Внутрішня політика

Найконсервативніший з утворених в ході Громадянської війни 1918–1921 р. політичних режимів.

Курс внутрішньої політики урядів гетьмана Павла Скоропадського відбивали положення «Грамоти до всього українського народу» (автор О. Палтов): «Права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відновлюються повною мірою, всі розпорядження колишнього українського уряду, так само як і Тимчасового російського уряду скасовуються і анулюються… На фінансовому та економічному полі відновлюється повна свобода торгівлі і відкривається широкий простір приватного підприємництва і ініціативи…»

Провідною політичною опорою гетьманського уряду вважаються Українська демократична хліборобська партія і Союз земельних власників.

2. У Наддніпрянській Україні соціальні утиски поєднувалися з великодержавною політикою царського уряду. Переслідувались українська культура, її діячі, українська мова, преса, театр. Особливістю Західної України було те, що тиск офіційної імперської влади доповнювався національним гнобленням з боку польських, румунських і угорських чиновників, великих землевласників і підприємців. Закономірним наслідком такого становища було посилення боротьби за поліпшення національно-політичного становища. Саме в цей час на арену політичного життя Наддніпрянщини почали виходити політичні партії, які прагнули очолити невдоволених існуючим становищем. Першою з них була Революційна українська заснована в Харкові 9 січня 1900 р. Дмитром Антоновичем. Головною метою партії було досягнення незалежності України. У своїй діяльності РУП спиралася на студентів, семінаристів, учителів інших представників української інтелігенції, на робітників низки підприємств. Але політичний напрям її був нечіткий через соціальну строкатість її членів. Це продемонстрував її документ — брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», головна думка якої містила в собі гасло «Україна для українців». Через це від РУП відокремилась відверто націоналістична Народна українська партія на чолі з М. Міхновським. Але вона майже нічого не встигла зробити — надрукувала лише декілька антиросійських брошур та спробувала зруйнувати пам'ятник О. Пушкіну у Харкові. Через деякий час в РУП стався більш серйозний розкол. У ній поширився вплив загальноросійського соціал-демократичного напряму, і влітку 1905 р. з РУП вийшла група під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скоропис-Йолтуховського, що заснувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»), яка на правах регіональної організації увійшла до складу РСДРП (меншовиків). Більшість членів РУП, лідером якої був економіст Микола Порш, не відмовившись від автономістської національної програми, в кінці 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). З 1900 р. в Україні діяла Українська соціалістична партія УСП, очолювана Борисом Ярошевським, яка 1903 р. увійшла до складу РУП. Помірковане крило української інтелігенції також партійно структурувалось. Восени 1904 р. представниками українських ліберальних кіл була заснована Українська демократична партія (УДП) на чолі з Олександром Лотоцьким та Євгеном Чикаленком. Одночасно виникла Українська радикальна партія, лідерами якої були Борис Грінченко і Сергій Єфремов. Обидві партії виступали за ліберально-демократичні перетворення та політичну автономію України. Однак УРП мала в перспективі утворення загальнонародної власності за умови, що її вилучення у приватних осіб мало компенсуватись. На відміну від Наддніпрянщини, в Західній Україні, яка входила до складу конституційної монархії — Австро-Угорщини, партії виникли ще у 80—90-ті рр. XIX ст. і на початку XX ст. національно-визвольний рух розвивався вже під їх керівництвом. Галичина поступово перетворилася на загальноукраїнський центр національного визволення. Українські партії Прикарпаття очолили масовий рух за автономію Східної Галичини, загальне виборче право, заснування у Львові окремого українського університету. Зростав національно-патріотичний рух молоді, що виявилось насамперед у діяльності масових молодіжних патріотично-спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Однак активізація національно-визвольного руху спричинила конфлікт з польською , громадою Галичини, яка розглядала край як свій споконвічний. Цей конфлікт переріс у липні 1910 р. у збройні сутички на вулицях Львова, і знадобилося втручання уряду.

3.

Жовтневий переворот і встановлення більшовицького режиму в Росії

Після лютого 1917 р. серед усіх соціалістичних партій більшовики зай­няли вкрай ліві позиції. У березні 1917р. керівництво більшовицької партії (Ленін був за кордоном) співробітничало з іншими соціалістичними партіями, умовно підтримувало Тимчасовий уряд, ідеї "революційного оборонства".

З приїздом у квітні Леніна до Росії позиції партії змінилися. Його програма ("Квітневі тези") передбачала перехід від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції, встановлення республіки Рад, націоналізацію всієї землі та банківської системи, контроль за виробництвом, вихід з війни, співробітництво з поміркованими соціалістами і мала на меті захоплення влади.

Учасники з'їзду партії, що відбувся в серпні 1917 р., мовчазно ухилили­ся від підтримки вимоги збройного повстання, хоча гасло Леніна "Вся влада Радам!", проголошене ще в липні, практично означало заклик до збройного повстання проти Тимчасового уряду.

10 і 16 жовтня на засіданні ЦК партії більшовиків Володимир Ленін зміг добитися рішення про безпосередню підготовку до повстання. Однак на засіданні були присутні лише 12 чоловік з 21-го. Ленінську резолюцію про збройне повстання підтримали 10 членів ЦК. Проти виступили Лев Каменев і Григорій Зінов'єв. 12 жовтня при Петроградській раді було створено Військово-революційний комітет (фактичний керівник Лев Тро-цький), що і став центром підготовки повстання.

Ще до відкриття II З'їзду Рад (перший відбувся в червні) Троцький наказав встановити контроль над телеграфом, телефоном, поштою та ін. Розрахунок виявився правильним: під тиском більшовиків II З'їзд Рад прийняв очікуване рішення, адже, коли він відкрився, місто було в руках більшовиків. Так 25 жовтня'(7 листопада) 1917 р. відбувся більшови­цький переворот. Перевага на з'їзді більшовиків і їх прибічників визначи­ла прийняття рішень, пронизаних ідеями більшовиків і лівих есерів. З'їзд проголосив встановлення радянської влади і прийняв ряд декретів.

Декрет про мир закликав воюючі країни укласти демократичний мир без анексій і контрибуцій, проголошував відмову від таємної дипло­матії і договорів, підписаних царським і Тимчасовим урядами.

Декрет про землю грунтувався на есерівський аграрній програмі та скасував приватну власність на землю, проголосив націоналізацію землі і її надр, заборонив найману працю та оренду землі.

З'їзд прийняв постанову про скасування смертної кари і резолюцію проти погромницького руху. З'їзд створив однопартійний більшовицький уряд — Раду Народних Комісарів (РНК). Ліві есери спершу відмовилися від участі в уряді, проте увійшли до складу Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК). Головою уряду став Володимир Ленін, а головою ВЦВК — Л. Каменев. Крім того, з'їзд підтвердив намір провести вибори до Установчих зборів.

Захоплення більшовиками влади в Петрограді не було підтримано інши­ми соціалістичними партіями. Новий радянський уряд не визнавали дер­жави Заходу.

Після захоплення влади в Петрограді більшовики поступово встанови­ли радянську владу майже на всій території Російської імперії.

Захопивши владу, більшовики розпочали злам старої державної систе­ми і створення нової — диктатури пролетаріату. Проте не було втілено в життя проголошення З'їзду Рад вищим законодавчим органом країни. Президія ВЦВК і РНК привласнили собі не лише виконавчу, а й законодав­чу владу. Над місцевими радами ставили революційні комітети, які форму­валися виключно з більшовиків.

Декретом РНК створювалися так звані народні суди в складі голови і народних засідателів, однак необмежені права на арешт, слідство, винесення вироку і його виконання були надані Всеросійській Надзвичайній Комісії (ВНК) на чолі з Феліксом Дзержинським. Цей орган був підпорядкова­ний лише вищому партійному керівництву, а не державному контролю.

Незадоволення політикою більшовиків і опір її здійсненню викликав антибільшовицькі заколоти. У середині листопада була досягнута угода про формування коаліційного уряду з лівими есерами. Проте вибори до Установчих зборів показали, що більшовики є другою партією за своїм політичним впливом. Вони здобули на зборах 22,5 % місць, тоді як есери 40 % місць. Тому збори відхилили більшовицьку ідею соціалістичного вибору і встановлення диктатури пролетаріату. Тоді більшовицька більшість

Президії ВЦВК прийняла рішення про розпуск Установчих зборів, що знач­но загострило ситуацію в країні. Цей акт означав, що більшовицька партія не є партією революційної демократії, та започаткував перелом у настро­ях, насамперед робітничих мас, які підтримували більшовиків.

У квітні — травні відбулися перші після приходу до влади більшови­ків вибори до рад, у яких у більшості губерній переміг блок більшовиків і есерів. Ці ради були розігнані більшовиками, які претендували на однопар-тійність. У 1918 р. із ВЦВК були виключені фракції меншовиків і есерів.

Влітку 1918 р. більшовицький режим запровадив політику військо­вого комунізму. Ця політика передбачала комплекс заходів: націоналіза­цію всіх засобів виробництва, розподіл продуктів порівно, застосування примусової праці, ліквідацію товарно-грошових відносин і цілковиту дикта­туру більшовицької партії. У країні встановилася однопартійна система, нероздільна диктатура РКП(б). Партія більшовиків перестала бути суто політичною організацією, її апарат почав зрощуватися з державними струк­турами. Тепер тільки вона намагалася визначати політичну, економічну, ідеологічну, культурну і духовну ситуацію в країні.

Більшовизм переміг завдяки помилкам Тимчасового уряду і помірко­ваних, соціалістів; радикалізму і екстремізму народних мас, доведених царизмом, економічною і політичною кризою до відчаю, значній полі­тичній волі, енергії, організованості, тактичній поведінці більшовиків.