Тема 2. Історіографія етнології та становлення її основних напрямків Зміст теми.

Основні етапи становлення етнографічних студій. Фіксація ранніх етнографічних спостережень у стародавніх історико-культурних пам'ятках. Нагромадження в писемних пам'ятках античного світу знань греків, римлян про сусідні й віддалені народи. Етнографічна інформація у Біблії. Спроби теоретичного узагальнення емпіричних даних в античні часи (гіпотеза "трищаблевого" розвитку господарства; інтерпретація етнографічних даних філософами-письменниками стародавнього світу (Геродотом, Страбоном, Гіпократом, Демокрітом, Лукрецієм Каром та ін.).

Нагромадження етнографічних знань у стародавні часи й епоху середньовіччя з огляду на практичні потреби: військові, політичні, економічні.

Специфіка етнографічних розвідок у середньовічний період. Звуження у V-VI ст. географічного й етнографічного кругозору. Етнографічні відомості у візантійських авторів V-VII ст. (Прокопія, Йордана, Маврикія, Костянтина Порфирородного, Льва Диякона та ін.). Етнографічні відомості арабських авторів (Ібн Фадланд, Аль Джайгані, Ібн Хордадбе, Аль Массуді). Інформація про прибалтійських слов'ян у церковних істориків XI-ХІІ ст. Збирання етнографічної інформації мандрівниками, купцями, місіонерами, послами (Паоло Карпіні, Марко Поло, П’єр Шевальє, Еріх Лясота, Сігізмунд Герберштейн, Павло Алепський, Гійом де Боплан, Амвросій Контаріні та ін.). Розширення етнографічної поінформованості в епоху "великих географічних відкриттів". Осмислення й узагальнення емпіричних даних у ХVІІІ ст.

Становлення етнографії як науки. Значення поглядів просвітителів і енциклопедистів для розвитку етнографії. Ідеї географічного детермінізму, національної своєрідності кожного народу, концепція універсальних закономірностей всесвітньо-історичного процесу. Зародження методів дослідження: ретроспективного аналізу, порівняльно-історичного методу.

Пробудження у першій половині XIX ст. інтересів до вивчення минулого своєї країни, самобутньої творчості свого народу — етнографічного краєзнавства (вітчизнознавства). “Міфологічна” школа етнографії.

Становлення етнології як самостійної науки в середині XIX ст. Виникнення спеціального терміна нової науки. Визначення її меж і предметного кола; співвідношення з антропологією і місце у загальній структурі гуманітарних наук. Перші етнологічні товариства, видання, народознавчі музеї.

Розвиток етнології у ХХ — на початку ХХІ століття. Проблема співвідношення понять “етнографія”, “етнологія”, “народознавство”. Сучасні завдання етнологічних дисциплін.

Наукові школи і напрямки етнології.

Школа дифузіонізму (Ф.Ратцель) — поширення культурних явищ через контакти між народами (виникла у кінці XIX ст.). Підрозділи дифузіонізму: міфологічна школа (Фробеніус, Грім, Котляревський) — “міф є духом народу”; “кельнська” школа (“теорія культурних кіл” Гребнера) — пріоритет суб'єктивного в оцінці культури; “віденська” школа (Шмідта) або “культурно-історична — надання культурним колам всесвітньо-історичного значення”.

Еволюціоністська школа — пріоритет еволюційного розвитку суспільства від нижчого до вищого (друга половина XIX — початок XX ст.). Теорія “первинного слизу” Окена, “природного добору” Дарвіна, “теорія пережитків” Кавеліна і Тейлора, Ковалевського. Напрями еволюціоністської школи: культурно-історичні (Морган, Кавелін, Ковалевський, Тейлор) — визначення логічних ступенів розвитку суспільства; біологічний (Бастіан) — визначення закономірностей еволюції суспільства; соціологічний (Конт, Дюркгейм, Бахофен) — дослідження соціальних інститутів; географічний (Пешель, Надєждін) — виявлення зв'язків між суспільством і природним середовищем.

Неоеволюціонізм (Уайт, Ленський, Парсонс) — визнання еволюційного розвитку суспільства, проте розвитку хаотичного і не обов'язково прямолінійного (нове тлумачення еволюціонізму, що набуло поширення з 40- х рр. XX ст.). Напрями неоеволюціоністської школи: багатолінійний (Дж. Стюард) виявлення функціональних взаємозв'язків; культурний матеріалізм (Харріс) — пріоритет виробничих сил у розвитку суспільства; енергетична концепція (Уайт) — застосування принципу причинності щодо історії суспільства; біологічний (Неролл) — підпорядкування суспільного розвитку біологічним законам; історичного орієнтування (Сервіс, Фрейд) — намагання розширити структуру історичного розвитку.

Антропогеографічна школа (Ратцеля) — перехідний ступінь від еволюціонізму до теорії культурних кіл. Примат переміщення культурних цінностей перед самостійним їх творенням (початок XX ст.).

Структуралістична школа (Радкліфф — Брауна) — вчення про наявність упорядкованості взаємозв'язків між окремими соціальними інститутами (виникла в 20-ті рр. XX ст., набула поширення в повоєнний час). Ототожнення структурного взаємозв'язку із внутрішньою необхідністю. Підходи до проблеми структури Маркса й Енгельса — акценти на виявленні історичної динаміки й рушійних сил. Різновиди структуралізму: англійський (Мітчел), що пропагував принцип "соціального поля"; французький (Леві-Строс) — пріоритет співвідношення фактів над наявністю власне фактів; американський (Коїн), що схилявся до політичної системи у розвиткові різних соціальних інститутів.

Історична школа — вивчення історичних взаємозв'язків між народами і культурами (виникла у кінці XIX ст.). Регіональні різновиди школи: європейська (Еліот — Сміт, Ріверс) — пошуки центрів народів і культур; німецький різновид — історико-архівне спрямування пошуку (Крамер); американська (Боас) — конкретне вивчення окремих народів і побудова на цій основі їх історій.

Американська етнопсихологічна школа (Лінтон, Дюбуа) — пояснення етнічних відмінностей за допомогою неофрейдистської теорії "базової структури особи". Спільні риси школи: тенденція пояснити культуру через особистість; підвищений інтерес до раннього дитинства; применшення соціально-економічних чинників у розвитку суспільства, абсолютизація його "психічних універсалій".

Школа функціоналізму, у центрі уваги якої знаходиться вивчення функції, котру має будь-який суспільний інститут у рамках цілісного організму, і яка призначена для його збереження (становлення школи — кінець XIX ст. — 20-ті рр. XX ст.). Практична потреба функціоналізму пов'язана з політикою активного колоніалізму, підпорядкування етнології політичним потребам (Турнвальд). Основні риси функціоналізму і його регіональне розмаїття: перебільшення ролі суспільних відносин (Малиновський у Великобританії); пріоритет методичних розробок для керування соціальними потребами (Кун із США); розробка теорії конфліктів (Глакмен із Південної Африки). Теорія рівноваги як складова першого етапу функціоналізму, основа якої — досягнення рівноваги в історичних процесах. Теорія конфліктів — акцентація на причинах соціальних конфліктів. Теорія систем як метод дослідження зв'язку між окремими елементами культури, що уявляються у вигляді кібернетичної системи.

Лейденська школа — напрям сучасної західної етнології й культурної антропології, в основі якої лежить ідея виявлення глибинних структур людської культури і соціальної організації, уявлення про культуру як моністичну систему (30 — 50-ті роки XX ст.).

Амстердамська школа — перенесення акценту на порівняльно-історичну типологізацію культурних явищ, що становило основну мету етнографії (Нібур, Фаренфорт), перша половина XX ст.

Радянська школа (1920-ті рр. — 1991 р.) — етноси — це продукт соціального розвитку людства, підпорядковані соціально-економічним формаціям. Етногенез, етнічні процеси, етнічна історія — пов’язані з соціально-політичними процесами. Підпорядкування етнографії канонам марксистсько-ленінської методології (Я. Марр, С. Широкогоров, С. Токарєв, Ю. Бромлей, В. Алєксєєв).

Новітні етнологічні концепції (остання чверть ХХ — початок ХХІ століття). Культурний релятивізм М. Герцковіца (США). Концепції неофункціоналізму, неоструктуралізму, культурної екології. Герменевтична концепція (Ю. Гірц, Р. Тернер) — в соціальних процесах символи функціонують як активна сила, впливаючи на сприйняття, почуття і мислення людей. Тому етнологія має проникнути в глибинне значення вчинків і думок носіїв етнічних культур (концепція єдиної глобальної культурної системи). Ідеологія постмодернізму в етнології.