368 Теорія освіти і навчання

ня, недостатня організація індивідуальної і самостійної ро­боти учнів, байдужість і слабка підготовка вчителя);

— негативний вплив сім'ї (погані матеріальні умови жит­ тя сім'ї, негативне ставлення батьків до школи і навчальної діяльності дітей, відрив дітей від навчальної праці та ін.).

Серед загальних причин неуспішності навчання виді­ляють: уніфікованість системи навчання, однаковий для всіх зміст освіти, що не задовольняє потреби дітей; сте­реотипність у методах і формах навчання, вербалізм, не­дооцінка емоцій у навчанні; невміння визначити мету навчання, налагодити ефективний контроль за його ре­зультатами; зневажливе ставлення до розвитку учнів, практицизм, орієнтація на зубрячку. Загалом ці причини можна охарактеризувати як дидактичну, психологічну, методичну некомпетентність.

Робота з відстаючими учнями

Подоланню дидактичних причин неуспішності сприяють;

• педагогічна профілактика — пошуки оптимальних педагогічних систем, методів і форм навчання, нових педагогічних технологій, проблемне, програмоване навчан­ ня, комп'ютеризація навчання;

• педагогічна діагностика — систематичний контроль та оцінювання результатів навчання, своєчасне виявлення прогалин у навчанні (проведення бесід з учнями, батька­ ми, спостереження за учнями, їх тестування, аналіз резуль­ татів, підбиття підсумків на педагогічному консиліумі вчи­ телів);

• педагогічна терапія — заходи з метою подолання відставань у навчанні (проведення додаткових занять, організація класів вирівнювання);

— виховний вплив — налагодження індивідуальної виховної роботи з учнем, співпраці з батьками.

Залежно від виду відставання учнів у навчанні (епі­зодична неуспішність, стійке відставання з одного пред­мета чи предметів одного профілю, стійке і широкопро-фільне відставання) обирають засоби для його подолання.

Найчастіше вдаються до проведення додаткових занять з невстигаючими учнями, організації класів вирівнювання.

Додаткові заняття з невстигаючими учнями. Проводять їх добровільно (іноді обов'язково) за призначенням вчителя, застосовуючи різноманітні методи і прийоми. Вони переважно бувають індивідуальними, інколи груповими (3—5 учнів з

Проблема відставання учнів у навчанні 369

типовими недоліками у знаннях). Вчителю важливо завою­вати довіру учня, переконати його в тому, що єдиною метою таких занять є допомога у навчанні, пробудити в ньому впе­вненість у власних силах, бажання працювати.

Класи вирівнювання, їх комплектують на базі однієї чи кількох початкових шкіл мікрорайону з дітей, які на час вступу до школи виявились непідготовленими до си­стематичного навчання у звичайних умовах, а також із невстигаючих з основних предметів учнів першого і дру­гого класів. У цих дітей, як правило, наявна певна за­тримка розвитку сприймання і мислення, послаблення пам'яті, нестійка увага, але не настільки, щоб вважати їх дефективними. Це нормальні діти, які вимагають посиле­ної уваги, особливих зусиль, своєрідної «бережливої пе­дагогіки». За два—три роки інтенсивної роботи такі діти вирівнюються у знаннях зі своїми ровесниками із звичай­них класів і потім продовжують навчання в середній школі.

Важливим фактором успішної роботи класів вирів­нювання є відносна однорідність складу учнів, порівняно однакова їх шкільна зрілість. Учителі мають можливість маневрувати навчальним матеріалом, використовувати йо­го відповідно до особливостей вивчення певної теми. Го­ловним є не проходження програми, а достатнє засвоєння кожним учнем матеріалу, ліквідація прогалин у знаннях, розвиток уміння вчитися, що створює умови для подальшо­го просування у навчанні. Певне значення має і кількість учнів у класах (не більше 20). Викладають у таких класах спеціалісти високої кваліфікації, здатні творчо організу­вати пізнавальну діяльність учнів.

Запитання. Завдання

1. Чим зумовлене відставання учнів у навчальній діяльності? Ар­ гументуйте власну думку.

2. За якими ознаками можна виявити контингент учнів, які від­ чувають труднощі в навчанні?

3. Обгрунтуйте причини відставання учнів у навчанні.

4. Проаналізуйте досвід роботи вчителя за фахом з відстаючими учнями.

Література

Алексюк A.M. Загальні методи навчання в школі. — К.: Рад. шк., 1983. Бабанский Ю.К. Оптимизация процесса обучения: Общедидактический ас-пект. - М., 1977.

370

Теорія освіти і навчання

Гальтон Ф. Наследственность таланта. Ее законы и последствия. — СПб., 1975.

Гильбух Ю.З. Внимание: одаренные дети. — М.: Знание, 1991.

Дидактика современной школы: Сб. ст./ Под ред. М.Н. Скаткина. — М.: Просвещение, 1982.

Дидактика современной школы/ Под ред. В.А. Онищука. — К., 1987.

Закон України "Про загальну середню освіту" // Законодавство України про загальну середню освіту. Бюлетень законодавства і юридичної політики України. — К., 1999. — №9. — С.31—54.

Ильницкая И.А. Проблемные ситуации и пути их создания на уроке. — М.: Знание, 1985.

Концепція розвитку загальної середньої освіти. Проект. //«Освіта Украї­ни». — №33. — 16 серпня 2000 р.

Коробов Е.Т. Активные методы обучения. — Днепропетровск : Изд-во Днепропетр. гос. ун-та, 1993.

Критерії оцінювання навчальних досягнень у системі загальної середньої освіти // «Освіта України». — №40. — 5 жовтня 2000 р.

Кутьев В.О. Внеурочная деятельность школьников. — М.,1983.

Лернен И.Я. Дидактические основы методов обучения. — М., 1981.

Лернер И.Я. Проблемное обучение. — М.: Знание, 1974.

Манушин Э.А. Развитие информационных технологий в образовании. Аналитический доклад. — М.: ИИТО, 1997.

Махмутов М.И. Организация проблемного обучения в школе. — М.: Про­ свещение, 1977.

Машбиц Е.И. Психолого-педагогические проблемы компьютеризации обучения. — М.,1989.

Набока Б.С. Інформаційно-технологічні нововведення і демократизація навчально-виховного процесу в школі. // Наукові записки. — Вип. XVII. — Кі­ровоград: РВГІЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 1999. — С.129—135.

Оконь В. Введение в общую дидактику /Пер. с польск. Л.Г. Кашкуревича, Н.Г. Горина. — М., 1990.

Онищук В.А. Типы, структура и методика урока в школе. — К.: Рад. шк., 1976.

Падалка О.С., Нісімчук А.С., Смолюк І.О., Шпак О.Т. Педагогічні технології; Навч. посібник. — К., 1995.

Педагогічні технології: Навч. посібник/ О.С. Падалка, A.M. Нісімчук, І.О. Смо­люк, О.Г. Шпак. — К., 1995.

Підласий І.П. Комп'ютер на уроці // Рад. школа. —1991. — №8. — С.32—36.

Сбруєва А.А. Порівняльна педагогіка: Навч. посібник. — Суми, 1999.

Чашко Л.В. Графопроектор на уроках. — К.: Рад. школа, 1981. — 80с.

Школи нового типу в Україні: Метод, посібник /В.Ф. Паламарчук, І.Г. Єр-шов, Г.М. Ісаєва. — К.: 1СДО, 1996.

4

Школознавство

4.1. Управління загальноосвітньою школою

Принципи управління освітою

Школознавство — галузь педагогічної науки, що досліджує прин­ципи та організаційні засади діяльності загальноосвітніх навчаль­но-виховних закладів, зміст і методи управління шкільною спра­вою, особливості керівництва школою, організації її роботи.

Школознавство охоплює принципи управління та ке­рівництва школою, діяльність органів народної освіти, ке­рівництво навчально-виховною роботою в загальноосвіт­ніх навчально-виховних закладах, зміст і методи плану-вання та контролю, систему учнівського самоврядування, організацію обліку та звітності.

Управління навчально-виховними закладами здійсню­ють на основі положень Конституції України, Закону «Про освіту», Положення про загальноосвітній навчальний за­клад, спираючись на принципи управління системою осві­ти, до яких належать:

Принцип демократичності управління школою. По-лягає у поєднанні громадського самоврядування з єдино­начальністю директора. Головним органом самоврядуван­ня с конференція представників громадськості, педагогів, батьків, учнів старших і середніх класів, на якій обира­ють директора і раду школи. Основні питання роботи шко-ли директор зобов'язаний узгоджувати з радою. Крім то­го, в школі діє педагогічна (дорадча) рада.