11-12. Барокова орат.-пропов. проза
.docxДаючи характеристику полководцям, він позитивно ставиться до Якова Сомка, Василя Золотаренка, Івана Самойловича, а негативно – до Івана Брюховецького, Петра Дорошенка.
Науковці довгий час вели дискусії, чи був полковник Григорій Граб’янка автором названого твору. Єдиної думки не було. Незаперечним залишається той факт, що автором літопису була людина, життя якої мало чим відрізнялося від життя простого козацтва, всього українського народу. Більш доцільною є думка, що автором цієї військової повісті був військовий писар, виходець із числа студентів Києво-Могилянської колегії, який не поривав зв’язків з народом, нижчим козацтвом, був патріотом рідної землі та добре знав українську народнопоетичну творчість.
Літопис Самійла Величка. Серед літописної літератури ХУП-ХУШ ст. чільне місце посідає твір Самійла Величка „Летопись собитій в юго-западной Россії в ХУП веке”. Це найбільший за обсягом козацький літопис, у якому йдеться про визвольну війну, вміщено значну кількість історичних документів. Загалом це масштабний історико-літературний твір, який відобразив життя України з 1648 до 1700 рр.
Самійло Величко був канцеляристом, генеральним писарем при Іванові Мазепі. Знав декілька мов, брав участь у військових походах. У 1708 р. за наказом царя потрапив до петербурзької в’язниці, у якій пробув більше семи років, після чого оселився на хуторі Диканька, де й розпочав працювати над літописом.
У передмові до „чительника” Самійло Величко зазначав, що використав крім місцевих писемних та усних джерел праці іноземних письменників та істориків: історичні трактати польських авторів – М.Кромера, М.Стрийковського, німецького історика С.Пуфендорфа. Часто посилався на твори вітчизняних письменників (Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала; використав панегірик Симона Полоцького, текст епітафії на могилі Івана Брюховецького, сатиричні вірші Івана Самойловича.
В основі твору – враження автора після подорожі Правобережною Україною у 1702 р. У своєму творі Самійло Величко задумав викласти історію України, а також з’ясувати „гніви, незгоди, властолюбства, роздвоєння, зміни, пориви, заздрості, ворожнечі, чвари з кровопролиттям та інші, подібні до цих, зло пригоди і непотребства”.
Як і у всіх козацьких літописах, центральною постаттю літопису Самійла Величка є Б.Хмельницький. Автор зображує його сміливим, енергійним, здатним на рішучі вчинки. Величко вводить у твір легенди, перекази (легенда про викрадення Хмельницьким королівських привілеїв у полковника Барабаша). Самійло Величко вказує на важливу роль Б.Хмельницького у визвольній війні, порівнював його з Мойсеєм.
З широким розмахом автор малює першу битву козаків з польською шляхтою під Жовтими Водами. Він докладно зупиняється на описах підготовки українських воїнів до бою, відтворює хід битви. Величко прославляє міць козацтва, показує незламну волю українського народу, його віру в перемогу.
У літописі автор подає біографії, образні характеристики таких історичних персонажів, як Іван Виговський, Іван Брюховецький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Сірко.
Літопис написаний тогочасною книжною мовою. Стиль літопису, як і зміст досить строкатий: автор вдався до пишних фраз, поєднував риторичність з діловою оповіддю, часто звертався до документів, літературних фрагментів інших авторів. Це дає підстави віднести літопис Самійла Величка до творів барокового стилю. Сучасна дослідниця Валентина Соболь зазначає, що творчій манері письменника та історика властиві „риторичні та відтворювальні містифікації, барокова гра словом, його тонами й напівтонами, вміле за камуфлювання підтексту, доступного лише для освіченого і вправного читача, з допомогою градацій, барокового багатослів’я, біблійної образності”. Дослідниця також вважає, що „Величко переступає межі суто історичні і виходить на рівень художнього осмислення людських вчинків як митець, і тут його художня правда соковитіша за історичну”.
Отже, літопис Величка і за змістом, і за стилем належить до барокового жанру, в якому історико-документальний матеріал зазнав своєрідного переродження у художню прозу.
«Історія русів». Цей твір був написаний на межі ХУШ-ХІХ ст. у середовищі української інтелігенції, яка плекала надії на автономію України. Проблема його авторства досі не розв’язана. У виданні 1846 р. зазначено ім’я архієпископа Георгія Кониського. Проте деякі дослідники висловлюють думку, що авторами могли бути лубенський шляхтич Григорій Полетики, князі Микола Рєпнін, Олександр Безбородько, Микола Ханенко та ін.
Деякі фрагменти «Історії русів» були надруковані в «Українському журналі» у 1822-1825 рр. Про твір відгукнулися тогочасні літератори, зокрема О.Пушкін,. І лише у 1846 р. за сприяння О.Бодянського «Історія русів» з’явилася в університетській друкарні Москви, чим викликала схвальні відгуки Т.Шевченка, П.Куліша, Є.Гребінки, М.Гоголя, М.Костомарова. Проте офіційна влада негативно поставилася до цієї книги. Лише у 1991 р. з’явилися друком перевидання літопису і переклад І.Драча.
«Історія русів», як стверджує Дмитро Дорошенко, була «покажчиком найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці ХУШ ст.». М.Драгоманов називав її першою пам’яткою новоукраїнської політичної думки, М.Возняк – «твором пера високоталановитої людини й гарячого патріота». Д.Чижевський вважав, що цей твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. За переконанням В.Шевчука, це – «великий, епохальний твір, одна з найвидатніших пам’яток української духовності».
Дослідники виокремили такі основні ідеї «Історії русів»:
1.Ідея правди і справедливості. Відповідно до цього надається оцінка державним діячам. Напр. постать Івана Мазепи тут реабілітовано, бо він звинувачує Росію у несправедливих діях щодо України.
2.Ідея свободи і державної незалежності. Історію України розглянуто з найдавніших часів як самостійне державне життя під управою київських князів. А пізніше, через татарські напади руси добровільно об’єдналися із Литвою і Польщею, хоча Польща перша порушила федеративну рівноправність.
3.Заперечення тиранії і проповідування демократизму. Найстрашніша тиранія, на думку автора «Історії русів», полягає в уярмленні одного народу іншим, як це було у стосунках України з Польщею та Москвою.
4.Антитеза «Україна – Москва». Називаючи українців русами, народом малоросійським (руським), автор характеризував його як «народ вільний і готовий кожночасно вмерти за свою вольність до останньої людини, і характер сей у ньому вроджений і не схильний до насилування». А в «народі московському» «панує рабство і невільництво у найвищій мірі, в них, окрім божого та царського, нічого власного немає і бути не може, і людей, на їх думку, створено нібито на те, щоб у світі не мали нічого, а тільки рабствували».
За своїми жанровими особливостями твір лише формально зберігає ознаки літописної прози. На відміну від козацьких літописів, які загалом можна назвати військовими повістями, «Історія русів» подібна до політичного трактату, в якому автор часто апелював до історичного минулого. Цим породжений публіцистичний стиль, якому властиві довільне трактування ситуацій і фактів, уведення до твору вигаданих подій, монологів, а також асоціативних розмислів з того чи іншого приводу. Стиль «Історії русів» наближається до емоційно насиченої прози, для якої властива белетризація історії (колоритна характеристика персонажів, художньо скомпоновані оповідання, барокові пишність та велемовність).
Композиційно «Історія русів» постає як цілісний твір, без поділу тексту на розділи, хоча за змістом у ньому можна виділити три частини: перша – історичні оповідання про виникнення Русі, княжу добу, становлення козацтва; друга – цикл оповідань про Б.Хмельницького (від 1647-1657 рр.); третя – час Руїни (1657-1683), гетьманування Мазепи та колонізації України Москвою.
«Історія русів», яка вплинула на формування історичних поглядів Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша, впродовж ХІХ-ХХ століть належала до заборонених книг, тому залишалася не актуалізованою в Україні. За своїми ідеями вона не втратила свого значення, а її публіцистична пристрасність і літературно-художній стиль передають атмосферу політичних змагань кінця ХУШ ст.
МЕМУАРНІ ТВОРИ
Жанр мемуаристики у давньому письменстві не належав до розвинутих, хоча й літературним прообразом було «Повчання» Володимира Мономаха.
Мемуари (лат. memoria – пам’ять) – це жанр , близький до історичної прози, наукової біографії, документальних історичних нарисів; нотатки про події минулого, свідком чи учасником яких був автор.
З’явився цей жанр ще в ХУІ – на поч. ХУП ст., коли формувалися українські знатні роди, котрі дбали про збереження родинної пам’яті. У ХУШ ст. на передній план мемуарних описів вийшли козацько-старшинські роди, представники яких прагнули розповісти про своїх предків і занотувати прижиттєві духовні та світські справи. Дехто робив це по-літературному вправно, тому їхні щоденники, родинні хронічки, автобіографії можна віднести до надбань вітчизняної літератури. Зокрема, Яків Маркович (1696-1770) належав до козацької старшини і вів щоденник упродовж значної частини свого життя.
Для відтворення подій епохи бароко велике значення мають діаріуші.
Діаруш (польською – щоденник) – різновид щоденника, нотатки, зроблені певною особою про факти свого життя у відповідному соціальному і національному контексті, своєрідний психологічний портрет автора, свідчення його ментальності, інтелекту, смаку.
Діаруш Миколи Ханенка (1690-1760) охоплює час із 1719 до 1754 рр. Із нього відомо, що автор навчався в Києво-Могилянській академії, був на військовій службі, став канцеляристом при гетьманові Івану Скоропадському. Після смерті гетьмана брав участь у делегації Павла Полуботка до Петра І, за що його заарештували і кинули до петербурзьких казематів. Після повернення в Україну був суддею, писарем, обозним, хорунжим Стародубського полку.
Найяскравіші сторінки діаріуша присвячені подіям 1722 р., коли Скоропадський вирушив до царя захистити права та вольності України. Але побачив байдужість царя і став свідком запровадження Малоросійської колегії, яка перебрала управління справами України на себе. Старий та недужий гетьман помер, залишивши свою землю у рабстві.
Вал. Шевчук переклав діаріуш із давньоукраїнської мови, відзначив літературний талант автор: «Його перо таке пластичне, а добір фактів такий густий, драматичний і так дібраний, що мимовільно витворився художній ефект, а сам діаріуш став блискучим зразком не лише історичного документа, а й нашої діарушної прози».
«Журнал» канцеляристів військової канцелярії Пилипа Борзаківського та Павла Ладинського відтворює хронологію подій 1722-1723 рр., коли на зміну гетьману Скоропадському прийшов Павло Полуботок, який продовжував обстоювати права України перед Петром І.
«Діаруш подорожній» генерального писаря та прихильника Івана Мазепи, гетьмана Пилипа Орлика (1672-1742) подає інформацію про життя і діяльність автора в еміграції (від 1714 р.). Спершу Пилип Орлик перебував у Молдові, потім жив у Швеції, Польщі, тодішніх володіннях Туреччини.
У др. пол. ХУШ ст., коли козацтво було ліквідоване і в колишньої старшини виникла потреба подавати матеріали у «комісію для розгляду дворянства», з’явилися родинні хроніки. М.Максимович пояснював, що ця потреба «привела малоросіян до історичного самопізнання, звернувши їхню увагу на предків».
Хроніка (з грецьк. – літопис) – це вид історико-мемуарної прози, для якої властиве ведення записів про історичні події в хронологічній послідовності.
Родинні хронічки мали більше історичне, ніж літературне значення. Проте серед них були написані твори, наділені літературною цінністю: «Посвідчення» Григорія Полетики, автобіографічна оповідь Степана Лукомського, «Літописні записки» Пилипа Мовчана, «Старовинні замітки про рід Горленків» Івана Квітки та ін.
Отже, мемуарна проза була своєрідним доповненням до історичних творів ХУШ ст., оскільки через біографію окремої людини, родини розкривала подробиці історичного минулого української спільноти. Завдяки літературним особливостям вона вписувалася у загальний літературний процес того часу.