ЕКЗАМЕН

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

1. Історія української культури як предмет курсу.

Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня. не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо.

Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток освіта , розвиток.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну:

Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.

Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.

2. Наукове визначення поняття культура

Культу́ра (лат.Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Культура є складною системою буття. У ХХ столітті вчені А. Кребер та К. Клакхон зробили спробу об'єднати досягнення культурологів усього світу й привели в своїй праці («англ. Culture: A Critical Review of Concepts and Definitions», 1952) 180 дефініційтерміну «культура».У 1983 р. на ХVII Всесвітньому конгресі в Торонто, присвяченому проблемі «Філософія й культура», привели вже кілька сотень визначень цього поняття.

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією[1]

3. Структура та функції культури.

виділяються пізнавальна, інформативна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, світоглядна, а також виховна функції.

Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху[11], завдяки ній соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси.

Інформативна функція виконує передачу, нагромадженого соціального досвіду як за «вертикаллю» (від попередніх поколінь до нових), так і за «горизонталлю» — обмін духовними цінностями між народами.

Комунікативна функція полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Регулятивна функція реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві.

Аксіологічна функція полягає у формуванні у людини певних ціннісних орієнтирів, моральних установок, культурних смаків людини. Вона виражає якісний стан культури.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових.

Виховна функція виражається в тому, що культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації, але й виступає ще й фактором саморозвитку людства.

Структура культури

Багатоплановість культури обумовлює складність її структури. Розділ культурології, що досліджує внутрішню структуру та організаційно-функціональну будову культури називається морфологією культури

Форми культури

В залежності від форм культуротворчої діяльності людини, розрізняють матеріальну та духовну культури. Відповідно до цього традиційно розрізняють матеріальну і духовну культуру, а в сучасних джерелах, в силу недодстатності такого поділу розглядають також соціальну[14] і фізичну культури. [12].

Матеріальна культура

Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.

Духовна культура

До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура — це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Соціальна культура

Соціальна культура - це відношення людей один до одного, системи статусів і соціальних інститутів [15]. Соціальна поведінка і артефакти (соціальна і матеріальна культура) трактуються як об'єктивовані продукти ідеальних нормативних систем і систем знань різного роду, що складають духовну культуру. Виділення соціальної культури дозволяє з'єднати матеріальну і духовну культури, ввести артефакти в контекст досліджень у соціальних науках[14].

Фізична культура

Фізична культура — перетворення біологічного початку в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла.

4. Наукове визначення поняття «менталітет»

Поняття "менталітет", "ментальність" широко використовуються в сучасній культурологічній літературі. Цей термін походить від латинського слова mens, mentis, що означає розум, мислення, напрям думок.

Отже, поняття "менталітет", на думку А.Я. Гуревича, розглядається як "склад розуму", "бачення світу". Однак картина світу - не точний зліпок дійсності. Людська свідомість трансформує дійсність відповідно до закладеної в неї картини світу, що, за висловом А.Я. Гуревича, володіє нею. Народжуючись у ту чи іншу епоху, людина немов би отримує готову картину світу, засоби комунікації, мови, культури, релігію, виховання. Вплив картини світу тим сильніший, чим менше підконтрольна вона свідомості людини. Маються на увазі стереотипи поведінки, мовлення, жестів, звичаї, звички. Ж. Ле Гофф вважає, що картина світу -- найбільша і найконсервативніша сторона соціальної системи1. Вона охоплює позаособистісні автоматизми свідомості, те, що індивід розділяє з іншими членами соціуму. Водночас людина має й простір вільної волі. Межі ж цієї волі визначаються як соціальною системою, у якій перебуває людина, так і його картиною світу. Людина може свідомо або несвідомо змінювати свій світогляд. Таким чином, усі аспекти вивчення ментальностей сконцентровані навколо головної проблеми - проблеми людської особистості, досліджуваної відповідно до типу культури. Дослідження самосвідомості особистості, в яке включені духовні навички, схильності, інтелектуальні звички й нахили, уява, емоції й властиві йому ілюзії, дозволяє дослідникові здійснити діалог культур (Бахтін) і об'єктивніше "розчути" відповідь досліджуваної епохи. Знання про систему цінностей людей минулих років дозволяє побудувати ментальний контекст цього періоду і реконструювати колективну свідомість.

Таким чином, категорія "менталітет" використовується в гуманітарному знанні для позначення надіндивідуальних складових масової свідомості, зумовлених традицією й культурою, що транслюються з покоління в покоління. Менталітет як потаємний пласт образів і уявлень може залишатися незмінним, зберігаючи свої основні параметри, навіть коли одна ідеологія змінює іншу.

5. Риси менталітету українського народу

Менталітет – це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому.

За майже тисячолітню історію існування українців як нації сфор­мувалися самобутні риси національного характеру, які виокремлюють їх із усього слов’янського люду і проявляються у поведінці, способі мислення, у мові, культурі,традиціях, віруваннях, обрядах, у всіх сферах життя і діяльності. Українці надзвичайно працьовиті, добрі, добродушні, занадто довірливі, надмірно терплячі, щедрі, гостинні й поетичні люди з великим почуттям гумору. Вони великі патріоти своєї землі, мови, культури. За свідченням мандрівників, філософів, письменників, учених різних епох і народів, які в той чи інший час відвідали Україну і фактично були не зацікавлені у поданні неправдивого матеріалу, українці добросердечні й богомільні, сентиментальні й веселі, скромні й запальні. „Українці розмірно побожні, відверті, приступні для кожного та замилувані в музиці й співах», — так писав про українців у XVII столітті Готліб Гмелін. „Якщо є племена, які можуть привертати симпатію більше, ніж інші племена, то саме малороси — одно з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наївності і тонкого розуму, лагідність звичаїв у родинному житті, поетична мрійність характеру, непохитно наполегливого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї — все поєднується в цьому народі, щоб зачарувати вас, так що іноплеменець стає малоруським патріотом, якщо хоч трохи поживе в Малоросії», — так високо оцінив характер українців відомий російський письменник М. Чернишевський.

У всіх відношеннях Україна — благодатний край, тому в її історії фактично не було такого періоду, щоб хтось не зазіхав на її територію. Не давали спокою близьким і далеким її сусідам багатства нашого краю, тому й горіла у вогнищах пожеж, витоптувалася ворожими кіньми наша земля, у сльозах і крові потопали споконвічні надії українців на кращу долю. І не залишалося нічого іншого мирним від природи землеробам, як брати в руки зброю і відстоювати свої землі від посягань зажерливих ворогів. Але це були визвольні війни і ніколи — загарбницькі! Керували нашим народом у тяжкі для України ча­си відвага, патріотизм і безмежна любов до своєї Вітчизни.

Українці споконвічно мирні люди, яким чужі і міжнаціональна ворожнеча, і політика воєнного підкорення країн і народів. В одній із давніх українських пісень батько вчить сина дорожити людським життям, не проливати людську кров.

6. Джерела української культури

Важливими проблемами в дослідженні будь-якої культури є з´ясування її джерел та складових. Джерелами кожної національної культури є: а) природне оточення, у т. ч. фізичні, біологічні особливості її носіїв; б) етнокультурні успадкування від давніх історичних періодів; в) особливості історії; г) взаємини із сусідами, зовнішні культурні впливи; ґ) професійна культурна творчість, у т. ч. інтелектуальна культура, зокрема філософія.

До найважливіших джерел української культури зараховують природне оточення (земля), українські давні вірування й етнокультуру загалом, християнство, зовнішні впливи (східні та західні), професійну культуру. У визнанні їх важливості не обходиться без крайнощів, коли одне з них вважають найважливішим. Так, прихильники Рун-віри («рідна українська віра») применшують, а то й заперечують роль християнства як джерела української культури; їх опоненти саме християнство вважають найважливішим.

Однак применшення ролі одного джерела за рахунок іншого не сприяє пошукові істини. Християнська віра, християнські етичні цінності є не лише важливим підґрунтям української професійної культури (у т. ч. філософії), а й визначальною ознакою українського народного світогляду. Висока оцінка християнства як джерела української національної культури не суперечить визнанню важливої ролі дохристиянських вірувань як складової української культури. З цього приводу митрополит Іларіон, який не був прихильником язичництва, писав: «Віра народу лежить в основі його культури, й цієї культури годі нам зрозуміти без вивчення народної віри. А в основі цієї народної віри — більше чи менше — лежить-таки його віра дохристиянська. У цьому вага дохристиянських вірувань. ...Сучасної духовної культури українського народу належно й глибоко ніхто не зрозуміє, коли він не знає його вірувань дохристиянських ».

7. Феномен трипільської культури

Наприкінці 19 століття київським археологом Вікентієм Хвойкою були знайдені останки древнього поселення, що говорили про своєрідну культуру. Цю культуру історики охрестили за назвою місця перших розкопок – трипільською

Трипільська культура археологічна культура часів неоліту та енеоліту; назва походить від с. Трипiлля на Київщині, де В. Хвойка вперше в Україні(1898) виявив і дослідив пам'ятки цієї культури. Творцями Т. к. були примітивно-хліборобські і скотарські племена, що просунулися з Передньої Азії і далі посувалися з Балкан та Подунав'я на схід.

Основою господарства за цього періоду було примітивне хліборобство і скотарство, але продуктивність його була низька, і тому полювання, рибальство і збиральництво мали важливе значення. Землю обробляли з допомогою мотик та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою кістяних серпів з кремінним лезом. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Хліборобську працю виконувала жінка. Вона стояла на чолі господарства. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози.

Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками. З глини ліпили жін. статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом у вигляді стрічок з двох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобським культом родючости.

У поселеннях з наземними житлами ранньотрипільського періоду з'являється також посуд різних форм вкритий поліхромним спіральним орнаментом білого, червоного та чорного кольору.

Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, перев. прикраси: браслети, кільця, гачки тощо.

Поселення середнього періоду значно більші розміром. Наземні житла в них будовані по колу або овалу. Житла мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева. Плетені дерев'яні стіни і перегородки обмазували глиною

Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми топірці з міді.

Високого рівня досягло ганчарство. За пізнього періоду значно поширилася територія, заселена трипільцями.

Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося перев. з дрібної рогатої худоби. Помітного значення набув кінь.

Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми. Натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура. З'являється новий тип поховання в ямах і витворюється обряд поховання.

8. Світоглядні орієнтири словян

Кожна людина визначає своє ставлення до себе, до інших людей, до світу, формується світогляд людини, який охоплює знання, переконання, прагнення, сподівання.

Втілюючи загальне бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві позиції та вчинки. Поряд із індивідуальним світоглядом людини існує світогляд великих чи малих груп людей (націй, соціальних верств, етнографічних груп, родини тощо), який у процесі історичного розвитку зазнає певних, нерідко значних, змін.

У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування. Уявлення – це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше і відтворився в пам"яті або створений уявою. Воно стосується не тільки минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як плід власне уяви, що стовується таких ситуацій, яких людина повністю не реалізувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а також спотворене відображення реальних предметів і явищ.

Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.

Світогляд українського народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідно відрізняти від повір"їв – своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір"я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.

Світогляд українського народу має властивість переносити на світобудову якості людини. Ще у 30-х роках ХХ ст. Ганс Цбінден записав переказ про Землю, який побутував на Гуцульщині. За переказом, наша планета нагадує велетеньський людський організм, різні частини якого асоціюються з певним містом або регіоном: голова з цесарським містом – Віднем, пуповина – з папським містом Римом, груди й робочі руки – з багатими рівнинами Покуття, Поділля та Наддніпровської України, а черево – "шляхетчиною", тобто Польщею.

9. Культура Київської Русі дохристиянського періоду.

Основні заняття і суспільні відносини. Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу.

Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум’як - людей умілих, сильних і відважних.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет

Відбувалося швидке зростання міст

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та ін.

У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.

Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися "гради", які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських "градах" споруджувалася зі зрубів - колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.

Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

10. Передумови прийняття християнства Київською Руссю

Передумови і прийняття християнства в Русі-Україні, значення і наслідки.

Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської держави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив його офіційною релігією Київської держави.

Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. Візантійські джерела пові­домляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабуся Володимира - Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів - проголошення Перуна верховним богом Київській Русі - не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в абсолютній більшості християнськими, країнами. Тому в середині 80-х рр. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії - християнства. Проте він виявляв інтерес і до інших релігій - ісламу, іудаїзму.

Незадовго до прийняття нової віри сталася низка важливих політичних подій. У 987 р. у Візантії розпочалося повстання проти Василія II. Імператор попросив допомоги в київського князя Володимира. Той погодився, але за умови: імператор віддасть за нього свою сестру Анну. Василій II не мав вибору, тому пристав на вимогу. Володимир,

у свою чергу, зобов'язався прийняти християнство. Коли минула небезпека, імператор не поспішав виконувати обіцянку. Тоді Володимир оголосив війну Візантії, рушив на Херсонес і захопив його. Імператор змушений був відправити до Херсонесу сестру. Як свідчить літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався з царівною. Християнство прийняло також його найближче оточення.

Навесні 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі проходив повільно, а нерідко і з труднощами, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської країни, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя.

Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного й культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

11. Вплив християнства на розвиток культури Київської Русі.

Розвивалася в Київській Русі освіта. Освіченими були багато представників влади – князів, правителів, воєвод: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Рюрик Ростиславович та ін. Князі завжди переймалися проблемами освіти. Літопис свідчить, що Володимир Святославич відкрив у Києві школу, де навчалися князівські і боярські діти. Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків.

Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській Русі й іноземні мови. Кількома мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич, Володимир Мономах та ін.

Були відомі на Русі й твори античних філософів – Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля, Аврелія.

Осередками освіти були церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та мистецтва. Одним з таких осередків був Києво-Печерський монастир, що його за правління Ярослава Мудрого заснував виходець з м. Любича (на Чернігівщині) преподобний Антоній. Печерський монастир був центром не тільки православ’я, а й літописання, мистецтва, медицини; він уславився іменами Нестора літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта, Григорія і багатьох інших.

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві.

12. Візантія та Київська Русь: єдність та своєрідність художніх культур.

Своєрідність візантійської культури полягає в тому, що вона розвивалася на перехресті декількох цивілізацій - пізньоантичної, східної та новонародженої середньовічної. До її творення прилучилися поліетнічні народи, що проживали на території імперії: сирійці, фракійці, вірмени, грузини, іудеї, греки, римляни тощо. Грецька мова стала державною мовою Візантії з кінця VI-VII ст., витіснивши з державно-адміністративних сфер латину. Грецька культура становила основу візантійської культури. Власні глибокі традиції тут об'єднувалися з терпимістю до культури інших народів, які емігрували в імперію. Візантійська культура завжди користувалася творчим набутком інших народів.

Провідна тенденція візантійської культури - це її цілісність. У ній неможливо простежити динамічну зміну епох, що відрізняються одна від іншої. Усе візантійське тисячоліття необхідно розглядати як одну велику епоху історії культури, що не може не вражати своєю єдністю й поєднанням християнських та світських елементів у культурі.

Специфічною рисою візантійської культури є досить високий рівень розвитку дипломатії і військового мистецтва, що зумовлювалось необхідністю відбивати нескінченні набіги зовнішніх ворогів та різними засобами долати кризові явища в суспільстві. У 1453 р. Константинополь захопили турки-османи. Це був кінець візантійської держави, але не кінець тисячолітньої візантійської культури. Ця велика спадщина сублімувалася в національні культури багатьох народів, у тому числі й українського.

Досліджуючи художні вироби слов'янського і давньоруського ремесел, археологи давно звернули увагу на незвичайну історичну глибину елементів їхнього оздоблення. Слов'янські антропоморфні й зооморфні фібули, давньоруські гривни-змійовики, браслети-наруґі, керамічні плитки, різьблені архітектурні деталі виявляють помітний зв'язок із мистецтвом знаменитого "звіриного" стилю скіфів. Аналогічний зв'язок із давніми місцевими традиціями демонструють також слов'янські кам'яні ідоли, виявлені в Подністров'ї. Здебільшого вони людиноподібні, в багатьох порівняно добре модельовані голови, обличчя, руки і ноги.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилась на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов'янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов'янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (II—V ст.). Нині відомо близько десятка посудин з досить цікавими графічними орнаментами. Аналіз їх, здійснений Б.Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов'яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують досить високий рівень культури наших пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, який складався з чотирьох сонячних фаз і 12 місяців.

13. Літературні пам’ятки та освіта Київської Русі.

Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали". Усе це зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.

У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу. Коли клят-вовідступництво і сваволя були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину, стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову". Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави. Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать", Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим, що засвідчується уставом князя: "се яз князь Великий Ярослав, син Володимерь . сгадал есьм с митрополитом Ларионом ." Геніальність його незаперечна, адже він був перший, хто на такому високому рівні, з такою духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для наслідування. До речі, "Слово ." Іларіона на півтора століття старше за "Слово о полку Ігоревім".

Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова .". Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну тему, проспівати славу землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все з долею народу руського.

У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого — "закону" — і нового — "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь. Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова ." Іларіона.Вершина поетичної творчості київської доби — "Слово о полку Ігоревім". Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Скрізь у тексті відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться. Такий твір міг бути написаний лише в суспільстві, яке мало значні культурні, зокрема літературні, традиції.

Основна тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка "Слово о погибели русской земли", написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро-монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі, так і у зв'язку зі "Словом о полку Ігоревім". Обидва твори характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у них — земля руська, обидва написані після поразок. Пам'ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у "Памятниках древней письменности" (СПб. — Вип. 84).

14. Храмова архітектура Київської Русі.

Кам’яне храмове будівництво Київської Русі

Камінь у будівництві наші предки почали застосовувати в 10 ст.

Найдавнішу кам’яну споруду – князівський палац, було відкрито археологами на Старокиївській горі.

У літопису ця споруда згадується пiд 945 р.

Протягом 989–996 рр. у Києві з каменю будували храм Богородицi, відомий під назвою Десятинної церкви – перший християнський кам'яний храм Київської Русі.

Кам’яне будівництво особливо пожвавилося за князювання Ярослава Мудрого.

У Києвi тоді було збудовано найбільший собор держави – Софiю Київську, Золоті Ворота, храми Георгіївського та Ірининського монастирів.

Будівництво розгорталося не тільки у стольному місті. У Чернігові князь Мстислав Володимирович 1036 р. заклав Спасо-Преображенський собор.

Видатною пам'яткою давньоруської архітектури був Успенський собор Печерського монастиря, збудований протягом 1073–1078 рр.

Він став своєрідним взірцем храмових споруд. Так, у 1108–1113 рр. великий київський князь Святополк-Михайло Ізяславич збудував Михайлівський Золотоверхий собор, який значною мірою, хоч у дещо зменшеному вигляді, повторював Успенський собор.

Прикметно, що більшість відомих нині мурованих архітектурних пам’яток було споруджено за часів роздробленості.

Тільки в Києві тоді збудували 19 кам’яних споруд. Над містом засяяли, зокрема, бані церкви Спаса на Берестові (1125 р.), Богородицi Пирогощої на Подолi (1136 р.), Кирилівської церкви тощо.

Багато храмів з’явилося у Чернігові. Досконалістю й майстерністю виконання вражають Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Iллiнська й П’ятницька церкви.

Споруджуючи храми, руські майстри застосовували візантійські прийоми, успадковані від архітектури Стародавнього Риму.

Наприклад, від стародавньоримської техніки походить спосіб мурування з тонкої цегли – плінфи – на вапняковому розчині з домішкою товченої цегли.

15. Розвиток образотворчого та музичного мистецтва за часів Київської Русі.

З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення – мозаїки та фрески, якими оздоблювалися храми.

Шедеврами світового рівня є мозаїки Софійського та Михайлівського соборів у Києві. Техніка виконання мозаїк, а також їхні художні особливості зазнали впливу візантійських традицій, проте дослідники переконані, що їх творили й руські майстри.

Ще більшою самобутністю відзначалися руські фрески – основний вид тогочасного монументального малярства.

Як і мозаїки, фрески в руських храмах творилися за візантійськими традиціями.

Крім мозаїк і фресок, храми оздоблювали іконами.

Перші ікони привозили на Русь із Візантії. Траплялося таке й пізніше. Так, шанованою на Русі була ікона Вишгородської Богоматері.

Її привезли в середині 12 ст. із Константинополя.

Вона прикрашала храм святих Бориса і Гліба у Вишгороді, звідки князь Андрій Боголюбський 1155 р. вивіз її до Владимира-на-Клязьмі.

У 2000 році на Волині віднайшовся ще один шедевр константинопольського малярства 11–12 ст. – Холмська ікона Богородиці.

Джерела зберегли відомості про одного із найперших руських iконописцiв – київського майстра Алiпiя.

Від нього бере свій початок славетна малярська школа Києво-Печерського монастиря.

Унікальною пам'яткою цього малярського осередку є ікона Богородиці зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими, яку за найсучаснішими дослідженнями датують початком 12 ст.

Традиційність тогочасного образотворчого мистецтва пов’язана із його церковним характером, адже мозаїками, фресками та іконами оздоблювалися храми. Здебільшого на них зображували Ісуса Христа, Богоматір, святих апостолів, мучеників, біблійні сцени тощо. Для кожного з таких зображень існували церковні приписи, виражені у певній іконографічній традиції. Адже головним завданням, поставленим тоді перед мистецтвом, було наочне розкриття мистецькими засобами провідних ідей християнської віри.

Із часом, особливо за доби роздробленості та монгольського лихоліття, зв’язки руського іконопису з візантійською традицією почали слабнути.

Руські художники, не відкидаючи візантійських приписів, дедалі впевненіше творили власну іконописну школу.

Найвидатнішою і найхарактернішою пам’яткою малярської культури княжої України в іконописі є віднайдена в середині 80-х рр. 20 ст. й повернута із забуття завдяки реставрації ікона Богородиці (остання третина 13 ст.) з Успенської церкви в селі Дорогобужі на Волині.

Відомою іконою українського малярства першої половини 14 ст. є Богородиця з Покровської церкви в Луцьку.

16. Культура Галицько-Волинського князівства.

Культура Галицько-Волинського князівства є складовою частиною культури Русі. При тому вона відчутно відрізняється від культури інших земель, маючи власні самобутні риси та оригінальність. Навіть після монголо-татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська Русь не відставала у своєму культурному розвитку від сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну східноєвропейську культуру.

Культура Галицько-Волинського князівства була відкритою для впливів західної і східної культур, але при цьому не втрачала своєї східнослов’янської специфіки.

Великий вплив на культуру регіону мала православна церква, яка, попри політичні негаразди, зберігала основні культурні традиції.

Культура Галицько-Волинського князівства стала однією зі складових частин формування української культури.

Незважаючи на те що риси культури Галицької і Волинської земель мають відмінності, їхній розвиток відбувався одночасно, а процеси були тотожними. Це дає змогу вченим розглядати культуру Галицько-Волинського князівства як цілісний феномен.

Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого регіону. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр.

Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати.

Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються досить рано — із кінця ІХ — початку Х ст., що було зумовлено впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважна більшість храмів кінця ІХ—ХІІІ ст. назавжди втрачена.

У ХІІ—ХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На волинських будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували як традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів.

Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.

Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю.

У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами.

На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.

Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.).

17. Особливості Духовного життя в Україні за часів підпорядкування Литві та Польщі.

РЕЛІГІЯ ТА КУЛЬТУРА

Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з основних тем в історії українців. Постійно перебуваючи під владою чужоземних держав, вони неодноразово зазнавали спроб асиміляції панівною культурою. В XVI ст. зі вступом православних українців у безпосереднє сусідство з католиками-поляками між ними почалося гостре суперництво, що розгорілося у релігійну і культурну війну. Розвиваючись як боротьба передусім між православ'ям та католицизмом (у той час для всіх європейців релігія була основним ідеологічним питанням), вона поклала початок першій в українській історії великій ідеологічній дискусії. Торкаючись виключно релігійних питань (наприклад, котра з церков справді забезпечує спасіння душі — православна чи католицька), вона також порушувала проблему, що згодом стане вічною в українській історії, а саме: чи приречена на смерть, чи здатна вижити культурна спадщина українців.

ЦЕРКОВНЕ ТА КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ

У XV—XVI ст., як і за часів Київської Русі, православ'я лишалося синонімом культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власної держави церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак саме тоді, коли відчувалася потреба в сильній і надихаючій православній церкві, вона поринула у стан глибокого занепаду. Більше, ніж католицизм і протестанство, православ'я перебувало під покровительством і захистом держави. Це мало місце за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Але підтримувати тісні стосунки між православною церквою й католицькими правителями Польщі та Литви було важко, якщо взагалі можливо. Випещуючи католицький костьол, можновладці вважали православну церкву мовби за нерідне дитя.

Потрапивши під владу Литви, українці мали всі підстави для оптимізму щодо власної церкви. Не бажаючи лишати своїх численних православних підданих під верховенством московського митрополита, у 1458 р. великі князі литовські відновили митрополію в Києві. Охоплюючи десять єпископств на Україні та в Білорусії, нова митрополія розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинопольського патріарха. Але, дотримуючись тогочасної практики, великі князі, а згодом і королі польські, прибрали собі право покровительства, тобто змогли призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Отож, чимало важливих церковних питань стали вирішуватися мирськими правителями, що належали до іншої, все більш ворожої православ'ю церкви.

Це мало катастрофічні наслідки. Право світської влади призначати єпископів підірвало авторитет митрополита. А те, що кожний єпископ сам установлював власні закони, швидко розхитувало організаційну дисципліну православної церкви. Ще згубнішою була корупція, породжувана покровительством світської влади. Нововисвячені на священиків шукачі поживи часто підкупом здобували сан єпископа, відтак отримуючи можливість плюндрувати свої єпархії, розпродаючи ікони, коштовності та землі. Згодом навіть звичайні феодали почали продавати розташовані на їхніх землях парафії та монастирі тому, хто більше заплатить, або відписувати їх своїм родичам, що не мали права спадщини. Негідно поводилося навіть найвище духовенство. Так, митрополит Онисифор Дівочка був звинувачений у двоєженстві; єпископ Кирило Терлецький постав перед судом за підозрою у вбивстві, зґвалтуванні й погрозах, але був виправданий; єписКоп Іон Борзобогатий вимагав у прихожан плату за відвідування церкви. Беручи приклад із своїх ієрархів, парафіяльні священики поводилися так ганебно, що сучасники скаржилися, ніби серед них можна було зустріти самі лише «людські покидьки», які скоріше підуть до шинку, ніж до церкви

Церква-фортеця на Поділлі XV ст.

За таких умов культурний вплив православ'я був вельми обмежений. Школи, ці колись найбільш привабливі установи церкви, були занедбані. Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей основ писання, читання та катехізису. Із часів середньовіччя мало що змінилося у програмі шкільного навчання. Завоювання турками Константинополя у 1453 р. поглибило інтелектуальний та культурний застій і позбавило православну церкву найбільш передового й надихаючого взірця.

Втративши внутрішні та зовнішні стимули, православна культура скотилася в обрядовість, обмеженість та занепад.

Тим часом поляки переживали період культурного розквіту. Живлячись потужними сплесками творчої енергії з Заходу, в них розвивалося Відродження, а з ним і пробуджувалася нова думка. Відійшовши від середньовічної зосередженості на питаннях потойбічного життя, такі особистості, як астроном Коперник, філософ Анджей Фрич Модржевський, поет Ян Кохановський, відобразили новонароджену гуманістичну зацікавленість людиною, досвідом її земного життя, її суспільним та природним оточенням. Поширенню нових ідей сприяли випускники Ягеллонського університету в Кракові та польські студенти університетів Італії та Німеччини. На початку XVI ст. в Польщі налічувалося близько 20 друкарень та понад 3 тис. парафіяльних шкіл.

Реформація, впливи якої стали помітними в Речі Посполитій в середині XVI ст., принесла нові струмені творчого збудження. Своїх послідовників серед 25—ЗО % шляхти знайшов кальвінізм — віддам протестантизму, в якому особлива роль у справах церкви відводилася, мирянам. Радикальна течія кальвінізму — аріанство, що відкидало догмат про трійцю й проповідувало пацифізм, створило свої невеликі, але впливові парафії по всій Польщі, Литві та навіть на Волині. З метою поширення своїх ідей протестанти засновували вищі школи, друкарні, закріплюючи у літературному вжитку польську мову. Попри гострі конфлікти на релігійному грунті, що відбувалися у XVI ст., Річ Посполита, на відміну від більшості європейських країн, лишалася оазою релігійної терпимості. Великою мірою це пояснювалося величезним впливом шляхти — непорушність її прав передбачала й те, що мали поважатися її релігійні погляди, навіть відмітні від прийнятих.

Посилення наприкінці XVI — на початку XVII ст. католицької реакції на протестантизм мало найбільш відчутні здобутки у Польщі. Великою мірою це було заслугою єзуїтів — цієї ударної сили Контрреформації, що з'явилася у Польщі в 1564 р. Згруповуючи в своїх лавах відданих, добре освічених і розумних членів, цьому суворо дисциплінованому релігійному орденові вдалося повернути у лоно своєї церкви чимало заблудлої пастви. Заснувавши по всій Речі Посполитій цілу мережу блискучих колегій, єзуїти не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську і православну молодь. Так під впливом Контрреформації колишня релігійна терпимість стала поступатися місцем фанатичному католицизмові.

ПОЛОНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЗНАТІ

Приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асиміляторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна вищість посилювала потяг до всього польського. Впевнившись у своїй перемозі над протестантами, єзуїти зосередилися на схизматах, як вони називали православних. Незабаром, після 1569 р., вони рушили на Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Барі, Луцьку, Вінниці та Києві, їхні найкращі полемісти, й серед них блискучий Петро Скарга, бичували у проповідях та на відкритих диспутах догматичні облудності та культурну відсталість, приписувані православ'ю. У своєму знаменитому трактаті «Про єдність Церкви Божої» Скарга доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом. «Греки обдурили тебе, о руський народе,— писав Скарга,— бо, давши тобі святу віру, вони не дали грецької мови, змусивши тебе використовувати слов'янську, аби ти ніколи не зміг дійти до правдивого розуміння і знання... адже за допомогою слов'янської мови ніколи не можна пізнати істину».

Українська знать, як і кожна знать, за самим своїм єством була чутливою до власного соціального статусу, й пов'язаність із релігією та культурою, що вважалися неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи стали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову та культуру. В 1610 р. у сповненому скорботи трактаті «Тренос, або Плач за Святою Східною Церквою» провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький оплакував утрату Руссю її найзнатніших родів: «Де тепер безцінні діаманти православної корони, уславлені роди таких руських князів, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Де тепер ті, що оточували їх... благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ славилися престижем, могутністю й відвагою?» За цим риторичним запитанням стояв загальновідомий факт переходу всіх цих славетних магнатських родів до табору католиків-поляків.

Свідчення, що допомагає зрозуміти сам механізм асиміляції, лишив львівський архієпископ Ян Порохницький, що сам був представником спольщеного українського роду: «Коли траплялося, що була панна-одиначка з маєтністю або вдова багата, то королі своїх поляків-шляхтичів посилали до Русі, помагали їм своїми впливами, і так [вони], женячися часто, наповнили Русь і запровадили віру правовірну католицьку римську; решту зробила пильність пастирів, так що й найбільші панове з Русі перейшли до єдності з римським костьолом, покинувши грецьку схизму».

З решти українських православних магнатів тільки лічені роди лишалися відданими старій вірі. До таких, зокрема, належали ті, що отримали титул до 1569 р., коли українці ще становили могутню політичну й культурну силу Великого князівства Литовського. Давні традиції продовжували побутувати в окремих осередках бідної шляхти в ізольованих і віддалених від центрів польської культури землях. Проте політичне, соціальне й економічно вони були надто слабкими, щоб зупинити процес полонізації.

Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це значило, що укр аїнці втратили клас, котрий звичайно здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поширенням полонізації серед української знаті православ'я, а також українська мова та звичаї пов'язувалися насамперед із нижчими верствами. Вони як такі стали в очах поляків предметом презирства. Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство і його культуру. Частіше перевага надавалася останньому. Внаслідок цього іншою важливою проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства або, краще сказати,— її відсутності.

ВІДРОДЖЕННЯ ПРАВОСЛАВ'Я

Незважаючи на свою ослабленість, православ'я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючися з ворогом його ж методами, невелика купка українських магнатів, що лишались відданими давній вірі, засновували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Ходкевич надав притулок у своєму маєтку в Заблудові, що в Білорусії, Івану Федорову — друкарю, якого вигнали з Москви за спроби використати свою «блюзнірську» нову техніку книгодрукарства. Є свідчення про те, що 1570 р. заснував на території своїх володінь школу та друкарню князь Юрій Слуцький. Надходила також підтримка й від енергійного князя Андрія Курбського, втікача з Москви, який у 1570-х роках оселився на Волині, присвятивши себе обороні православ'я. Але найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був «некоронований король України» — князь Костянтин Острозький, один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.

Костянтин Острозький і Острозька академія. У 1578 р., не шкодуючи коштів, Костянтин Острозький засновує у своєму маєтку на Волині друкарню, якою керував непосидючий мандрівник Іван Федоров. У 1581 р. з'являється найславетніша її публікація — ретельно відредагована Острозька Біблія. Це була перша повна Біблія, друкована слов'янською мовою. Князь Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, а близько 1580 р. відкрив так звану Острозьку академію. Спочатку князь запросив викладачами освічених греків. Згодом стали викладати їхні найобдарованіші українські учні. За програмою навчання академія стояла нарівні з найкращими єзуїтськими колегіями. Вона включала грецьку, латинську, церковнослов'янську мови, а також «сім вільних наук», що поділялися на тривіум, який складався з граматики, риторики та діалектики (мистецтва диспуту), та на квадривіум, куди входили арифметика, геометрія, музика й астрономія.

Згодом острозький осередок науки став приваблювати до себе таких інтелектуалів, як шляхтич Герасим Смотрицький (що служив ректором), священик Дем'ян Наливайко, чернець Василь Суразький (випускник італійських університетів), безіменний Клірик Острозький. Серед чужоземців, пов'язаних з академією, були Кшиштоф Казимирський, професор астрономії з Кракова Ян Лятош і високоосвічений Кирил Лукарис, що згодом став патріархом константинопольським. Натхнений впливом цього культурного осередку, один православний сучасник писав: «І знову, як сонце, засяяла наша православна віра, освічені мужі повернулися до Божої церкви і множаться друковані книги». Проте хоч Острозька академія продемонструвала, на які вражаючі здобутки думки були здатні українці, база, що підтримувала її, була слабкою. Все залежало від князя Костянтина Острозького. І коли у 1608 р. він помер, його внучка Анна, фанатична католичка, не гаючи часу, передала академію єзуїтам.

Братства. На щастя для православ'я, покровителі його високої культури не обмежувалися лише окремими магнатами старих родів. Навіть позбавлене власної еліти українське суспільство було надто велике і надто глибоко пройняте традиціями, щоб не породити захисників своєї релігійно-культурної самобутності. Саме в містах, де українці становили утискувану, але тісно згуртовану меншість, і з'явилися нові поборники православ'я. На відміну від одинаків, подібних до можновладця Острозького, це були групи міщан, котрі об'єднувалися у так звані братства.

Історики припускають, що братства виникли за часів середньовіччя для того, щоб утримувати церкви, постачаючи їм свічки, ікони та книги. Ймовірно, зазнавши впливу гільдій, вони перейняли собі таку організаційну модель, яка передбачала щорічні вибори службовців, обов'язкові щомісячні збори, сплату внесків і общинні суди. Братства завоювали повагу й популярність, опікуючись вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безпроцентні позички. У XVI ст. найважливішим і найвпливовішим було братство при Успенському соборі у Львові. Воно слугувало взірцм для інших братств, що виникали у Галичі, Рогатині, Стриї, Комарні, Ярославі, Холмі, Луцьку та Києві.

З точки зору соціального складу братства об'єднували простих торгівців та ремісників. У міру зростання їхнього впливу до братств приєднувалися заможні купці — у Львові вони звичайно багатіли з торгівлі худобою. Проте в деяких братствах переважали інші верстви суспільства. Так, більшість членів Луцького братства становила шляхта, а Київського — духовенство. Заслуговує на увагу те, що в суспільстві з глибоким поділом на класи, яким була Річ Посполита, братства приймали до себе православних з усіх соціальних верств. Але за числом членів вони були невеликими. Львівське братство не перевищувало ЗО членів, бо саме стільки українських родин мали дозвіл проживати в місті. У Луцьку братство налічувало не більше 15 членів. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною.

Однією з найважливіших їхніх турбот була шкільна справа. У кінці XVI ст. Львівське братство заснувало власну школу. Всі викладачі в ній, за винятком ученого грека Арсенія, а саме Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький та майбутній митрополит Іов Борецький, походили з місцевого населення. Про надмірно суворі, якщо взагалі реалістичні правила, якими у своїй діяльності керувалися ця та інші братські школи України, свідчить статут, так званий «Порядок шкільний»: вчитель мав бути «набожним, мудрим, скромним, стриманим, а не пиякою, гулякою, хабарником». Наголошуючи на тій великій відповідальності, що лежала на викладачах, ці правила заохочували їх «добре навчати і карати неслухняних не як тиран, а для науки». Львівська школа користувалася такою повагою, що інші братства зверталися до неї з проханням надати пораду, вирядити вчителів, проповідників, надіслати книги. На початку XVII ст. численні братські школи існували по всій Україні.

Іншою важливою цариною діяльності Львівського братства, започаткованою ще до існування школи, було книгодрукарство. Коли до Львова приїхав Іван Федоров, братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з'являється його перша книжка «Апостол». Це була видатна подія, що ознаменувала початок книгодрукарства на Україні. У 1582 р. Федоров повертається до Львова, де наступного року помирає у великих злиднях. Коли кредитори стали погрожувати тим, що відберуть у нього друкарню, її купило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного книгодрукарства.

Поширення шкіл і друку розбудило колись пасивних і консервативних українців. Сотні вихованців шкіл, пройнятих духом національних традицій, а також обізнаних із західноєвропейською наукою, ставали мандрівними вчителями, розходилися по містах і селах у пошуках заробітку. Крім сучасних знань, вони несли почуття власної гідності й непримиренності. Замість того щоб переходити у польський католицизм, вони із зростаючою рішучістю стали боронити релігійні традиції, що відрізняли їх від поляків. Прикладом цих нових явищ у духовному житті є успішний опір Львівського братства спробам польських католиків нав'язати григоріанський календар.

Без сумніву, всі ці зміни великою мірою були результатом діяльності братств. Проте мали вони також і вади. Вічною проблемою була нестача фінансових засобів. Незважаючи на повсюдне поширення, братства так і не утворили якогось координуючого органу і їхні взаємозв'язки були спорадичними. Діяльність братств характеризується непослідовністю, оскільки навіть провідне Львівське братство залежало від кількох окремих людей. Коли ж ці люди втрачали ентузіазм, стомлювалися чи (як це траплялось з учителями) знаходячі собі десь в іншому місці надійну й краще оплачувану посаду, діяльність братства нерідко припинялася на тривалий час. Ще серйознішою була суперечка про те, чи мають право братства втручатися у справи церкви. Як і належало сподіватися, між ними та єпископами спалахували конфлікти за контроль над маєтностями якогось багатого монастиря (прикладом цього може бути запекла боротьба між єпископом львівським Балабаном та місцевим братством), або мали місце суперечки між єпископом та міщанами навколо того, як тлумачити Біблію. У результаті замість сприяння відновленню православної церкви братства нерідко спричинялися до ще більшої анархії в ній.

БЕРЕСТЕЙСЬКА УНІЯ 1596 Р.

Із самого моменту розколу в 1054 р. ідея возз'єднання розглядалася як католицькою, так і православною церквою. На Україні спроби їх об'єднання почалися ще в XIII ст., а після Флорентійського собору, що відбувся у 1439 р., цю ідею мало не було здійснено. Проте на шляху привабливого за своєю суттю поняття християнської єдності лежали століття взаємної підозріливості та недоброзичливості. Православні найбільш побоювалися, що в разі об'єднання могутня католицька церква намагатиметься підпорядкувати їх собі. Ці побоювання були небезпідставними, бо протягом XVI ст. впевнені у власній зверхності польські католики домагалися унії, сподіваючись, що вона неминуче приведе до асиміляції українського православ'я й дальшого поширення впливу польського католицизму. В 1577 р. великого розголосу набув аргументований трактат Пьотра Скарги «Про єдність Церкви Божої». Водночас єзуїти активно переконували українських магнатів підтримати ідею унії. Навіть князь Острозький оголосив, що в принципі згоден на унію. А Сигізмунд III. ревний католик, використав увесь свій авторитет для сприяння цій справі. Крім релігійного запалу, до унії його схиляли певні політичні міркування, оскільки вона тісніше зв'язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й віддалила б їх від небезпечного впливу сусідньої православної Московії.

Як не дивно, безпосередній заклик до укладення унії надходив від православної сторони. У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Крім Балабана, докладніше вивчити це питання погодилися ще три єпископи: Кирило Терлецький із Луцька, Дионісій Збируйський із Холма та Леонтій Пелчицький із Турова. Згодом до змовників пристав Іпатій Потій з Володимира. Разом з Терлецьким цей енергійний недавно висвячений феодал і колишній кальвініст став на чолі змови єпископів за укладення унії.

Цими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність долею церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька церква впровадить серед православних жаданий порядок та дисципліну. А ще вони сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж єпископів серед духовенства та мирян. Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих єпископів, дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будуть більше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть ігнорувати при розподілі службових посад. Більше того. єпископи теж мали б вигоду від унії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус, вони стали б членами впливового Сенату. Спонукувані такими привабливими перспективами, провівши кілька таємних зустрічей з королівськими урядовцями, католицькими єпископами та папським нунцієм, чотири православних єпископи погодилися у червні 1595 р. укласти між своєю церквою та Римом унію. За умов гарантії збереження традиційної православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків брати шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми. Наприкінці 1595 р. Терлецький і Потій поїхали до Риму, де папа Клемент VIII проголосив офіційне визнання унії.

Коли розійшлася звістка про унію, православна громада вибухнула від обурення. Найвидатніший її представник князь Острозький був розлючений не самою унією, а тим, в який спосіб її укладено. У широко розповсюдженому відкритому листі він оголосив чотирьох єпископів «вовками в овечій шкурі», які зрадили свою паству, й закликав віруючих до протесту. Надіславши офіційну скаргу королю, яку було проігноровано, Острозький вступив у антикатолицьку спілку з протестантами, погрожуючи підняти збройне повстання. Водночас по всіх українських та білоруських землях православна знать збирала свої місцеві ради (сеймики), на яких гнівно засуджувала унію. Перелякані такими подіями, ініціатори всієї справи єпископи Балабан і Копистенський зреклися своїх колег та оголосили про свою формальну опозицію унії.

Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 р. в м. Бересті (Бресті) був скликаний церковний собор. Ніколи не бачили Україна і Білорусія таких величезних зборів духовенства. Противників унії представляли два вищезгаданих єпископи, православні ієрархи з-за кордону, десятки виборних представників знаті, понад 200 священиків та числені миряни. Водночас у таборі її прибічників була жменька католицьких сановників, королівських урядовців і четверо православних єпископів. Із самого початку стало очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, що переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили свої наміри укласти її.

Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося змусити їх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад. Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку — православні магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як з іншого — колишні ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська. або греко-католицька. як її згодом стали називати.

Релігійна полеміка. Суперечки навколо Берестейської унії породили небачену зливу полемічних писань. Перший і цілком сподіваний постріл у затятій словесній війні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором «На захист Брестської унії» (1597 р.). Осередки православної науки дали на нього негайну відповідь. Того ж року опублікував польською (а у 1598 р. українською) мовою свій «Апокрисис» острозький шляхтич Марцін Бронєвський, що писав під псевдонімом Христофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося відступництво греко-католицьких єпископів, підтверджувалася законність проведеного у Бересті собору православної церкви. З типовою для ш ляхти підозріливістю до вищої влади, перемежованою з протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув посягання цих єпископів на виключне право приймати рішення щодо життя церкви. Дошкульній сатирі піддав греко-католиків у своїх памфлетах інший представник острозького гуртка — Клірик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., у вогневому натиску православної полеміки взяв участь і Львів. Не підписаний автором трактат під назвою «Пересторога» зосередився на викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко-католицькими єпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор — Іпатій Потій. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами єзуїтів, він опублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь на полемічний виступ Бронєвського.

Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван Вишенський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він десь між 1550 та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон. Вишенський був фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх простих і яскравих прозових творах. таких як «Послання єпископам — відступникам від православ'я» та «Короткослівна відповідь Пйотру Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він також критикує православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх визискувачів. Проти всіх вад українського суспільства він бачив лише один засіб: цілком відкинути усі нові віяння, включаючи такі «язичницькі хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та інші ганебні спокуси», і повернутися до давньої православної віри.

Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом кількох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів разом узяті написали всього 20—ЗО творів. Та вони ретельно читалися і палко обговорювалися при дворах тих небагатьох магнатів, які ще трималися православ'я, в тісних приміщеннях братств по всій Україні. Утягнувши суспільство в цю першу для нього справжню ідеологічну полеміку, вони сприяли піднесенню рівня його усвідомлення самого себе і свого місця в навколишньому світі.

Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне значення в їхній подальшій історії.

Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками, що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східними та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

18. Другий південнослов’янський вплив

вплив південнослов’ян. писемності на східнослов’янську, пов’язаний з реформаторським культур.-осв. рухом 14 ст., започаткованим на Афоні (Греція) й поширеним у правосл. країнах Балкан, з орфогр. реформами тирнов. патріарха Євфимія в Болгарії в кін. 14 ст. та Костянтина Костенецького в Сербії на поч. 15 ст., а також діяльністю послідовників їх справи, болгарів за походженням, які працювали в Україні, Росії, Білорусі — моск. митрополита Кипріяна та київ. митрополита Григорія Цамблака. Він виявився (на відміну від «першого» впливу в часи засвоєння старослов’ян. писемності в добу Київ. Русі) в поширенні традицій тирнов. школи книжності та норм Євфиміївської реформи у сх. слов’ян. Термін «другий південнослов’янський вплив» уведений до наук. термінології на поч. 20 ст. О. Соболевським. У 15 ст. старший давньорус. півустав замінюється молодшим півуставом південнослов’ян. типу, в орфографії переважно засвоюються фонет.-орфогр. норми, проте використання їх має штучний характер. На почерках рукописів того часу відбивається і вплив грец. мінускульного письма. З’являються нові накреслення літер а, е, и, в, ж, з, к, т, ч, ъ, ь; поновлюється літера ж; розширюється вживання букв ψ (зам. пс), ξ (зам. кс), ы (зам. ъı), оу (зам. у), θ, s; дедалі частіше відсутня йотація а; ъ, ь пишуться після плавних та ін. У цей період набуває розвитку пунктуація, з’являється кома в тому значенні, в якому вона вживається й тепер, змінюються функції крапки, крапки з комою та двокрапки. В оформленні рукописів починають використовувати геометр, та росл. орнаменти, у заголовках книжок, статей з’являється в’язь та ін. В Україні цей вплив відчувався з кін. 14 ст. і тривав до 20-х pp. 17 ст. включно, проте він не спричинив радик. змін у традиц. правописі. З ост. чверті 14 ст. починається процес унормування староукр. графіко-орфогр. узусу реліг. письменства, який триває протягом століть (до 1619) у змаганні та взаємодії двох правопис. систем: давньоукр. та південнослов’янської. Це призвело до вироблення на кін. 16 — поч. 17 ст. більш-менш унормованої системи правопису, що складалася з орфограм давньоукраїнських, нових староукраїнських (напрацьованих у 14 — 15 ст. і закріплених у 16 ст.) та південнослов’янських. Правописна система ділової писемності, ґрунтуючись на давньоукр. орфограмах, розвивалася поступово і майже самостійно. Внаслідок Д. п. в. сталися лише часткові зміни в її графіч. системі (напр.: на поч. 15 ст. літера ъı була замінена південнослов’ян. графемою ы, протягом 15 ст. — 1-ї пол. 16 ст. у поступається місцем графемі ү (— ук), з 2-ї пол. 15 ст. літери є широка та є вузька поступово замінюються графемою ε). Окр. південнослов’ян. орфограми були закріплені в граматиках Лаврентія Зизанія (1596) та Мелетія Смотрицького (1619).

19. ІДЕЇ ГУМАНІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ.

Етапи:

а) ранній (етико-філологічний, громадянський) гуманізм, що виник в Італії наприкінці XIV — в середині XV ст. у зв´язку з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії, моральної філософії на основі класичної античної освіти;

б) пізній гуманізм, що постав в останній третині XV ст. унаслідок зміщення гуманістичних інтересів у теологію, натурфілософію, природознавство.

Через специфічні соціально-економічні умови в Україні впродовж XVI ст. поширювалися й розвивалися переважно ідеї раннього гуманізму. Із другої половини XVI ст. у зв´язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти і католицької церкви українські мислителі, полемісти все частіше почали звертатися до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, реформаторів. Якісно новий рівень розроблення цих проблем почався з організації науково-культурного центру в Острозі, Києво-Печерській лаврі, а особливо з відкриттям Києво-Могилянської академії.

Розвиток ренесансного гуманізму в Україні також відбувався поетапно:

1) до середини XVI ст. За основними типологічними ознаками він подібний до раннього італійського. Його представників цікавили суспільно-політична проблематика, питання етики й естетики;

2) друга половина XVI — початок XVII ст. Відбувалося інтенсивне розроблення ранньогуманістичних ідей, поєднаних з реформаційними та ідеями візантійського Відродження, активно формувалася історична самосвідомість українського народу, розвивався ідеал гуманістичного патріотизму;

3) друга третина XVII — початок XVIII ст. Гуманістичні ідеї все більше відокремлювалися від реформаційних, навіть офіційно відкидали їх.

Поширення ідей гуманізму в Україні в першій половині XVI ст. було спричинене соціально-економічним прогресом, що розпочався на українських землях наприкінці XV ст. і був зумовлений переходом феодалізму у фазу розвитку простого товарного виробництва. Піднесенню культури й освіти в Україні сприяв розвиток міст, їх економічної незалежності у зв´язку із запровадженням магдебурзького права.

У цей час посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови; пробуджується національна свідомість народу; активнішого розвитку набувають освіта і наука, передусім мережа шкіл. Оскільки вищих і середніх навчальних закладів в Україні тоді не існувало, багато українських юнаків по закінченні місцевих шкіл їхало до польських і західноєвропейських університетів. Там вони не лише здобували вищу освіту, а й переймалися передовими, передусім гуманістичними, ідеями. З часом ці ідеї вони переносили на рідний ґрунт, на якому вже сформувалися необхідні для їх сприйняття, функціонування і розвитку передумови. Розвиток цих процесів і в Білорусі засвідчує їх регіональний характер, актуальність проблематики раннього гуманізму в східноєвропейській філософській думці загалом.

Упродовж XVI ст. розвиток суспільно-політичних і релігійних процесів зумовив, за спостереженнями українського вченого з Канади О. Зелінського, виокремлення трьох напрямів «орієнтацій»: традиціоналістичного (Іван Вишенський), уніоністичного (Іпатій Потій) та поступово-утраквістичного (львівська «Пересторога»). На основі новітніх досліджень, переважно латиномовних першоджерел, учені виокремлюють ще ренесансно-гуманістичний напрям, репрезентований угрупованням українських мислителів католицького віросповідання (т. зв. католицька Русь). Його представники: Григорій Саноцький (Гжегош із Санока) (1406—1477), Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Кросненський (Русин із Кросна) (прибл. 1470—1517), Лукаш із Нового Міста (? — прибл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), Йосип Верещинський (1532—1598), Севастян Кленович Фабіан (прибл. 1545 — прибл. 1602), Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558—1629), Симон Пекалід (Пенкальський), Іван Домбровський (кінець XVI — початок XVII ст.). Вони були зачинателями гуманістичної культури в Україні і найвизначнішими гуманістами XV—XVI ст. Майже всі після здобуття вищої освіти в західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території, у т. зв. Руському воєводстві Польщі, куди, крім багатьох західноукраїнських міст, входили також Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Кросно, Ряшів, Санок. До початку XVIII ст. навіть в офіційних документах ці міста польськими не вважалися.

Українськими гуманістами XV—XVI ст. можна вважати лише тих мислителів, діячів, які усвідомлювали себе українцями («русинами»); конфесійні мовні ознаки при цьому не мають значення. Однак це не означає, що вони не можуть бути зараховані до діячів польської культури.

Політичне становище на західноукраїнських землях, попри соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними набігами татарських і турецьких нападників. Тому саме в західноукраїнських містах зосереджувалося науково-культурне життя. Розвиток ремесел, товарно-грошових відносин, міст зумовив появу в тогочасному суспільстві передбуржуазного прошарку. Серед населення третього стану з´являється контингент, безпосередньо не прикріплений до землі (міщани, козацтво, частина селян), підвищується його роль у суспільних рухах, визначенні політичної орієнтації, формуванні нових ідей. Виховані у цьому середовищі представники інтелігентних професій (учителі, проповідники, друкарі, письменники, службовці магістрату, військової козацької канцелярії) формулювали нові ідеї, концепції, учення, які консолідувалися в ідеологію людей третього стану. Ці ідеї засвідчили тенденції відходу від провідного і панівного церковно-теологічного світогляду, критику його положень, догматичних тверджень, але ще не були запереченням цього світогляду загалом.

Ренесансну культуру в її західноєвропейському варіанті розвивали ранні українські гуманісти останніх десятиліть XV ст. у межах елітарної течії з характерною для неї витонченою інтелектуалізованістю, переважно наднаціональним і позавіросповідним характером, вона виражала спрямовану на секуляризацію (звільнення від релігійного впливу) суспільну свідомість світської феодальної верхівки. Наприкінці XVI — у першій третині XVII ст. її розвиток був продовжений на значно ширшому соціальному ґрунті новим поколінням гуманістів, що, як і попередники, орієнтуючись на смаки і запити світської інтелігенції, конфесійно належачи до різних віросповідань, осмислювали актуальні проблеми українського суспільства. Їх надбання однаковою мірою належать як українській, так і польській культурі. Завдяки їм ренесансний гуманізм в Україні набув найзрілішої форми.

20. характер і зміст художніх процесів польсько-литовської доби

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі - Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля - залишились автономними.

Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику законів 1565 р. було записано, що «писарь меський по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мова існувала у двох варіантах - північному (білоруському) і південному (українському).

Розширюється сфера застосування української мови. В 15561561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Ця найдосконаліша рукописна книга - величне творіння, унікальна пам’ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці.

За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов’янських рукописів. Текст написаний на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західноєвропейськими мистецькими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім.

В.Вернадського Національної Академії наук України. З часу проголошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопницьке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу письмову пам’ятку духовної культури і мови українського народу, привселюдно присягали на вірність народу й Україні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоча й тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку.

Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон - польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август - в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католицького і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Її вимоги були мінімальними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві. Як зазначив американський дослідник Я.Пеленський, у 60-70-х рр. XVI ст. українська еліта практично не мала можливостей для маневрування: «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI - на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-литовської держави».

Литва і Польща зближували Україну з Західною Європою, відкривали вікно на захід. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили, в першу чергу, верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація.

Зміцненню західноєвропейських культурних впливів сприяли й інші історичні події. Так, в 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія відійшла під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія. В 1453 р. під ударами турків перестала існувати Візантія. Усе це призвело до послаблення взаємин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що йшли з цих країн.

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство українці прилучалися до загальноєвропейського культурного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», вчився у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р. - Герман Вілевич «рутенської нації з Києва». З XV ст. при університетах в Празі (заснований 7 квітня 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510-1560 рр. дістали освіту 352, а протягом ХV-ХVІ ст. - 800 вихідців з України. У списках студентів Краківського університету знайдено понад 30 імен уродженців Дрогобича та 70 - із Самбора. При Кардовому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах.

У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі українці зустрічаються вже у 1498-1534 рр., у Кенігсбергу - від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в університетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині XVII-XVIII ст., становить близько 450 осіб. У Кенігсберзькому університеті Альбертіна з кінця XVI ст. до кінця XVIII ст. навчалися 250 українських студентів.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак (близько 14501494 рр.), більш відомий світові як Юрій Дрогобич. Народився він у сім’ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. За тодішнім звичаєм Юрій обирає собі нове прізвище - Георгій Дрогобич де Русіа, що означає власне Георгій Дрогобицький з Русі, бо земля, на якій знаходилось рідне місто Юрія, звалася тоді Червоною Руссю.

Писемна біографія Юрія починається у 1469 р., коли прізвище юнака з’явилося у списках студентів Ягеллонського університету в Кракові. Як незаможний вступник він вніс лише один грош. Виявляючи надзвичайну наполегливість, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовольняють, і Ю.Дрогобич вирушає до Італії. З 1473 р. вчиться в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті, заснованому в 1119 р.

Студент Джоржо де Леополі - Юрій (Георгій) з Дрогобича - ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філософії, стає професором. Протягом 1478-1482 рр. читав лекції з астрономії в Болонському університеті, а в 1481-1482 рр. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. йому присвоюють звання доктора медицини - першому серед вихідців з України. Він першим з українців почав робити розтин людського тіла, щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби 'їх лікування, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї.

Ю.Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордоном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» вийшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона належить до найдавніших, «колискових» книг людства. Книга невелика, всього 10 непронумерованих аркушів формату 13x18,5 см, по 41 рядку тексту на сторінках.

Крім астрології, книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Зокрема, в ній зроблено спробу визначити географічні координати Москви, Вільно (Вільнюса), Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича. Це є перші відомості про Україну в друкованому виданні. Дрогобич розрахував рух небесних світил і передбачив два сонячних затемнення з точністю до хвилини. Прогнозуючи небезпеку епідемій та пошестей в Італії, Ю.Дрогобич зауважує, що вона може мати значні наслідки, якщо «не буде належного забезпечення міст». Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Відомо, що у 1488 р. Ю.Дрогобич знову переїхав до Краківського університету і почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мистецтв. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вчений Міколай Копернік - автор вчення про геліоцентричну систему, тобто про те, що центром нашої планетної системи є Сонце - Геліос - а не Земля, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю.Дрогобича, бо саме на цьому факультеті почав вчитися з осені 1491 р.

Ю.Дрогобича можна порівняти з великим землепроходцем X.Колумбом. Колумб відкрив Америку, Ю.Дрогобич проклав для українців, всіх слов’ян шляхи в науку. Це - Колумб науки української, великий син України.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин) (1470-1517). Він походить з міста Кросна (нині воєводство Польщі). Ця територія тоді була заселена лемками. П.Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там поетичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509).

П.Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плеяди відомих латиномовних поетів Польщі. На думку польських істориків літератури. П.Русин становить цілу епоху в історії польсько-латинської поезії. Він був першим гуманістичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманістичної латинської поезії в Польському королівстві. Характерно, що, перебуваючи за межами України, П.Русин завжди підкреслював своє русинське походження, пропагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, звеличуючи свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського (1513-1566), уродженця с. Оріхівців Перемишлянської округи Руського воєводства. Він вчився в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури прозові та публіцистичні твори С.Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543-1544), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив з Римом». С.Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.

21. Козацтво та його культура.

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозви-нута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.

Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.

У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.

Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.

Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Ба-роковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий і відчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. "Сміховий", бароковий характер козацької культури підтверджується не зовсім серйозною, сповненою іскрометного іумору традицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо.

На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Ме-жигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.

Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.

Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая — захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.

Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Микола-ївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування.

Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич — він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва — храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.

Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Микола-ївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі ррловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.

В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки — у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.

Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.

В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври назива\и набатами і тримали їх у самій Січі.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові.

Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін — вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глу-хові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.

Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

← сюда зміст туда →

22. Вплив люблінської та брестської уній на розвиток культури на теренах україни.

Люблінська унія

Неоднорідність української еліти в Литовській держа¬ві суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії Литовське князівство мусило інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мав стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалися власні адміністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр приві¬леїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської про¬відної верстви, литовські, українські та білоруські магна¬ти, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, во¬на переходить у наступ. Спираючись на українську шлях¬ту, яка бажала припинення постійних прикордонних кон¬фліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отриман¬ня широких прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і приєднання їх до Польщі. Водночас під¬німалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залученням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі укра¬їнські землі опинилися поза державними кордонами Лит¬ви. 1 липня 1569 року було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової держави — Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єди-ними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаю¬чи на польський тиск, литовське князівство частково збе-рігало ознаки своєї колишньої державності — печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою зали¬шалася руська мова, а правовою основою — Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати — О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корець-кий, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали приві¬леї та православна віра. Під тиском обставин ці магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазна¬чили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не при-мушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (зрівняння в правах з польською шляхтою, гарантування свободи віроспові¬дання, збереження руської мови в офіційному діловодстві) українська шляхта всупереч українським магнатам не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київ¬щини, Брацлавщини та Підляиішя під владу Польщі. Ос¬новну роль у цьому процесі відігравали егоїстичні вузько станові інтереси, але для української еліти можливості ви¬бору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізо¬вана Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність Польща. Укра¬їнську шляхту приваблювали в польській моделі держав¬ності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толе¬рантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих ре¬лігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жа¬хів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внут¬рішнє становище в Польщі було стабільнішим. Тоді ще не чітко виявилися тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап економічних утисків, згортання політичного життя, прогресуючої втрати націо¬нальних традицій і культури.

Берестейська унія

З моменту розколу християнства 1054 р. на православ¬ну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди зна¬ходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови римського папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверх¬ності папи.

Після церковного розколу слабіюча православна цер¬ква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274 p., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув зару¬читися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їх значення полягає в збе¬реженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі тривалу історію, протягом якої неодноразово доводив ак¬туальність та доцільність об'єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення като¬лицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церков-ного об'єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов'язковим визнанням верхо¬венства римського папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на схід та помітне збільшення церковних воло¬дінь. Ідею унії активно підтримував польський король, ад¬же вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднан¬ня в українському суспільстві, а й для появи в ньому при¬хильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та за¬хисник православ'я князь К. Острозький у своєму листі до папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, ві¬ри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила процес окато¬личення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других — отримання рівних із поляками прав, для третіх — прилу¬чення, як вони вважали, до більш розвинутої культури), наслідок для православ'я був один — різке звуження кана¬лів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті ро¬ди свого часу будували храми, фінансували монастирі, від¬кривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне середньовічне спон¬сорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релі¬гійні осередки заставляли, давали в посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська вла¬да дедалі активніше проникає в церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани — рада, або ж сам великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світським особам, які не тільки не переймалися церковно-релігійними інтересами, а ви¬являли виключно матеріальну зацікавленість, зберігаючи при цьому свої світські звичаї — полювання, банкети, на¬сильства, розпусне життя та ін.

Такі обставини спричинили моральну деградацію цер¬ковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад пра¬вославної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збереження національних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи міщанства, організованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, брат¬ства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків було підтримано Константинопольською патріархією, яка надала Львівському Успенському братству права ставропі¬гії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Посту¬пово в частини вищої церковної ієрархії православної цер¬кви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою.

В основі таких настроїв були хитросплетіння его¬їстичних інтересів духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників унії не задовольняло втручання світської влади в релігійне життя, неконструктивна, на їхню думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти власні земельні володіння, а й зрівнятися в полі¬тичних правах з католицьким духовенством. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в се¬редині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорну¬ти свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і в Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талано¬виті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував пра-вославному духовенству на його неуцтво і темноту, як ви¬хід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календар¬на реформа», проведена папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та право¬славних. Через це католики-феодали неодноразово порушу¬вали релігійні традиції українських міщан і селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духо¬венства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити власні інтереси, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціато¬ром підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини — уніат¬ську та православну. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано ос¬новні догмати католицької церкви, водночас церковні обря¬ди залишилися православними, а церковно-слов'янська мова — мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на дер¬жавні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіця¬но місце в сенаті. Православний собор не визнав правомір¬ності рішення уніатів. Усі спроби примирення були марни¬ми: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цьо¬го унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, право¬славні церковні маєтності передавалися уніатам, право¬славні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католи¬ки не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок, даних на Берес¬тейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Берестей¬ську унію, вона спочатку об'єктивно сприяє поширенню ка¬толицизму та ополяченню, але згодом прірва між українця¬ми греко-католиками та поляками римо-католиками над-звичайно поглиблюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духо¬венство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, за¬являє про себе як про національну українську церкву.

Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладання Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення україн¬ського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження націо¬нальних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських зем¬лях, розширення сфери впливу католицизму, а для части¬ни православного духовенства — спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних вірую¬чих, вивести православну церкву з кризи.

23. Культурно-освітній рух в Україні

XVI - першій половині XVII ст. набуває поширення полемічна література, що виникає в умовах боротьби проти католицького наступу на права православ'я. Відомо близько 60 полемічних творів. Політичним явищем у розвитку літератури в Україні стало літописання. При монастирях виникли Густинський, Острозький. Львівський. Хмельницький, Межигірський літописи. У цих творах проводилась патріотична ідея соборної єдності українських земель, засуджувалось загарбання їх іноземними державами, підтримувалося прагнення народних мас до визволення України і створення власної незалежної держави.

Поряд з церковно-літературними творами в Україні розповсюджувалася перекладна література.

Найбільш видатними діячами полемічної літератури були Іван Ви-шенський. Герасим та Мелетій Смотрицькі. Іов Борецький. Петро Могила, С. Зизаній (Тустановський). З.Копистянський.

Полемічна література ідейно обґрунтовувала й духовно освячувала визвольний рух в Україні.

Основою українського театру стали народні ігри й обряди. В Острозькій школі, Київському колегіумі, братських школах влаштовувалися свої театралізовані вистави – так звані шкільні драми. В антрактах драм ставилися комедійні інтермедії (п'єси-вставки) на побутові теми.

У той час виник і вертеп - ляльковий театр. Українська музика розвивалася на народній пісенній основі. Скрипалі, лірники, бандуристи. кобзарі користувалися в народі глибокою пошаною. Професійна музика залишалася виключно церковною. У школах, маєтках власників створювались хорові капели.

Історичні пісні та думи славили героїчну боротьбу українського народу. Пісні й думи виконували лірники й кобзарі.

В Україні широкого розмаху набуло будівництво оборонних споруді (замків, фортець, валів). Зводяться нові монастирі та церкви, палаци магнатів, розбудовуються міста. За проектом видатного архітектора італійського походження П. Барбона у Львові на національній основі і з врахуванням стилю Відродження споруджень будинок відомого діяча братства К. Корнятка (1580р.) і Успенську церкву.

Церкви і палаци прикрашалися різьбою по дереву, настінним живописом, кам'яними і дерев'яними структурами. Поширюється книжкова графіка, техніка художнього лиття й обробки металів та Інкрустація виробів золотом, сріблом і коштовним камінням.

Архітектура і образотворче мистецтво в Україні набували національних рис і були невід'ємними здобутками суспільного побуту українців. Після тривалого періоду занепаду, розвиток культури в Україні набуває характеру національного відродження.

24. Розвиток полемічної літератури.

Полемі́чна літерату́ра (від грец. πολεμιχός — войовничий) — підбірка текстів різних авторів, у яких обговорюються проблемні питання релігійної дискусії між католицькою та православною церквами з метою їх об'єднання.

Берестейська унія

Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої» (пол. O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.).

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.

Питання реформування православної церкви

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер нагорі Афон.

25. Братства та їх роль у розвитку національної культури.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належать великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об’єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI-початку XVIIст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - учителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і р. XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. 3окрема Костянтин Корн, який заповів львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці на той час була досить значна сума - близько 50 тис. золотих.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 рр., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це засвідчує, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України - Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632р.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVIIст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

26. Українські думи та історичні пісні часів козаччини.

Найдавнішими за походженням є козацькі пісні, які виникли у 15-16 ст. з появою козацтва. Вони найбільше увібрали в себе історичні реалії своєї доби. Маючи у своїй основі реальні факти і явища (боротьба з турецько-татарськими нападниками, перемоги і поразки козацького війська, чужинська неволя, рабство і т. п.), козацькі пісні передусім витворюють ліричний образ козака - типового представника Запорізької Січі, відтворюють його внутрішній духовний світ, думки і почуття, зроджені різними обставинами неспокійного козацького життя, передають романтику козацької волі (навіть етимологічно: «козак» з тюркської, що означає «вільна людина»).

До більш давньої історичної доби відносяться пісні про польову сторожу, постій козаків і пожежу в степу, про бурю на морі і потоплення турецького корабля, про сутички витязя-русича з турком чи татарином. Ці давні тексти мають багато спільних рис з героїчними колядками, тематично перегукуються з билинами і думами, історичними піснями. Але цей найдавніший пласт суспільно-побутової лірики небагаточисленний, і навіть ті з текстів, що збереглись до нашого часу, зазнали певних впливів і нашарувань наступних історичних епох. Основна частина козацьких пісень, хоч і не позбавлена певних архаїчних рис, все ж має більш сучасний характер.

Козацьке життя у ліричних піснях змальовано, як правило, поза межами битв, звитяжних подвигів. Центральна тема - козацький побут і викликані ним почуття та думки. Основні мотиви - життя в походах без відпочинку, коли нема де прихилити голови, і домом стає зелена діброва чи темний байрак:

Особливо драматичним є мотив ностальгії за рідним домом: далеко від рідного краю в уяві козака зринають образи батьків, думки про те, чи вони ще живі; образ коханої дівчини чи дружини, що кличе до себе або сумно дивиться на судженого, викликає в козацькій душі суперечливі почуття, бажання повернутися додому. Тому в ліричних піснях козак часто сумує - «світом нудить», плаче. Туга посилюється мотивом самотності: єдиним другом козака є вірний кінь, що розуміє його настрій, хвилювання, охороняє в час небезпеки, попереджує про неї, а якщо господар загинув, сповіщає про це його рідних.

27. Розвиток освіти та заснування києво-могилянського колегіуму.

Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Києво-Могилянська колегія, яка у 1701 р. отримала титул і права академії. За часів гетьмана І. Мазепи вона досягла найбільшого розквіту. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Академія була відкрита для широких верств населення України, приймала також студентів і з інших православних країн – Сербії, Чорногорії, Болгарії. Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Визначними культурними діячами стали Г. Сковорода, В. Рубан, М. Березовський, П. Гулак-Артемовський. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професори і талановиті студенти запрошувались для піднесення освіти та культури в інші слов’янські країни, особливо в Росію. Вихованці академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії – в Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Суздалі та інших містах.

У своїх реформах Петро І спирався передовсім на вище духовенство, що вийшло зі стін Києво-Могилянської колегії. Із числа визначних діячів науки і культури, що спочатку жили і творили у Києві, а згодом продовжили свою кар’єру у Росії, слід назвати Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Георгія Кониського, Паісія Величковського.

Своєрідними філіями Київської академії були колегіуми, засновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. в Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, згодом її перенесено До Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 1789 рік у Полтавській семінарії вчився Іван Котляревський, майбутній зачинатель української літератури.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740-1748 pp. на території сімох полків старої України – Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського та інших було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. У той же час на Слобожанщині одна школа припадала на 2500 душ (а через сто років на Харківщині-одна школа на 4270 душ). Сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні будинки; у тих же місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей вчили мандрівні дяки.

Козацькі старшини читали закордонні європейські журнали і мали домашні бібліотеки. Українська молодь із заможніших кіл виїздила на студії до західноєвропейських університетів – у Кенігсберг, Штрасбург і Лейпціг.

На другу половину XVIII ст. припадають спроби українського громадянства заснувати на території України університет. У 1764 р. представники дворянства передали імператриці Катерині II меморіал з цього приводу. Граф Рум’янцев, намагаючись піддобритися до українського дворянства, проектував заснувати університети в Києві й Чернігові. Але ні ці, ні пізніші плани не мали успіху: російський уряд відкидав усякі спроби розбудови вищого шкільництва в Україні. Згодом і Київську академію він привів до упадку: в ній та в колегіумах було запроваджено навчання російською мовою, з часом академію перетворено в духовну, колегіуми – в духовні семінарії. Лише у" 1805 р. Слобідська Україна домоглася відкриття університету в Харкові. Засновані ж Катериною II так звані народні училища були розсадниками дрібного русифікованого чиновництва.

У Галичині освіта теж зазнавала всіляких утисків з боку австрійського уряду. Національно-культурний осередок Галичини – Успенське ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани, потерпіли від загального занепаду міста і від тих ударів, що їх завдавала православ’ю польсько-католицька реакція спільно з адміністрацією. В 1788 р. братство було ліквідоване австрійським урядом; тоді ж, у 80-х роках, припинила своє існування і братська школа. Правда, у розвитку початкового і середнього шкільництва певну роль відіграли реформи цісаря Йосифа II, який у 1781 р. наказав заснувати й утримувати народні школи скрізь, де було близько сотні дітей.

28. Шкільна драма і театр.

Основою існування театрального мистецтва є гра акторів, початок майстерності якої ми знаходимо у найпростіших елементах підсвідомої гри мисливців – звіроловів, наших далеких пращурів, найдревніших жителів Землі. Полюючи на звіра, мисливець одягався в шкуру ведмедя чи бізона, наслідував їх поведінку і голос, підпускаючи його ближче. При цьому він ставав ніби актором, але не для гри чи розваги, а заради свого мисливського успіху. У цьому наслідуванні – зародок майбутнього реалістичного театрального мистецтва.

До кінця 16 початку 17 століття на території України театральне мистецтво не було настільки розвинутим, як у країнах Західної Європи. Адже ригористична (ригоризм – суворе, надмірно дріб'язкове дотримання яких-небудь моральних принципів) православна церква не допускала тих вільностей у своїй обрядності, які мали місце в латинській церковній обрядності, внаслідок чого там розвинувся церковний, а згодом і світський театр.

Але в Україні завжди існували передумови для виникнення самобутнього театру, бо український народ від найдавніших часів мав у своїх звичаях і обрядах зародки драми. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів, елементи театру були в церковних обрядах. Перші зразки драми у 16-17 столітті прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл. Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час були також Львівська братська школа та Острозька академія.

У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи – мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.

Із багатьох історичних джерел відомо, що старовинний Глухів (нині Сумська область) майже все 18 сторіччя був столицею Лівобережної України: спершу резиденцією гетьманів, а потім (1722-1727 рр.) − місцем перебування відомої Малоросійської Колеґії.

Наприкінці 16 ст., як вже згадувалось, на Волині та Галичині (Острог, Львів) з'явився український шкільний і народномістеріальний театр, зокрема й ляльковий (вертеп). Щоправда, в умовах польського панування шкільний український театр на цих землях зник ще до середини 17 ст., і тільки в народному середовищі розвивалася українська народна драма.

Отож, як бачимо з історії, люди, дотичні до театрального мистецтва, були духовними, освіченими, висококультурними, національно свідомими. Наділені талантом від Бога, вони «сіяли добре, світле, вічне». А їх велике прагнення дарувати людям прекрасне та утверджувати народну культуру має слугувати прикладом для сучасників.

Театр володіє великою силою. Театральне дійство завжди вважалось могутнім засобом для формування особистості з високими духовно-моральними якостями. Театр виховує глядачів через серця.

29. Архітектура та образотворче мистецтво

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — це найнеспокійніший періоду житті України. Починаючи від Люблінської унії 1569 p., коли Литва об'єдналася зПольщею в одну державу — Річ Посполиту, унаслідок чого українські землі —Київщина, Волинь, Брацлавщина, що входили до складу Литви, були загарбаніпольськими феодалами, почалася активна боротьба українського народу проти со-ціально-політичного та національного гніту. Це був час безперервних зовнішніх івнутрішніх війн, героїчних дерзань і могутніх творчих поривань.

Архітектура. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейськогоВідродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умо-ви для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закла-даються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди,Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповіднодо ренесансних вимог характерне, насамперед, для Львова і Кам'янця-Поділь-ського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини —місця проживання основних громад — руської, польської, вірменської. У центрікожної частини — ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центріміста — велика площа з ратушею. У Львові основні в'їзні брами сполучалися ши-рокими магістралями, що було одним із найпрогресивніших прикладів у тогочас-ному європейському містобудуванні.

Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру вм. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем із Північної Італії. Незважа-ючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жов-кви, Кам'янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу.

З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другійполовині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився насправжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався «волинськи-ми Афінами». Найкращі споруди замку — Кругла Башта і Луцька брама — без пе-ребільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.

Одночасно з Острозьким перебудовується замок у Кам'янці-Подільському. Тутвпроваджений новий тип фортифікації — бастіонна система, що включала в себечисленні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лишеутилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам'яною різьбою вренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфіто (спосіб декора-тивного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верх-ньому тонкому шарі штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатур-ними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.

На 70—90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського такультового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль бу-динків на площі Ринок, перлиною якого вважається «Чорна кам'яниця» (1588—1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин,А. Прихильний), вежа Корнякта (архітектор П. Барбон), каплиця Трьох Святителів(архітектор П. Красовський).

Живопис. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і вукраїнському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настіннийрозпис та іконопис, однак поряд із ними виникають нові жанри — портрет, істори-чний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зо-браження персонажів, показу побутовик сцен, краєвиду. На жаль, кращі фресковірозписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативномувиді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.

Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-худож-ню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви — українське міщан-ство, що об'єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живописнове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національ-но-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те,що він знаходить місце у творчості майстрів навіть із провінції. Так, невідомий ху-дожник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), убагатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні дета-лі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізна-ність в анатомії і законах перспективи.

30. Загальна характеристика культурного життя України другої половини 17 ст-18ст.

Духовна культура України другої половини XVII — кінця XVIII ст. розвивалась у складних умовах розгортання соціальної та національно-визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за незалежність і державність, що найяскравіше виявилось у широкому народному русі та воїнських подвигах запорозького козацтва, яке відіграло прогресивну роль у війнах з Туреччиною, Кримським Ханством та Річчю Посполитою. Для цього періоду характерні, з одного боку, розквіт української культури в часи гетьманування Івана Мазепи, з іншого — її нищення російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. і створення умов, за яких вона позбавляється ідентичності й пристосовується до російських зразків.

З утворенням Польсько-Литовської держави почалась експансія польської шляхти на українські землі. Це слугувало головною причиною посилення національно-визвольної боротьби українського народу за соціальну та національну незалежність, збереження самобутньої культури. Кульмінаційною точкою боротьби українського народу проти польської шляхти була національно-визвольна боротьба 1648— 1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького, спрямована на створення незалежної Української держави. Однак у ході подальших дій ця ідея була втрачена. "Березневі статті" — договірні умови, розроблені Б.Хмельницьким та його найближчим оточенням і схвалені 1654 р. московським царем Олексієм Михайловичем, у яких йшлося про входження України до складу Московської держави на автономних началах, були звичайною феодальною угодою. Під впливом історичних обставин кожна сторона могла розірвати її, що й підтвердили наступні події.

У 1654 р. російський цар Олексій Михайлович наважився вступити у боротьбу з Польщею за Україну. Невдовзі з'ясувалося, що Московська держава і не думала брати до уваги інтересів українського народу. Між нею і Польщею розпочалася грабіжницька війна за Україну. Б.Хмельницький незабаром помер, а війна закінчилася Андрусівським перемир'ям, внаслідок чого Україна була розділена впродовж тривалого періоду. Все це згубно позначилося на житті Української держави.

Врятувало український народ від загибелі запорозьке козацтво, яке впродовж трьох століть визначало основні напрями розвитку України. В умовах полонізації української феодальної верхівки козацтво виконувало таку роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній свідомості українців.

Поділ і роз'єднаність українських земель зумовили специфіку геокультурного розвитку українства у другій половині XVII —кінці XVIII ст. Козацько-гетьманська держава проіснувала понад 100 років. Вона залишила глибокий слід в історії та духовній культурі українського народу. Незважаючи на те що друга половина XVII ст. супроводжувалась невпинною боротьбою проти соціального та національного поневолення поляками і турками, а також постійним наступом російського царизму, загальний культурний рівень тодішньої України був достатньо високий. Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687—1709 pp.), Івана Скоропадського (1709—1722 pp.) і Кирила Розумовського (1750—1764 pp.) перебувала на рівні найосвіченіших країн Європи. Культура Правобережжя та західноукраїнських земель, незважаючи на деяку відірваність від автентичних зразків культури Гетьманської держави, теж намагалася зберегти власну ідентичність, протистояти політиці національно-культурної асиміляції.

Ліквідація царатом у другій половині XVIII ст. основ української державності — Гетьманщини та Запорозької Січі завдала українству значного удару, але не змогла перервати потужної національно-культурної традиції, виробленої впродовж століть. Поділи Польщі, зміна політичної мапи Європи наприкінці XVIII ст. заклали нові геополітичні умови розвитку культури на західноукраїнських землях. Провідну роль у цьому процесі покликані були виконати Греко-католицька церква та її духовенство. Отже, незважаючи на вкрай складні історичні, суспільно-політичні реалії, український народ у другій половині XVII —XVIII ст. зберіг духовну єдність, національну орієнтованість культурної традиції, у протистоянні процесам національного поневолення та культурної асиміляції спромігся збагатити скарбницю національно

31. Роль Києво-Могилянської академії та колегіумів у культурному житті України.

Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія - стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 р. Спадкоємець стародавньої Київської Академії заснованої князем Ярославом Мудрим. Фактично всі сучасні українські ВНЗ в тій чи іншій мірі є духовними спадкоємцями цього закладу через вихованців Академії, які стали засновниками відповідних нових богословських, філософських і наукових шкіл у цих вишах.

Декілька сучасних вищих навчальних закладів претендують на спадкоємність від Києво-Могилянської академії, серед них насамперед Національний університет «Києво-Могилянська академія», а також Київська духовна академія і семінарія та Київська православна богословська академія[1][2][3].

Випускники та професори старої Києво-Могилянської академії відіграли важливу роль в освітньому та професійному житті України. Багато хто з козацької старшини та гетьманів Запорізького козацтва навчалися тут. До випускників зокрема належали Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович. Канцлер Російської імперії Олександр Безбородько походив з України та здобував освіту в КМА. Університет довгий час був також важливою релігійною школою, звідси вийшли такі відомі християнські діячі як Степан Яворський, Феофан Прокопович і Дмитро Ростовський. Протягом 17 та 18 ст. КМА була колискою культурного життя України та Російської імперії. Декілька поколінь художників, архітекторів, музикантів та науковців були виховані в ній, наприклад архітектор Іван Григорович-Барський, композитор Артемій Ведель, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Після перетворення в Київську духовну академію навчальний заклад зберіг

32. Особливості українського бароко.

Другою після княжих часів добою розвитку українського мистецтва, його золотим віком треба вважати XVII - XVIII ст. - часи, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України - вдруге після княжої доби. Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям у мистецтві цілої Європи - стиль бароко. Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, - так само як це було і в цілій Європі. Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що взорувалися на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою — рух, замість гармонії — боротьбу. Саме ці потреби міг задовольнити новий мистецький напрямок – бароко. Хоч зразки бароко приходили до нас із Західної Європи, з Італії й Німеччини. Власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, бароковий стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського бароко. Визначальними рисами бароко були: - посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів; - мінливість, поліфонічність, ускладнена форма; - тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму; - прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору; - трагічна напруженість і трагічне світосприймання.

Незважаючи на те, що українське барокко як сформований стилістичний напрям у мистецтві, літературі та й у культурі в цілому запозичувало свої починання із Заходу, значною мірою під впливом польської бароккової культури, воно набуло власних національних рис, спиралося на народні традиції. Якщо конкретніше торкатися певних особливостей, то необхідно звернути увагу на своєрідний динамізм українського барокко, яке поєднало в собі два чинники його саморозвитку: у зв'язку з поверненням культурного життя до його прадавньої духовної столиці Києва й посилення визвольного руху на Півдні, в Подніпров'ї, Слобожанщині розширювалися межі творення самобутньої бароккової культури. Українське барокко, належачи до однієї з найвідмітніших ознак культури XVII—XVIII століть, увібрало в себе найсуттєвіші грані об'єднавчого характеру. Так само, як і мова, історико-наукове осягнення себе, утвердження православної віри, барокко виявилося тим зовнішнім вираженням єдності й «одноцілості культури» , яка допомагала консолідувати націю. Сам дух і неспокій, антиномія потягу до власного, того, що кровно йшло від орнаменту земного буття, переосмислення в контексті цього земного релігійних і світських норм життя, яскраво виражені критицизм і тренос, прагнення до нестандартності, проблисків світла в складних суперечливих лабіринтах буття дали відмітний тип бароккового світосприймання. Поняття «барокко» охоплює не лише архітектуру, а й ужиткове мистецтво, фольклорні мотиви з естетикою яскравих оптимістичних форм, літописання, театр, музику, малярство.

33. Людина в культурі українського бароко

Українське бароко

Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. «Справжній початок бароко,— зазначає Д. Чижевський,— це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснування київської школи 1615 року й її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко».

Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.

Чи не найоригінальнішими творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту («Аз благ всѣх глубина, // Дѣва єдина…»), вірш-Протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце:

Яко ниву рясно плоди украшают,

Тако діву красно роди ублажают.

Ниву рясно плоди украшают яко,

Діву красно ублажают тако.

Рясно плоди украшают ниву,

Красно роди ублажают тако діву...

Вірш того ж таки Величковського, із використанням відлунювання

— Что плачеши, Адаме? Земного ли края?

— Рая.

— Чому в онь не внійдени? Боїш ли ся брани?

— Рани [...]

Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії («Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського). З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії («Продав кота в мішку», «Найліпший сон»).

Значення бароко в українській літературі XVII–XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, бароко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні доби Відродження не існувало.

34. Життєвий шлях Г.С. Сковороди

(1722-1794) просвітитель-гуманіст, філософ, поет, перекладач Зростаючи у середовищі мудрої праведності, їхній син з ранніх літ відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань. У 1738 році батьки віддають Григорія на навчання до Київської академії. Досить швидко він став виділятися успіхами серед своїх однолітків. У 1742 році його запрошують до придворної співацької капели в Петербург. Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване навчання. Людина виняткових здібностей і гострого розуму, Г.Сковорода здобув в академії глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літератур, досконало опанував кілька іноземних мов, серед яких були латинська, грецька, німецька. У 1750 році трапляється нагода вирушити у тривалу поїздку за кордон, з якої Григорій Савич скористався. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї і ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядів майбутнього філософа. Три роки тривала ця експедиція, повернувшись після якої в Україну, Г.Сковорода займається педагогічною діяльністю. Працює в Переяславському колегіумі, де запроваджує багато новаторських ідей, чим, звісно, викликав невдоволення багатьох. Саме за недотримання усталених методів викладання його звільняють від цієї діяльності. Після цього Г.Сковорода тривалий час працює придворним учителем у поміщика Степана Томари на Переяславщині. Він довго не погоджувався на таку службу, але, хитрощами заманений і заведений до панської садиби, змушений був усе-таки пристати на непривабливу пропозицію. Любов, привітна приязнь, якою відзначався колишній вельможа, більш за все впливали на Григорія Савича. Залишаючись при дворі, він був сповнений щиросердним бажанням стати корисним людям. Ці роки відзначилися поглибленим зближенням з життям народу, його внутрішнім єством, і це допомагало йому у пізнанні як самого себе, так і навколишнього світу. Часто у вільні від основних обов’язків години він мандрував околицями села: гаї, діброви, поля були співрозмовниками або співучасниками його роздумів. Усе більше і більше віддаляючись від суєтності, він з хвилюючим самозреченням наближався до найпривабливішого свого пристанища — любомудрості. З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працює як викладач поетики і етики в Харківському колегіумі. Протест і несприйняття схоластичних догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення. Понад чверть століття, «переповнюючись живим відчуттям істини», мандрує він містами і селами Лівобережної України, часто перебираючись і в сусідні губернії, даруючи народові знання й досвід духовного самопізнання. З 1753 по 1785 рік Г.Сковорода пише переважну більшість своїх поетичних творів, що склали збірку «Сад Божественних пісень». Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Особливість же його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити «мислячу силу» в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних. Досягнення ж їх означає спасіння й дарує щастя. Так, у «трудах праведних», і скінчив свій життєвий шлях один з найгеніальніших філософів світу Григорій Савич Сковорода. Помер він 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет i філософ заповідав поховати себе на підвищенні біля гаю, а на могилі зробити напис: «Світ ловив мене, та не спіймав». Таким чином Г.Сковорода ще раз заявив про свою відданість духовному спасенному життю перед земними суєтністю і марнотою. Серед загальної атмосфери кволого духу української нації XVIII століття яскравим зблиском стало життя будителя нації, філософа і поета Григорія Савича Сковороди. Здається, з самісінького дна політичного занепаду, в час майже повної руїни колишньої величі з’явилася постать, що уособлювала найкращі якості нашого народу: незламність духу, волелюбство, мудрість, подвижництво. Геній народу, втілений у постать мандрівного філософа-вчителя, пробуджував колективний розум і запалював його до прагнення й утвердження існування в дусі. Вроджене відчуття і набуті знання досить швидко виробилися у Г.Сковороди у непохитне переконання, що животворящим началом людини є її дух. Самопізнання, заглиблення у свій внутрішній світ, уміння слухати себе, голос своєї совісті дозволяють правильніше й чіткіше осягнути покликання людини на цій землі, викристалізувати думки і почуття, аби навести духовний лад у своїй душі. Бо тільки в чистоті, несуєтності, благоговійності й мудрості можна почути істинний голос свого внутрішнього «я», голос духу. Феномен постаті Григорія Савича Сковороди — у дивовижному гармонійному поєднанні краси тілесної й духовної. У власному житті він сповідував виразні й тверді принципи: самопізнання і внутрішня згода з волею Бога. Окрім того, філософ постійно наголошує, що людина має невичерпний духовний потенціал, який лише необхідно спрямувати у потрібне русло, на справі Божі: пізнання і творчість. У своїх філософських творах великий мислитель розмірковував над основами буття. Вроджена чутливість, схильність до роздумів, здібність до знань, любов до праці — все це сприяло формуванню особ-ливого внутрішнього світу, наповненого істинною мудрістю, справ-жніми почуттями. Це й дозволило йому визначити чітку систему поглядів на щоденне земне існування. Показником такої справжньої мудрості стало його переймання загальним станом духовності свого суспільства, йому було замало того, що він збагнув, відкрив для себе сенс і радість буття, йому боліло зубожене існування своєї нації. Бажання допомогти, наставити на путь істинний своїх ближніх штовхало його в нові й нові ман-дрівки, аби нести просвітницьке, рятівне слово спасіння спраглим душам. «Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети... Як здоров’я має свою точку не зовні, а всередині тіла, так мир і щастя в найглибшій точці душі нашої перебуває і є здоров’ям її та нашим блаженством. Здоров’я тіла є не що інше, як мир тілесний, як мир сердечний є пожива на здоров’я душі, і як здоров’я родиться після очищення з тіла шкідливої й зайвої мокроти, матері всіх хвороб, так і серце, очищуване від підлих світських гадок, що турбують думку, починає проглядати схований усередині себе скарб щастя свого, відчуваючи, ніби після хвороби, бажання поживи своєї, подібне до нашого горіха, який зачинає зерно життя свого в звичайному колоску. Оцих-то, хто починає себе пізнавати, закликає премудрість божа у дім свій, на гостину...» Одержимий ідеєю духовного відродження української нації, мудрець виношує у своїй ментальності образ справжнього громадянина своєї держави. У філософському трактаті «Жінка Лотова» Г.Сковорода говорить про подвійне народження людини: один раз фізично, а другий — духовно. Ця, вдруге народжена, «...людина вільна. У висоту, вглиб, вшир літає без меж. Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Провидить віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає у майбутнє, ходить по поверхні океану, ввіходить зачиненими дверима. Очі її голубині, орлині крила, прудкість оленя, левова відвага, вірність горлиці, вдячність лелеки, незлобність ягняти, швидкість сокола, журавлина бадьорість. Тіло її — діамант, смарагд, сапфір, яшма, кришталь і рубін. Над головою її літає седмиця божих птахів: дух смаку, дух віри, дух надії, дух милосердя, дух поради, дух прозріння, дух чистосердя. Голос її — голос грому...» Перед нами словесний портрет мовби ідеальної людини, виплеканий уявою і досвідом філософа, що втілив у ньому найкращі моральні та фізичні якості. Увесь творчий доробок Григорія Сковороди, який включає 17 філософських творів, 7 перекладів, збір-ник «Сад Божественних пісень», «Байки Харківські», — це єдина система поглядів, єдина філософія. Свого часу І.Франко назвав Г.Сковороду «національним філософом», оскільки він дав вираження глибоким і суттєвим духовним цінностям нації. Мудрість Г.Сковороди вирішальною мірою була виплекана премудрістю віри. Насамперед це стосується розуміння смерті. Воно узгоджується з догматами віри: смерть як вінець життя і двері в безсмертя. «Треба своєчасно приготувати собі зброю проти цього ворога не різного роду міркуваннями, бо вони не дійсні, але спокійним узгодженням своєї волі з волею Творця. Такий душевний мир готується заздалегідь, він зростає тихо у тайні серця, зміцнюється почуванням зробленого добра». Усвідомлюючи своє покликання й часове призначення пробудження духу нації, Григорій Савич Сковорода кожним словом, кожним кроком, кожним помислом виконував свою місію. Власним життям він канонізував високі моральні принципи: волелюбність, твердість духу, гідність, щирість, добролюбство, прагнення мудрості, надійність, любов до ближнього. Цим утверджувалися моральні підмурки нового українського суспільства. Творча спадщина великого філософа стала невичерпним джерелом мудрості й життєдайної наснаги для українського народу на довгі-довгі віки. Вона злободенна й сьогодні. Вона актуальною буде і завтра. Межі духовному вдосконаленню людини так і не визначено. ** Подивись на людину і пізнай її! На кого схожа істинна людина, що панує в плоті? Подібна на добрий і повний колос. Розсуди ж: не стебло з листочками є колос, не солома його, не полова, не зовнішня шкірка, що одягає зерно, і не тіло зерна, а колос є сама сила, яка створює стебло, солому, тіло зерна й інше, у тій силі все оте невидимо перебуває. Вона виявляє все те весною, коли вся зовнішність на зерні зігнила, щоб утворення плоду не було приписане мертвій землі, тобто гниючій зовнішності, а щоб вся слава була віддана невидимому Богу, який усюди діє своєю таємною правицею, щоб лиш він був у всьому голова, а вся інша зовнішність — п’ята. Від колоска поступи до людини. У колосі ти бачив солому, полову, шкірку, та не там Бог. Де ж? У невидимій рослинній силі Бог виростив нам колос невидимою силою. Глянь же на тілесність людини: не там сила Божа! Вона у її невидимості заховалася. Підніми ж від земної плоті думки твої і зрозумій в собі людину, народжену від Бога, а не створену в останній час життя! Рослинна сила зерна є голова всього тіла, таємна дійсність невидимого Бога: пізнай у собі силу розумну, слово Боже, слово вічне, правицю Божу, закон, владу, царство, невидимість, образ Отця Небесного! Розкрий серце твоє для прийняття віри і для обіймів того чоловіка, котрий своєму Отцю Небесному — замість сили його і замість правиці його навіки віків. Це насіння твоє, зерно твоє просторіше від небес і земних кіл, це видиме небо і ця земля в ньому ховаються, і чи не зможе зберегти тебе це насіння? Ах! Будь упевнений, що найнечутливіша волосина твоєї голови, втративши свою зовнішність, у ньому (насінні) без усякої шкоди заховається, збережеться, стане благою! О насіння благословенне, людино істинна, Божа! Вся видимість є її підніжжя. Сама вона в собі носить царство, онебеснюючи всякого ним просвіщеного і наповнюючи своїм всенаповненням, сівши на місці правиці (праворуч) Отця Небесного навіки. /**Г.Сковорода.**/ ** Одягався він пристойно, але просто; їжу мав, що складалася з трав, плодів і молочних приправ, споживав її ввечері, після заходу сонця; м’яса та риби не їв не через марновірство, а із своєї внутрішньої потреби; для сну виділяв свого часу не більше чотирьох годин на добу; вставав до зорі і, коли дозволяла погода, завжди ходив пішки за місто прогулюватися на чисте повітря і в сади; завжди веселий, бадьорий, легкий, рухливий, стриманий, цнотливий, всім задоволений, добродушний, принижений перед усіма, охочий до слова, де не змушений говорити, із усього виводив мораль, шанобливий до будь-якого стану людей, відвідував хворих, утішав печальних, ділив останнє з неімущими, вибирав і любив друзів за їхнє серце, мав побожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів.

35. Філосовські погляди Сковороди

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний укр. філософ Г. Сковорода (1722‑1794).

Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.

Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю.

Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж.

Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягай щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г.Сковорода своїм власним життям Утверджує оригінальну думку, що заклик "Пізнай себе" – це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання – це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення.

У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу.

Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину.

Для нього людина – це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм. зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізичне увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. – це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху.

Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування – земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя.

Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок.

Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь – це пізнання себе як самосущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь – це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь – це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.

Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.

36. Літературна діяльність Г.С. Сковороди

Григорій Савич Сковорода народився З грудня (.22 листопада) 1722 року у селі Чорнухи, на Полтавщині, в родині малоземельного козака. У шістнадцять років він вступив у Київську академію, по закінченні якої у 1750 році поїхав за кордон у свиті ге нерал-майора Вишневського. Оскільки Сковорода вільно володів латинською, німецькою та старогрецькою мовами, за кордоном він знайомився з вченими і розширював свої знання у різних галузях науки. Через три роки він повертається на Україну.

У пошуках роботи Григорій Сковорода погоджується на посаду викладача піїтики у Переяславському колегіумі. Там він написав підручник з піїтики «Разсуждєніє о поззїи и руководство к искусству оной» (не дійшов до нашого часу). Ймовірно, що з приводу цього підручника у нього виникла суперечка з ректором колегіуму (переяславським єпископом), після чого Сковороду звільнили з посади. Деякий час він мандрує, іноді затримуючись у маєтках своїх друзів, або працює домашнім вчителем у поміщиків.

Неодноразово Сковороді пропонували постригтися у ченці і робити церковну кар'єру, але кожного разу він відмовлявся.

1759 року його запрошують викладати у Харківському колегіумі. Він склав для своїх учнів підручник з питань моралі «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» (1766), але церковники були обурені світським духом цієї праці, як наслідок — критики зводили на нього наклепи і лихословили. Тому 1766 року він остаточно залишає викладацьку діяльність.

Глибоко переконаний у тому, що щастя людини полягає не в матеріальних благах, Сковорода починає мандрувати від села до села, проповідуючи свої ідеї.

Творчий доробок Григорія Сковороди був дуже популярним, а про його простоту', некорисливість і чесність народ складав легенди. Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада (29 жовтня) 1794 року в селі Іванівна (нині Сковородинівка), на Харківщині. Згідно з його заповітом на могилі було зроблено напис: «Мир ловіл меня, но не поймал».

Літературно-громадська діяльність Григорія СавИча Сковороди припадає на складний час суспільного життя не лише Росії, а й Західної Європи —- період занепаду феодалізму і становлення капіталізму. Визначальною рисою цього періоду було посилення інтересу до всього національного: побуту, мови, фольклору. Сковорода у своїх творах теж милується рідною природою, турбується долею народу, захоплюється його ватажками (наприклад, Богданом Хмельницьким).

Творчу спадщину Григорія Сковороди складають: збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга «Басни Харьковскіе», філософські трактати та притчі.

Літературна і філософська спадщина Г. С. Сковороди тісно переплітаються. Найголовніша мета письменника і філософа — пізнання світу і сутності людського буття. Людина — центральна постать у філософії Сковороди. Мандрівний філософ закликав людей жити в красі і гармонії згідно з законами природи. Щоб змінити суспільство, кожній людині необхідно спочатку змінити себе.

У трактаті «Начальная дверь ко христіанському добронравію» Сковорода писав, що весь світ складається з двох натур: одна видима, друга — невидима, перша являє собою явиша матеріального світу, друга - це Бог, дух, розум, істина. І по відношенню до всього світу, космосу, людина становить мікрокосм (малий світ). Для пізнання світу їй потрібно пізнати себе. Людське щастя полягає у самовдосконаленні. Щасливою може бути тільки та людина, яка знайшла своє місце в житті.

Ідея «сродної праці» — праці за нахилами — має велике значення у філософії Сковороди. Він доводить, що людина повинна займатись улюбленою справою. Тільки тоді вона буде щасливою і принесе користь суспільству. Гармонійний же розвиток людини полягає у «сродній» діяльності і свободі.

Григорій Савич Сковорода був виразником ідей найбіднішої категорії населення. Він виступав проти' покріпачення селян, мріяв про новий світ, в якому не буде ворожнечі, а люди стануть рівноправними членами суспільства. Його демократичні погляди знайшли своє вираження і у просвітительській діяльності, і у творчості. У нову історичну епоху переходу від феодалізму до капіталізму Сковорода написав цілу низку творів на соціально-етичні теми. Завдяки самобутності думки, пафосові заперечення світу несправедливості, відданості високим гуманістичним ідеалам Сковорода став в один ряд з визначними мислителями свого часу.

Філософ був переконаний, що справжнє щастя людини полягає не в багатстві та честолюбстві, а в розумному задоволенні людських потреб та в праці, яка приносить радість. Гонитва за багатством та жадоба наживи ніколи не зроблять людину щасливою. Це Сковорода неодноразово повторював у багатьох своїх працях та листах до друзів. У байці «Жаби» автор так говорить про перевагу праці над неробством: «Всяке багатство зубожіти й висохнути, як озеро, може, а лише ремесло є невичерпне джерело не багатого, але безпечного прожитку». Сковорода завжди підкреслював свою близькість до бідних людей, засуджував панство. В одній із поезій збірки «Сад божественних пісень» знаходиться таке звернення до панів:

Отже, у своїй поетичній творчості Григорій Савич Сковорода поєднав лірику з філософією, а в працях мислителя — філософію з ліризмом.

38. Своєрідність козацьких Літописів 18 ст.

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів —книжна, близька до народнорозмовної.

На початку XVIII ст з нав'язуванням до літописної традиції автори-інтелектуали з-поміж козацької старшини створили низку Історичних творів, що за тематичним спрямуванням (висвітлення головно Історії Козацької держави), а також обґрунтуванням автономістичної Ідеї були явищами одного порядку. Ці твори прийнято називати Козацькими літописами. Важливим зразком цього жанру був "Літопис Самовидця" Жоден Історик, який вивчав Історію України 1648-1734 рр , не минав цього джерела 3 джерелознавчого погляду літопис вивчали М Максимович, О. Левицький, О. Бодянський, М.Петровський, Д.Багалій, М.Грушевський Ним цікавились І високо оцінювали Т.Шевченко, М Костомаров, І.Франко, Д Яворницький, М Возняк та ін.

До 1846р "Літопис Самовидця" зберігався у рукописних списках У тому році один варіант літопису був опублікований О Бодянським у московських "Чтениях" При підготовці публікації О Бодянський використав чотири рукописні списки П Куліша, доведений до 1668 р , М Костомарова, одержаний від харківського вчителя Третьякова, доведений до 1690 р , список в російському перекладі, що зберігався в бібліотеці московського "Общества истории и древностей российских", список київського урядовця Юзєфовича У цьому виданні літопис закінчувався описом подій 1734р

У 1878 р Орест Левицький видав нову редакцію літопису, для підготовки якої використав ще два нововідкритих списки Іскрицький та Козельський Перший у свій час належав бунчуковому товаришеві Петру Іскрицькому, другий був у списку полкового осавула Якова Козельського, а потім — у родині філософа Я Козельського

"Літопис Самовидця" цінний тим, що описи багатьох подій у ньому зроблені дуже реалістично Автор намагається говорити тільки правду І дуже обережно ставиться до різних слухів Оригінальною є версія Самовидця про те, як Б Хмельницький впоїв переяславського Ілляша Орменчика для того, щоб забрати в нього привілей Владислава IV, переконливо описано хід Корсунської битви, детально сказано про посольство Адама Киселя на Різдво Христове 1649 р , коли Б Хмельницькому посли дали "привилей на волности, и булаву, и бунчук, корогв, бубни, знаки войсковіе от короля хотячи упокоїти ту войну", коли у гетьмана були посли від короля угорського, царя Москви, господаря волоського, мултянського, та ш

37. Розвиток українського мистецтва 18 ст.

Українське образотворче мистецтво та архітектура розвивалися наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. складно і суперечливо. Як і в інших європейських країнах, цей час став на українських землях періодом поширення стилю – класицизму. Одначе класицизм в Україні був дуже суперечливим за змістом.

З одного боку, він цілком відповідав імперській політиці, бо надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру, регламентував будівництво всіх споруд за єдиним зразком, створюючи враження усталеного порядку. Символічним актом у цьому стала заборона будувати в Наддніпрянській Україні храми в «малоросійському стилі», видана у 1801 р. Відтепер усе церковне будівництво здійснювалося за проектами, схваленими в імперських столицях. Аналогічний порядок існував у містобудуванні. Розпочата наприкінці XVIII ст. реконструкція українських міст за загальноімперськими канонами поступово знищила їхній національний вигляд. Комісія будівництва міст у Петербурзі докладала зусиль до викоренення будь-яких національних особливостей української архітектури, вбачаючи в них залишки «малоросійського сепаратизму».

З іншого боку, в межах цього стилю виявились історично-прогресивні будівельні тенденції часу. Чіткість задуму, притаманна спорудам тієї доби, переносилася на планування й забудову міст, де з’являлися прямі вулиці, прямокутні площі й квартали.

Перша половина ХІХ ст. була досить складним періодом у розвитку української скульптури. Славні традиції старого барочного скульптурного мистецтва поступово зникали і поступалися місцем класицизму. Негативну роль у цьому відігравало й те, що тоді на українських землях не існувало власних закладів мистецької освіти. Вимушена навчатися в імперських столицях, українська молодь приносила звідти на рідну землю чужі впливи.

В українському живописі того часу також поступово розвивалися елементи класицизму. Формувалися нові жанри живопису: пейзажний та побутовий. Найбільшого розвитку набув портретний жанр. В умовах імперської дійсності класицизм поступово втрачав свої позитивні риси, перероджуючись у холодний, відірваний від життя офіційний стиль.

Впливи західноєвропейського романтизму, пов’язані з новаторськими пошуками майстрів, сприяли розвиткові українського мистецтва. Внаслідок цього зросла зацікавленість до зображення народного життя, захиталися звичні уявлення про високі та низькі жанри у мистецтві. Новаторські тенденції романтизму сприяли становленню реалістичного напрямку. Ознакою нового періоду в розвиткові образотворчого мистецтва ХІХ ст. стало дедалі інтенсивніше розмежування світського та релігійного мистецтва.

Відсутність власної державності й перебування під імперською владою спричинили специфічний характер мистецьких досягнень цієї доби. До них належали твори українських митців, створені як на Батьківщині, так і поза її межами. Водночас свідченням розвитку українського мистецтва стали твори митців з інших країн, які працювали в той час на українських землях і залишили тут прекрасні пам’ятки свого хисту.

38. Основні проблеми розвитку художньої культури 19 ст

Кінець ХVIII –XIX століття були надзвичайно важливим етапом у розвитку української культури. Поширення ідей Гуманізму й раннього Просвітництва не лише сприяли загальному суспільному прогресу , а й формували почуття національної гідності, духовності, людяності. У цей період, як і в попередній, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці, а імена найвидатніших діячів української науки, культури, освіти, мистецтва того часу були знаними по всій Європі.

Культурне життя на Україні великою мірою визначалось розвитком літератури. Творчість П.Гулака-Артимовського, Е.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, Т.Шевченка свідчили про формування нової української літератури. з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько - російське мовне єднання.

Також в цей період відмічались зміни й в архітектурі. Замість пишності й розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму.

Цивільні споруди зводилися з урахуваннями їх призначення – головною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту ( високі стелі, вентиляція , освітлення, тощо).

Перехід від бароко до класицизму позначився і на плануванні міст. Обов’язково виділявся адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будинки урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацо-паркових ландшафтів мали відкритий характер.

Художня творчість Павлова сприяла утвердженню реалістичного напряму в мистецтві. Правдивістю і задушевністю зображення відзначаються виконані ним портрети, автопортрети, а також картини.

Чимало художників працювали у поміщицьких маєтках , створюючи сімейний портрети. Багато із них являлися кріпаками.

Високо ґатунку набула художня обробка дерева. Різьбленням прикрашалися зовнішні та внутрішні деталі житлових будинків. предмети господарського вжитку, музичні інструменти і тощо.

Творчі здібності українського народу розкривалися також у традиційному театральному мистецтві, яке перебувало у формі народних драм, лялькового і “живого” вертепу, інтермедії. Продовжували ще існувати деякий час “кріпацькі театри “.

Згодом сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І.Котляревському та М.Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Взагалі у процесі формування української нації театр виступав як один із важливих чинників.

Поряд с тим продовжував існувати російський професійний театр, що відіграв позитивну роль у вихованні естетичних смаків публіки, у залученні її до кращих зразків реалістичного мистецтва.

39. І.П. Котляревський, Г.Ф Квітка-Основяненко та їх роль у становленні нової української культури

У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.

До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

40. Творча діяльність Шевченка

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.

Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.

Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя (відомий дворянський історик М. Погодін, наприклад, за походженням був кріпаком). Тарас Шевченко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "... я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".

Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання — поета, мало сказати — новатора, а поета особливої, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої революційної пристрасті.

Порівняно недавно стала відома одна з перших поетичних спроб Шевченка — вірш "Нудно мені, що маю робити?". Від цих перших рядків і до останнього передсмертного вірша "Чи не покинуть нам, небого..." поет висловлював думи, почуття й прагнення свого народу. Слідом за "Кобзарем" з'являється альманах "Ластівка", де також надруковано ранні твори Шевченка, які не ввійшли до збірки, зокрема балада "Причинна". (Тепер цією поезією відкривається "Кобзар".) Уже перші проби пера Шевченка зі своєю народністю, емоційністю були виключно новим явищем в українській літературі.

Завжди відчуваючи нерозривний зв'язок з народом, поет сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку. Це не "використання", властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, це не стилізація під фольклор, до якої вдавалися численні поети до Шевченка, в часи його і після нього. Елементи усної народної творчості (певною мірою й несвідомо) впліталися у власні думи й слова поета. Інколи він міг запозичити з народної пісні навіть окремі рядки.

Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати автора "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцем фольклору), і поетом. Аполлон Григор'єв — сучасник поета — так писав про нього: "... последний кобзарь и первый великий поэт новой великой литературы славянского мира". Звичайно, вислів цей образний. Проте й у той час, і значно пізніше можна зустрітись з аналогічним, вже образним, трактуванням Шевченка, особливо в зарубіжній критиці.

Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висловить усього остаточно.

41. Життєвий шлях Шевчека

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.

Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

1822 р. батько віддав його “в науку ” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.

21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842). Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841 р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”. Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський. Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841 р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.

1844 р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот. Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту).

У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу. Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки. 8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків.

Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір. У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849 р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”. 23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях.

2 серпня 1857 р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.

У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка). Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р. Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.

Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.

Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

42. Харківський та Кіївський універсітети важливі осередки розвитку науки і освіти на Україні 19 ст

Провадячи русифікаторську політику в Україні, царський уряд на початку XIX ст. включає її навчальні заклади до загальноїмперської освітньої системи. Заходами Міністерства народної освіти на території України створюються Харківська й Київська шкільні округи, а Волинь відходить до Віденської округи. У 1804 р. в школах заборонено вивчення української мови, викорінюється самосвідомість українців, зазнає утисків культурно-просвітницька діяльність, мережа шкіл скорочується. Шкільна освіта в Україні набула такої ж структури, як і в Росії: училища — парафіяльне (школа) й повітове; гімназія, університет. Загальна освіта для простого люду обмежувалася релігійним вихованням (на неї держава не виділяла коштів), а середня й вища були доступні лише для представників заможних верств дворянства, поміщиків та чиновників. Серед заснованих у першій, половині XIX ст. вищих, привілейованих чоловічих і станових жіночих навчальних закладів були: Харківський (1805) і Київський (1834) університети; інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1833), Києві (1838); ліцеї в Одесі (1817) та Ніжині (1820), а також 19 гімназій і З кадетських корпуси. У 50-х роках XIX ст. в українських землях загалом існувало лише 1300 початкових шкіл, в них навчалося 67 тис. учнів. У Східній Галичині початкову освіту здобуло тільки 14% дітей шкільного віку.

Важливими центрами наукової та культурно-освітньої роботи в Україні були Харківський і Київський університети, які до середини XIX ст. підготували понад 4, 5 тис. фахівців з різних галузей знань.

У Харківському університеті склалася славнозвісна математична школа на чолі з відомими вченими, професорами Т. Осиповським і М. Остроградським. Перший з них був автором тритомного "Курсу математики" — одного з найкращих на той час посібників для студентів у цій галузі, а М. Остроградський зробив вагомий внесок у розробку проблем математичного аналізу. Перший ректор цього університету І. Рижський плідно працював у галузі української культури і філософської думки. Професор політекономії, статистики і слов'янознавства І. Срезнєвський, один із засновників харківського гуртка поетів-романтиків, давав у своїх працях гідну відсіч реакційним твердженням з історії Київської Русі натхненника "москвофілів" М. Погодіна, який, зокрема, намагався довести, що українського народу не існує.

Значний внесок у розвиток української історичної думки й народознавства зробили вчені Київського університету. Перший його ректор М. Максимович написав понад 100 праць з археології, етнографії, ботаніки, історії та філософії. 1834 р. він створив Тимчасову комісію для розгляду давніх актів. На основі зібраних нею документів було засновано 1852 р. Київський центральний архів постанов, що став джерельною базою для вивчення української історії.

43. Українська інтелігенція 19 ст як суб’єкт культури

Інтелігенція — нове явище цивілізаційного характеру, соціальний прошарок, який становлять люди, для яких розумова праця є джерелом існування. Формування інтелігенції відбувалося протягом усього Нового часу, більш-менш масовою верствою вона стала у другій половині XIX ст., коли виникла велика потреба в освічених фахівцях, а також у людях, здатних перейматися загальносуспільними і загальнонаціональними інтересами. В деяких країнах (в Росії, частиною якої була Україна) саме найбільш обдаровані і пройняті турботою про народ представники інтелігенції ставали "володарями дум" (Т. Шевченко, О. Герцен), а інтелігентна молодь після реформи 1861 р. "йшла в народ", щоб своїми освіченістю й інтелектом прислужитися справі виведення народу з темряви.

У багатьох західних країнах у XIX ст. уже були потужні можливості збільшення чисельності освічених людей. На той час нараховувалось багато університетів (адже Італія, Франція й Іспанія мають університети з XII ст., Португалія — з XIII ст.), найвідоміші з яких Болонський, Оксфорд, Кембридж, Гарвард. У Росії першим університетом став Московський (1755 р.), у XIX ст. з'явилися університети Санкт-Петербурзький, Казанський, Тартуський, Вільнюський, а також Харківський (1805 р.), Київський Святого Володимира (1834 р.), Одеський (Новоросійський) (1865 р.). Просвітництво поширило раціоналістичні уявлення про необхідність знань за межі вузького кола вчених на всі верстви населення, започаткувало суспільні і правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної західної цивілізації. У зв'язку з цим один за одним виникали різні типи середніх навчальних закладів, серед яких першим був ліцей (давньогрец. — лікей). У Франції та деяких інших країнах Західної Європи ліцей — середній навчальний заклад. У дореволюційній Росії та Україні так називалися привілейовані середні і вищі навчальні заклади для дітей дворянської знаті, що готували вищих державних чиновників для всіх відомств, але в основному для служби у Міністерстві внутрішніх справ. Першим у Росії був відкритий Царсько-сільський ліцей (1811 р.), в якому вчився й О. Пушкін. Ліцеї були також у Москві, Ярославлі, інших містах Росії, а також в Україні — Рішельєвський ліцей в Одесі, заснований у 1817 р. і названий на честь колишнього новоросійського генерал-губернатора А. Рішельє. Він був закритим становим закладом для дітей аристократичної верхівки і багатого купецтва. В перші роки існування ліцеїв викладання в них здійснювалося французькою мовою, а з початку 20-х років XIX ст. — і російською. Спочатку Рішельєвський ліцей мав філософське та юридично-політичне відділення. У той час при ліцеї функціонував також педагогічний інститут. Пізніше були відкриті фізико-математичне, юридичне відділення та Інститут східних мов, а також камеральне відділення, яке мало кафедри природничих та економічних наук. У 1865 р. на базі цього ліцею було створено Одеський (Новоросійський) університет.

Класичну освіту, в якій найголовнішими предметами є давні мови — грецька і латинська, з часів Відродження називають "розвивальною освітою", і на її базі були утворені гімназії. Перша класична гімназія була організована у Страсбургу в Німеччині у XVI ст. За цим зразком почали відкриватися гімназії в інших країнах. У Росії, а отже, й в Україні, класична гімназія остаточно сформувалася у першій половині XIX ст. Проте вже в 60-х роках визнали потребу у реальній освіті, яка набула розвитку лише на початку XX ст. Водночас у навчальних планах гімназій були зроблені певні зміни: виключено грецьку мову, зменшено час на вивчення латини, збільшено — на природознавство. Цей процес відбувався й у Франції, Англії, Німеччині, Італії.

В Україні першими чоловічими гімназіями були Полтавська й Одеська (1804 р.), через рік відкрилися Чернігівська, Новгород-Сіверська, Харківська і Катеринославська, ще через чотири роки — Київська. У 60-х роках XIX ст. було засновано й жіночі гімназії. Термін навчання спочатку становив 4 роки, згодом збільшився до 8. Статутом 1864 р. гімназії були поділені на три типи: класичні з викладанням двох стародавніх мов (латинської і давньогрецької) — 8 класів; класичні з викладанням латинської; реальні без викладання стародавніх мов, але з природознавством у великому обсязі й фізикою — 7 класів. Вихованці класичних гімназій могли вступати до університетів: згідно із статутом не мали право робити діти всіх верств, але насправді трудові верстви населення цим правом з об'єктивних причин користувалися рідко. В Україні (на східних і західних землях) у 1914 р. було приблизно 340 чоловічих і і жіночих гімназій (у Росії — 797 чоловічих гімназій та прогімназій (неповних середніх навчальних закладів) і 1001 жіноча).

У реальній середній освіті, на відміну від класичної, головне місце відводилося викладанню природничо-наукових і фізико-математичних наук, а також рідної та нових іноземних мов (німецької, французької, англійської тощо). Реальна освіта виникла в Європі у XVIII ст. під впливом ідей Просвітництва (Дж. Локк, зокрема, обстоював необхідність освіти, яка б давала професію, що годує) та потреб промислового виробництва, яке у той час розвивалося. Першою державною реальною школою в Європі стала Московська школа математичних і навігаційних наук (1701 р.). У 1706 р. було відкрито математичну і механічну школи в Галлі (Німеччина). З часом поруч із класичними виникли восьмирічні реальні гімназії, які невдовзі були перетворені на реальні училища — своєрідні спеціальні середні професійні школи, які па середину XIX ст. стали загальноосвітніми і, як правило, давали можливість своїм випускникам вступати у вищі технічні та сільськогосподарські заклади (але не в університети). У навчальному плані реальних училищ, па відміну від класичних гімназій, не було стародавніх (латинської і грецької) мов, а головна увага приділялася вивченню математики, фізики, природознавства, нових іноземних мов, малюванню і кресленню. В Україні реальні училища виникли у 1872 р., термін навчання у них становив 6—7 років.

У другій половині XIX ст. сформувався і набув значного поширення жіночий рух за зрівняння жінок у правах з чоловіками. Прихильниці фемінізму, на відміну від суфражисток, вимагали не тільки права обирати і бути обраними, а й можливості обіймати державні посади, права на освіту, участі у підприємництві і торгівлі тощо. У 1888 р. була створена Міжнародна рада . жінок, у 1904 р. — Міжнародний альянс жінок за рівні права і рівну відповідальність та ін. Феміністки водночас заперечують потребу законодавчої охорони материнства і жіночої праці, а також більш ранній пенсійний вік для жінок.

Жіноча освіта — одне з демократичних завоювань Нового часу. Хоча початкові школи для дівчаток у ЗахіднійЄвропі почали виникати у XVI—XVII ст., тільки із середини XIX ст. допускалося навчання дівчаток і хлопчиків за однаковою програмою. Окремі середні жіночі навчальні заклади вперше з'явилися в Німеччині, Франції та інших країнах у кіпці XVII — па початку XVIII ст. У Росії початок середньої жіночої освіти було покладено відкриттям Смольного інституту (Петербург) при Воскресенському Смольному жіночому монастирі — закритого навчально-виховного закладу (1764 р.). Середні, формально поза ста нові жіночі навчальні заклади відкритого типу стали виникати в Росії (та в Україні) у результаті громадського руху 60-х років - це були жіночі гімназії. Вищі жіночі навчальні заклади почали відкриватися у 60-х роках XIX ст. (Німеччина, Швейцарія, Велика Британія). У Росії вища жіноча освіта з'явилася завдяки організації у кінці 60 х років XIX ст. вищих жіночих курсів (у Петербурзі та Москві), пізніше — жіночих медичних курсів (у тих самих містах, а також у Казані, Києві),"Бестужівських курсів" (у Петербурзі) та ін. На початку XX ст. уже були історико-філологічні, педагогічні, юридичні, сільськогосподарські курси. Вони відкривалися в різних містах Росії та України (Київ, Одеса, Харків) і зобов'язані своїм існуванням громадській чи приватній ініціативі.

Вагому роль у розвитку тих людей, які прагнули розширити кругозір й обізнаність у далеких від їх занять сферах буття, відігравали народні бібліотеки, пародій університети й навіть народні будинки (своєрідні клуби). Безплатні бібліотеки для населення в Росії, наприклад, які були створені в 60—70-х роках XIX ст., утримувалися коштом органів міського самоврядування і освітніми товариствами, в селах — земствами і кооперативними організаціями. Перші народні бібліотеки в Україні з'явилися на Харківщині, Херсонщині, в Одесі, в Західній Україні — у Львові, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Тернополі. Після революції 1917 р. народні бібліотеки було перетворено на масові. В Росії наприкінці XIX — па початку XX ст. громадські, земські та інші організації в містах і селах заснували культурно-освітні заклади клубного типу. При народних будинках були читальні, театральні та лекційні зали, чайні, працювали різні курси і гуртки. Найвідоміші народні будинки в Україні були в Києві, Харкові, Львові ("Народний дім"). У народних університетах читали популярні лекції або цикли лекцій з різних галузей знадь для людей, що не мали змоги навчатися у середніх або вищих навчальних закладах. Виникли вони у 40—60-х роках XIX ст. у Данії та Норвегії, поширилися в Англії, США, Німеччині. У Росії народні університети і курси відкрилися у 70-х роках XIX ст. у Москві і Петербурзі, в Україні — в Одесі та інших містах. V 1906 р. народні університети з'явилися у більшості губернських і багатьох повітових містах. Викладачами були лікарі, адвокати, педагоги, а навчалися в них дрібні службовці, вчителі народних шкіл, ремісники. В Росії народні університети існували до 1909 р., після чого їх майже всі закрили.

Не менш важливим фактором розширення лав інтелігентних людей була виняткова плідність видатних європейських теоретиків, що на середину XIX ст. забезпечили вже західній людині такий філософсько-соціологічно-економічний "компендіум" знань, що слід було робити з нього практичні висновки. Цікавилися європейці й українська та російська читаюча публіка й утопічними ідеями, зокрема утопічним соціалізмом — вченням про ідеальне суспільство, що ґрунтується на спільності майна, обов'язковій праці, відсутності експлуатації, рівному праві на одержання продуктів. Поняття "утопічний соціалізм" виникло від "Утопії" — твору англійського ренесансного письменника Т. Мора. В усіх народів мрії про справедливий соціальний устрій пов'язані з егалітарними (урівнювальними) та антиексплуаторськими тенденціями. Риси подібних марень можна помітити на різних етапах розвитку людства — у народів Азії та Північної Африки, Індії та Китаю. Важливі елементи "утопічного соціалізму" були в античній Греції та Римі: у легенді про "золоту добу" общинно-родових відносин, які не знали нерівності, експлуатації, власності; дискусії давньогрецьких мислителів навколо проблем майнової нерівності і "природного стану" суспільства, полісної демократії та "розподільчої справедливості"; легендарні зрівнювальні реформи у Спарті і платонівська утопія кастового рабовласницького комунізму. Ще значніший вплив на утопії мали вчення раннього християнства, проповідь загальнолюдської рівності, братства і споживчого комунізму. Вплив цих ідей відобразився на різних течіях аж до і християнського соціалізму XIX ст. М. Гуска (Чехія), Т. Мюнцер (Німеччина), Т. Мор, Дж. Уінстенлі (Англія), Т. Кампанелла (Італія), Ж. Мельє, Г. Маблі, Мореллі, Г. Бабеф (Франція) та ін. становили плеяду творців соціальних утопій у XV—ХVIIIст.

Розгорнуті системи розробили видатні утопісти XIX ст. — Ш. Фур'є, А. Сен-Сімон (Франція) і Р. Оуен (Англія). їх проекти "гармонійного суспільства" були розраховані на здійснення в межах однієї общини, що надалі своїм прикладом мусила переконати всіх у своїх перевагах. Зародки багатьох їх ідей — про знищення протилежності між розумовою і фізичною працею, між містом і селом, про планування виробництва, перетворення держави з органу управління людьми на орган управління виробництвом тощо — увійшли в "теорію наукового комунізму" К Маркса і Ф. Енгельса та довели свою утопічність у тому соціальному експерименті, що був проведений на території СРСР. Інші спроби здійснити такі заманливі проекти — локальні — теж зазнали невдачі: наприклад, у 20—30-х роках того самого століття утворені в США і в Англії оуеністські комуністичні колонії, а також більш численні фур'єристські асоціації — фаланги у США — після тимчасових успіхів незмінно зазнавали невдач.

Однак й інші, значно реальніші проекти, що складалися у цьому найбільш "фаустівському" столітті, містили елементи утопізму. Такими були петрашевці — учасники гуртків російської інтелігенції (Петербург, 1845—1849 рр.), які стояли на принципах демократи та ідей утопічного соціалізму. Центральний гурток — гурток М.В. Петрашевського — в різний час на своїх "п'ятницях" збирав літераторів, у тому числі М.Є. Салтикова-Щедріна, Ф.М. Достоєвського, А.О. Григор'єва, чиновників, економістів, майбутнього географа і мандрівника П.П. Семенова, вчителів, студенти*. Гуртки існували також у Москві, Ревелі (Тарту), Казані, Ростові. На формування поглядів петрашевців великий вплив мали соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон, Р. Оуен і Ш. Фур'є. Зокрема з ентузіазмом було сприйняте положення

Фур'є про соціалізм як волику реорганізацію суспільного виробництва, як нову організацію людської праці, яка забезпечить усім не тільки достаток, а й розкіш тощо. Але вони не вірили, що запропонований Фур'є та Оуеном соціалістичний досвід у невеликому масштабі може привести до поширення загального добробуту й особливо, що здійснення такої реформи можливе без політичної боротьби.У галузі етики, як і в соціології, петрашевці ґрунтувались на дослідженні людської природи. Для досягнення щастя їх етика передбачала як священний обов'язок кожної людини боротьбу за вільний, всебічний і гармонійний розвиток усіх своїх здібностей і задоволення власних потреб. Велике значення для поширення передових поглядів і наукових уявлень у Росії в середині XIX ст. мав складений петрашевцями "Кишеньковий словник іноземних слів, які увійшли до складу російської мови", який, за словами О. Герцена, своєю сміливістю здивував усю Росію. У квітні 1849 р. велика група учасників гуртка була заарештована й ув'язнена у Петропавловській фортеці, 21 з них засудили до розстрілу (серед них М.В. Петрашевського, Ф.М. Достоєвського). На ешафоті була зачитана конфірмація, за якою розстріл замінили на вислання на каторгу, в арештантські роти, в діючі війська на Кавказі тощо.

Однодумці петрашевців були й в Україні. Українським демократам імпонувала, хоч і не досить чітка, програма щодо повалення самодержавства і встановлення в Росії республіканської форми правління, те, що історію вони розглядали передусім як історію народів, висловлювалися за право націй на самовизначення, незалежне національне існування. Петрашевці позитивно оцінювали діяльність Кирило Мефодіївського товариства, революційний пафос творчості Т.Г. Шевченка.

Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична організація, що утворилася в Києві па початку 1846 р. й існувала до березня 1847 р. її засновниками були М. Гулак, М. Костомаров, В. Білозерський, до яких приєдналися О. Маркевич, О. Навроцький, і. По-сяда. Згодом до товариства вступив Т. Шевченко. Всього товариство нараховувало 12 членів і близько 100 осіб

в Україні, Росії, Польщі, Чехії, Литві, Білорусі підтримували з ним зв'язки. Програма Товариства була викладена у "Книгах буття українського народу", "Статуті слов'янського товариства Св. Кирила і Мефодія", "Записці". Програмні положення містили також записки про освіту народу, емансипацію жінок, об'єднання слов'янських паро дів, а також літературні твори Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша. Основними завданнями проголошувалися: знищення самодержавства, ліквідація кріпосного права, скасування станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським устроєм. Члени товариства не мали єдності стосовно деяких програмних питань. У березні 1847 р. за доносом провокатора воно було викрите і розгромлене. Най жорстокіше був покараний Т. Шевченко, якого віддали у солдати. М. Гулака, О. Навроцького і М. Костомарова ув'язнили в тюрмах, решту заслали у віддалені губернії.

"Ліва" інтелігенція Європи і США наприкінці XIX ст. уже мала парламенти, демократичну пресу і право на обговорення нагальних суспільних проблем, але й на неї ще чекали політичні і соціальні випробування.Процеси, які відбувалися в європейському (і загалом західному) суспільстві, вплинули на розвиток реалістичних тенденцій в науці і художній культурі.

44. особливості культурного розвитку на західноукраїнських землях у 19 ст

З кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад - самодержавство, а власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури.

Утвердженню самодержавної влади мала слугувати "теорія офіційної народності", сформульована на початку 1830-х років реакційним міністром освіти Росії С. С. Уваровим (1786-1855), основними засадами якої стали православ´я-самодержавство-народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна (1773-1842), громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. О. Максимович.

Навчальні заклади створювалися з метою поширення "общерусской" культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини XIX ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку "єдинонеподільності" (Г. Квітка-Основ´яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, з певних питань - М. Костомаров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ´я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор.

До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства. Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ´я, братчики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мовами - російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а України - в єдиній федеративній слов´янській державі, побудованій на демократичних засадах.

Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ - як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.

У тогочасному українському суспільстві серед частини інтелігенції з´явився інтерес до історії, мови та культури свого народу й на противагу офіційній ідеології обґрунтовувалася ідея самобутності історії України, що сприяло формуванню національної самосвідомості українців.

Найвизначнішим твором української національно-політичної думки кінця XVIII - першої половини XIX ст. став історико-публіцистичний твір "Історія Русів", написаний невідомим автором наприкінці XVIII - початку XIX ст., опублікований 1846 р. у Москві під авторством визначного українського письменника, проповідника, архієпископа Георгія Кониського. У ньому проводилася думка етнічної, національної та політичної відмінності між українським і російським народами. Автор прагнув довести пряму спадкоємність України ("Малоросії") від Київської Русі, показати, що Україна мала власну, відмінну від Росії історію. Етногенез українського народу він виводив від сарматів, а під русами розумів лише українців. "Історія Русів" мала великий вплив на формування національної свідомості, усвідомлення українцями приналежності до окремого народу з героїчною минувшиною. Дослідник цього твору історик-етнограф О. Оглоблин назвав його "вічною книгою незалежності українського народу".

Джерелом пробудження національної свідомості стали також до-слідження духовного життя попередніх поколінь. Багатство духовного світу українців відбивали фольклор, поезія. їх дослідженням займалися етнограф Григорій Калиновський, Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Осип Бодянський та ін.

У кінці XVIII - на початку XIX ст. зростає інтерес до української мови, з´являються спроби визначити її особливості та місце серед інших слов´янських мов. Учені обґрунтовують право української мови на самостійне існування та подальший розвиток, що сприяло виділенню українського мовознавство в окрему науку. Проте більшість заможної верхівки, чиновництва та духовенства користувалися переважно російською мовою, а українська була мовою спілкування простого народу. Офіційна влада твердила, що української мови немає, а є лише діалект російської мови, не придатний для літературного вживання.

Для доведення права на самостійне існування української мови кращі сили української інтелігенції прагнули перетворити "народорозмовну" мову на основний засіб спілкування усіх верств українського суспільства, на мову літературну. І це вдалося Іванові Котляревському (1769-1838). З виданням "Енеїди" (1798) усьому світу предстали багатство і мелодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого вираження думок не лише в розмові, а й на письмі.

Інтерес до української мови виявився і в перших українознавчих лінгвістичних працях. Олексій Павловський (бл. 1770-1822) написав "Грамматику малороссийского наречия" (1818). У 1823 p. Іван Войцехович склав невеликий український словник. Проте найбільше на ідею самобутності української мови спрацювала стаття професора Харківського університету Ізмаїла Срезневського (1812-1880) "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834). Автор доводив, що українська мова є не діалектом чи говіркою, а справжньою мовою, що має право необмеженого використання в літературі та науці.

На захист української мови в дискусії з М. Погодіним виступив і М. Максимович. На підставі наукових досліджень він зробив висновок, що українська мова є давнішою, ніж російська, і вона має право на самостійне життя. Розширенню сфери вживання літературної української мови сприяла діяльність талановитих письменників, що творили в добу від появи "Енеїди" І. Котляревського до виходу у світ Шевченкового "Кобзаря": Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ´яненко, Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, Віктор Забіла та ін. їхні твори - це нові зразки поезії, драми і прози.

Національно-культурному відродженню, формуванню національної свідомості українців сприяла діяльність акторів українського театру. У першій половині XIX ст. центром театрального життя України стають міста: спочатку Харків (1789), потім Київ та Одеса (1803), а згодом і Полтава. У Харкові за активної участі Григорія Квітки-Основ´яненка (1778-1843) було створено перший постійний театр. У Полтаві постійний театр було відкрито за участю І. Котляревського, який у 1819 р. поставив у ньому п´єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", чим розпочав нову добу українського світського театру. Першим виконавцем ролей Виборного в "Наталці Полтавці" та Чупруна в "Москалі-чарівнику" був видатний актор української та російської сцени Михайло Щепкін (1788-1863), викуплений за сприяння І. Котляревсьго з кріпацтва. Його наслідував Карно Соленик (1811-1851), який, розвиваючи принцип сценічного реалізму, виступав в українському класичному репертуарі на сценах театрів Києва, Полтави, Одеси і закінчив своє життя на сцені харківського театру як його директор, відмовившись переїхати до Москви.

Свій внесок у національно-культурне відродження України зробили представники архітектури, образотворчого мистецтва та музики. Так, зокрема, художник Карл Брюллов (1799—1852) виховав багато українських майстрів, серед яких були Іван Сошенко, Аполлон Мокрицький, Тарас Шевченко та ін. Завдяки К. Брюллову з кріпацтва було викуплено Т. Шевченка.

Першим серед художників, хто відкрив українську природу й українського селянина, був німець за походженням Василь Штернберґ (1818-1845). Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він зацікавився мальов-ничістю українського побуту, щорічно їздив до України, де писав етюди. У 1838 р. В. Штернберґ познайомився і подружився з Т. Шевченком, а 1840 р. до Шевченкового "Кобзаря" він зробив гравюру "Кобзар з поводирем".

Проте найяскравішою постаттю українського образотворчого мистецтва 1840-1860 pp. був Тарас Шевченко. Вступивши 1838 р. до Петербурзької Академії мистецтв, він закінчив її 1845 р. із срібною медаллю, одержавши звання "вільного художника". Своїм фахом Т. Шевченко вважав саме малярство. Відомо понад 1000 його творів образотворчого мистецтва. Талант Т. Шевченка як художника виявився в портретному, жанровому, пейзажному та релігійному малярстві. Він пробував себе в скульптурі, різьбі й гравюрі. Особливе визнання мали його офорти. За них 2 вересня 1860 р. рішенням ради Академії його було обрано академіком з гравірування на міді.

Т. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до історії українського народу, його побуту. У Петербурзькій Академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі "Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою" (1840), "Циганки" (1841) та ін. Т. Шевченко водночас є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису "Катерина" (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України. Сценка з життя українського селянина змальована в картині" Селянська родина" (1843).

Подорожуючи Україною і зібравши багатий матеріал, Т. Шевченко задумав створити серію офортів під назвою "Живописна Украліа". Здійснити це йому не вдалося. Проте уявлення про зміст і характер нереалізованого задуму дають офорти "Судна Рада", "Дари в Чигирині", "Старости", "У Києві" та "Видубицький монастир", що відзначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. Автор першої книги про Шевченка-художника О. Новицький так говорив про картину "Судна Рада": "Тут саме життя, як воно є, без усякої прикраси, чого російські малярі ще довго й пізніше не могли дати".

З часом творчість Шевченка-художника здобула визнання не лише в Росії, а й у світі. Вона стала доповненням його поетичної творчості, з якою утворювала органічну цілісність, і свідчила про його прагнення засобами мистецтва виховувати в суспільстві любов до України, її народу.

Паростки національно-культурного відродження з´явилися і в архітектурі. Навіть за умов, коли синод російської православної церкви заборонив будівництво церков українського типу (1801), а в містах будувалися споруди за шаблонними петербурзькими та московськими проектами, думка українських архітекторів не вгасала. Вони утверджували самобутність української архітектури, пристосовували шаблонні проекти до свого смаку.

На початку XIX ст. в Україні з´являється стиль ампір, який охопив приблизно першу третину XIX ст. і мав на меті увічнити непорушність імперії. Ампір виражався в монументальних формах римського зразка, широких гладких стінах, округлих колонах так званого дорійського ордера тощо. Проте цей стиль багато в чому поступався українським будівничим традиціям, що виявлялися в маленьких провінційних палатах та будиночках, ґанки, галерейки й мансарди яких мали своєрідні українські риси.

Серед українських архітекторів цього часу вчені виділяють Петра Ярославського (1750-1810) і Андрія Меленсъкого (1766-1833). П. Ярославський споруджував будинки на Харківщині й Сумщині. А. Меленський - у Києві, міським архітектором якого був у 1799 - 1829 pp. Він працював над генеральним планом розбудови Києва, здійснив забудову Подолу, будівлі якого згоріли в 1811 р. За його проектами споруджено міський театр, ансамбль будинків нової адміністрації на Печерській площі, будинки та дзвіниці Братського і Флорівського монастирів та ін.

У першій половині XIX ст. активно розгортається міське будівництво. Зокрема, у зв´язку з розвитком самоврядування в містах постає ціла низка ратуш (Харків, Київ, Полтава), а з введенням нового адміністративного поділу України - державних будинків у Полтаві, Чернігові, Києві, Одесі та Херсоні. У 1837— 1842 pp. у класичному стилі збудовано головний корпус Київського університету св. Володимира, проект якого підготував професор архітектури В. І. Беретті. Церковні споруди на Полтавщині та Харківщині будувалися в стилі ампір, а собори в Одесі, Херсоні та Кременчуці - у стилі академічного класицизму.

Видатними майстрами славилася українська скульптура, що зазнала впливу класицизму. Зазначимо, що кращих українських скульпторів забрали до Росії. Серед них варто виділити Івана Мартоса (1753-1835) і Костянтина Климченка (1817-1849). Зокрема, найкращими роботами І. Мартоса вважаються монументальні пам´ятники Мініну і Пожарському в Москві, Ломоносову - в Архангельську, Рішельє - в Одесі, Потьомкіну - в Херсоні.

Кінець XVIII - перша половина XIX ст. характеризуються розквітом української народної пісні, посилюється увага до збирання народних пісень, видання їх збірок, першими з яких були "Українські мелодії" М. Маркевича (1831), "Пісні польські й руські галицького народу" В. Залєвського (1833), "Голоси українських пісень" М. Максимовича (1834) та ін. Українська тематика знаходила відповідне місце в науковій та художній творчості російської інтелектуальної еліти. Зокрема, такі російські вчені, як М. Цертелєв, О. Павловський та І. Срезневський були одними з перших дослідників українського фольклору та народної мови у XIX ст.

Отже, в умовах посилення тиску асиміляторської політики царизму в кінці XVIII - першій половині XIX ст. антитезою виникає національно-культурне відродження: з´являється інтерес до історії, мови і культури українського народу, проповідується його самобутність, формується національна самосвідомість, ідеї національного відродження проникають в усі сфери духовної культури українського народу. Велика заслуга в цьому належить національно свідомій українській інтелігенції, яка спромоглася національно-культурницький рух перетворити на політичний, що знайшло яскраве відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.

Слов´янське товариство св. Кирила і Мефодія (1846-1847) було утворене в Києві з представників прогресивної інтелігенції. До нього увійшли 12 осіб, які тоді майже всі були викладачами або студентами віком 19-30 років, вихідцями з дрібнопомісних дворян. Засновниками товариства вважаються вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров.

У засіданнях товариства постійну участь брали художник і поет Тарас Шевченко; письменник і педагог, автор української абетки Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич; поет-перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб та Дмитро Пильчиков. Симпатизували ідеям товариства і підтримували з ним зв´язки близько ста представників інтелігенції1

Перебуваючи під впливом прогресивних ідей "Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки" (1776) і "Декларації прав людини і громадянина" (1789), кирило-мефодіївці виступали за знищення самодержавства, ліквідацію кріпацтва, скасування станів, за здійснення корінних державних перетворень, пов´язаних з ліквідацією в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацію суспільства, встановлення республіки та федеративних зв´язків із слов´янськими народами, впровадження загальної освіти народів.

Програмні положення товариства найдокладніше були викладені в історико-публіцистичному творі, названому "Закон Божий (Книга буття українського народу)". Щодо автора твору думки вчених розходяться. Ймовірніше, "Закон Божий" написав М. Костомаров. Цей документ складається із 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного змісту. Головне ідейне навантаження твору, як і інших програмних документів товариства, - це любов до України, до її трагічної минувшини.

Стрижневим є пункт 86 "Закону Божого", де підкреслюється, що козацтво піднялось на боротьбу, а за ним - увесь простий народ. Вони "вибили і прогнали панів, істала Україна земля козацька, вольна, бо всі були рівні і вільні, але не надовго"2. Тут йдеться про визвольну війну українського народу 1648-1654 pp. під керівництвом Б. Хмельницького і створення української держави. У творі розкриваються відносини України з Польщею і Росією. Україна хотіла жити з ними по-братерськи, нерозділимо. Проте "Польща жодною мірою не хотіла одрікатися свого панства" (пункт 87), тоді Україна звернулася до Московщини і поєдналася з нею як "єдиний люд слов´янський з слов´янським нерозділимо... Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своїй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель" (пункти 88, 89).

Кирило-мефодіївці підкреслювали миролюбність українців, їх прагнення жити в мирі й братерстві з поляками і росіянами. Проте цього, - як відзначається в "Законі Божому", "не второпали ні ляхи, ні москалі". Навпаки, вони розділили Україну між собою, роздерли її по половині, як Дніпро її розполовинив: лівий бік московському царю на поживу, а правий бік - польським панам на поталу (пункт 92). А німка цариця Катерина "востаннє доконала козацтво і волю..." (пункт 96).

З гіркотою говорячи про тяжке становище України і з ненавистю ставлячись до царя й панів, кирило-мефодіївці в оптимістичних тонах бачили майбутнє українців, закликали їх вірити лише в єдиного Бога. Підкреслюючи позитивний вплив України на інших слов´ян, у "Законі Божому" зазначалося, що голос її "звав усю Слов´янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов´янському" (пункти 101, 105). Кирило-мефодіївці вірили, що Україна разом з іншими слов´янськими народами звільниться з-під деспотичного ярма. Провідну роль у створенні демократичної федерації вони відводили Україні. Столицею усієї федеративної спілки мав стати Київ, де збирався б сейм.

"Закон Божий" мав більше поетичний, ніж політичний характер. Проте діячі Кирило-Мефодіївського товариства (М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак) під поетичні фігури намагалися підвести науковий грунт. Звичайно, читаючи цей твір, розумієш, якою трагічною була історія України і з якою любов´ю ставилися кирило-мефодіївці до українського народу - демократичного за своєю природою, органічно несприйнятливого до всякої неволі і рабства - і мріяли про його свободу.

Важливим програмним документом був "Статут Слов´янського товариства св. Кирила і Мефодія", складений за прикладом літературних товариств, що існували у чехів, лужичан і сербів. Пояснення до нього написав В. Білозерський. У Статуті викладалися головні ідеї і головні правила товариства: політична і духовна свобода слов´янських народів, рівність громадян за природнім правом від народження, за віросповіданням та становищем.

Враховуючи те, що слов´янські народи дотримувалися різних віросповідань, кирило-мефодіївці брали на себе обов´язок поширювати "ідею про можливість примирення розбіжностей у християнських церквах". Вони ставили собі за мету повсюдно поширювати грамотність серед людей, свої дії вимірювати відповідно до євангельських правил любові, смиренності та терпіння і відкидали як безбожне правило "Мета освячує засіб".

Програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства, крім колективних документів, викладалися також у працях окремих його членів, зокрема, в поясненнях до Статуту і Записці про народну освіту В. Білозерського, Записках М. Костомарова про панславізм та М. Савича про емансипацію жінок у суспільстві, "Проекти досягнення можливого ступеня рівності й свободи (переважно в слов´янських землях)" та "Ідеали держави" Г. Андрузького, листуванні, художніх і публіцистичних творах тощо.

Визнаючи небезпечність таємного товариства для існуючого самодержавного ладу, царський уряд за наказом Миколи І без суду суворо покарав його членів: М. Гулака на три роки ув´язнено у Шліссельбурзьку, а М. Костомарова - на рік у Петропавлівську фортеці. За написання, на думку офіційної влади, "возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений" художника Шевченка було відправлено рядовим в Окремий оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати, щоб від нього ні під яким виглядом не могло виходити "возмутительных и пасквильных сочинений".

І все ж кирило-мефодіївці були переконані у своїй правоті, про що свідчать їх життєві позиції, зважаючи, що і вони з часом зазнали певних змін. Хоч М. Костомаров після заслання більше схилявся до непорушності ідей монархізму, проте відстоював погляд, що українці, як і всі слов´яни, мають право на створення національної культури рідною мовою. П. Куліш до кінця свого життя був вірним ідеї слов´янського федералізму і розбудовував українську літературну мову. Залишилися вірними ідеям товариства й інші братчики.

Царський уряд боявся поширення прогресивних ідей, тому заборонив розповсюджувати опубліковані раніше твори Т. Шевченка, М. Костомарова і П. Куліша. В українських губерніях було встановлено поліцейський нагляд, посилилися цензурні утиски у видавничій сфері.

Діяльність братчиків була багатогранною. Вони робили гідний внесок у розвиток літератури, культури й науки на Україні. Програмні положення і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства знайшли відгук у прогресивної інтелігенції як за кордоном, так і в Росії. Про арешт кирило-мефодіївців писали газети Франції і Австрії. Позитивну оцінку діяльності Кирило-Мефодіївського товариства дали О. Герцен, М. Батушевич-Петрашевський, М. Чернишевський, П. Грабовський, І. Франко та інші діячі.

Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половині XIX ст. відбувалося в умовах посилення національного гніту збоку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Та, незважаючи на це, в народі ще жили спогади про славетні походи Б. Хмельницького, пісні про ватажків повстань С. Наливайка, М. Залізняка, І. Ґонту. Водночас українці зберігали в побуті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури народу.

На західноукраїнських землях у цей час прошарок освіченої молоді був дуже незначним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства. М. Грушевський підкреслював, що греко-католицька церква "стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна".

Серед передових представників українського католицького духовенства передусім варто відзначити львівського митрополита (з 1816 p.), а згодом і кардинала (першого кардинала-українця) Михайла Левщького (1774-1858). Він дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левицькии разом з каноніком Іваном Могильницьким (1777-1831) заснував 1816 р. в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє "Товариство галицьких греко-католицьких священиків", у статуті якого зазначалося, що книжки "мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах", щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати.

З цією метою І. Могильницький видав 1816 р. для народу його мовою книжечку "Наука християнська", а 1817р. - "Буквар словено-руського язика". У 1822 р. він першим написав "Граматику язика словено-руського", а в науковій розвідці "Відомість о руськом язиці" (1829) доводив самостійність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848) pp.) окремою брошурою. Період розвитку української культури 1816-1830 pp. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на його думку, був "довгим і холодним". За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, друкованих кирилицею, мовою церковною, далекою від народної.

Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х роках. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських народних пісень. Вони пропонували в українськім письмі перейти на польський алфавіт.

Проти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро виступив Маркіян Шашкевич (1811-1843), який видав брошуру "Азбука і абецадло" та написав критичну рецензію на брошуру И. Лозинського "Руськоє вісілє", видану незрозумілою для простих людей мовою2. Так розгорнулася в Галичині "азбучна війна", що велася аж до початку XX ст.

У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить "Руській трійці". Один з її засновників - Яків Головацький (1814-1888) писав: "Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське "абецадло", пропала

би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український - П.Р.) дух".

Літературне угруповання "Руська трійця" було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Як пише дослідник О. Петраш, один з них - енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, й подвигу - Маркіян Шашкевич. Другий - людина палкої вдачі, широким польотом фантазії, прагнув рішучих дій. Це - Іван Вагилевич. Третій - ініціативний, діловий, працьовитий, водночас -поміркований і обачний - це Яків Головацький1.

Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє національно-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х років і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича. Діяльність гуртка мала патріотичний характер і була спрямована на розв´язання важливих національно-суспільних та культурних завдань.

На діяльність гуртківців позитивний вплив мали як твори діячів українського відродження зі Східної України, так і твори польських, чеських й сербських письменників та вчених, які "відкрили великий світ Слов´янщини". "Трійчани" зацікавилися народною творчістю. Вони "йшли в народ", записували перекази та пісні, вирази і слова, що вживалися простолюдом. Найактивнішим у цьому був Я. Головацький, який здійснив мандрівку містами і селами Галичини, Буковини, а пізніше й Закарпаття, де збирав українські матеріали та робив записи власних спостережень щодо народного побуту. І. Вагилевич виїздив до гірських районів Галичини і, крім фольклорних записів, закликав селян виступити проти національного й соціального гніту, за що його заарештували та заборонили там з´являтися.

Проте "Руська трійця" в основному займалася культурно-просвітницькою діяльністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської поліції своє обурення висловив так: "Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність"2.

І все ж захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов´янських діячів, "трійчани" укладають першу рукописну збірку поезії "Син Русі" (1833). У 1835 р. "Руська трійця" робить спробу видати фольклорно-літературну збірку "Зоря", в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори гуртківців, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості "Руської трійці" за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було видано літературний альманах "Русалка Дністрова" (Будапешт). Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного і літературного відродження західноукраїнських земель. "Русалка Дністрова" вміщувала народні думи і пісні, твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори, казки. На її сторінках вперше пролунала не церковно-слов´янська суміш, а народна мова.

"Русалку Дністрову" цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано. її засновники зазнали переслідувань і найбільше серед них - М. Шашкевич, якого звинувачували в тому, що він як "агент Росії" нібито хоче "відлучити від Австрії русинів".

Для "Руської трійці" мовне питання мало загальнокультурне і політичне значення. Адже йшлося про утвердження в правах народної мови як однієї з головних ознак етносу, основи його самобутності, важливого чинника розвитку його національної самосвідомості та культури. І .Вагилевич у листі до визначного діяча чеського та словацького відродження Павла Шафарика (1836) висловив упевненість, що українська мова, якій "пророкували" забуття та зневагу, воскресне в ряді своїх братніх мов і розквітне в "своїй буйності і... розмаїтості".

"Руська трійця" залишила невелику, проте оригінальну спадщину. її "Русалка Дністрова" була першим провіщенням "народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність". Проте діяльність "Руської трійці" мала не лише регіональне галицьке чи західноукраїнське значення, а й всеукраїнське. Саме такою бачили мету і сутність діяльності "Руської трійці" її учасники.

Незважаючи на переслідування галицьких патріотів, процес національно-культурного відродження на західноукраїнських землях у 1840-х роках не припинявся. Представники прогресивної української інтелігенції Галичини підтримували зв´язки з Наддніпрянською Україною. Широку популярність серед галицьких українців здобули рукописні твори Т. Шевченка. Діячі колишньої "Руської трійці" знали твори М. Костомарова, а члени Кирило-Мефодіївського товариства - "Русалку Дністрову".

У 1846-1847 pp. Яків Головацький разом з братом Іваном Головацьким (студентом Віденського університету) видав два томи альманаху "Вінок русинам на обжинки". Ця збірка уже не мала такого бунтарського виклику, як "Русалка Дністрова". Однак вона теж стала явищем в історії української культури. Альманах містив твори М. Шашкевича та інших авторів, статті, фольклорні записки, тексти історичних пам´яток, а також деякі матеріали із забороненої "Русалки Дністрової".

Усним і друкованим словом захищали рідну мову і культуру також патріоти Закарпаття. Зокрема, український греко-католицький священик Михайло Лучкай (1789-1843) надрукував 1830 р. латиною граматику української мови, досліджував історію Закарпаття. Українською мовою видали головний збірник християнської моралі - "Катехізис", підготовлений священиками Іваном Куткою та Василем Довговичем.

Проте найзначніший внесок в українське національне відродження, у пробудження та розвиток національної свідомості русинів-українців на Закарпатті зробив Олександр Духнович (1803-1865) - письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко-католицький священик. Він видав для українців рідною мовою молитовник, буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. О. Духнович збирав українські народні пісні, заснував "Литературное заведеніе Прягаевское" (1850), яке здійснювало серед населення культурно-освітню роботу. Він написав народною мовою ряд патріотичних поезій, п´єс тощо. Найвідомішою поезією, де звучить його кредо, є "Вручаніє".

Наступний етап національно-культурного відродження в західноукраїнських землях пов´язаний з революцією 1848-1849 pp. в Австрії. Національний рух народів, що входили до складу імперії, значно пожвавився. Революційні події змусили австрійський уряд піти на деякі поступки. 1848 р. приймається конституція Австрії, проголошується загальне рівноправ´я, скасовується панщина.

Почали організовуватися й українці. 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду (ГРР), що складалася з ЗО членів, де переважали священики. Спочатку її головою був львівський єпископ Григорій Яхимович (1791-1863), а згодом - львівський крилошанин Михайло Куземський (1809-1879). ГРР проголосила маніфест. У ньому відзначалося, що галицькі українці - це частка 15-мільйонного українського "великого народу". Вона домагалася поділу Галичини на Західну (польську) і Східну (українську) та об´єднання всіх русинських (українських) земель в Австрії в один коронний край.

Віденський уряд надав українцям право обиратися до рейхстагу - найвищого дорадчо-рекомендаційного станово-представницького органу австрійської імперії. Проте він не пішов на поділ Галичини, бо уникав конфлікту з польською Центральною Радою Народовою (ЦРН). Крім того, не було єдності й серед українців. Руський союз (PC), створений з полонізованих магнатів і шляхтичів у Львові, підтримував поляків. На їх бік перейшов і колишній "трійчанин" І. Вагилевич, ставши редактором друкованого органу PC "Дневник руський".

Позитивне значення для піднесення національної свідомості українців мав Всеслов´янський з´їзд громадських і культурних діячів, що відбувся в Празі (червень, 1848). На з´їзді було схвалено програмний документ "Вимоги українців у Галичині". Серед інших вимог він висував рівність усіх національностей, зокрема рівноправ´я української мови в школах та установах. Проте ці вимоги залишилися лише декларацією.

Для пожвавлення літературного руху та згуртування наукових сил у Львові відбувся з´їзд діячів науки і культури - Собор руських вчених (1848). Наукову доповідь "Розправа о южноруськім язиці і єго нарічіях" зробив колишній лідер "Руської трійці" Я. Головацькии. З´їзд ухвалив постанови, якими передбачалося започаткувати українське шкільництво, організувати наукове товариство "Руська Матиця", історичне товариство, а також окружні читальні та план видання історії Руси-України.

Австрійський уряд частково взяв до уваги ухвали Собору руських учених. У Львівському університеті було відкрито кафедру української мови і літератури, яку очолив Я. Головацький. Українською мовою почали виходити часописи, зокрема у Львові газета "Зоря Галицька" (1848-1852).

Українську мову частково почали викладати в гімназіях. У Львові відкрився Народний дім (1848) з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом. Він став важливим культурним центром. 1850 р. видано "Читанку для Діточок в народних училищах руських", підготовлену М. Шашкевичем ще 1836 р. і відхилену львівською цензурою "через народну мову". Це був перший підручник українською народною мовою, що мав величезне культурно-освітнє, виховне і навчальне значення.

У першій половині XIX ст. в західноукраїнських землях культурно-національне відродження виявилося і в музичному, образотворчому, декоративно-ужитковому мистецтві та театрі. На народнопісенному фольклорі розвивається музичне мистецтво, в якому головну роль відіграло духовенство. Зокрема, 1829 р. єпископ Іван Снігурський (1784-1847) у Перемишлі заснував постійний церковний хор, яким керував диригент і композитор чеського походження Алоїз Нанке. Основним репертуаром хору були твори Д. Бортнянського.

Цей хор став підґрунтям для створення Перемишльської школи композиторів, з якої вийшли такі талановиті вихованці, як Михайло Вербицький(1815-1870)та Іван Лаврівський(і822-1873). М. Вербицький став відомим завдяки музиці на слова П. Чубинського "Ще не вмерла Україна", що згодом стала українським національним гімном, а нині є музикою державного гімну України. Відзначаючи велике значення М. Вербицького для утвердження народного напряму української музичної творчості, І. Франко назвав його "найзначнішим талантом" серед галицьких композиторів. Митець заклав підвалини української національної композиторської школи. І. Лаврівський написав велику хорову композицію "Осінь", кілька церковних псалмів та композицій для чоловічих хорів.

У першій третині XIX ст. в Галичині українського театру як такого не було. Діяли лише німецький та польський театри. Починаючи від кінця XVIII ст., вихованці Львівської богословської семінарії ставили театральні вистави польських або німецьких авторів польською мовою. Українською ж мовою театральні вистави з´явилися лише в 1830-х pp. Й. Лозинський видав 1834 р. збірку обрядових весільних пісень "Руськоє вісілє". Семінаристи вирішили "мужицьке" весілля з його піснями і обрядами поставити на сцені народною мовою.

Перші аматорські українські трупи в Галичині з´явилися лише напередодні революції 1848 р. Вони створювались у Львові, Коломиї, Перемишлі й інших містах. Ці трупи формували свій репертуар із п´єс східноукраїнських письменників, зокрема І. Котляревського та Г. Квітки-Основ´яненка, а також таких місцевих авторів, як М. Устиянович, С. Петрушевич, О. Духнович. Велика заслуга у створенні театральних труп належить письменнику, священику Іванові Озаркевичу (1794-1854), який в Коломиї створив аматорську трупу, і в 1848 р. за "Наталкою Полтавкою" І. Котляревського поставив спектакль під назвою "Дівка на відданню або На милування нема силування".

За змістом і формою українські театри були прогресивними. У їх виставах піднімалися питання соціальної нерівності в суспільстві, засуджувалися здирництво і насильство збоку влади, висміювалися ті, хто цурався мови, традицій і звичаїв свого народу. Усе це було приводом до того, що українські театри австрійською адміністрацією часто заборонялися. Заснування професійного театру в Австрійській Україні відбулося вже в другій половині XIX ст. (1864).

Малярство в західноукраїнських землях у першій половині XIX ст. мало скромніші досягнення, ніж у східноукраїнських землях. Тут воно було представлене такими українськими майстрами, як Остап Білявський (1740— 1803), Василь Береза (1754-1835) і Лука Долинський (1750-1824). Серед них, зокрема, виділявся Л. Долинський - уроженець Білої Церкви. Він навчався в Київській академії та Академії мистецтв у Відні, постійно працював у Львові. Як стверджують дослідники, митець "орудував непересічною технікою й великою творчою уявою". Його твори мали переважно релігійний зміст, написані у стилі класицизму з оригінальними українськими стилістичними ознаками. Низка художників українського походження служила інтересам польської або німецької культур. Серед таких були Юлій Коссак (1824-1899), Теодор Яхимович (1800-1870), Рафаїл Гадзевич (1803-1886) та ін.

Отже, попри постійні утиски українського народу на національному ґрунті, його культура не припиняла свого поступу. Представники прогресивної інтелігенції цього періоду багато зробили для українського культурно-національного відродження, формування національної самосвідомості, утвердження української мови, розвитку музичного, образотворчого мистецтва та театру, що спиралися на міцні традиції культурних надбань українського народу.

45. Франко - феномен української культури

Ми знаємо серед представників української нації багато надзвичайних особистостей-патріотів на ниві політики, науки, культури, мистецтва. Прикладів багато, але постать Івана Франка ніколи не зникає у будь-якому аспекті соціально-політичного чи національно-культурного життя України, Справа в тому, що екс¬тремальна світоглядність цієї особистості була спрямована не просто на власну супердосконалісгь. а на радикальні зрушення в українському суспільстві у напрямку скерованого еволюційного процесу.

Франко був громадянином, який всі соціальні події в Україні сприймав як політолог, враховуючи всі історичні та сучасні важелі на користь або на шкоду суспільним процесам для батьківщини. Він був соціологом, ознайомленим із соціально-економічною доктриною марксизму. Алє, погоджуючись з її економічною метою, засуджував засоби її соціального здійснення, чим передбачив той сімдесятирічний експеримент Радянського Союзу, який показав всьому Світу, що там, де - соціалістична безгосподар¬ність, там - виникає людська безвідповідальність, яка посилює суспільну безгосподарність, утворюючи замкнуте коло занепаду і застою.

Великий Каменяр перестерігає молодь і суспільність перед "всевладністю комуністичної держави'", проголошеної в "Комуністичному Маніфесті". Бо вона загрожує деспотизмом над усім матеріальним та духовним життям. Франко стверджує, що «тільки солідарність з тим нашим бідним, сірим, але конкрет¬ним братом охоронить нас від абстракцій і доктринства й поведе наш національний розвій простою, вірною дорогою » Дорогою куди ? І на це запитання Франко дає відповідь: и до найвищої цінності життя. До Шевченковоі "святої волі", до свободи людини, нації, людства "Скрізь і завжди у мене була одна провідна думка: служити інтересам мого рідного народу". Так відбувається еволюція у політичних поглядах Івана Франка як Генія, який підносить українську національну державність. Фран¬ко вірив, що до здійснення цих ідей веде тільки один шлях, вказаний Шевченком.

Проблема творення нації зі стада постала ще на зорі минулого віку. Франко окреслив її так: "пе¬ред українською інтелігенцією відкривається тепер . При своєрідних формах життя в Росії, величезна дійова задача - витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний ще до самостійного культурного й політичного життя, відпорним на асиміляційну роботу інших націй, звідки вона б не йшла, та при тім придатний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і сильна держава не може остоятися". Але тільки у моральному переродженні, у вигартуванні морально безкомпромісних людей Іван Франко бачить запоруку піднесення і визволення нації, що є особливістю його національно-державницької концепції .

Франко чітко проголосив для нашого національного визволення і самовизначення народу засаду соборності України: "Від Кубані аж до Сяну-річки - одна нероздільна".

Франко як український державник і соборник поєднав українську національну ідею з ідеєю людства і вказав нам на революційний героїзм як на динамічну силу історії та на її безкомпромісну принциповість.

Отже, поєднуючи політологію, економіку, соціологію з моральністю, Іван Франко мав не просто мислення зрілого громадянина своєї країни, а гармонійну світоглядність, яка на рівні істини і добра реалізувалася в красу і вимогливу принциповість його мистецтва, що збагачувало культуру і моральність українського народу. Якщо половина митців українського менталітету зациклені на романтичному відгалуженні від суспільства ("Моя хата скраю, в якій я співаю"), то Іван Франко на вищому рівні поєд¬нував наш національний романтизм із загальнолюдським прагматизмом, утворивши з себе не просто суперінтелектуала, а всебічно розвинутого у всіх галузях соціально-культурного світосприйняття фено¬мена, якого можна було б назвати українським Леонардо да Вінчі, як і Леонардо да Вінчі можна назвати італійським Іваном Франком .

А обидвох, як наголшує в своїй праці «Іван Франко на шпальтах часописів українців Росії та Польщі у XX ст." академік Віктор Ідзьо, можна назвати не тільки національними, а й універсальними загальнолюдськими геніями .

46. Розвиток професійного театру України у 19 ст

Постійні переслідування українства не сприяли розвитку драматургії, адже, крім аматорських театральних труп, упродовж багатьох десятиріч Україна не мала професійного національного театру. Певне пожвавлення в розвитку сценічного мігетецтва розпочинається з кінця 50-х років XIX ст., коли в різних регіонах України у Немирові, Кам’янці-Подільському, Чернігові, Єлисаветграді, Кременчуці, Києві, Одесі аматорські трупи починають виставляти п’єси українських драматургів.

Оскільки репертуар був обмеженим, самі театральні діячі змушені були братися за перо, щоб поповнити його п’єсами на українські теми. Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий пишуть чимало оригінальних драм, комедій, водевілів, історичних п’єс.

З ініціативи М. Кропивницького та М. Садовського наприкінці 1881 р. в Кременчуці, Харкові, Полтаві, Києві акторами російської трупи Григорія Ашкаренка було з успіхом поставлено кілька українських драм.

1881 р. (1882 р. – за деякими джерелами) рік утворення першої української професійної трупи (засновник – Марко Кропивницький, м. Єлисаветград), яка ставила своїм завданням створення на сцені реалістичних образів. Типовою рисою театральних вистав цієї доби також був побутовий реалізм, але більш поглиблений. До складу трупи ввійшли три брати Тобілевичі Микола Садовський (театральний псевдонім від дівочого прізвища матері), Іван Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з Шевченкової драми «Назар Стодоля»), Панас Саксаганський (від назви місцевої річки Саксагань), а також їхня сестра Марія Садовська-Барілотті, Марія Заньковецька (стала дружиною Миколи), Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської), Олександра Вірина. Багато зусиль для матеріального зміцнення трупи, організації оркестру доклав М, Старицький.

Українському професійному театру довелось зіткнутися Із значними труднощами: продовжував діяти Емський указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних нот;

Заборонялося порушувати проблеми соціального характеру, відображати національно-визвольний рух народу;

Заборонялося інсценування п’єс іноземних авторів; тяжке матеріальне становище.

Театр другої половини XIX ст. прийнято називати «театром корифеїв». (У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, що вів за собою інших співаків.) V Сучасному розумінні «корифеєм» називають людину, яка є видатним діячем у певній сфері мистецтва.

Михайло Старицький (1840 – 1904) прославився як талановитий режисер. Проте, болісно відчуваючи обмеженість українського сценічного репертуару, Старицький створив низку п’єс за сюжетами інших авторів (наприклад, за мотивами творів М. Гоголя на українські теми були створені п’єси «Різдвяна ніч». «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба» та ін.).

Творча спадщина

Старицький збагатив українську драматургію і літературу взагалі такими відомими оригінальними творами:

Драми («Не судилось», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан»);

Історичні драми («Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч);

Водевілі («Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модньому», «Чарівний сой»);

Повість «Облога Буші»;

Романи («Молодість Мазепи», «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармелюк»); Поезії («Ізнов нудьга…», «На спомин Шевченка», «Поету», «До І. Білика», «До Миколи Лисенка», «Артисту М. К. Садовському», «Гетьман», «На спомин Котляревського», «Місто спить», «Швачка», «Поклик до братів-слов’ян» та ін.).

Серед інтимно-особистих поезій Старицького («Не сумуй, моя зірко кохана», триптих «Монологи про кохання», «О, дякую, що ти прийшла-таки») виокремлюється вірш «Виклик» («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна…»), який завдяки щирості висловлених почуттів, емоційно-схвильованій тональності, яскравій образності став народною піснею.

Тематично соціально загострена драматургія М. Старицького поділяється на кілька груп:

1) про класове розшарування пореформеного села;

2) про долю демократичної сільської інтелігенції в умовах самодержавної Росії;

3) про трагічну долю людини мистецтва в буржуазному суспільстві;

4) про участь демократичної інтелігенції в класовій боротьбі напередодні першої російської революції 1905 1907 рр.

У драмі «Не судилось» (перша назва «Панське болбто») автор торкається традиційної теми нещасливого кохання селянської дівчини Катрі та панича Михайла Ляшенка. Драма висвітлювала не тільки мерзенність «панського болота», але й переконливо спростовувала нікчемність популярної тоді в дворянському середовищі ідеї про «злиття» пана з мужиком. Новий аспект порушених у п’єсі проблем: принципове осудження інтелігентом-демократом Павлом Чубанем розбещеної панської моралі, носієм якої виявився його приятель, студент Михайло Ляшенко.

Драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Написана за мотивом пісні напівлеген-дарної полтавської піснетворки Марусі Чурай. Багатий підстаркуватий Хома, якому впала в око 18-річна Маруся, незважаючи на відразу дівчини до нього, прагне будь-що одружитися з нею, намагається «грішми поборотись з красою». Діючи мерзенними засобами, багатій розбиває щастя закоханих Марусі й Грицька, спричиняє отруєння парубка і божевілля дівчини. За законами мелодрами, злодій також гине у фіналі твору.

Драма «Талан» Присвячена Марії’ Заньковецькій. Це перший твір в українській літературі, у якому звернено увагу на життя, складні творчі будні акторів професійної національної трупи. Описуючи життєвий шлях талановитої актриси Марії Лучицької, Ста-рицький порушує низку актуальних соціальних, мистецьких, морально-етичних питань, що стосуються місця і ролі творчої інтелігенції в суспільстві, яке роздирається гострими суперечностями. Нелегко було Лучицькій прийти на сцену, але ще важче їй реалізувати свій мистецький талант.

Марко Кропивницький (1840 – 1910) Це талановитий український актор, режисер і драматург, ініціатор і засновник професійної української театральної трупи (1881 р. або 1882 р.), до якої ввійшли М. Заньковецька, М. Садовський, М. Старицький. Останній став керівником трупи, а М. Кропивницький провідним режисером, поки трупа не розпалася на два колективи. Творча спадщина

Для поповнення репертуару М. Кропивницький багато зусиль віддає драматургічній творчості. Він пише оригінальні п’єси;

1863 р. «Дай серцю волю, заведе в неволю»;

1882 р. «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук»; 1889 р. «Дві сім’ї»; 1891 р. «Олеся»; 1895 р. «Замулені джерела» та ін. А також інсценізує твори інших авторів:

- Тараса Шевченка («Невольник», «Глум і помста»);

- Олекси Стороженка («Вуси»); Миколи Гоголя («Пропавша грамота»);

Євгена Гребінки («Чайковський, або Олексій Попович»).

Драма «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863) створена під впливом «Наталки Полтавки». Показуючи чисте й світле кохання Семена й Одарки, їхнє вірне подружнє життя, драматург високо підносив народну мораль. Із симпатією змальовує автор наймита Івана Непокритого, який заради щастя Семена пішов замість нього в солдати й повернувся додому скаліченим. Позитивним героям драми протиставлено сина багача Микиту Гальчука, жорстокого, егоїстичного, який заради власних інтересів готовий піти на будь-які мерзенні вчинки.

У п’єсі «Доки сонце зійде, Роса очі Виїсть» М. Кропивницький порушує проблему соціальних взаємин у пореформеному селі. Драматург акцентує увагу на тому, що очікувана і закріпаченими селянами, І передовими освіченими колами реформа 1861 р. не виправдала пов’язаних з нею сподівань. Інакше кажучи, з проголошеним звільненням селян не зійшло для них сонце радісного життя. Драматург викриває всю потворність життя панської сім’ї Воронових, які і в пореформених умовах не відмовилися від кріпосницького способу життя.

У Драмі «Глитай, або ж Павук» Драматург досліджує соціально-економічні умови жит-пореформеного села. Багатій Йосип Бичок позичками грошей і хліба розорює селян, руй-

Господарство можливих конкурентів, забезпечує себе майже дармовою робочою силою. чок вніс розлад і в сім’ю бідняка Андрія Кугута. У той час як селянин далеко від рідної и заробляє кривавою працею копійки, глитай обдурює його дружину Олену, що призить до її передчасної смерті. У тенетах цього «павука» опинилися не тільки односельці,

Й трудівники із сусідніх сіл, представники місцевої влади, суддя і шинкар.

Драматургія – сукупність драматичних творів певного письменника, народу, історичної епохи.

47. Формування української національної композиторської школи у 19 поч 20 ст

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, аматорський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

48. Література україни 19 ст

У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.

До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, — писав Михайло Грушевський, — це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком — художником Іваном Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи Карла Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 році у Петербурзі, через рік — «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури.

49. Культурне життя укр.народу в першій половині 20 ст

Як і раніше, так і на початку XX ст. діячі української культури працювали в складних умовах іноземного адміністративно-політичного тиску і обмежень. Але культурний поступ українського народу долав усі перепони і набував нових форм.

Нові умови ринкової економіки вимагали підготовки кваліфікованих фахівців і робітників для промисловості та сільського господарства. Відповідно до цього змінювалась і система освіти.

Кількість початкових шкіл в Україні зросла з 13,6 тис. у 1897 р. до 18,7 тис. у 1911 р. А 1912-го було відкрито чимало вищих 4-річних початкових училищ. Крім того, діяло 112 недільних шкіл. У школах більше годин почали відводити для загальноосвітніх дисциплін. Однак 48 % закладів початкової освіти в Україні припадало на церковно-парафіяльні школи, які давали лише початкову елементарну освіту.

Відбулися зрушення в організації професійно-технічного та агрономічного навчання. 1917 р. в Україні існувало 60 професійно-технічних училищ, в них навчалося близько 5 тис. чоловік. Але матеріально-технічне забезпечення навчального процесу залишалося вкрай незадовільним. Не було запроваджено обов'язкової початкової освіти, царський уряд не скасував заборону навчати дітей у школах рідною мовою. Все це призвело до того, що напередодні Першої світової війни понад 80 % населення України було неписьменним.

На західноукраїнських землях розвиток освіти гальмувала австро-угорська влада. У Галичині понад 980 сіл (із 6240) не мали шкіл. В краю існувало 49 середніх шкіл і лише чотири з них були україномовними. А Буковина мала тільки одну гімназію. В початкових школах навчали дітей переважно польською, німецькою, угорською та румунською мовами. Понад 80 % робітників і селян були неписьменними.

Революція 1905-1907 pp. і піднесення національно-визвольного руху в Україні 1910-1914 pp. прискорили розвиток середньої та вищої освіти. На початку XX ст. у Східній Україні працювало понад 370 середніх і близько 20 неповних середніх шкіл, У ряді міст почали діяти вищі жіночі курси. Було створено комерційний жіночий Педагогічний інститут у Києві, Технологічний і Ветеринарний у Харкові, засновано Київську та Одеську консерваторії. Напередодні революції 1917 р. в Україні налічувалося 27 вузів, у яких навчалося 35 тис. студентів. На західноукраїнських землях існували два університети - Львівський і Чернівецький, а також Політехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини у Львові.

Важливим осередком культурно-освітньої роботи було товариство "Просвіта". До 1914 р. воно заснувало в Галичині близько 2880 читалень, 430 народних будинків, в яких працювали школи, гуртки художньої самодіяльності, аматорські театри, було організовано притулки та їдальні для знедолених тощо. У 1905 - 1906. pp. "Просвіти" організовуються у Києві, Катеринославі, Харкові та інших містах. В їх роботі беруть участь робітники й селяни. Зусиллями національно-патріотичних сил у 1913 р. в Наддніпрянській Україні виходило 19 україномовних періодичних видань, в Галичині - 66. Водночас російських газет та журналів в Україні видавалося 226. Незважаючи на заборони і переслідування, українство в 1914 р. відзначило 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка.

Значну роль у культурно-просвітницькій роботі серед населення відігравали народні будинки, що засновувалися громадськими, земськими та іншими організаціями в містах і селах для поширення елементарних знань. При них діяли бібліотеки, читальні, книгарні, працювали різні курси та гуртки. В лекційних і театральних залах, зокрема Лук'янівського і Троїцького народних будинків у Києві, інтелігенція організовувала кіносеанси та вистави. Плідно прислужився справі виховання викладацьких кадрів і пропаганді української культури Педагогічний музей Києва.

З початком війни 1914-1918 pp. царизм повів тотальний наступ на український національно-визвольний рух. Було заборонено всі україномовні періодичні видання.

На початку XX ст. значних успіхів досягла українська наука. Вагомий внесок у розвиток геофізики, радіофізики, радіотехніки й оптики зробили викладачі харківських вузів Д. Рожанівський, Т. Кравець і М. Пильчиков. Видатний український вчений родом з Тернопільщини І. Пулюй, який працював у Празі, першим (раніше за В. Рентгена) відкрив невидиме катодне проміння у вакуумній трубці, яка дістала назву "Пулюєвої трубки".

Професор Київського політехнічного інституту Є. Патон зробив технічний переворот у галузі мостобудування. Його колега, український вчений - В. Іжевський, автор низки праць з питань металографії, електрометалургії, термообробки, створив новий тип електроплавильних печей і газогенератора. Інженер М. Курако запропонував доменну піч, що не поступалася кращим зарубіж ним зразкам.

Плідно прислужилися розвиткові вітчизняної біології та мікробіології видатні вчені М. Гамалія, В. Данилевський, А. Країнський, В. Чаговець та інші. Український епідеміолог Д. Заболотний першим у світі дослідив шляхи поширення чуми й розробив ефективні методи боротьби з цією хворобою. Новими видатними досягненнями (теорія імунітету, багатокліткових організмів) збагатив світову науку вчений з України І.Л. Мечников, який 1908 р. одержав Нобелівську премію.

Осередком незалежної української науки на той час стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. У 1894 р. його очолив М. Грушевський. До 1914 р. товариство випустило у світ близько 400 томів "Записок". Переважну більшість з них становили праці з українознавства, твори М. Грушевського, І. Франка, І. Крип'якевича та ін. У 1908 р. у Києві було засновано Українське наукове товариство, головою якого також обрано М. Грушевського. У своїх "Записках" та "Збірниках" воно публікувало дослідження з історії, літератури, техніки, медицини тощо. Ці товариства фактично виконували функції Української Академії наук.

Розвиткові вітчизняної авіації сприяло Київське товариство повітроплавання (1909-1916), яке готувало пілотів-авіаторів, організовувало змагання та виставки. Його членами були відомі українські конструктори Д. Григорович (створив перший у світі гідролітак-винищувач) та І. Сікорський (спроектував і побудував кілька вертольотів і літаків-біпланів). На літаку власної конструкції С-6 І.Сікорський з екіпажем із трьох осіб встановив перший світовий рекорд швидкості - 111 км/год. В роботі науково-технічного товариства при Київському політехнічному інституті брав участь інженер-конструктор Ф. Андерс - творець першого вітчизняного дирижабля цивільного призначення "Київ".

Українська історична наука початку XX ст. збагатилася новими працями М. Грушевського. 1904 р. він видав "Нарис історії українського народу", а 1911-го - "Ілюстровану історію України". У дожовтневий період вийшли кілька томів його фундаментальної праці "Історія України-Руси".

Перша серед жінок Росії почесний доктор історії О. Єфименко опублікувала два томи збірника "Південна Русь" і двотомну "Історію українського народу". Історії Запорозької Січі, українського козацтва, Слобожанщини присвятили свої праці Д, Багалій, В. Барвінський, І. Лучицький, Д. Яворницький.

Український археолог В. Хвойка відкрив перші пам'ятки трипільської культури, що існувала в Придніпров'ї з незапам'ятних часів, ще до месопотамського Шумеру - колиски людської цивілізації. Його наукові висновки про те, що трипільці - корінне самобутнє населення України, історія якого сягає кам'яної доби, згодом підтвердили англійський археолог Л. Вуллі в праці "Початки цивілізації людства" й французький вчений М. Буль.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного мовознавства зробив український вчений, сходознавець, славіст і письменник А. Кримський. Йому належать дослідження з граматики, лексикології й лексикографії, діалектології, правопису, літературознавства, фольклористики й етнографії. Видатний український письменник, учений і громадський діяч Б. Грінченко - автор цінних етнографічних досліджень, посібників та підручників для шкіл, упорядкував і видав у 1907-1909 pp. чотиритомний "Словарь української мови". На початку XX ст. вийшли і його прозові та поетичні твори.

Величезним надбанням як української, так і світової культури стали твори І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, О. Кобилянської, О. Маковея, С. Васильченка, А. Тесленка, М. Черемшини, Л. Мартовича, В. Стефаника та інших.

Яскравими представниками українського образотворчого мистецтва були художники-передвижники К. Костанді, О. Мурашко, П. Нілус, М. Пимоненко, С. Світославський. Відомий живописець І. Труш, автор галереї портретів видатних діячів української культури - І. Франка (1897), Л. Українки, М. Лисенка (1900) та ін., - організував 1905 р. у Львові Товариство прихильників україн ської літератури, науки і культури, яке сприяло згуртуванню демократичних мистецьких сил. Обра зотворче мистецтво цього періоду часто звертається до історичного минулого України, народних художньо відображувальних засобів. Так, видатний графік Г. Нарбут, використовуючи мистецьку спадщи ну українського народу, створив високоцінні оформлення та ілюстрації до книжок, заклавши підва лини нової школи української книжкової графіки (ілюстрації до байок І. Крилова та Г.К. Андерсена, обкладинки й титульні сторінки до книг Г. Лукомського). Дбаючи про дітей та майбутнє нації, він 1917 р. графічно оформив "Українську абетку", видання якої, на жаль, не було здійснено. Г. Нарбут став одним із фундаторів (згодом - ректором) Української Академії мистецтв.

В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейський стиль "модерн" з притаманними йому природними й антропоморфними декоративними формами, асиметрією планів, символікою декору, синтезом мистецтв. У Києві типовими спорудами цього стилю є власний будинок архітектора В. Городецького, Державний банк (арх. О. Вербицький, О. Бобелев), перший в Україні критий ринок на Бессарабській площі (арх. Г. Гай), цирк (арх. Е. Брадтман), у Полтаві - школа І. Котляревського (арх. В. Кричевський), у Харкові художня школа (арх. К. Жуков), у Катеринославі - прибутковий будинок (арх. П. Фетисов) та ін. Революційні події 1905-1907 рр, примусили царський уряд на деякий час скасувати заборону української мови на театральній сцені. 1907 р. у Києві під керівництвом М. Садовського розпочав роботу перший український стаціонарний театр. До його трупи входили видатні майстри сцени - М. Заньковецька, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, П. Саксаганський, І. Мар'яненко, Г. Борисоглібська, О. Полянська, І. Загорський, С. Нанкінський, Л. Ліницька, Ф. Левицький та ін. Театр ставив відомі українські опери й драматичні твори, а також п'єси російських і зарубіжних авторів.

Готувала акторів, співаків, музикантів і диригентів музично-драматична школа, заснована М. Лисенком 1904 р. в Києві, її вихованці композитори К. Стеценко і Л. Ревуцький, актори й співаки М. Микиша, Б. Романицький, М. Литвиненко-Вольгемут та інші стали видатними діячами українського мистецтва. У Львові при Спілці музичної культури А. Вахняним і С. Людкевичем започатковано 1903 р. Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка. Українські композитори М. Леонтович, С. Людкевич, К. Стеценко створили оригінальні твори на народнопісенній основі.

На початку XX ст. українська культура, долаючи опір шовіністичної політики царизму, сприяла піднесенню національної свідомості народу.

50. Пошуки та досягнення в українському образотворчому мистецтві 19-20 ст

Серед архітектурних пам’ятників XIX – початку XX ст. значну цінність має оперний театр в Києві, побудований у 1897–1901 рр. за проектом архітектора Віктора Шретера. У 1862–1882 рр. за участю архітектора Олександра Беретті (1816–1895) споруджено Володи-мирський собор у Києві. Значну художню цінність мають настінні розписи інтер’єру, виконані в 1885–1896 рр. українськими, російсь-кими і польськими художниками В.Васнецовим, М.Нестеровим, М.Врубелем, В.Замирайловим, С.Костенком, М.Пимоненком, С.Яремичем, П.Сведомським, В.Котарбінським та іншими під керівництвом академіка А.Прахова. Створені образи князів Володи-мира, Олександра Невського, княгині Ольги, Нестора-літописця вра-жають своєю величністю і живою реальністю, національним забарв-ленням і подихом історії.

До кращих споруд Києва початку XX ст. відноситься будинок пе-дагогічного музею (1909–1912) архітектора Павла Альошина (1881– 1961). Музей діяв до березня 1917 р. Тепер там знаходиться Буди-нок вчителя. За проектом українського архітектора Генріха Гая (1875–1936) у Києві збудовано перший в Україні критий (Бес-сарабський) ринок (1910–1912).

Дуже швидко забудовувалася Одеса. Вона в кінці XIX ст. за кількістю населення вийшла на третє місце в Росії і стала найбільшим містом України. У 1884–1887 рр. за проектом австрійських архітекторів Германа Гельмера (1849–1919) і Фердінанда Фельнера (1847 р. – ?) у формах ренесансу з елементами бароко збудовано в Одесі міський театр (нині – театр опери та балету).

Відродженню української культури та піднесенню її на новий, більш високий щабель, сприяла діяльність Василя Кричевського (19.12.1872 (за іншими даними – 12.01.1873) – 15.11.1952 рр.) – ар-хітектора, графіка, ілюстратора, майстра книги, живописця. Найбільші досягнення були у нього в оформленні книги, зокрема обкладинки, та в архітектурі. Серед його робіт – фасад і внутрішнє оформлення Полтавського губернського земства (1903–1908 рр., тепер – краєз-навчий музей), будинок Лохвицького народного дому, комплекс гон-чарної майстерні в Опішні.

Набула розвитку монументальна скульптура. В 1853 р. в Києві на Володимирській гірці встановлений бронзовий пам’ятник князю Київської Русі Володимиру. Автори – скульптори В.І.Демут-Мали-новський і П.М.Клодт, архітектор О.К.Тон. Скульптор Михайло

Лекція 17. Українська література та мистецтво в XIX– на початку XX ст.

Микешин (21.02.1835–31.01.1896), за походженням білорус, створив пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві (1879–1888). Разом з Д.Менде-лєєвим, І.Рєпіним та іншими він був засновником Товариства імені Т.Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчились у вищих навчальних закладах Санкт-Петербурга.

Українські скульптори прославили себе на ниві російського мис-тецтва. Серед них – І.П.Мартос, який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії мистецтв. До найвідоміших його скульптурних робіт належать пам’ятники Мініну і Пожарському в Москві (1804–1818) та А. Рішельє в Одесі (1823–1828).

У 1899 р. було споруджено і урочисто відкрито перший пам’ят-ник у Житомирі – пам’ятник О.С.Пушкіну.

З-поміж українських скульпторів Галичини світову славу здобув Михайло Паращук, котрий разом з Антоном Попелем створив пам’ят-ник Адамові Міцкевичу у Львові. М.Паращуку також належать скуль-птурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка і С.Людкевича.

Чільне місце в українському живописі першої половини XIX ст. займає Т.Шевченко, який в 1844 р. закінчив Петербурзьку Академію мистецтв. Вихований на традиціях класицизму, він поступово перехо-дить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська роди-на» та інші). Подорож в Україну народжує задум створити серію офортів під назвою «Живописна Україна». Шість офортів цієї серії, які з’явились у 1844 р. у Петербурзі, відзначаються високою техні-кою та життєвою правдою. Художник-патріот задумав представити Європі свою батьківщину з її самобутньою історією, культурою й побутом. Пояснювальні тексти під офортами було вигравірувано французькою мовою. «История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удиви-тельно оригинален, земля прекрасная. И все это до сих пор никем не представлено пред очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и живописцев, и поэтов», – пи-сав Т.Шевченко в листі до Чернігівського цивільного губернатора Павла Гессе.

Одним з провідних жанрів у творчості Т.Шевченка був портрет. Його пензлю належить близько 130 портретів, серед яких найбільш цікаві – автопортрети. В 1860 р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

У живописі другої половини XIX ст. сюжети на українські теми знайшли втілення в полотнах Костянтина Олександровича Рутовсь-кого (1826–1893). Він відомий своїми ілюстраціями до творів М.Гого-ля, Т.Шевченка, Марко Вовчок, а також до біографії Т.Шевченка. В 1875 р. художник завершив роботу над картиною «Кобзар над Дніпром».

Художня довершеність притаманна картинам співця природи і народного побуту України Миколи Пимоненка (25.02.1862– 13.03.1912). Найбільш відомі його роботи – «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Сінокіс», «Проводи рекрутів».

Розвивався пейзажний живопис. Своє обдарування в ньому най-більше проявив Сергій Васильківський (7.10.1854–24.09.1917). Його полотна «Отара в степу», «Ранок», «Козача левада», «Степ на Україні», «В Запорізькому степу», «На Харківщині» – це своєрідний гімн українській природі.

Батальний живопис започатковує Микола Самокиш (13.10.1860– 18.01.1944). Його перше полотно на цю тематику – «Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцом». Найбільш відома з історичних полотен картина М.Самокиша «Бій Максима Криво-носа з Ієремією Вишневецьким».

Майстром психологічного портрета був Олександр Мурашко (26.08.1875–14.06.1919). Він є автором відомої картини «Похорон кошового», для центральної постаті якої позував М.Старицький.

Багато зробив для України Ілля Юхимович Рєпін (1844–1930), родом з Чугуєва на Слобожанщині. Пензлю великого художника на-лежать картини: «Українська селянка» (1880), «Портрет Т.Г.Шев-ченка» (1888), «Українське весілля» (1928) та багато інших. Його перші життєві враження пов’язані з Україною – акварель «Банду-рист» художник намалював у 15 років.

Понад десять років (1880–1891) працював І.Рєпін над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Для цієї картини в ролі кошового писаря, зображеного в центрі полотна, позував ху-дожнику український історик, археолог, етнограф, фольклорист, пись-менник Дмитро Іванович Яворницький (1855–1940), який все своє життя присвятив вивченню історії запорізьких козаків і якого за це називали Нестором Запорізької Січі. Кошовим отаманом Іваном Сірком в картині зображений генерал Михайло Іванович Драгоми-ров.

Лекція 17. Українська література та мистецтво в XIX– на початку XX ст.

І.Рєпін намагався виховувати «українських Матейків» і давав своїм учням завдання писати на українські історичні теми. Найвідо-міша картина – «Гість із Запоріжжя» Фотія Красицького (1873– 1944), внучатого племінника Т.Шевченка.

Автором знаменитого портрета Т.Г.Шевченка та картин на ук-раїнську тематику був російський художник Іван Крамськой (1837– 1887). Він, як і І.Рєпін, входив до Товариства пересувних художніх виставок, яке стало провідним мистецьким об’єднанням у Росії в 70-х роках XIX ст.

Розвиток українського національного образотворчого мистецтва в другій половині XIX ст. зосереджувався у трьох мистецьких цент-рах – Одесі, Києві й Харкові. Випускники одеської малювальної шко-ли, заснованої ще в 1865 р. членами Товариства красних митців і реорганізованої в 1889 р. в художнє училище, мали право продовжу-вати навчання у Петербурзькій Академії мистецтв без вступних іспитів. З 1875 р. в Києві діяла заснована М.Мурашком малювальна школа, учнями якої були відомі згодом магістри українського живо-пису М.Пимоненко, С.Костенко. І.Іжакевич. Ф.Красицький, а також російські художники М.Врубель, В.Ссров, К.Малевич. Про прагнен-ня утвердити свою самобутність свідчить також створення українсь-кими художниками мистецьких об’єднань – Київського товариства художніх виставок (фактично виникло у 1887 р., організаційно ж оформилось у 1893 р.), Товариства південноросійських художників в Одесі (1890).

В Галичині душею національного мистецького життя був талано-витий художник (пейзажист-лірик і портретист) Іван Труш (1869– 1941), зять М.Драгоманова. Він є автором портретів відомих діячів української культури І.Франка, Л.Українки, В.Стефаника, М.Лисенка та інших. І.Труш виступив ініціатором створення в Галичині українсь-ких художніх товариств. У 1898 р. він створив у Львові Товариство до розвою руської штуки, а в 1905 р. – Товариство прихильників украї-нської штуки.

Значною подією в культурному житті всієї України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою І.Тру-ша в 1905 р. у Львові.

КОРОТКО

В архітектурі початку XX ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм (залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним – неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові). Однак, розвиток національного руху стимулював відродження українського стилю – звичайно, на новій основі. Українські архітектори звертаються до вивчення пам’яток давніх часів та народної дерев’яної архітектури, публікують розвідки про них у часописах. На цій основі творять львівські будівничі В. Нагірний – автор численних церков у Галичині, та І. Левинський, якому належать проекти будинків товариства «Дністер», готелю Жоржа та Академічного дому у Львові. Кращим витвором у національному українському стилі вважається будинок Полтавського земства (1901-1908), спроектований В. Кричевським.

Українська скульптура поповнюється набутками прихильників імпресіонізму, які сформували свій талант у мистецьких школах Європи. Серед них виділяються Т. Гаврилко, автор погруддя Т. Шевченка; М. Паращук, якому належать скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, С. Людкевича, а також пам’ятник А. Міцкевичу у Львові, виконаний спільно з А. Попелем; П. Війтович, який здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського оперного театру.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М. Башкирцева, однак, вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український грунт. На Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г. Дядченка, А. Куїнджі, Ф. Красицького, а особливо О. Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон кошового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І. Труш та М. Бурачек; розквітає талант О. Новаківського, який малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М. Бойчук. Основоположником нової української графіки був Г. Нарбут. В цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, «великого стилю», до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора. Це проявилось у творчості В. Кричевського, О. Куриласа, А. Манастирського, М. Сосенка, О. Кульчицької, які збагатили українське мистецтво творами великої сили і найвищої естетичної вартості.

Початок XX ст. приніс значне пожвавлення в українське музичне життя. Народжується нова професійна музика, часто сповнена характерних для цієї епохи революційних мотивів. З’являється плеяда талановитих композиторів – Я. Степовий, К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич. Продовжують діяти різні музичні товариства, гуртки, хорові капели, ставлячи музичні п’єси, оперети, опери. Серед них особливою активністю відзначались Київське літературно-артистичне товариство, «Український клуб», Музичне товариство ім. М. Лисенка у Львові, при якому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. Лисенка. Значний вклад у популяризацію української музики зробив перший на Україні стаціонарний музично-драматичний театр, заснований 1907 р. М. Садовським у Києві, де крім драматичних вистав ставились опери й оперети.

51. Злет української літератури у 20-30 рр. та її подальший розвиток.

Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство «Геть неписьменність!», до початку 1930 року в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка.

У 1923—1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926—1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл — фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5—7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 році для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1—4 класи), семирічна (1—7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікум). Якщо в 1927 році середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 році, робітничих факультетів, заснованих в 1921 році. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 році відновили університети. У 1938 році в Україні було майже 130 вишів з кількістю студентів 124 тисячі. Серед нових вишів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 році гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва.