2. Джерела філософії.
Першою історичною формою філософського мислення була натурфілософія, тобто філософське вчення про природу, філософія природи.
Філософія формувалася на основі релігії, міфів, первинних вірувань людини. Вперше слово “філософія” зустрічається у Піфагора, який вважав, що філософія призначена для розвитку пам’яті, мови людини, її діяльності. Пізніше Платон визначив філософію так – це наука, що вивчає світ у цілому та місце людини у ньому.
Філософія має довгу історію свого розвитку, снує на терені Європи близько трьох тисячоліть. Тому при визначенні її предмета та головних проблем здається, що вони давно вже повністю вивченні і не може бути ніяких підстав для з’ясування їх науковості та місця філософії в системі духовної культури людства. Проте майже кожне нове покоління людства робити спроби по-своєму зрозуміти сутність феномена філософії. Це відбувається насамперед через те, що в історії розвитку наукового знання і філософії в давно вирішених питаннях, на перший погляд, в якісно нові історичні періоди ми не задоволені їх першопочатковим результатом, тому виникає необхідність у постійному їх з’ясуванні.
Зародження філософії припадає на VI–Vст. до н.е. в Індії, Китаї, Греції. З початку свого існування значення філософії було незначне, вона не відрізнялася від природничих наук, які були в її основі. Але поступово, з розвитком суспільства розвивалась і філософія, вона відокремилась в окрему науку, завданням якої було знайти відповіді на питання, які стосувалися життя людини, її діяльності.
Виникнувши на основі релігії та міфології філософія багато в чому була подібна до них. Вона увібрала у себе їх структуру, спосіб мислення (особливо на початковому етапі свого розвитку). Невіддільність природного та суспільного в предметній образності міфів, закріплення їх в таких проявах життя людини, як мова, жест, ритуально-обрядова дія, забезпечували формування світосприймання, світопереживання та світорозуміння людини. Релігія ж являла собою комплексне явище, яке включало різні ідеї, погляди, уявлення про надприродне.
Філософія відрізнялась від міфологічних і релігійних форм світогляду тим, що реалізує свою світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, звертаючись до фактів логічних побудов, виробляючи гносеологічні і логічні критерії для свідомого пошуку і вибору істинних поглядів. Розвиток філософії не означає, що будь-яка філософська система є об’єктивно істинною і позбавленою міфологічної або релігійної свідомості.
3. Філософія як форма суспільної свідомості
Свідомість первісної людини визначалась перевагою чуттєво-емоціонального над інтелектуально-розумовим. У первісній добі розвитку людства міфологія та, пізніше, релігія займали провідне місце. В цей історичний час ілюзорно-фантастичні образи та релігійна віра передували пізнанню, а позитивно-наукові знання лише зароджувались, являли собою окремі, не пов’язані між собою положення. На думку німецького філософа ХХ ст. К. Ясперса, міфологічна епоха існувала в період між 8 та 2 тисячоліттям до нашої ери. Заміна міфології філософією пояснюється ним зміною в людському бутті, всебічним його одухотворенням.
Відповіді на нові запитання людини про буття вперше дають стародавні мудреці: мислителі Китаю, аскети Індії, пророки Ізраїлю, філософи Греції. Їх відповіді та вчення досить наближені за своєю суттю, змістом та внутрішньою структурою. На цьому етапі історичного розвитку криза міфотворчої свідомості і поява спекулятивного, абстрактного мислення відображується в уявленнях тотожності та водночас протиріччя людини як малого світу, „мікрокосмосу” з природою як величним світом – „макрокосмосом”.
Біля витоків європейської філософії стояли „сім мудреців” – це античні мислителі: Фалес, Солон, Періандр, Ферікід, Пісістрат, Епіменід та Біон. Суть їх мудрування у локоні змах, афористичних відповідях на складні життєві питання. Першим запропонував термі „філософія” Піфагор, а до широкого вжиту йог ввів знаменитий стародавньогрецькій філософ Платон. Піфагор доводив, що доступний людям світ має приховану від безпосереднього споглядання і вивчення особливу душу-мудрість, що керує усім світовим ладом. Людина зі своїм розумом не здатна охопити та пізнати цю мудрість, яка зосереджена у світі, поте вона може пізнавати світ і бути, таким чином, любителем мудрості, тобто філософом.
Пізніше Сократ, а за ним Платон завдання філософії вбачають не тільки у тому. Щоб долучитись до незбагненної світової мудрості-душі, а і в тому, щоб зрозуміти світ людського буття, тобто з’ясувати, як і чому створені людською уявою боги, природні стихії та люди, їх взаємозв’язок. Знання про такий зв’язок вони визначають благо або загальну мудрість. Учень Платона і знаменитий критик його вчення Аристотель вважав, що філософія вивчає причини і засади світобуття, форми морально-етичної поведінки та найкращі організації суспільного життя людей. Отже філософія як сфера духовно-теоретичної діяльності з самого початку вбачала свою мету в тому, щоб дослідити й зрозуміти світ як цілість, визначити його вихідні положення, причини існування, встановити місце людини в оточуючому її світі, допомогти їй обрати надійну „лінію життя”. Античні філософи були одночасно і вчителями, і вихователями молоді, заснували школи: „Стоя” Зенона, Посідонія, „Академія” Платона, „Лікей” Аристотеля.
У середньовічній філософії основна її проблематика дослідження зводилась до з’ясування питання співвідношення „людина-Бог”. Людина – це результат божого творіння. Визначальним у ній є душа, ідеальний початок, а тіло її , протилежно душі – гріховне. Філософія середньовіччя спиралась на християнський світогляд, проблеми віри були домінуючими по відношенню до розумового та чуттєвого-емпіричного пізнання. Проте вже в ті історичні часи в філософській думці виділяють дві протилежні тенденції – номіналізм що визнає а першопочаткове одиничні сутності, та реалізм, представники якого вважають первинним загальні, універсальні поняття. Між ними ведеться безкомпромісна боротьба.
Розпочинаючи з періоду Відродження – XIV–XVст., в Європі визначення предмета філософського знання наближається до розуміння дослідного і теоретичного природознавства. Філософія започатковується як наукова дисципліна. Таке її розуміння характерне для англійських філософів-емпіриківXVІ–XVІІ ст. – Ф Бекона, Д. Локка, Т. Гоббса, та філософів-раціоналістів Нового часу – Р. Декарта, Б. Спінози, Г. Лейбніца. Прагнення до створення цілісних, надійно обґрунтованих філософських систем зберігається у представників німецької класичної філософії кінцяXVІІІ – початку ХІХ ст., зокрема у творчості І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля. Подібний підхід до пояснення природи філософського знання з другої половини ХІХ ст. Закріплюється у філософії позитивізму. Яка ставила перед собою мету вивчення загальних законів світобуття, однаково властивих як природі, так і суспільству.
Водночас, починаючи з середини ХІХ ст. і донині, наростає розмаїття в розумінні філософії. Деякі філософські школи навіть відмовляються від вживання самого терміну „філософія”. Наприклад, один із засновників сучасного екзистенціалізму А. Камю наголошував, що екзистенціалізм – це не філософія, а скоріше світосприймання, у центрі якого – буття людських одиничностей. Марксистсько-ленінська філософія, навпаки, розуміє предмет філософії не тільки в межах теоретичного обґрунтування світогляду, а насамперед як науки про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. В українській філософській думці І.Я. Франко пропонує при розкритті суті філософських течій та їх взаємовпливів виходити з принципу історичного поступу, головним для якого є полі центричність, плюралізм у визначенні філософського процесу, існування різноголосся концепцій, напрямків та шкіл. Світоглядний зміст поступу при вивченні філософії полягає в тому, що він дає можливість зрозуміти неабияку складність, досить часто суперечливість, неоднолінійність та нерівномірність істотко-філософського процесу. Таким чином виходячи з короткого екскурсу до питання зміни предмета філософського знання, можна зробити загальний висновок, що переважає розмаїття, принципи плюралізму щодо з’ясування сутності філософії, з притаманним їй постійним збагаченням різноманітного змісту її предмета дослідження.