Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

9.Творчість І.Вишенського

.docx
Скачиваний:
73
Добавлен:
11.02.2016
Размер:
33.49 Кб
Скачать

13

Лекція 9. ТВОРЧІСТЬ ІВАНА ВИШЕНСЬКОГО В КОНТЕКСТІ ЕПОХИ

План

1.Модель біографії І.Вишенського, прийнята наукою.

2.Світогляд письменника, його особливості.

3.Особливості стилю послань І.Вишенського.

Література

1.Білецький О. Зібрання творів: У 5 т. – Т.1. Давня українська й давня російська літератури. – К., 1965.

2.Білоус П. Про естетичне значення давньої української літератури // Українська мова та література. – 2000. – №25 (185).

3.Білоус П. Художність, закодована в образах (Послання Івана Вишенського „Викриття диявола-світодержця”) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2003. – №4.

4.Возняк М. Історія української літератури: У 2 т. – Кн.1. – Львів, 1992.

5.Грабович Г. Авторство й авторитет у Івана Вишенського: діалектика відсутності. // Слово і час. – 1990. – №6.

6.Паславський І. „Писав мандровець, якого звуть Вишенським” // Дзвін. – 1991. – №1. – С.152-160.

7.Пахаренко В. Іван Вишенський. Творчість письменника // Українська мова та література. – 2005. – №18 (418).

8.Ушкалов Л. Феномен української полемічної літератури // Слово і час. – 2000. – №10. – С.16-22.

9.Франко І. Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність // Франко І. Твори: В 20 т. – К., 1956. – Т.16. – С.413-429.

10.Шевчук В. Мандрівничий, який розпікав людське сумління // Шевчук В. Дорога в тисячу років. – К., 1990.

Найоригінальнішим, найяскравішим явищем серед полемічних писань стала творчість Івана Вишенського. У долі й творчості цього сподвижника віддзеркалилася суперечливість і трагічна ситуація його доби.

Про життя Івана Вишенського відомо небагато. Дослідники його творчості В.Щурат, І.Франко, А.Кримський, І.Єрьомін, Вал. Шевчук припускають, що він народився приблизно у 1550 р. у Судовій Вишні на Галичині (під своїми творами підписувався „Іван, монах із Вишні”). Іван – це його чернече ім’я, а не те, яке дали при народженні, а Вишенський – хто знає чи й було родове прізвище письменника, хоч свого часу В.Щурат спробував це довести. То ж можемо зробити висновок, що це щось на зразок псевдоніму, проте не можемо не звернути увагу на той факт, що у м. Судова Вишня і справді мешкали Вишенські за назвою родовою. Не відаємо, коли він народився і помер. Останні звістки про його життя – 1621 р. Невідомо, де він навчався. Сучасники дорікали йому невеликою освітою, але хто знає, чи то правда. Є поодинокі факти, після яких можемо робити певні висновки: м. Судова Вишня було в др. пол. ХУІ ст. і в першій половині ХУП ст. одним із основних центрів сеймикового життя краю. На всю Галичину таких міст було три: ще Безл і Галич. Отже, саме в Судовій Вишні збиралися окружні збори шляхти, на яких вирішувалися державні й приватні питання. А це практично означало, що тут був один із основних збірних пунктів шляхти, і Вишенський у рідному місті міг бути серед цього панства, придивлятися до їхнього життя, поведінки. Другий факт також немаловажний. Ще В.Щурат звернув увагу на велику кількість священиків та ченців із Вишні в першій пол. ХУП ст. . У місті було дві церкви: Свято-Троїцька і Свято-Спаська, а ченці наймовірніше мали тум свій монастир. Звідси висновок – у Судовій Вишні повинна була бути якщо не одна, то кілька шкіл, які тоді містилися біля церков і в монастирях. Отже, початкову освіту Вишенський, напевне, здобув удома. Сам полеміст писав: „А про себе я і сам свідчення вам даю, що граматичного дроб’язку я не вивчав, риторичних іграшок не бачив, філософського високозаносного сліду не чув”. Тобто, Вишенський свідчить, що не навчався у школі типу колегіуму, де класи йшли в тому порядку, в якому перечислює їх полеміст. Водночас маємо реальні факти, що письменник у молодості був зв’язаний з представниками латино-польської освіченості, навіть із католицькими колами, і певною мірою був до них близький. Про це свідчать його слова з послання до князя Острозького: „Я почув і той голос, що його виригнув асірійський розум... Такий же голос я почув, що немає звільнення Русі від невір’я римського папи. Я бачив і посланця оповісника, бачив єзуїта, що огуджував, лаючи Ісуса”. В Луцьку доля його звела з якимось латинським майстром (містром), слово це значить – учитель, наставник, а не священик. Він був настільки близький до того майстра, що той звірявся перед ним у своїх любовних пригодах. Цікаві здогадки висловлює А.Кримський: „Досить спокійно можна припустити і той здогад, що, мабуть, сам Іван любив, у міру засобів, у молодості гульнути, побенкетувати, „пожити”, так що в нього було багато спільних рис із розпусним ксьондзом (тим же майстром)”. І.Франко писав: „...Вишенський був людина, яка захоплювалася, людина, яка вміла сильно любити і сильно ненавидіти, людина рішуча в добрім чи лихім, людина гаряча, палка – невже він у молодості не віддав данини молодості, а так одразу, ледве не з пелюшок, став думати про монастир... Та це ледве не закон, що всі енергійні, палкі аскети-моралісти мали молодість вельми бурхливу і повну пригод”. Це саме підкреслюють і слова самого І.Вишенського: „І я колись у тім випробуванні був” недвозначно підкреслюють той здогад.

Отже, щось у житті молодого І.Вишенського відбулося, в його молодості мав бути факт переломний, те, що круто повернуло його долю (можливо суспільно-політичне становище, а це був час, коли на Україну широким потоком полилися ідеї Ренесансу, йшли дискусії на релігійні питання). Проте, ми ніколи не дізнаємося, що ж сталося з палким юнаком і як відбувся в його душі душевний перелом. Безперечним залишається той факт, що живий світ йому набрид, болюче поранив його і викинув із рідної землі.

Можна впевнено сказати, що першу свою велику драму Вишенський пережив, коли зіштовхнувся з єзуїтами, після того він зв’язався з львівськими братчиками, але рідну землю йому конче треба було покинути. Доля завела його на Афон, в чернечу православну республіку, на той час твердиню східної віри, але тут він спершу зовсім не жив відлюдним життям, а прагнув використати Афон, як місце, звідки можна вести гарячу й різку пропаганду. Проте робить це не для упокорення свого духу, не для знищення свого „я” в ім’я спокою в потойбічному житті; він таки прагнув місії апостола в рідному краї і, безсумнівно, бажав повернутися туди на білому коні. „Посилаю вам виклад про неправду, котра царює у вашій землі, – писав полеміст, – готове-бо начиння гніву божого пролитися на вашу землю... Адже немає безбожнішої, огульнішої, несправедливішої і не чистішої землі навіть серед поганства, як земля ваша” (передмова до „Книжки”. І тут же пише про себе у формі вірша:

Серед грішних од усіх грішніший,

У озлобі од усіх пре лукавіший,

В пристрастях од всіх багатший,

У вірі од усіх не менший,

І в покаянні не найостанніший...

З Афону він посилає громові послання, пише їх у стилі апостола Павла, радить їх читати на братських зібраннях, навіть дає поради, як їх читати, посилає від себе посланців (якогось про ігумена Саву), учить, бичує, сердиться, наказує, дає моральну науку, лає суспільні порядки, панство, духовенство – одне слово, не тільки відчуває свою тісну злуку з народом, але й поводить себе як проповідник, керманич того народу. „Бог з вами і я”, – так писав Вишенський.

Всі ці факти дають змогу зробити певні висновки. По-перше, ще перед від’їздом на Афон, Вишенський відійшов від католицьких та реформатських кіл, з якими був пов’язаний; він опинився в горнилі тієї ідейної боротьби, яка запалала на Україні в кінці ХУІ ст. Особиста драма, яку пережив, відкинула його від єзуїтів, котрі, певне, доклали зусиль, щоб завоювати душу талановитого юнака; він тісно зв’язав свою діяльність із братським рухом, гаряче віддався йому, повірив у нього – інакше так боляче не переживав би пізніші непогодження з братчиками, а на Афон міг податися для науки й укріплення духу, а може, й був туди посланий львівськими та луцькими братчиками.

По-друге, він відчував моральне право на свою, так би мовити, обраність – очевидно, встиг здобути серед земляків немалий авторитет. Він близько знайомиться з олександрійським патріархом Мелетієм Пігасом, котрий вельми цікавився справами української церкви. Цей патріарх посилає І.Вишенському книгу П.Скарги з проханням дати відповідь; він листується з Вишенським. Мелетій у 1596 р. писав йому: „Зрозумій цю таємницю, сину мій, і не залишайся в пустелі, живучи тільки для себе одного... Не ганю я пустиню, бо я і сам її прихильник, але, турбуючись про спасіння ближніх, зву тебе в бойові ряди синів божих. Братам твоїм, мучительні турботи яких спільні з твоїми, загрожує в Польщі небезпека загубити святині. Православні жителі Польщі залишаються безпомічно навіть перед людьми, що мислять неправдиво, нас тут недостатньо, треба і вам потрудитися для бога-вседержителя... Ілля, предтеча євангельської благодаті, після життя в пустині пішов у народ і проголошував шлях до спасіння і навіть не хитався померти за істину. Ось як чинять для приводження богу. Наслідуй справами тих людей, в нагороді яких бажаєш брати участь”. Коментуючи цей лист, І.Франко написав: „Одно тільки можна твердити, що лист цей, може, уперше піддав Вишенському думку відвідати рідну країну, хоча думці сій з невідомих причин суджено було сповнитися аж о 9 літ пізніше”. Тобто, у той час, коли Вишенський отримав листа, він не послухав патріарха і на Україну не повернувся.

Повернутися на Україну йому пропонували й земляки. Ю.Рогатинець, один із львівських братчиків, сказав йому про те у вічі, що він нехтує Україною. „Вільно тобі говорити заочно там, у далекому кутку, хоч і правдиво і неуважливо, та безпечно так до нас ставитися, але коли б отут був, то й тобі б того язика, як Никифору, прищемили б і писнути не дали б”. Тоді Вишенський вибухнув гнівом і висунув оправдання, які не переконували ані його сучасників, ані нас, його нащадків. „На те відповім я так, – пише Вишенський, – сміливо кажу правду і правдою вас доганяю не через те, що далеко від вас, а можу за правду й померти... Я хоч і бажаю, але волі божої на те ще нема...”, тобто полеміст не почуває в собі сили стати священиком. І далі йдуть такі загадкові слова: „Коли ж братська любов виводить мене з природних меж, так само й анафема, молюся я за них (православних) за Павлом, коли б у чомусь мали постраждати в православ’ї, бажаючи з ними завжди перебувати, коли не плоттю, то вірою, любов’ю та духом. Бажаю щиро й тілесно доєднатися до них, але без божої волі це не може статися; можливо, скоро дасть бог, хай тільки очистять і виметуть Христову церкву так, як ото я казав”. Ці слова дуже важливо зрозуміти, щоб збагнути, чому він став вигнанцем. Здавалося б, що скоро Вишенський покине Афон і повернеться до України. Його переконує в цьому патріарх, просять земляки, але він уперто посилається на „волю божу”, яка не дозволяє йому зробити це. І що значать ці слова: „Хай тільки очистять і виметуть церкву так, як я ото сказав”. На думку Вал. Шевчука, висновок можна зробити такий: „...Іван Вишенський виїхав на Афон не тільки для того, щоб укріпитись у православній вірі, він уже укріпився в ній достатньо й до того, не тільки для того, щоб здобути освіту... він прийшов сюди вже з готовим світоглядом. Чи не вивела його на Афон саме непогодженість із однодумцями? Живе життя тягне до нього тисячі ниток, до нього волає голос його „улюбленої Русі”, отож він і вибухає рядом памфлетів, в яких не милує ні своїх, ні чужих, ні земляків, ні зайд, ні високих сановників, ні братчиків. Для такої діяльності становище емігранта було таки найпригідніше”.

Нарешті Іван Вишенський здався на умовляння й, очевидно, наприкінці 1604 р. прибув у Галичину, але із львівськими братчиками не дійшов згоди і відмовився виголошувати проповіді в їхній церкві. Річ у тім, що в програми своїх шкіл братчики вводили, крім православного богослов’я, ті ж науки, які вивчали в єзуїтських колегіях, зокрема піїтику, риторику, філософію, латинську мову, логіку, музику. Братчики вважали, що українська молодь має оволодівати досягненнями передової європейської науки. А палкий і непоступливий Вишенський був твердо переконаний, що лише православне віровчення врятує Україну, а всі новітні європейські науки й теорії – „бесовское навождение”. Опанувавши ці науки, молоді українці приймали й чужу культуру, нерідко зрікалися свого, ставали покручами. Свідком цього був і сам Вишенський ще в молоді роки.

Непорозуміння з братчиками закінчилося тим, що Вишенський подався в Невський монастир, а через якийсь час оселився у скиті Манявському. Як не намагалися братчики повернути видатного проповідника, та нічого не вийшло. Пробувши в Україні близько двох років, Вишенський повернувся на Афон.

Через кілька років він ще раз відвідав Україну, але з тим же результатом. Відтоді залишився на Афон до кінця днів.

В останній період життя Вишенський взагалі прийняв обітницю мовчання й усамітнився в печері. Ця печера була видовбана на схилі гори, далеко від нижнього і верхнього її країв. Івана спустили туди на мотузках. І так само на мотузках спускали йому раз на тиждень кошик з нужденною їжею та водою. Часом, витягаючи кошик назад, знаходили там рукопис, який потім передавали на Україну.

Останній рукопис надійшов у 1616 р. Помер письменник, як припускають, у середині 20-х років ХУП ст.

Риси світогляду

1.Усі сильні й слабкі сторони світогляду І.Вишенського зумовлюються його єство – фанатична віра. Очевидно, це була реакція глибоко духовної людини на тогочасну ситуацію в Європі. Щоб не втягнутися у ту ситуацію або не збожеволіти, Вишенський знайшов порятунок, внутрішнє опертя у вірі. А фанатизм і консерватизм – спосіб самозахисту від підступного світу сумнівів. Тут і криється основна похибка світогляду Вишенського: він ототожнив православ’я і Христа, тоді як це лише одна з гілок християнства, шлях до Христа. Тому в боротьбі за православ’я мислитель часом забував про вищі Христові ідеали й заповіді.

2.Якщо полемісти ставили перед собою скромне завдання оборонити православну церкву від нападів, то Вишенський обрав значно глобальнішу мету – добитися перемоги православ’я над усіма іншими „сектами й вірами”.

3.Із цих позицій І.Вишенський розгорнув саркастичну (їдку, викривальну) критику політичного й соціального ладу. Соціальна критика Вишенського виразно утопічна, бо бажаною протилежністю наявного суспільства він бачить „царство Божіє на землі”. Його ідеал нездійсненний, у принципі – це загальний монастир для всього людства. Тому й засуджує полеміст не тільки явне суспільне зло, а й звичайні земні людські радощі – кохання, родинне життя, веселощі тощо.

4.Вишенський різко відкидав сучасну культуру, науку, освіту, бо бачив у цьому всьому підступи „диявола-світодержця”, бо не раз спостерігав, як талановита українська молодь, здобуваючи освіту за кордоном, там і лишалася, забувала рідну віру і приймала чужу. Новочасній науці й освіті мислитель протиставляв стару біблійну вченість. Він відверто заявляв: „Молю вас, хай буде Русь проста, дурна, невчена, а тільки перебувайте у православній вірі”. То ж, саме через розбіжності в поглядах на освіту Вишенський так і не знайшов спільної мови з братчиками.

5.Православний патріотизм. Вишенський щиро, палко, самозречено любив Україну-Русь. Однак цілком і безпосередньо ототожнював її з православною церквою. На глибоке (фанатичне) переконання мислителя, порятунок і процвітання Вітчизни – це утвердження саме його моделі православ’я. Усе, що не вписувалося у цю модель, відкидалося як другорядне чи шкідливе. Так, Вишенський засуджував використання у службі Божій живої народної мови: „Євангелія і Апостола в церкви на літургії простим язиком не виворочайте”. Він проголошував мову церковних книг „плодоноснійшою”, „Богу любимшою”, тому що вона „без поганських хитростей и руководств, се же ест граматик, риторик, діалектик и прочих коварств тщеславних”.

Передусім Вишенський радив заборонити ярмарки, оскільки вважав їх джерелом „вшетеченства и пиятства”, святом „диявольським”, а не традиційно динамічним, веселим та бажаним народним дійством. Народні колядки та щедрівки вважав язичницьким бісівством, вони нібито оскверняють Різдво Христове. Задля чистоти церкви і поваги до Воскресіння Христового, на його думку, слід позбавитись від „волочильного”, тобто поздоровлень після Великодньої неділі, коли дарували калач і крашанки. Це стосувалося і народного звичаю нести у поминальний день після Великодня на могилки пироги і яйця. Вишенський не сприймав і весняних землеробських обрядів на Юрія, коли селяни „скоки и танци” у полі вчиняють, засуджував Купальське свято, оскільки звичай стрибати через ритуальне вогнище, щоб очиститися від злих сил, вважав витівками диявола.

Не сприймаючи обрядових забобон українського народу, Іван Вишенський відкидав і їхній словесний супровід – обрядові пісні, чим виявив своє ставлення до фольклору. Попри те що він у своїх посланнях використовував народні прислів’я, приказки, насправді народну культуру вважав „руганьем диявольським”, що вказувало на його відчуженість від рідного народу.

Творчість

Писати свої твори І.Вишенський почав, мабуть, у зрілому віці, коли його світогляд цілком сформувався, а життєва мета остаточно визначилася. Поширювалися вони в рукописах Єдиним надрукованим за життя автора твором було „Посланиє к утеклим от православной вери єпископом” („Послання до єпископів”). Сам автор мало дбав про долю своїх творів6 відіславши рукописи на Україну, він більше не цікавився, що з ними сталося. Вже у др. пол. ХУП ст. твори І.Вишенського були забуті, рукописи припадали пилом і трухлявіли в монастирських бібліотеках та церковних архівах; чимало з них загублено. До нас дійшло 16 (чи 17) трактатів, послань, листів, написаних між 1588-1615 рр.

Перші ґрунтовні спроби осмислити постать і твори І.Вишенського здійснив І.Франко, у статтях „Твір Івана Вишенського”, „Іоан Вишенський”, праці „Іван Вишенський і його твори”.

Серед визначних творів І.Вишенського – „Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься польська”, „Послання до єпископів”, „Послання до князя Острозького, „Викриття диявола-світодержця” та ін.

Важливе значення у творчому доробку полеміста має „Викриття диявола-самодержця” (1599-1600).Твір позбавлений особистих натяків, однак у диспуті диявола-миродержця з голяком-мандрівником простежуються автобіографічні ознаки, своєрідна авторська сповідь. Психологічне підґрунтя цього твору дає змогу зрозуміти феномен творчої долі І.Вишенського. Епіграф до твору – євангельська легенда про спокушання дияволом Ісуса Христа в пустелі. Вивівши Ісуса на високу гору і показавши йому всі царства та їхню славу, диявол запропонував: „Це дам тобі, якщо впадеш і мені поклонишся”. Це – важливий момент у подальшому розгортанні тексту. Письменник таким чином апелює до життя Афона, де сотні ченців, зрікшись марнотного світу, добровільно обрали аскезу заради наближення до Бога.

Удавшись до алегорії, письменник відобразив власну внутрішню боротьбу, пов’язану з переходом від світського життя до аскетичного на Афоні, на чужині, в пустелі. У своєрідній сповіді відтворено дихотомію (два суперечливі поняття в межах одного явища) мислення і почуттів автора: Вишенський – світ, Вишенський – Вишенський. За першою схемою він протиставляв себе світові слави, розкоші, багатства, який диявол змалював привабливим і спокусливим. Рішення стати ченцем було нелегким для Вишенського, але переважило те, що він став сприймати світ з огидою. Складніше було йому виправдатися за цей вчинок перед собою. Тут спрацювала схема Вишенський – Вишенський, яка вразила глибоку драму автора.

І.Франко звернув увагу на те, що „концепція сього твору є, так сказати, наскрізь ліричною, без жодної науки для других. Автора інтересує тільки процес психологічний в його власнім нутрі, і він виливає його на папір в образовій, алегоричній формі”. Ключовий образ „Викриття...” – алегорія боротьби душі і тіла, божественного і мирського, цноти і гріха.

Найгострішим за соціальною спрямованістю і найдосконалішим з художнього боку твором І.Вишенського є „Послання до єпископів”. У ньому полеміст підсумував усе сказане ним раніше про зрадни2цтво вищої духовної влади, про суспільно-політичне становище на Україні. Приводом до написання твору стала Берестейська унія 1596 р. До рук І.Вишенського потрапив трактат Іпатія Потія „Оборона згоди з латинським костелом і вірою Риму служачею”. У своєму „Посланні” І.Вишенський з їдкою іронією на початку твору, яка поступово переростає в сатиру, а потім у нещадний сарказм на адресу засуджує „утекших от православной вери єпископів”.

Твір починається вступом, після чого йде розповідь про нечестиве життя єпископів, які не виконують шести заповідей божих. Далі автор подає конкретну характеристику кожного з єпископів, що проголосили унію. Друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких він полемізує з єзуїтами та уніатами з приводу заміни церковних обрядів, про можливість контролю простих людей над церквою, про підлеглість патріархам і, нарешті, про брестське „чудо”. Закінчується послання своєрідним закликом до боротьби з католицизмом та світською шляхетською владою, де звучить віра у великі можливості народу.

Нагадуючи шість заповідей (голодних нагодувати, спраглих напоїти, подорожніх привітати, голих одягти, хворим допомогти, ув’язнених відвідати,) Іван Вишенський показав, що єпископи та інші уніатські владики не тільки не виконують їх, а й глумляться над ними. Ніхто з владик не привітав подорожніх, не допоміг хворим, навпаки, вони самі били, лаяли парафіян, кидали до в’язниць своїх супротивників або катували їх до смерті.

Уніатські владики безбожно грабували бідних, відбирали у них коней, волів, овець, здирали грошові податки, посилали на тяжкі роботи.

До Івана Вишенського в українській літературі ніхто не говорив такої жорстокої правди про життя покріпачених в Речі Посполитій, ніхто так сміливо і відверто не розвінчував класову суть феодального суспільства, ніхто не насмілювався показати справжнє єство світських і церковних магнатів.

Постать Івана Вишенського на сьогодні є суперечливою. Захищаючи свій крайній егоцентризм, спасаючи всіма способами власну особу Іван Вишенський у сліпому роздражненні на вмовляння Ю.Рогатинця промовив такі слова, які заперечують весь смисл його літературної праці і, взагалі, будь-якої корисної діяльності: „Я з народом заповітів не закладав і відповідей не творив; але народу я не знаю, бесідою з ним не спілкувався і на очі не здибувався. Про що каже пан Юрко, не знаю. Чому мене чекають? Може, позичив що у кого і маю віддати борг? Не знаю іншого, котрий прийшов був до мене і дещо дав на прохарчування, його й пана Миколая знаю, а інших і народу не знаю нікого. Що за привід – народні страсті і якого народу, не можу зрозуміти...”. І нарешті вимовив такі слова, які треба було зрозуміти як те, що він був нездоровий: „А щодо похвальних плодів, які існують у мирському житті і якими вельможа Юрій похвалився, то це є лихою гадкою, обмовою, наклепом і відчайністю – я про це нітрохи не дбаю і не піклуюся” („Послання до Домнікії”). Це був моральний крах. Боляче й зараз читати ці слова, бо як пише Вал. Шевчук „...відгоряв такий світильник, така гаряча, чесна, пристрасна, така мудра душа!”.

Ці та інші подібні висловлювання Івана Вишенського заперечують загальноприйнятий до недавнього часу висновок, що він був борцем „проти всієї державної та політичної системи феодально-кріпосницької Речі Посполитої”. В „Історії української літератури” (1927) М.Грушевський писав, що „покладати на автора які-небудь надії зі становища поступових течій нема чого. Крива його ідеології, піднявшись так помітно в боротьбі зі зрадливою ієрархією, скрутилася додолу. Показала ясно, що ідеали лежать не напереді, а назаді, що він репрезентує не реформу, а реакцію”. На думку видатного історика, це пояснюється тим, що І.Вишенський прагнув „повести відроджене українське життя в крайнє правім, афонськім напрямі, так як він вирисувався в ХУІ-ХУП вв.”.

Подібну оцінку філософських і суспільно-політичних поглядів І.Вишенського висловив і Д.Чижевський в „Історії української літератури” (1942). Назвавши полеміста „єдиним повно вартним, величезним з’явищем писаної літератури ХУІ в.”, він додає, що Іван Вишенський „не кличе власне до боротьби”, бо вбачає порятунок від усіх суспільних і церковних лих винятково у додержанні найпростіших правил православної церкви. Його філософія – це „філософія не боротьби, а пасивної резистанції” (існування). Іван Вишенський – більше теолог, ніж філософ.

Із наведених фактів життя і творчості Івана Вишенського можна зробити висновок. Як письменник, він мав неабиякий літературний талант, проте як філософ, виразник народних сподівань, І.Вишенський відстоював старі погляди. Як писав Д.Чижевський, його полеміка спрямована і проти Ренесансу, і проти Реформації, та ставить собі на меті поворот до старої візантійської традиції. Він був „від своєї сучасності трагічно одірваний”, бо „історичний розвиток пройшов повз Вишенського: замість повороту до Візантії Україна обернулася обличчям на Захід” (Паславський І. „Писав мандровець, якого звуть Вишенським”).