Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Kursov212a.doc
Скачиваний:
10
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
233.47 Кб
Скачать

Розділ III Строки та терміни у правочинах

3.1 Зобов'язання в Римі позначалися терміном obligatio. За визначенням римського права пізніших часів і за нашими теперішніми уявленнями зобов'язання - це такі юридичні відносини між двома особами, коли одна особа - боржник - зобов'язана вчинити або утриматися від вчинення певної дії, а інша - кредитор - має право вимагати від першої виконання покладеного на неї обов'язку, що випливає з договору або з інших підстав на свою користь.

Серед вимог зобов’язання істотне значення має строк платежу, який забезпечує усталеність цивільного обігу. Строк як правову категорію важко переоцінити. Саме строки визначають нормальний ритм господарського життя. Тому правовому значенню строків виконання зобов’язань приділялася належна увага.

У зв’язку з тим, що зобов’язання мало тимчасовий характер, воно мало бути виконане у строк, передбачений у договорі, або у строк, що випливає із суті (характеру) зобов’язання18. Строк виконання зобов’язань, зазвичай, встановлювався сторонами у договорі. У позадоговірних зобов’язаннях він здебільшого визначався законом. Важче було, якщо строк платежу (виконання) не зазначався ні в договорі, ні в законі. Тоді діяло правило: “В усіх зобов’язаннях, в яких строк не передбачений, борг виникає негайно” (Д. 50.17.14), а також: “Якщо договір укладено без строку й умови, то момент виникнення зобов’язання і строк виконання збігаються” (Д. 50.16.213).

При настанні строку платежу (виконання), зазначеного договором або визначеного іншим шляхом, боржник повинен виконати зобов’язання. В іншому разі він порушує строк платежу, прострочує його, тобто опиняється у прострочці (in mora). Прострочення могло мати місце як з боку боржника, так і з боку кредитора. У класичному періоді боржник вважався таким, що прострочив виконання зобов’язання, за наявності сукупності таких умов: настання строку виконання зобов’язання; невиконання боржником зобов’язання; відсутність поважних причин невиконання, тобто вини боржника. У юстиніанівський період для виникнення прострочення боржника при невиконанні ним певних видів зобов’язань вимагалася наявність попередження його з боку кредитора (interpellatio). Для боржника, який прострочив виконання зобов’язання, наставали невигідні наслідки. Так, зобов’язання ставало “вічним”, тобто мало бути виконаним боржником за будь – яких обставин.

Прострочення відпадає з припиненням зобов’язання взагалі. Крім того, може бути загальнодержавне відстрочення платежів (moratorium) по причині тих або інших суспільних інтересів або обставин зовнішніх – на строк не вище 5 років. Мораторій надавався або конкретним боржникам, або за якимось єдиним видом зобов’язань рішенням верховної влади або спільною об’явою кредиторів.

3.2 У розвинутому римському суспільстві договірні зобов'язання були головною правовою формою, за допомогою якої встановлювалися та закріплювалися господарські зв'язки всезростаючої промисловості і торгівлі19.

Спочатку Гай, а потім і Юстиніан серед підстав, що зумовили виникнення зобов'язань, на перше місце висували договір. Проте ні Інституції Гая, ні Юстиніана не дають чіткого визначення договору. Хоч з окремих визначень різних видів договорів можна встановити, що зобов'язальний договір є взаємною угодою двох або більше осіб (контрагентів) про виконання ними взаємних дій або утримання від них. З наведеного визначення поняття договору видно, що його предметом є якась дія або бездіяльність, тобто відмова від здійснення певних дій.

Договір (contractus) - це вольовий акт, він не може виникнути проти волі сторін. Якщо в договорі виражена воля однієї особи, то такий договір називається одностороннім. Наприклад, заповіт, прийняття спадщини або відмова від неї. А коли в договорі виражена воля двох сторін (наприклад, купівля-продаж), то такий договір називається двостороннім. Договори трьохсторонні або багатосторонні в римському праві траплялися порівняно рідко.

У Стародавньому Римі будь-яке договірне зобов’язання супроводжувалося ритуалом жертвоприношення та сакральними присягами. Договори ділилися на два основних типи: 1) зобов’язання приватної або посадової особи, чи усієї громади в цілому, що укладалися безпосередньо з Богом; 2) зобов’язання між приватними особами, що супроводжувалися присягами.

Таким чином, римські юристи за формою розрізняли правочини вербальні (verbus – коли для виникнення зобов’язання сторонам необхідно було зміст право чину передати словами) та літеральні (litteris – фіксувалися на носієві). Під формою правочину вони розуміли спосіб фіксації волі учасника. Із розвитком римського права в класичний період угоди, що не обмежувалися вимогою форми, набули більшого поширення. Особливо це стосувалося консенсуальних та реальних договорів, які перетворилися на основний інструмент правового регулювання економічних відносин в суспільстві.

Чинність договору може залежати від настання певного строку. Умови і строки подібні між собою. Відмінність полягає лише в тому, що умова може настати або не настати, а строк завжди настане, хоч може бути невідомим. Якщо настання строку зазначено точно – це певний строк (наприклад, договір купівлі – продажу набуде чинності після того, як зійде сніг). Строки (як і умови) поділяються на відкладальні та скасувальні. Договори, не обтяжені умовами і строками, називалися чистими.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]