ИУК (Культурология) - Ответы на экзамен

Культурне життя- Незалежність Розвиток національної культури тісно пов'язаний з розбудовою державності в суверенній Україні. Культура в Україні позбавилася ідеологізації радянських часів і стала орієнтуватися на світові загальнолюдські цінності, їй став притаманний плюралізм.1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру». Фактично це програма розвитку культури, де підкреслюється, що національно-духовне відродження можливе лише на основі демократизації культурного процесу, припинення його денаціоналізації, наявності відповідної матеріальної бази. В Україні відкриваються нові музеї, історико-культурні центри (Батурин Глухів, Збраж). Проводяться різні фестивалі («Таврійські ігри»); конкурси «Червона рута», «Золоті ворота»... Як і в усьому світі в Україні спостерігається тенденція комерціалізації культури, особливо масової. Зокрема за роки незалежності виник вітчизняний шоу бізнес. Складні часи переживає українська освіта. 2001 р. набув сили новий закон України «Про загальну середню освіту в Україні», що передбачає демократизацію, гуманітаризацію системи освіти і впровадження 12-річного терміну навчання та 12-бальної системи. Однак старі недоліки — гіпертрофований бюрократичний контроль за роботою середньої школи, оцінка роботи вчителів за успішністю їх учнів, а також відсутність стимулів до навчання зводять всі реформи у системі середньої освіти до добрих побажань. Відбулися зміни й у вищій школі: впровадження обов'язкового вступного іспиту з української мови; обов'язкове вивчення студентами всіх спеціальностей історії України та українознавства; набір на контрактній основі; відкриття приватних вузів; скорочення підготовки спеціалістів вечірньої та заочної форм навчання. Як і інші галузі суспільного життя, система освіти пронизана корупцією на всіх рівнях. Обмежений доступ до наукової інформації (хоча Україна активно включилась у систему «Інтернет»). Загострення кадрової проблеми, «відтік умів» за кордон. Наукові розробки Національного космічного агентства України дозволяють досліджувати і освоювати космічний простір. Певних успіхів досягли вітчизняні гуманітарні науки, зокрема історична. За роки незалежності вивчення історії України переживає справжній ренесанс. До масового обігу залучені праці істориків діаспори Наталії Полонської-Василенко, Дмитра Дорошенка, Ореста Субтельного. Великого резонансу в Україні набула мовна проблема. У роки незалежності проходить друга хвиля українізації всіх сфер життя суспільства, але адміністративно-бюрократичні методи її впровадження викликають опір і невдоволення досить значної російськомовної частини українського суспільства, що не сприяє згуртуванню населення України. 

Культ Укр в Повоєнні Роки Повоєнні роки характерні значним розширенням кількості закладів культури музеїв, клубів тощо. Значною подією було відкриття 24 квітня 1949 р в Києві літературно- художнього музею Тараса Шевченка 1 січня 1952 р. в Києві відкрився планетарій Значною подією став початок роботи в столиці 7 листопада 1951 р. першого в Україні телевізійного центру. Повоєнні роки позначені появою багатьох високохудожніх творів. У ті роки плідно працювали поети П. Тичина та В Сосюра, прозаїки Ю. Яновський і Остап Вишня, художники О. Шовкуненко, М. Дерегус, Т. Яблонська, композитори К. Данькевич, Б. Лятпошинський, Ю. Мейтус. Захоплення глядачів викликала виконавська майстерність театральних колективів Києва, Харкова, Одеси та інших міст, виступи ветеранів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри, А. Бучми. Хоча типовим було те, що майстри слова і пензля, керуючись принципами соціалістичного реалізму, прикрашали сувору дійсність. Яскравим зразком цього були п'єси О. Корнійчука «Калиновий гай», «Приїздіть у Дзвінкове», які ставилися в багатьох театрах. Проте поява таких творів була і виправданою — вони давали змогу легше переносити труднощі повоєнного часу.На жаль, культурне життя в Україні було відірване в той час від культурних здобутків української діаспори «Залізна завіса», що розділила Схід та Захід, перекрила зв'язки з українцями, які опинився поза межами своєї Батьківщини. Там проходили цікаві процеси листопада 1945 р. у німецькому м. Авгсбурзі було засновано Українську Вільну Академію наук, яка взяла на себе завдання об'єднання інелектуальних сил української діаспори (з березня 1949 р. Академія працювала у Канаді, з квітня 1950 р. — у США). У 1947 р. сталася одна приємна подія у Мюнхені відновлено діяльність Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. В 1949 р воно почало видавати багатототомну «Енциклопедію українознавства» за редакцією відомого В. Кубійовича. На батьківщині вона побачила світ лише в останні роки Нині вона є основним енциклопедичним джерелом знань з українознавства.Представники української діаспори подарували світу талановиті літературні твори. У 1950 р. вийшов у світ роман І. Багряного «Сад Гетсиманський» Автор — письменник, політичний діяч — багато років провів у в'язницях та таборових бараках. Набагато раніше від відомого російського письменника О. Солженіцина (ще за життя Й. Сталіна) І. Багряний майстерно передав трагічну обстановку свавілля, беззаконня, знущання з людей, створення для них нелюдських умов, яка панувала у Радянському Союзі, в тому числі на його батьківщині — в Україні.

Культурні Процеси Незалежність Духовне розкріпачення українського народу, зняття партійно-державного пресингу, політичної цензури, відродження національної свідомості змінили умови розвитку культури. Після тривалого диктату комуністичної ідеології українське суспільство дістало можливість вільно висловлювати свою точку зору, працювати в різних літературно-мистецьких стилях, вільно викориистовувати надбання світової культури та національної спадщини. За умов економічної кризи і спроб формування ринкової економіки зменшились можливості державної допомоги культурі. Як результат - звільнившись від ідеологічного підпорядкування правлячій партії, культура потрапила в жорсткі лещата фінансової залежності. Це призвело до того, що поряд із відродженням духовних цінностей українського народу, набуває небаченого поширення так звана «масова культура Розвиток освіти У результаті здійснених заходів щодо забезпечення загальної середньої освіти у другій половині 80-х років виникла нова ситуація: 1986 р. майже 70% населення України мало вищу і середню (повну й неповну) освіту. Одним з перших, ще до здобуття незалежності - 4 червня 1991 р., - було прийнято Закон України «Про освіту». Ним закріплювались основні напрями її розвитку, система функціонування та управління, права та обов'язки учасників навчально-виховного процесу. На основі даного документа в листопаді 1993 р. Кабінетом Міністрів України була затверджена програма «Освіта (Україна XXI століття)». Вона передбачала істотну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання дітей і завершуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів. Процес формування освітньої системи України проходив у складних умовах політичної, соціально-економічної та духовної трансформації суспільства, великої фінансової скрути. Складні й суперечливі процеси відбуваються в українській науці. З одного боку, вперше за тривалий час вчені отримали можливість без огляду на партійно-державні інстанції займатись своєю улюбленою справою. Розширились можливості публікації та впровадження результатів наукових розробок. З іншого боку, розрив існуючих наукових зв'язків у рамках колишнього СРСР ускладнив роботу багатьох колективів. Демократичні перетворення в українському суспільстві 90-х років зняли ідеологічні обмеження та відкрили простір для свободи письменницької творчості різних жанрів. Водночас фінансова скрута призвела до скорочення накладів, а то й припинення випуску окремих літературно-художніх видань, засилля на вітчизняному ринку російськомовних комерційних видань.В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В мистецькому процесі дедалі активніше утверджується плюралізм, що передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі соцреалістичного відтворення життя.З'явилась низка видатних творів музичного мистецтва. Серед них композиції Л. Дичко, Є. Станковича, О. Білаша. Зросла мережа виставок, музеїв, під охороною держави перебуває понад 120 тис. пам'яток історії і культури.Швидкі темпи науково-технічної революції, інформатизація суспільства підняли на якісно новий рівень роль і значення телебачення та радіомовлення. Позитивні зрушення в сфері культури стримує зростаюча комерціалізація мистецтва, внаслідок якої на екранах кінотеатрів і на телебаченні нерідко демонструють фільми, що пропагують насильство, духовне зубожіння людини. Це негативно впливає на формування світогляду громадян, передусім молоді. Спостерігається гостра криза національного книгодруку. Потужними темпами іде русифікація українського книжкового ринку. Частка україномовної книги складає менше третини.Кризові явища, зумовлені загальним станом економіки країни, спостерігаються і в інших галузях культури, особливо в тих, що вимагають державної підтримки. Гостро постали проблеми науки. Тільки здійснення широкої програми заходів, спрямованих на забезпечення відповідної матеріально-технічної бази, може надати необхідні умови для збереження й подальшого розвитку культури. Адже культура, наука, духовність взагалі в нормально функціонуючій державі не можуть бути справою другорядною.

Суперечність Культ Процессу Політика радянського керівництва в галузі культури була названа «культурною революцією». У короткий строк планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва. Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала певного освітнього і культурного рівня учасників цього процесу. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень у 20—30-х роках. Характерними рисами духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого — форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.Для подальшого розвитку духовного життя суспільства принципове значення мала ліквідація неписьменності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. Всього за два десятиріччя радянської влади в УРСР ліквідували неписьменність майже 10 млн. осіб. У 1939 р. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%.До середини 30-х років, після низки експериментів 20-х років, закінчилося формування радянської системи народної освіти. Було введено обов'язкові державні програми навчання, підручники, жорсткий розпорядок навчального процесу. Школа стала поділятися на початкову, середню спеціальну, вищу..Поряд з цими значними успіхами в системі народної освіти визрівала низка серйозних проблем, адже форсована індустріалізація деформувала не тільки розвиток сільського господарства, а й шкільництва. Таким чином, Культурне життя в радянській Україні в 20—30-х роках було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР унаслідок "велико­го перелому" кінця 20-х років. Воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті — проти власного народу.

Театр і Музика ХХ Основоположники українського професіонального театру, його корифеї — М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Заньковецька — були митцями-громадянами, які вбачали в театральній сцені трибуну соціального, національного, естетичного і етичного виховання має. Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої російської революції він, нарешті, позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою за п'єсами світової і російської драматургії (Шекспір, Шіллер, Гольдоні, Ібсен, Гоголь, Островський, Толстой, Чехов). 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший на Україні стаціонарний український театр. Наступного року в ньому було урочисто відзначено 25-річчя сценічної діяльності геніальної української актриси М. К. Заньковецької. Чільне місце у репертуарі театру Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Здійснюючи на високому ідейно-художньому рівні, поряд з уже випробуваними часом такими популярними національними операми, як «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, постановку багатьох інших музично-драматичних творів театр Садовського не тільки жанрово урізноманітнював свій репертуар, а й розвивав кращі національні особливості українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво. Музична культура оперних постановок у театрі Садовського сягала високого рівня. З великим успіхом виконували сольні партії в оперних виставах М. Литвиненко, О. Петрова, М. Садовський, О. Петляш та інші співаки. Завдяки творчим зв'язкам з видатним українським композитором М. В. Лисенком театр Садовського першим здійснив постановки багатьох його опер. Визначною подією у культурному житті України стала постановка в 1911 р. опери Лисенка «Енеїда» (на лібретто Садовського), яка в завуальованій сатиричній формі фактично засуджувала самодержавний лад Російської імперії.

Створення Укр Кіно У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки – зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі “Франція” (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики ІХ з’їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею.У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетівюПіонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється». Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси. Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Прометей», «Запорожець за Дунаєм»).Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобзар, *9 березня 1814 — †10 березня 1861) — український поет, письменник, художник, графік, громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, з точки зору багатьох українців — духовний батько сучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно пов'язаній з стародавньою православною козацькою культурою і звичаями України. Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник й автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 ст. та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори). Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими у житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у сердцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, по ньому вчилися читати. В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту під наглядом жандармів. Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Мико́ла Іва́нович Костома́ров (* 16 (4) травня 1817, Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії на Подонні; † 19 (7) квітня) 1885 р., Петербург) — видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч. Велика заслуга М. Костомарова в збиранні народної творчості, вивченні його звичаїв і побуту, у розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на засадах народної естетики літературної теорії нової української літератури. Він став одним із перших фахових українських літературних критиків, який виробляв її науково-методичні засади, одним із організаторів української журналістики, видавцем і популяризатором творів українських письменників, насамперед Т. Шевченка; перекладачем творів слов'янських і західноєвропейських літератур. Чи не найбільша заслуга належить М. Костомарову у становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових художніх напрямів, тематики й проблематики, в інтеграції нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення та ін.Виступаючи як український і загальноросійський діяч, він обіймав своїм духовним зором усю повноту історичного життя слов'янських народів. Причетність М. Костомарова до наукового й літературно-культурного процесів не тільки в тому, що його самого творила доба, а й у тому, що й він лишив на ній печать свого творчого духу, ставши, за словами ї. Франка, «апостолом кращої долі України»..

Грушевский Визначне місце в історії української науки і культури кінця XIX — першої третини XX ст. посідав М. Грушевський.(1866-1934) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць. Як політик М. Грушевськпй був засновником Національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві, творцем засад Української незалежної держави, першим президентом УНР. У науковій творчості і політич­ній діяльності М. Грушевський вважав вищим мірилом любов до свого народу і до історичної істини. Основні позиції суспільно-політичних поглядів М. Грушевського випливають із його концепції історіософії. Ко­лосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук загалом неминуче дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. Це засвідчує, зокрема, вступна лекція, яку М. Грушевський виголосив 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті, і у якій виклав свою історіософію що визначала вихід на суспільно-політичну проблематику. Історіософські думки висловив М. Грушевський також 1892р. у статті «Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці», у якій йшлося про так званих болехівців — мешкан­ців міст Болехівської землі на території між Волинню Галичиною і Київщиною, що 1240 р. вирішили прямо платити данину татарам, обходячи князя Данила Романови­ча. Важливо, що автор статті, схвалюючи дію болехівців як акт народної (селянської) громади, на цьому історич­ному факті прагнув проілюструвати позитивістську кон­цепцію «прогрес-регрес» в історичному процесі еволюції, водночас розкриваючи погляд на державу. Він автор десятитомної "Історії України-Руси", найбільшої історіографічної праці про український на­род, котра увійшла до скарбниці світової історіографії. Напи­сана на великому документаль­ному матеріалі архівів України, Росії, Польщі, Швеції, Туреч­чини, вона є, образно кажучи, історичним посвідченням чи паспортом українського народу. Створення М. Грушевським фундаментальної історії Украї­ни мало не лише наукове, а й політичне значення, оскільки Україна тоді була розділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакцій­ні кола яких узагалі не визнава­ли за українським народом пра­ва на існування як нації й права на власну мову та культуру. Творча спадщина М. Грушевського налічує більш як 2 тис. бібліографічних одиниць — книг, статей, рецензій, інших публікацій. Він — академік Все­української академії наук, перший президент України, ним підписаний IV Універсал, що проголосив державну незалеж­ність України. Головним напрямом його політологічних дос­ліджень була проблема національного самовизначення.

Укр. Культ. Рух 1) Основний рушійною силою українського національного руху в цей період була національна інтелігенція, учнівська молодь. 2) Незважаючи на ідейні розбіжності українських національних партій і течій в Галичині і Наддніпрянській Україні в період Першої світової війни, всі вони прагнули врахувати зовнішньополітичні умови для створення української держави. Основні напрямки національно-визвольного руху. 1) Національно-ліберальний напрямок. ТУП. «Товариство українських поступовців було утворено в 1908 р. Його основу складали колишні члени Української демократичної радикальної партії (УДРП). Приєдналася до тупу також частина українських соціал-демократів і членів Української народної партії. Програма ТУПА зводилася до трьох основних вимог: 1) парламентаризм як основа загальнодержавного ладу; 2) федеративна розбудова Росії як засіб забезпечення прав українського населення; 3) національно-територіальна автономія України в складі Російської Федерації. З початком Першої світової війни в організації виникли протиріччя. У компромісному рішенні Ради ТУПА була проголошена нейтральна позиція з питання про ставлення до війни. Проте, група на чолі з М. Міхмовскім активно демонструвала свою підтримку царизму. Хід війни скорочував число прихильників царизму в тупе. Уряд заборонив українську пресу і українські громадські організації, в окупованій Галичині розгорнулася русифікаторська політика. 2) Націонал-радикальне напрямок. Представники цього напрямку - В. Липинський, В. Шемет, Т. Локоть и др. - за багатьма політичних питань виступали з різних позицій. Можна виділити наступні загальні моменти їхніх поглядів і діяльності: головне завдання бачили в дозволі викладання українською мовою в початковій школі; видавали історичну і художню літературу; боролися за відновлення національної самосвідомості. З початком Першої світової війни частина українських націоналістів переорієнтувалася на Німеччину та Австро-Угорщини. У 1912р. за ініціативою В. Липинського у Львові було сформований Український інформаційний комітет. Його діяльність підготувала освіта в 1914 р. Союзу визволення України (СВУ). 3) Союз визволення України юУ серпні 1914 р. у Львові було створено СВУ, до якого увійшла частина членів УСДРП (Д. Донцов, В. Дорошенко. Л. Цегельський та ін), «Спілки» (М. Меленевський, А. скоропису-Иолтуховская. П. Вендзя тощо), групи українських есерів і «самостійники» з інших партій та організацій. СВУ відкрито проголосив своїм завданням відділення України від Росії та освіта самостійного монархічного держави під протекторатом Австро-Угорщини та Німеччині. Після початку війни СВУ організував активну видавничу та агітаційну 3. Селянський і робітничий рух у Наддніпрянській Україні. Мало, в першу чергу, соціально-економічну спрямованістью Незважаючи на приналежність до більшовицької фракції РСДРП, вони звертали увагу на національне питання. Знаменитим стало виступ Г. Петровського з національного питання, в якому він на основі історичних джерел переконливо довів, що національний гніт привів до масової неписьменності в Україні, рішуче викрили антиукраїнську спрямованість урядової політики. 4. Молодіжний рух. 1) У квітні 1915 р. в Харкові відбувся з'їзд представників молоді Лівобережної України, на якому була заснована організація «Юнацька спілка». До її складу увійшли головним чином студенти Харкова. Метою «Спілки» була проголошена боротьба «за кращу долю робочого народу». Восени 1915р. діяльність «Спілки» пожвавилася, особливо з вступом в літературно-музично-етнографічна товариство ім. Квітки-Основ'яненка. Ряд гуртків закликав до террорістіческрй боротьбі проти Росії і допомоги Німеччини та Австро-Угорщини. 2) Восени 1915 р. в Харкові була створена нова молодіжна організація. «Украінське національне коло ». або «Коло незалежних». Одночасно утворилася «Русский студентська громада». Така ж організація діяла в Києві. Вони виступали: проти політики знеособлення української нації; за бойкот «Московської культури» на всій території України; за національну автономію України; 3) Нелегальні гуртки студентів і учнів для пропаганди українських ідей виникли і в інших містах: Дергачах (Харківська губернія), Бєлгороді, Петрограді.