Методи самовиховання

З народження дитина поступово залучається до склад­ного процесу соціологізації — оволодіння певною сумою соціального досвіду, усвідомлення себе як особистості. Під впливом різноманітних потреб у неї виникає прагнення до самовдосконалення, яке задіює соціально-психологічний механізм самовиховання.

Самовиховання — систематична і цілеспрямована діяльність осо-бистості, opієнтована на формування і вдосконалення її позитив­них якостей та подолання негативних.

За словами В. Сухомлинського, «у вихованні особис­тості одна з провідних мелодій належить самовихован­ню». Воно «потребує дуже важливого, могутнього сти­мулу — почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора. Самови­ховання можливе тільки за умови, коли душа людини луже чутлива до найтонших, суто людських засобів впли­ву доброто слова, поради, ласкавого чи докірливого погляду. Не може бути й мови про самовиховання, якщо людина звикла до грубості й реагує тільки на «сильне» слово, окрик, примус. За самою суттю своєю самовихо­вання передбачає віру людини в людину, звертання до честі й гідності особистості. Педагогічне керівництво са­мовихованням — це насамперед відносини між педаго­гом і вихованцем, пройняті глибокою взаємною вірою в добрі наміри»¹.

Самовиховання починається з самоусвідомлення — ус­відомлення людиною себе як особистості, свого місця в суспільній діяльності. Структурно воно постає як єдність пізнавальної (самопізнання), емоційно-оцінної (самостав-лення) і дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) вну­трішньої діяльності людини. Головною при цьому є во­льова сфера, яка забезпечує саморегуляцію її внутрішнього світу, активізує діяльність залежно від мети, установок, мотивів поведінки, практичних завдань.

¹ Сухомлинський В. О. Сто порад учителеві // Вибрані твори: В 5 ти т. - К.: Рад. школа. 1976. - Т. 2. - С. 601—602.

156

Теорія виховання

Методи виховання

157

Самопізнання

Самопізнання — процес відкриття себе, пізнання свого внутріш­нього світу, сильних і сллбких сторін своєї особистості.

Девіз «пізнай самого себе» був викарбуваний на арці Дельфійського храму в V ст. до н. е. в Греції. Він означав: пізнай волю богів у своїй долі, підкорись їй. Давньогрець­кі мислителі часів Платона трактували його як необхід­ність пізнати своє призначення, розкрити свої можливос­ті, передбачити свою поведінку.

Важливим етапом у процесі самопізнання є самовизна­чення учнем своєї спрямованості, темпераменту, характе­ру, здібностей.

Самовизначення спрямованості (вибіркове ставлення людини до дійсності) передбачає з'ясування життєвих ці­лей, ідеалів, ціннісних орієнтацій («В якій галузі вважаю себе знавцем?», «Які блага хочу мати, яке становище по­сісти?», «Чого не вистачає для задоволення життям?»), провідних потреб («Чого найбільше прагну?», «Які в ме­не інтереси, звички?») і мотивів поведінки.

Самовизначення темпераменту здійснюють за систе­мою показників, розроблених на основі вчення І. Павло­ва, вважаючи темпераментом індивідуальио-типологічну характеристику людини, що виявляється у силі, напру-женості, швидкості та врівноваженості перебігу психіч­них процесів. Кожен учень може визначити тип темпера­менту, внести корективи в свою поведінку. Аналізуючи темперамент, слід звертати увагу на те, що перешкоджає учневі в навчанні, спілкуванні з людьми.

Самовизначення характеру передбачає з'ясування най-загальніших його властивостей: сили (уміння добиватися поставленої мети, переборювати труднощі, відстоювати пе­реконання, виявляти мужність), слабкості (легкодухість, вагання, нерішучість, нестійкість поглядів, піддатливість), оригінальності (своєрідність особистості), цільності (ком­плекс ставлень людини до різних проявів життя, єдність слова і діла), твердості (послідовність, наполегливість у досягненні мети, обстоювання поглядів).

Характер — комплекс психічних особливостей людини, що вияв­ляються в її поведінці та діяльності, ставленні до суспільства, пра-ці, колективу, до себе.

Самовизначення здібностей охоплює з'ясування особ­ливостей і видів мислення: технічного (сприяє вирішен­ню технічних завдань), наукового (виявляється у вирішенні

теоретичних, наукових проблем), художнього (художнє ві­дображення навколишнього світу); розумових дій (аналі­зу, синтезу, абстрагування, узагальнення тощо); дієвості знань (вміння застосовувати, збагачувати знання); виду нам'яті: рухової (відтворення рухів), музичної (відтворення музичних творів), емоційної (пам'ять на почуття), образ­ної (пам'ять на уявлення, картини природи, звуки, запа­хи) тощо.

Здібності — потенційні можливості людини, які забезпечують їй більш високі, ніж в інших людей, показники в діяльності.

Збагачення знань особистості відбувається через само­ освіту, чому сприяють систематичне читання, опора на результати освіти, здобуття нових знань, вдосконалення розумових здібностей, умінь і навичок шляхом самостій­ ної роботи.

Самоосвіта — процес небуття знань у процесі самостійної роботи по -за систематичним навчанням у стаціонарному навчальному закладі.

Вона не лише збагачує знаннями, але й сприяє вироб­ленню навичок ефективного використання їх. При само­освіті джерелами здобуття знань є наукова література, пі­знавальне спілкування з товаришами, дорослими, засоби масової інформації, екскурсії, робота на комп'ютері.

Самопізнання як складний процес внутрішньої роботи над собою передбачає такі його методи, як самоспостере­ження, самокритика, самоаналіз.

/. Самоспостереження. Виявляє себе як спостережен­ня індивіда за своїми діями, вчинками, думками, почут­тями. Ґрунтується на загальній спостережливості. З ура­хуванням цього педагог повинен формувати в учнів здат­ність бачити переживання людей (як проявляється горе, радість, задума та ін.), розуміти їх.