадровых партиях, как правило, существует большая автономия местных организаций. Жесткая дисциплина отсутствует.

4. Руководящая роль в таких партиях чаще всего принадлежит парламентариям.

Массовые партии отличаются стремлением максимально увеличить число членов. (это позволяет им меньше зависеть от спонсоров). Сюда тяготеют коммунисты, социал-демократы, СДПГ, СЕПГ, консерваторы.

Отличительные черты таких партий:

• формализованная партийная структура, основанная на выборности руководящих органов всех уровней.

• упорядоченность и скоординированность действий низовых организаций. Высокий уровень дисциплины. Есть членские взносы.

• Многоуровневость структуры и высокая роль активистов. В структуре выделяются лидера, аппарат, активисты, рядовые ( иногда еще и симпатизирующие).

Сейчас ряд политологов (Ла Паломбара и др.) выделяют новый тип партии – электоральные партии ( образно их называют «партии хватай всех»)

Их особенности:

• Стремление предстать перед обществом как надклассовые, объединяющие всех. Отсюда проистекает меньшая идеологизированность.

• Принцип качественного членства, то есть стремление вовлечь в партию людей, за которыми уже стоят структуры (например, главу союза филателистов).

По типу членства выделяют партии с прямым членством ( когда человек непосредственно является членом партии) и с ассоциативным членством (человек может быть членом партии, сам того не желая. Например, если состоит в профсоюзе, который является коллективным членом партии. Такое членство существует у партии лейбористов в Великобритании, у социал-демократов в Швеции и др.)

По политическому весу партии разделяют на доминирующие, авторитетные и маловлиятельные.

По отношению к власти партии бывают правящие и оппозиционные.

По отношению к форме государственного устройства среди партий выделяют унитаристов, федералистов, сепаратистов.

По стадии развития есть партии зарождающиеся, зрелые, приходящие в упадок.

!!! http://kulturoznanie.ru/politology/tipologiya-politicheskix-partij/

?25. Поняття і типи партійних систем. Проблеми розвитку багатопартійної системи в Україні.

Партийная система – совокупность политических партий и взаимосвязи между ними. Партийные системы различаются по количественному и качественному критериям. По количеству партий, существующих в обществе, различают: монопартийную, двухпартийную и многопартийную системы.

При монопартийной системе единственная партия монополизирует государственную власть. Система характерна для тоталитарных и авторитарных режимов. Монопартийная система обладает рядом достоинств: она способна интегрировать социальные группы, гармонично сочетать их интересы; концентрировать ресурсы и направлять их на решение актуальных про­блем.

В то же время отсутствие оппозиции обрекает властвующую партию на застой, бюрократизацию. Опыт социалистических стран, где безраздельно властвовали коммунистические партии, подтверждает опасность поли­тической монополии, которая оборачивается отрывом руководства партии от масс.

Двухпартийная система состоит из нескольких партий с заметным преобладанием двух наибо­лее влиятельных; обеспечивает возможность создания стабильного правительства, опирающегося на поддержку парламентского большинства, поскольку победившая на выборах партия обладает абсолютным большинством де­путатских мандатов. Система имеет и недостатки, главный из которых – возможность смены политического курса на очередных выборах в случае победы оппозиционной партии. Классическими примерами двухпартийной системы являются Великобритания, с чередованием у власти лейбористской и консервативной партий, и США – с республиканской и демократической партиями.

Многопартийная система предполагает активную роль в политической жизни двух и более партий. Количество партий отражает наличие мно­гообразных социальных интересов. Такая партийная система стремится к поиску согласия и компромиссов, поскольку ни одна из партий не обладает явным политическим преимуществом. Пример многопар­тийности являют страны Западной Европы, в которых экономичес­кие, национальные, религиозные, идеологические различия порож­дают многообразие партий. Так, в Италии насчитывается 14 партий, в Голландии – 12, в Швеции, Дании, Норвегии – более 5 и т.д.

Партийные системы различаются по политическому весу партий. Масш­таб политического влияния на общество и власть определяет характер отношений внутри партийной системы. Политическое влияние партии складывается из трех переменных: а) число членов партии; б) количе­ство избирателей, проголосовавших за нее; в) число депутатских ман­датов, полученных партией на выборах. В соответствии с распределени­ем депутатских мест в парламенте партии различаются по влиянию на процесс принятия политических решений.

По политическому весу выделяются четыре типа партий:

• мажоритарная партия – получившая абсолютное большинство манда­тов и право на проведение собственного политического курса;

• партия с мажоритарным призванием – в ситуации чередования партий у власти она способна победить на следующих выборах;

• доминирующая партия – получившая относительное большинство депу­татских мест;

• миноритарная партия – имеющая минимальное число мандатов.

Доминирование в политической жизни той или иной по влиянию партии определяет и тип партийной системы.

Выделяются партийные системы:

основанные на партиях с мажоритарным призванием, т.е. со стабиль­ным доминированием в течение длительного времени одной правящей партии (например, либерально-демократическая партия Японии, консерватив­ная партия Великобритании в 1970– 1980-х годах);

с присутствием доминирующей партии (например, христианские демок­раты ФРГ в 1970–1990-х годах), вынужденной искать союзников среди других партий для поддержки своего политического курса;

основанные на коалиции миноритарных партий (это присуще, напри­мер, партийным системам Бельгии и Нидерландов). Подобная партий­ная система не является предпосылкой формирования стабильных и эффективных пра­вительств. Распад партийной коалиции автоматически приводит к правительственному кризису, поскольку в этом случае правительство не может опираться на поддержку парламента.

Процесс образования политических партий и складывания партийной системы в России начался несколько позже, чем на Западе, – в конце XIX – начале XX в., что отражало отставание нашей страны в эко­номическом, технологическом, социальном и политическом развитии. Монархическая система, долгое время господствовавшая в стране, не допускала возникновения ни проправительственных, ни оппозицион­ных партий.

В Украине. Политические партии прошли многовековую историю развития и становления: от аристократических клубов до массовых движений объединяющих миллионы последователей различных идеологий. На сегодняшний день партии являются неотъемлемой частью политической системы каждого демократического государства.

В странах с развитой демократий политические партии являются основой политической системы. Именно через них социальные группы реализуют свои политические интересы. В  Украине сложилась иная ситуация. На данный момент в стране зарегистрировано более ста партий, и при таком положении социальным группам достаточно сложно сделать правильный выбор.

Однако за время, прошедшее со дня провозглашения независимости Украины, практически ни одной политической партии так и не удалось стать мощной политической и идеологической силой, которая на протяжении определенного времени оказывала более-менее существенное влияние на социально-политический процесс в государстве. А поэтому, на сегодняшний день политические партии столкнулись с похожими проблемами в своем развитии, которые впоследствии стали своеобразным итогом всех этапов формирования многопартийности в Украине:

‒       отсутствие четкой идеологической платформы;

‒       коммерциализация политической деятельности и олигархизация партийной элиты;

‒       отсутствие постоянной коммуникации между партией и рядовыми избирателями;

‒       наличие партийного популизма вместо концепций и стратегий развития;

‒       отсутствие долгосрочной стратегии партийного строительства.

Главной проблемой является то, что государство находится в управлении крупных политико-экономических групп, которые одновременно являются и главными инвесторами политических проектов. Несмотря на прошедшие изменения в политической системе и на явную многопартийность, украинские политические партии представляют собой, скорее, наемный политических менеджмент политинвесторов и не в состоянии позиционироваться как самостоятельная сила. Не имея сложившегося национального бюрократического класса, капитал посредством партийного менеджмента «формирует» новое государственное сословие. Конкуренция капитала, борющегося за государство как инструмент для защиты своих интересов, приводит к постоянным политическим и кадровым потрясениям всей государственной машины. По всей видимости, этот процесс завершится лишь тогда, когда в результате экономических реформ украинская политическая олигополия трансформируется в классическую модель «государство – капитал – гражданское общество».

Но позитив состоит в том, что через многопартийность капитал сохранил конкурентность политики, создал сепаратор для поиска кадров и продуктивных политических инициатив, сделал невозможным чью-либо монополию на политико-идеологический и государственный ресурс. С этим можно связать и фактическую невозможность установления единоличной диктатуры – олигополия и многопартийность сдерживают этот риск. Многополярность настроений украинцев отражается и в политическом спектре: на Украине устойчивы консерватизм, национал-демократия, левый сегмент, социал-либерализм, правый популизм. По всей видимости, эти полюса общественных настроений и стереотипов и будут «воплощаться» в партийных проектах на ближайшие пять–десять лет.

?26. Основні типи виборчих систем, їх переваги і недоліки.

Избирательная система — совокупность правовых норм, регулирующих порядок предоставления избирательных прав, проведения выборов в органы государства и местного самоуправления, определения результатов голосования. 

Основные типы избирательных систем:

- мажоритарная (Англия, США, Франция, Япония);

- пропорциональная (Бельгия, Испания, Швеция);

- мажоритарно-пропорциональная (Австралия, ФРГ, Россия).

Мажоритарная система позволяет избрать в народные депутаты популярных политиков и общественных деятелей, а не малоизвестных партийных функционеров, что возможно при пропорциональной системе, и установить прямую связь между народным депутатом и избирателями определенного региона страны. Пропорциональная система лишена этого недостатка, но она ограничивает пассивное избирательное право, ставя в зависимость от партии или блока партий выдвижение или не выдвижение кандидата в народные депутаты.

Мажоритарная система предусматривает распределение мандатов таким образом, что кандидат или политическая партия, получившая в данном избирательном округе большинство голосов, получает мандат или все мандаты от данного округа. В зависимости от того, какого большинства требует закон, мажоритарная система может быть трех видов:

§        относительного большинства;

§        абсолютного большинства;

§        квалифицированного большинства.

По мажоритарной системе относительного большинства депутатом считается тот, кто на выборах получил больше голосов, чем любой из его соперников. Положительным в этой системе является то, что голосование осуществляется в один тур, а недостатком - утрата голосов, поданных против победившего кандидата. Мажоритарная система абсолютного большинства требует для избрания абсолютное большинство голосов, т.е. больше половины (50% + 1 голос). Такая система применяется на выборах президентов в ряде латиноамериканских стран. При осуществлении выборов по мажоритарной системе квалифицированного большинства депутатом считается тот, кто на выборах получил большинство голосов, установленное законом, но обязательно превышающее абсолютное (2/3 голосов, 75%, 90% голосов и т.д.).

Что касается системы пропорционального представительства политических партий, то она предполагает распределение мест в представительном органе между партиями, в зависимости от количества поданных за них голосов избирателей. Пропорциональная избирательная система гарантирует представительство даже для относительно мелких партий, тем самым дает относительно верное отражение в парламенте действительного соотношения политических сил. Пропорциональная система и ее разновидности применяются в Скандинавских странах, в Бельгии, Греции, Италии, Австрии, Швейцарии, Израиле и т. д.

Третьим видом избирательной системы является - смешанная система, она сочетает в себе элементы мажоритарной и пропорциональной системы. Применяется смешанная система с целью избежать или существенно смягчить недостатки и соединить преимущества каждой системы.

?27. Особливості виборчої системи в Україні

Каждая из основных избирательных систем в Украине, в том числе и смешанная, имеет сильные и слабые стороны.

Сильные стороны:

-        Сравнительная легкость формирования правительства и его большая стабильность.

-        Формирование устойчивых связей между избирателями и депутатами.

Слабые стороны:

-        Искажает во многом реальную картину предпочтений и волю избирателей.

-        Зависимость выборов от распределения избирателей по округам.

В 2006 году наша страна впервые избирала парламент по пропорциональной партийной системе. Опыт предыдущих выборов показывал, что смешанная система (когда часть Верховной Рады избиралась по партийным спискам, а часть — в мажоритарных округах) была далека от идеала. На выборах 1998 и 2002 годов (особенно, что касается мажоритарной составляющей) широко применялся административный ресурс. Партии не имели достаточных законодательных и избирательных мотивов для своего развития, а потому и вся партийная система находилась в периоде юношеского созревания.

Итак, можно сделать вывод, что политическую систему Украины нельзя изменять в интересах той или другой политической силы. Нужна рациональная избирательная система. Нужно определить, для чего это нужно и какая именно избирательная система будет оптимальной на уровне парламента и на уровне местных советов, причем на разных уровнях местных выборов.

?28. Поняття і основні компоненти політичного режиму.

Полити́ческий режи́м (от лат. regimen — управление) — совокупность методов, приёмов и форм осуществления политических отношений в обществе. Основными  компонентами политического режима являются форма и роль государства (см. лекцию 7), принцип легитимности (убеждение в правомерности власти принимать решения, которые граждане долж­ны выполнять, формируется в том случае, если эти ре­шения соответствуют или хотя бы не противоречат ценностям, которые разделяет большинство членов об­щества.), структура институтов, партийные и избирательные системы.

?29. Сутність і типологія демократичних і ?30. недемократичних режимів

В научной литературе выделяют два вида политического режима:

• демократический;

• антидемократический.

Признаки демократического режима:

• господство закона;

• разделение властей;

• наличие реальных политических и социальных прав и свобод граждан;

• выборность органов государственной власти;

• существование оппозиции и плюрализм.

Признаки антидемократического режима:

• господство беззакония и террора;

• отсутствие политического плюрализма;

• отсутствие оппозиционных партий;

Антидемократический режим подразделяется на тоталитарный и авторитарный. Поэтому мы будем рассматривать характеристики трёх политических режимов: тоталитарного, авторитарного и демократического.

Демократический режим основан на принципах равенства и свободы; основным источником власти здесь считается народ. При авторитарном режиме политическая власть сосредоточивается в руках отдельного человека или группы людей, однако вне сферы политики сохраняется относительная свобода. При тоталитарном режиме власть жестко контролирует все сферы жизни общества.

Типология политических режимов:

Характеристика политических режимов

Демократический режим (от греч. demokratia — народовластие) основан на признании народа основным источником власти, на принципах равенства и свободы. Признаки демократии следующие:

• выборность - происходит избрание граждан в органы государственной власти путем всеобщих равных и прямых выборов;

• разделение властей - власть разделяется на законодательную, исполнительную и судебную ветви, независимые друг от друга;

• гражданское общество - граждане могут воздействовать на власть при помощи развитой сети добровольческих общественных организаций;

• равноправие - все имеют равные гражданские и политические

• права и свободы, а также гарантии их зашиты;

• плюрализм — господствует уважение к чужим мнениям и идеологиям, в том числе к оппозиционным, обеспечены полная гласность и свобода прессы от цензуры;

• согласие - политические и другие социальные отношения направлены на поиск компромисса, а не на насильственное решение проблемы; все конфликты решаются правовым путем.

Демократия бывает прямой и представительной. При прямой демократии решения принимаются непосредственно всеми гражданами, имеющими право голоса. Прямая демократия была, например, в Афинах, в Новгородской республике, где люди, собираясь на площади, принимали общее решение по каждой проблеме. Сейчас прямая демократия реализуется, как правило, в виде референдума — всенародного голосования по проектам законов и важным вопросам государственного значения. Например, действующая Конституция Российской Федерации была принята на референдуме 12 декабря 1993 г.

В условиях большой территории прямую демократию слишком сложно реализовать. Поэтому государственные решения принимаются специальными выборными учреждениями. Такая демократия называется представительной, поскольку выборный орган (например, Государственная Дума) представляет избравший его народ.

Авторитарный режим (от греч. autocritas — власть) возникает, когда власть сосредоточивается в руках отдельного человека или группы людей. Обычно авторитаризм сочетается с диктатурой. Политическая оппозиция при авторитаризме невозможна, однако в неполитических сферах, например в экономике, культуре или частной жизни, сохраняются автономия личности и относительная свобода.

Тоталитарный режим (от лат. totalis — весь, целый) возникает, когда все сферы жизни общества контролируются властью. Власть при тоталитарном режиме монополизирована (партией, вождем, диктатором), единая идеология обязательна для всех граждан. Отсутствие всякого инакомыслия обеспечивается мощным аппаратом надзора и контроля, полицейскими репрессиями, актами устрашения. Тоталитарный режим формирует безынициативную личность, склонную к подчинению.

Тоталитарный политический режим

Тоталитарный политический режим — это режим «всепоглощающего властвования», который беспредельно вмешивается в жизнь граждан, включая всю их деятельность в объеме своего управления и принудительного регулирования.

Признаки тоталитарного политического режима:

1. Наличие единственной массовой партии во главе с харизматическим лидером, а также фактическое слияние партийных и государственных структур. Это своего рода «партия-государство», где на первом месте во властной иерархии стоит центральный партийный аппарат, а государство выступает в качестве средства реализации партийной программы;

2. Монополизация и централизация власти, когда такие политические ценности, как подчинение и лояльность по отношению к «партии-государству», являются первичными по сравнению с ценностями материальными, религиозными, эстетическими в мотивации и оценке человеческих поступков. В рамках этого режима исчезает грань между политическими и неполитическими сферами жизни («страна как единый лагерь»). Вся жизнедеятельность, включая уровень частной, личной жизни, строго регламентируется. Формирование органов власти на всех уровнях осуществляется через закрытые каналы, бюрократическим путем;

3. «Единовластие» официальной идеологии, которая посредством массированной и целенаправленной индоктринации (СМИ, обучение, пропаганда) навязывается обществу как единственно верный, истинный способ мышления. При этом упор делается не на индивидуальные, а на «соборные» ценности (государство, раса, нация, класс, клан). Духовная атмосфера общества отличается фанатичной нетерпимостью к инакомыслию и «инакодействию» по принципу «кто не с нами — тот против нас»;

4. Система физического и психологического террора, режим полицейского государства, где в качестве базового «правового» принципа господствует принцип: «Разрешено только то, что приказано властью, все остальное запрещено».

К тоталитарным режимам традиционно относятся коммунистические и фашистские.