Тема 6.3
Сутність, закономірності та принципи виховання і самовиховання як особистісно-соціального явища
6.3.1.Сутність виховання. Особистісно-соціальна природа виховання.
6.3.2.Головні закономірності, принципи та суперечності виховного процесу.
6.3.3.Основні концепції виховання у зарубіжній педагогіці.
6.3.1.Сутність виховання. Особистісно-соціальна природа виховання
Виховання сприймається передусім серцем, а вже потім розумом. Так вважає народна мудрість. Тому особливо важливим є 'внутрішній", а не "зовнішній" уплив на людину. Це вже підводить нас до розуміння феномена виховання як особистісно-соціального явища, а не лише соціального. Розрізняють "виховання" у широкому і вузькому розумінні. У широкому соціально-педагогічному значенні — це виховання у гущі життя, у вузькому — планомірний і систематичний уплив дорослого на дитину і підлітка. Ці трактування "виховання" не можна вважати вичерпними. Вони неповні. Тому у найбільш вживаному педагогічному значенні — це спеціально організований процес цілеспрямованого формування особистості в умовах певної виховної системи, що зумовлена соціальноекономічним розвитком суспільства, змінами в царині суспільних відносин, духовного простору суспільства, його культурологічної моделі. Виховання здійснюється у сім'ї, у школі (класним керівником, усіма вчителями, дитячим колективом, однолітками), у позашкільній діяльності. Дитина зазнає позитивних і негативних, організованих і стихійних виховних упливів, засвоює соціальний досвід та інформацію, що забезпечує їй у дитячі роки повноцінний, у відповідності до віку, процес життєдіяльності. Варто при цьому, здійснюючи особистісно орієнтоване виховання, враховувати індивідуальні, психологічні особливості і притаманний особистості рівень активності.
Усучасній педагогічній науці існує кілька визначень фено-
—63 —
мена виховання, про що докладно велася мова у першому модулі підручника.
Теорія виховання тісно пов'язана з теорією навчання і освіти. Вони ґрунтуються на тій самій методолого-теоретичній основі і спрямовані на здійснення завдань виховання, формування, соціалізації і розвитку особистості. Формування — це процес і результат цілеспрямованих і стихійних упливів на особистість. Соціалізація — це процес і результат засвоєння особистісно-соціального досвіду, загальнолюдських і національних цінностей, норм поведінки. Розвиток
— низка кількісних і якісних, зовнішніх і внутрішніх змін, які характеризують рух індивідууму (людської істоти) від нижчих до вищих рівнів його життєдіяльності.
Крім цього, є інші визначення поняття виховання (A.M. Алексюка, О.В. Киричука, О.Я. Савченко, М.Д. Ярмаченка та інших педагогів). Вони мають право на існування і ними доцільно користуватися.
У посібнику з педагогіки за редакцією Ю.К. Бабанського виховання розуміється як процес формування свідомості та поведінки особистості школяра. В інших джерелах виховання трактується як процес цілеспрямованого формування особистості або як процес передачі досвіду старшого покоління підростаючому (М.І. Болдирєв, Т.О. Ільїна, Т.М. Мальковська, Г.І. Щукіна та ін.). Ці визначення зводяться до розуміння виховання як спеціально організованої педагогічної діяльності. Проте сутність педагогічної діяльності у них не розкривається. Деякі вчені розглядають виховання як процес соціалізації особистості чи як процес розвитку індивідуальних якостей школяра. Однак ці визначення мають право на існування лише за тієї умови, коли будуть доповнювати одне одного.
Включивши у характеристику поняття виховання термін "відносини", оскільки воно відбувається на основі відносин, у які вступають усі суб'єкти виховання, приймаємо визначення виховання
як спеціально організованого, цілеспрямованого, творчого процесу формування педагогічно доцільних, суб'єкт-суб'єктних, морально-естетичних виховуючих відносин для всебічного і гармонійного розвитку особистості кожного учня (A.M. Бойко). Іншими словами, це спеціально організований процес педагогічної взаємодії (відносин) з метою виховання певних якостей особистості у відповідності до визначених завдань. А отже, виховання можна трактувати як пізнання закономірностей формування
— 64 —
педагогічно |
доцільних, |
морально-естетичних |
суб'єкт- |
суб'єктних |
відносин педагога і учнів. Підтвердженням |
||
правильності цього може служити філософсько-педагогічний висновок A.C. Макаренка, що саме відносини становлять істинний об'єкт нашої педагогічної роботи. Дещо пізніше прочитаємо у Я.Л. Коломінського: „... виховання ... не що інше, як спеціально організована, міжособистісна взаємодія дорослих з дітьми й дітей між собою". До такого визначення виховання приходять й інші сучасні вчені, педагоги і психологи.
Враховуючи те, що педагогічні відносини детермінуються всім багатством особистісних і соціальних відносин, то розвиток поглядів на виховання через поняття відносин є закономірним ступенем у поступальному русі педагогічної думки. Таким чином, чим педагогічно доцільнішими є відносини вчителів і учнів, тим краще самопочуття дитини в школі, тим вищих результатів у навчанні і вихованні вона досягає. Мабуть, у зв'язку з цим В.О. Сухомлинський розглядав навчання і виховання як світ складних людських стосунків.
Отже, педагог і учень — це суб'єкти виховного процесу. Центральною особистістю, метою і сенсом виховання є дитина. Завдання вчителя — організовуючи процес виховання, спрямувати свої зусилля на самовиховання, тобто організувати "саморух" людської особистості від нижчих до вищих ступенів її розвитку і життєдіяльності. Для цього передусім необхідно розвивати у дитини здатність самостійно трансформувати зовнішні виховні впливи в усвідомлене внутрішнє їх сприйняття. Таким чином, самовиховання — це усвідомлена і цілеспрямована діяльність учня з метою самостійного пошуку і засвоєння певних знань, формування у себе бажаних якостей, рис, форм поведінки, системи ставлень до людей і світу.
Самовиховання передбачає: 1) постійний самоаналіз і самооцінку, на що вказував Г. Сковорода, коли закликав „Пізнай себе!"; 2) визначення конкретної мети і завдань щодо удосконалення власних якостей; 3) розробка програми і плану діяльності; 4) постійний самоконтроль і кореляція плану діяльності; 5) використання широкого спектру методів і прийомів самовиховання: самопереконування, самонаказування, самонагадування, самопереключення, самозаохочення, самонавіювання, самопокарання, самооцінка.
У контексті прийнятого нами визначення виховання потрібно підкреслити, що активна, педагогічно доцільна взаємодія (відносини) дитини, як індивіда з певними біологічними, індивідуальними, віко-
— 65 —
вими особливостями, і оточуючого соціального середовища, яка спрямовується дорослими, є головним фактором розвитку і виховання. При цьому виховання відіграє провідну роль у розвитку, бо воно визначає його темпи і рівень, обсяги і глибину. Отже, виховання характеризується нами як конкретно-історичний, особистісно-соціальний, складний і суперечливий процес організації життєдіяльності дитини, в т. ч. включення її (всього підростаючого покоління) в широкі соціальні відносини, тобто — життя суспільства.
Виховання як особистісно-соціальний феномен набуває особливої актуальності у наші дні, в умовах подальшої розбудови суверенної, незалежної України, в якій людина й її виховання стає основною, пріоритетною сферою соціального, економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Разом з тим слід підкреслити, що зміст виховання як соціального явища визначається культурою, в якій дістає відображення історично визначений рівень розвитку суспільства і людини, народжується й утверджується людський сенс буття. У логіці нашої концепції важливо наголосити, що головним культурним здобутком має бути тип особистості, по можливості, всебічно розвинений, з високим моральним потенціалом, що забезпечує йому не лише вміння пристосуватися і адаптуватися, а й усвідомити і знайти своє місце у трудовій, творчій діяльності, в особистому житті, бути творцем свого щастя.
Це і є загальною метою виховання, яка досягається спільними факторами: 1) матеріально-економічним базисом суспільства; 2) системою освіти і виховання; 3) середовищем, школою, сім'єю; 4) широкою мережею загальнокультурних, наукових, художніх упливів, засобів масової інформації; 5) власною самоактивністю особистості. Пам'ятаймо, що у процесі виховання дитина є центром, навколо якого, як планети навколо сонця, обертаються всі педагогічні системи, технології, вчителі й учені.
З психології ви знаєте, що педагогічний уплив завжди трансформується через „внутрішні умови особистості". Відомий педагог М.Ю. Красовицький яскраво показав „внутрішні умови" на схемі (рис. 6.3.1.1).
Проте „внутрішні умови" (термін Г.С. Костюка) є в основному наслідком складної взаємодії названих вище факторів на фоні успадкованих дитиною рис.
— 66 —
Рис. 6.3.1.1. Внутрішні умови розвитку особистості
Таким чином, у дослідженні і практичному здійсненні виховання провідним є відносницько-діяльнісний методологічний підхід. Він дозволяє акцентувати увагу, поряд з діяльністю, на особистості учня і вчителя, їх взаємодії, відносинах, спілкуванні. На основі суб'єкт-суб'єктних відносин учитель організовує діяльність учнів, в якій би він став активним суб'єктом пізнання, власного виховання й розвитку Поряд з цим виховання, як особистісно-соціальний феномен, потребує цілісного, культурологічного й аксіологічного підходів.
У практичній діяльності вчителя сукупність названих підходів забезпечує особистісно-соціальний характер виховання, для забезпечення якого необхідна особистісно орієнтована діяльність. Це дозволяє розглядати кожну дитину як унікальність і неповторність у своїй суб'єктності, вимагає визнання її гідності, інтелектуальності і моральної свободи на основі природовідповідності сутнісних сил, саморозвитку здібностей, самовизначення і самореалізації творчого потенціалу.
На основі цього, виховання як особистісно-соціальний феномен забезпечує досягнення особистісно привабливих і водночас соціально значущих цілей як умови реалізації потреби в самоствердженні задля блага народу, невід'ємною частиною якого є особистість кожного громадянина України.
— 67 —
Отже, в умовах подальшої розбудови української державності реальною теоретико-методологічною основою виховання як осо- бистісно-соціального явища є людина, її культура, ціннісні уявлення, ідеологія незалежної держави України, зорієнтована на національнокультурні і загальнолюдські цінності, добробут і щастя кожного громадянина. Важливого значення набуває усвідомлення гармонії між досягненням особистістю індивідуальної свободи, щастя й її соціальною відповідальністю.
Новим є: 1) визнання людини як найвищої цінності, як мети і сенсу виховання; 2) національно-культурний зміст виховання, звернення до своїх національних коренів, традицій, золотого фонду етнопедагогіки; 3) перенесення акцентів з інформації на особистість дитини; 4) здійснення морально-естетичного, громадянського виховання, формування здорового способу життя, економічної підготовки, розвитку мотивації до праці, бізнесу, підприємництва; 5) подолання національного нігілізму, заідеологізованості процесу виховання, девальвації національних і загальнолюдських цінностей; 6) забезпечення культури міжетнічних відносин, злагоди в суспільстві, національної самосвідомості і правосвідомості; 7) повернення підростаючому поколінню несправедливо втрачених, заборонених і забутих імен діячів рідної української культури. У цьому полягає головне у змісті виховного процесу в сучасних умовах.
Виховання і навчання — єдиний процес, вони діалектично по- в'язані і взаємозумовлені. Проте виховання має свою специфіку:
1. Виховання — це процес, результати якого відстрочені у
часі.
2.Виховний процес має поетапний характер і залежить від віку, психологічних та індивідуальних особливостей учня, його самоактивності.
3.Його відрізняє концентризм змісту виховного процесу, методів, форм і видів діяльності.
4.Характеризує складність, динамічність і суперечність, залежність від самовиховання школяра.
5.Багатофакторність організованих і стихійних виховних
упливів.
6.Виховний процес потребує цілеспрямованої спеціально організованої суб'єкт-суб'єктної взаємодії: вчитель — учень; батьки — учень; дитячий колектив — учень; учень — учень; учень — соціум тощо.
—68 —
A.C. Макаренко підкреслював, що "виховання — це процес соціальний у найширшому розумінні. Виховує все: люди, речі, явища, але перш за все і більш за все — люди. Із них на першому місці — батьки і педагоги. З усім складним світом оточуючої дійсності дитина входить у безкінечне число відносин, кожні з яких неодмінно розвиваються, переплітаються з іншими відносинами, ускладнюються фізичним і моральним зростанням самої дитини... Увесь цей „хаос" не піддається начебто ніякому обліку, проте він створює в кожен даний момент певні зміни в особистості дитини. Спрямувати цей розвиток і керувати ним — завдання вихователя..."1. У такому розумінні сутності виховання для нас особливо важливою є єдність у кожному людському індивідові біологічного і соціального. Для розуміння суті виховання недопустимо протиставляти особистісне і соціальне, тобто природу людини і суспільство. Отже, з позицій педагогіки школи надзвичайно важливим є усвідомлення єдності біологічного і соціального факторів у розвитку особистості дитини. Кожна дитина входить в систему відносин на основі своїх особистісних фізіологічних та індивідуальних особливостей, тому першочергового значення у вихованні набуває особистісний фактор.
Виховання як особистісне явище має свої характеристики: 1) його, сенсом, суб'єктом і метою виступає особистість дитини; 2) вона є центральною фігурою, головною дійовою особою виховного процесу; 3) виховання педагогічно доцільно організовує життєдіяльність особистості в усьому багатстві її суб'єктності; 4) учень у роки свого дитинства, отроцтва і юності не лише готується до життя, а живе, тому зводити виховання до соціалізації — це звужувати творчі горизонти людини, узагальнювати уявлення про щастя і сенс людського буття; 5) виховання неможливе без вивчення психологічних, індивідуальних, вікових особливостей особистості певної дитини. При цьому вчитель не тільки фіксує суму якостей, потреб, прагнень і гальмівних факторів, він сприймає учня цілісно, що дає змогу вихователеві будувати відносини з ним на рівні співробітництва і співтворчості; 6) виховання здійснюється на основі суб'єкт-суб'єктних відносин, які визначаються знаннями, культурою, педагогічно доцільною емоційно-вольовою сферою та поведінкою передусім двох головних суб'єктів — учителя й учня; 7) виховання у процесі співробітництва та співтворчості спрямовується на самоактивність дитини,
1Макаренко A.C. Педагогические сочинения: В 8 тт. — Т. 4. — М, 1984. — С. 20.
—69 —
тобто завданням і критерієм діяльності вихователя є організація її „саморуху", неперервного самовдосконалення особистості, її самотворення упродовж усього життя; 8) загальними критеріями виховання виступають соціально значуща діяльність і моральноетичні цінності особистості.
Говорячи про відносини, A.C. Макаренко підкреслює їх ускладнення індивідуальним фізичним і моральним розвитком головного суб'єкта виховного процесу — дитини. Інший суб'єкт — педагог, керує розвитком особистості дитини, включаючи її у виховуючі відносини.
Разом з цим, фізичне і духовне формування людини пов'язане з конкретними історичними умовами, суспільною структурою і економічною ситуацією. Нині воно здійснюється в умовах модернізації національної школи, її демократизації, орієнтації на особистість дитини, опори на національно-культурні традиції, гуманізації всієї системи шкільних взаємин. Саме цим визначається виховання сьогодні.
Варто підкреслити, що виховання розглядається як педагогічний процес, який здійснюється в певному освітньо-культурному середовищі, що служить розвитку, самовизначенню і самореалізації людини. У зв'язку з цим для учителя важливим є: 1) усвідомлення учня як суб'єкта не лише педагогічного процесу, а й усього життя; 2) надання в здійсненні соціалізації і культурної ідентифікації школяра педагогічної допомоги і підтримки; 3) усвідомлення себе як посередника між учнем і культурою (загальнолюдською і національною); 4) здатність надавати педагогічну допомогу і підтримку з усіх проблем становлення особистості, особливо в індивідуальному ціннісному самовизначенні; 5) розуміння виховання як процесу, головними факторами якого виступають: особистісний сенс, діалог, співробітництво і співтворчість його учасників.
Виховання як соціальний феномен необхідне для забезпечення життєдіяльності людини і функціонування суспільства.
Воно здійснюється у певних конкретно-історичних умовах, завдяки спеціально організованим, педагогічно доцільним виховуючим взаєминам на основі певних соціальних відносин і способу життя суспільства. Одним із критеріїв виховання є відповідність властивостей і якостей особистості вимогам життя у певних соціально-історичних умовах. Отже, особливо важливо те, настільки повно і життєздатно дитина може адаптуватися у конкретному суспільстві, відповідати йому.
— 70 —
Виховання як соціальне явище характеризується такими основними рисами: 1) є категорією вічною і безкінечною, бо зародилося воно з появою людського суспільства і буде існувати, поки будуть люди і функціонуватиме саме суспільство; 2) освіта і навчання — складові виховання; 3) воно виникло із практичної потреби організувати життя дитини з часу її народження, дати об'єктивне уявлення про добро і зло, а також пристосувати до оточуючого середовища, до життя в певному суспільстві; 4) виховання зумовлене характером і організацією життя суспільства, тому відтворює суспільні трансформації, суперечності свого часу, забезпечує суспільний прогрес і наступність поколінь; 5) воно здійснюється в процесі залучення дітей старшим поколінням до певних відносин через систему спілкування і соціально значущу діяльність; 6) ці відносини будуть виховуючими, якщо спрямовуватимуться на досягнення соціально і особистісно необхідної мети; 7) саме соціально детерміновані, педагогічно доцільні, суб'єкт-суб'єктні морально-естетичні взаємини "вчитель — учень" є метою і засобом виховання.
Розглядаючи виховання як соціальне явище, ми водночас підкреслюємо його біологічний, особистісний характер, бо „своєю плоттю, кров'ю і мозком ми належимо природі і знаходимося в ній", маємо свої особливості, дані нам від природи.
За довгі десятиліття авторитаризму в духовному житті суспільства склалася неправильна уява про вирішальне значення соціального фактора у вихованні. Формуючись як особистість, людина не перестає бути природною істотою, тому виховання обумовлене оптимальною єдністю перш за все індивідуального, особистісного і, звичайно, соціального. Абсолютизація соціального призводила до штампування "середньої людини", її нівелювання як особистості.
Разом з цим необхідно пам'ятати, що перебільшена увага до індивідуального може викликати загрозу формування відірваної від життя, нежиттєздатної людини.
Таким чином, в основі виховання і розвитку лежить відкрита, об'єктивно і закономірно взаємодіюча система. Ефективність виховання залежить від спадковості, середовища і активності особистості, особистісної орієнтації в процесі його здійснення.