- •Передмова
- •Болонський процес і реформування системи вищої освіти в Україні
- •Основні етапи Болонського процесу
- •Зміст Болонських реформ
- •Значення Великої хартії університетів у становленні єдиного Європейського регіону вищої освіти
- •Актуалізація принципу автономії в управлінні вищим навчальним закладом у контексті Болонського реформування
- •Динаміка теорії і практики виховання, зміна аксіологічних орієнтирів в умовах демократизації суспільства
- •Людина і виховання
- •Соціально-особистісний підхід до виховання у теорії і практиці A.C. Макаренка
- •Особистісна і соціальна природа виховання
- •Теорія і практика особистісно-соціального виховання людини у педагогічній творчості В.О. Сухомлинського
- •Сутність, закономірності та принципи виховання і самовиховання як особистісно-соціального явища
- •Головні закономірності, принципи та суперечності виховного процесу
- •Основні концепції виховання у зарубіжній педагогіці
- •Загальні методи, прийоми і засоби виховання в історичному розвитку
- •Поняття про методи, прийоми, засоби виховання
- •До історії розвитку методів виховання
- •Класифікація та характеристика методів виховання в сучасній педагогічній теорії
- •Історико-теоретичні основи виховання особистості в колективі. Єдність індивідуального та колективістського підходів у вихованні школярів
- •Проблема виховання особистості в колективі в історії вітчизняної педагогіки
- •Взаємозв'язок феноменів особистості і колективу
- •Основні положення теорії дитячого колективу
- •Інтегровані характеристики виховання особистості в колективі
- •Формування виховуючих відносин у загальноосвітньому навчальному закладі як провідний фактор гуманізації й демократизації національної освіти
- •Поняття виховуючих відносин. Ґенеза і сучасний стан проблеми
- •Структура і механізми виховуючих відносин
- •Рівні виховуючих відносин і шляхи їх формування
- •Виховуючі відносини у зарубіжній педагогіці
- •Стилі взаємодії педагогів та учнів
- •Основні типи світогляду та його функції
- •Історичні та філософські основи світогляду
- •Вікові можливості процесу формування світогляду людини
- •Теоретичні основи правового виховання. Правова свідомість та правова культура
- •Вікові особливості морального виховання в сучасному загальноосвітньому навчальному закладі
- •Естетичне виховання на уроках і в позаурочний час
- •Трудове виховання та професійне самовизначення особистості учня
- •Народна педагогіка про трудове виховання дітей
- •Професійне самовизначення школярів
- •Фізичне виховання й спорт у передових країнах світу
- •Реалізація виховного змісту національно-культурних традицій українського народу в діяльності вчителя
- •Традиції Полтавського регіону
- •Виховні системи і технології у педагогічній практиці
- •Актуальні проблеми сучасного сімейного виховання
- •Технологія виховної діяльності класного керівника
- •Варіативні моделі сучасного класного керівництва
- •Поняття про позакласну та позашкільну роботу
- •Роль сім'ї в організації дозвілля школярів
- •Післямова
Тема 6.4
Загальні методи, прийоми і засоби виховання в історичному розвитку
6.4.1.Поняття про методи, прийоми, засоби виховання.
6.4.2.До історії розвитку методів виховання.
6.4.3.Класифікація та характеристика методів виховання в сучасній педагогічній теорії.
6.4.1.Поняття про методи, прийоми, засоби виховання
"Метод" у перекладі з грецької мови означає "шлях",
"спосіб". У педагогічній діяльності це — спосіб пізнавальної і практичної діяльності, система дій з метою виховання особистості.
У педагогічній теорії і практиці метод найчастіше трактується як шлях до досягнення оптимальних результатів1. В українському педагогічному словнику "сукупність специфічних способів і прийомів виховної роботи, які використовуються в процесі формування особистісних якостей учнів для розвитку їхньої свідомості, мотиваційної сфери й потреб, для вироблення навичок і звичок поведінки й діяльності, а також їх корекції і вдосконалення"2.
Оскільки сучасна педагогічна наука розглядає процес виховання як взаємодію вихователя і вихованця, розвиток їх відносин, то, згідно з нашою концепцією, методи виховання — науково обґрунтовані способи педагогічно доцільної взаємодії всіх суб'єктів виховного процесу, спрямовані на досягнення мети виховання3.
Це визначення акцентує суб'єкт-суб'єктні відносини у процесі педагогічної взаємодії, активність вихованця як суб'єкта виховання, співзвучне оновленій особистісно-гуманістичній парадигмі.
Методи виховання, особливо такі, як метод педагогічної вимоги, громадської думки, прикладу вихователя, заохочення, покарання, виступають у ролі методів стимулювання навчання. Більше того, без застосування методів виховання у процесі навчання не-
1Педагогіка / За ред. М.Д. Ярмаченка. — К., 1986. — С. 28.
2Гончаренко С. У. Український педагогічний словник. — К., 1997. — С. 206.
3Бойко А.Н. Теория и методика формирования воспитывающих отношений в общеобразовательной школе. — К., 1991. — С. 32.
—87 —
можливо забезпечити його успішне функціонування. Тому серед учених є прихильники розробки єдиних педагогічних методів — навчання і виховання (Л.Ю. Гордін, І.С. Мар'єнко та ін.).
Методи виховання реалізують у педагогіці діяльнісно-віднос- ницький підхід, оскільки вони, по-перше, мають за мету пробудження активності дітей, залучення їх до діяльності, до створення виховуючих і розвиваючих відносин, і, по-друге, вони звернені до особистості, до суб'єктів виховної взаємодії.
Мета є системоутворюючим фактором виховного процесу. Методи стосовно мети виконують функціональну роль. У загальному вигляді це можна передати так: яка мета — такі й методи, які методи — такий і результат виховання. Отже, метод є похідним від мети виховання. Тому через методи виховання реалізується взаємозв'язок мети і результату виховання.
Таким чином, при визначенні поняття „методи виховання", крім сутності — способи взаємодії вихователів і вихованців, потрібно враховувати їхні функції у розв'язанні завдань виховання: як способів реалізації мети і змісту виховання; як способів забезпечення цілісності педагогічного процесу; як способів взаємозв'язку мети і результату виховання, але головна їхня функція полягає в тому, що метод — основний інструментарій упливу на особистість.
Методи виховання мають свою специфіку. Вона полягає, по-перше, в тому, що ця категорія включає спільну діяльність, взаємодію вихователя і вихованців, а також інших суб'єктів (метод переконування вміщує в собі не тільки інформацію вчителя, а й сприйняття, осмислення, усвідомлення сказаного учнями); по-друге, організація взаємодії залежить від знань, культури, поведінки, емоційновольової сфери всіх суб'єктів виховного процесу. Метод виховання містить внутрішній і зовнішній аспекти. Зовнішня сторона ще не розкриває внутрішньої дії методу, його якісного аспекту (чи усвідомлює і переживає учень висловлене вчителем, чи механічно сприймає його) — педагогічна цінність методу визначається внутрішнім його впливом, а не зовнішньою формою виразу. По-третє, особливість методу виховання полягає й у тому, що він постійно розвивається; це пов'язано з суспільно економічними перетвореннями, коли змінюється мета і зміст виховання; коли зазнає змін позиція вчителя і учня у виховному процесі (на зміну суб'єкт-об'єктним приходять суб'єкт-суб'єктні відносини).
З поняттям "метод" пов'язані два поняття: "прийом" і "засіб". Прийом виховання — це деталь методу виховання, тобто
— 88 —
"метод" — більш узагальнене поняття стосовно поняття "прийом". Таким чином, поняття "прийом" вужче, воно втілює шлях реалізації методу щодо завдань виховання. Метод виховання можна визначити як сукупність виховних прийомів, через які він реалізується. Наприклад, І.П. Іванов називає такий метод виховання, як творча гра, первинним прийомом якої є дія в уявних обставинах: "уявімо собі, що...". Такий метод виховання як переконування реалізується в прийомах: наведення яскравих, образних прикладів чи порівнянь із життя, літератури; постановка питань; обговорення відповідей на них; наведення аналогій; підведення вчинку під загальний моральний принцип, значення якого не викликає у вихованця сумнівів.
Використання різних прийомів відкриває перед педагогом широкий шлях творчого підходу до методики виховання, уможливлює створення інноваційних авторських технологій виховного процесу. Проте майбутній учитель має усвідомлювати, що при всій різноманітності, прийоми, обмежені сутністю методу і не можуть порушувати його сенс і призначення. В певних умовах метод може переходити в прийом і навпаки.
Педагогічні дослідження обмежуються накопиченням прийомів виховання: довіра, розуміння, обговорення, спонукання, співчуття, пересторога, критика, актуалізація мрії, звертання до совісті, справедливості, почуття любові, естетичного почуття, милосердя, сорому тощо1; роз'яснення, доказ, спростування, порівняння, зіставлення, аналогія, посилання на авторитет2, створення ефекту присутності3. Унікальним вважаються прийоми паралельної дії у вихованні, організація завтрашньої радості дітей A.C. Макаренка. Практична діяльність талановитих учителів дає велику кількість зразків і прийомів виховання.
На основі знань теоретичних основ виховання, наукового узагальнення досвіду вчителів у працях A.M. Бойко розроблена класифікація прийомів виховання за обґрунтованими нею рівнями взаємодії педагогів і школярів4.
Поняття "засіб" у педагогіці розглядається в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні засобами в педагогічній
1 Лихачев Б. Т. Педагогика: курс лекций: Учебник. — М., 2000. — С. 214-216.
2Яворська Т.Х. Основи педагогіки: Навчальний посібник. — Одеса, 2002. — С. 162.
3Бех І.Д. Виховання підростаючої особистості на засадах нової методології // Педагогіка і психологія. — 1999. — № 3. — С. 12.
4Бойко A.M. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації: Навчальнометодичний посібник —К., 1996. — С. 88.
—89 —
діяльності є її зміст, форми, методи і прийоми. У вузькому розумінні, тобто власне засоби виховання — це предмети, види діяльності, які використовуються у виховній роботі, все те, за допомогою чого здійснюється цілеспрямований процес виховання. До матеріальних засобів виховання відносимо книги, кінофільми, телепередачі тощо. Засобами виховання також є праця, слово вчителя, педагогічно доцільні діяльність, спілкування, відносини.
Сучасна особистісно-гуманістична парадигма передбачає встановлення виховуючих відносин на рівнях співробітництва і співтворчості. Тому прийоми і засоби виховання мусять бути спрямованими на культивування цінності людини, усвідомлення дитини як мети і сенсу виховання, задоволення її потреб і запитів, самоактуалізації особистості, досвіду свободи, вміння вибору і самоствердження в житті.
За К.Д. Ушинським, слово рідної мови є великим педагогом, адже "засвоюючи рідну мову, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку і філософію мови, — і засвоює легко й швидко, за два-три роки, стільки, що й половини того не може засвоїти за двадцять років старанного й методичного навчання" ("Рідне слово").
Важливо пам'ятати, що всебічне знання учня, опора на позитивне в ньому, врахування громадської думки, використання колективу як суб'єкта виховання забезпечить більш високий виховний ефект. Методи і прийоми вимагають найрізноманітнішої інструментовки, мажору й оптимізму вчителя, професійного самовдосконалення — від копіювання до творчості у педагогічній діяльності.
6.4.2. До історії розвитку методів виховання
Метод виховання в етнопедагогіці — народно-педа- гогічна категорія, яка почала складатися задовго до перетворення педагогіки в традиційну галузь науки. Серед усіх виховних методів народна педагогіка на перше місце поставила ті, які сприяють нагромадженню практичного життєвого досвіду дитини. Це сам уклад життя та діяльності дітей, вправи і привчання, дотримання режиму праці та відпочинку, виконання доручень і обов'язків, ігри та забави. Реалізація цих методів вимагає застосування цілого комплексу різноманітних прийомів. Наприклад, вправи і привчання реалізуються через вимоги (у формі цікавої розповіді, мудрої поради, афоризму, заповіді, іноді — наказу чи погрози), показу (у формі
— 90 —
демонстрування наочного зразка), тренування, нагадування (нерідко н жартівливій формі), контролю й самоконтролю1.
Народ відводить значну роль виховній силі слова, тому важливими вважає такі методи, як розповідь, приклад, бесіда, роз'яснення, наставляння, інформування, порада, дискусія. У практиці народного виховання виробилася розгалужена система різноманітних стимулюючих методів: орієнтація на очікувану радість, змагання, напучування, навіювання, заохочення і покарання2.
Вимогу в народі розуміють як побажання або прохання, висловлене так, що не припускає заперечень. Неабиякою популярністю користується навіювання. Вираження цього методу в народній педагогіці досить своєрідне й оригінальне, не обходиться тут без фантазії, гумористичних моментів, елементів казковості: "Не говори про людину погано, бо в роду буде каліка", "Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш". Найпоширеніші види заохочення — схвалення вчинку, похвала, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Покарання у практиці народної педагогіки зустрічаються найбільш часто у вигляді зауваження, репліки, осуду. Існує метод природних наслідків (насмітив — прибери, образив — попроси вибачення) та покарання, яке виявляється в обмеженні прав дитини (позбавлення права на розвагу, наказ стати в куток). Спостерігається залякування (циганами, розбійниками, відьмами, домовиками). З українського народознавства до засобів нарощення духовно-інтелектуального потенціалу доцільно віднести: ритуал, обрядове дійство, пісню, слово, символ, міф, ремесло, прикмети, що акумулюють у собі позитивне явище, сприяють соціалізації індивіда, його самоствердженню3.
Народна педагогіка відводить велику роль самовихованню, обґрунтовуючи методи самовиховання: самокритику, самопереконування, самонавіювання, емоційне уявне перенесення себе в становище іншої людини (емпатію).
Українська педагогічна теорія та практика розвивалися, всотуючи в себе здобутки народної педагогіки. Один із найперших дидактичних посібників "Повчання Володимира Мономаха дітям" відводить значне місце прикладу старших, особливо батьків, у вихованні молоді.
У навчальному процесі Києво-Могилянської академії широ-
1Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. — К.: Рад. шк., 1985. — С. 63-65.
2Там само. — С. 73.
3Стефанюк С.К. Практичне народознавство. — Харків, 2002. — С. 23.
—91 —
ко використовувались методи заохочення та покарання. Учневі, який припускався в граматичному класі під час відповіді найбільшої кількості помилок, вручали калькулу (аркуш) із зазначеними помилками. Існувала система моральних заохочень — кращі учні носили титули імператора і сенаторів, в класі вони сиділи попереду, на почесних місцях. З них в граматичних і середніх класах призначалися аудити, в обов'язки яких входила перевірка домашнього завдання, і цензори, які контролювали порядок і поведінку товаришів.
Прогресивні педагогічні ідеї, які відображались у статутах братських шкіл, у творах Л. і С. Зизаніїв, І. Вишенського, К. Ставровецького, І. Борецького, П. Беринди, Є. Славинецького, С. Полоцького, наголошували на ролі прикладу батьків і вчителів у виховному процесі.
Педагогічні ідеї цих українських просвітителів співзвучні ідеям великого слов'янського педагога Я.А. Коменського, оскільки вони ґрунтувалися на досвіді братських шкіл, у практиці яких широко застосовувалися прогресивні методи виховання. Я.А. Коменський, розглядаючи дитину як суб'єкта педагогічного процесу, не обмежується у вихованні словесними методами, як це було традиційно для сучасних йому шкіл Західної Європи, а використовує особистий приклад, вправи, покарання. Окремо Я.А. Коменський виділяє методи встановлення дисципліни: похвалу, осуд, оцінку, змагання.
Широко відомими в Україні були педагогічні ідеї й інших західноєвропейських мислителів і просвітителів — Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Й.Г. Песталоцці.
Дж. Локк розробив підхід, який потім знайшов продовження в запропонованому Ж.-Ж. Руссо методі створення виховуючих життєвих ситуацій. За Дж. Локком, мистецтво вихователя полягає у використанні кожного сприятливого випадку для спонукання дитини до бажаних повторних дій, які закріплюють позитивну звичку. Він вважав, що формальне заучування правил поведінки не має сенсу, а найважливіші засоби виховання — практика, повторні дії, які закріплюють позитивний досвід поведінки, звички, риси характеру. Дж. Локк визначає також переконання, заохочення, наочні приклади поведінки з боку дорослих. Тілесні покарання він, за традицією, не виключає, але визнає "найменш придатними з усіх можливих прийомів виховання".
Ж.-Ж. Руссо, як прихильник ідеї "вільного виховання", запе-
1Локк Дж. Мысли о воспитании // Хрестоматия по зарубежной педагогике / Под ред. А.И. Пискунова. — М.: Просвещение, 1971. — С. 191.
—92 —
речує покарання і висуває метод "природних наслідків": дитина зламала стілець — не поспішайте давати новий, нехай вона відчує незручності від відсутності стільця; дитина розбила шибку — не вставляйте нову, продовжує бити — замкніть дитину в холодній кімнаті — це теж "природний наслідок". Ж.-Ж. Руссо називає деякі засоби виховання: добрі приклади, реальні справи, вивчення життя великих людей, історії. Педагог запропонував програму педагогічних засобів, які сприяють завданням громадянського виховання людини, серед яких суспільно корисна діяльність, спільні ігри, свята.
За Й.Г. Песталоцці, засобами виховання є привчання, гра, бесіда, в особливих випадках — покарання, яке поєднується з доброзичливими бесідами. Основний метод виховання — вправи дітей у моральних вчинках.
Головним методом морального виховання, багато українських педагогів, зокрема, A.A. Прокович-Антонський, О.В. Духнович, І.Я. Франко та ін. вважали приклад дорослих і, передусім, батьків, що дає кращі результати, ніж голослівні розмірковування. Крім цього, на їх думку, важливим є метод унаочнення, включення в життя:
мудрий вихователь поведе дитину в хату жебрака, туди, де плач і горе, хвороби знесилюють людей, і цим викличе почуття співпереживання і бажання допомогти їм.
Зауважимо, що історія розвитку проблеми методів виховання відображає історію боротьби гуманістичної та авторитарної течій у педагогіці. Так, у М.І. Пирогова, поряд із прогресивними ідеями, існувала ідея створення кодексу покарань. Здійснювати її він рекомендував у вигляді створення "суду товаришів".
К.Д. Ушинський не визнавав корисності методів покарань. Він вважав, що реалізація принципу народності у вихованні, як основного, дасть можливість вихователям дібрати необхідні засоби виховання.
Педагогіка XX століття отримала у спадок продовження цієї боротьби, яка у 30-х роках набула особливого загострення та посилення авторитарних тенденцій.
У 50-60-х роках минулого століття було взято курс на досягнення стабільності і систематичності у педагогічному процесі. Проте, відбувається загальне захоплення традиційними словесними методами виховання, що призвело до деякої недооцінки почуттів, емоцій, вольової сфери учнів.
— 93 —