20. Архітектура і отм 17-18ст

Архітектура та образотворче мистецтво. Однією з мистецьких сфер, де найвиразніше простежуються впливи барокового мислення, є архітектура. У другій половині XVII - середині XVIII ст. архітектурна думка в Україні розвивалась як у руслі власної традиції, так і активно засвоювала європейський досвід.

На Лівобережжі друга половина XVII ст. позначена появою архітектурних комплексів Крупицько-Батуринського, Лубенського, Мгарського та Густинського монастирів. Вони являли собою інженерні системи оборонного будівництва. їх фортифікації поступово втрачали оборонний характер, перетворюючись на муровану огорожу. Ця тенденція виявила себе при спорудженні нових мурів Києво-Печерської Лаври, стін чернігівського Троїцького монастиря та київського Софійського собору. Аналогічні процеси відбуваються і на прикладах католицьких кляшторів Правобережжя.

У світському оборонному будівництві виразно домінує парадний, резиденційний характер споруди при маргінальному значенні оборонних елементів. Ця тенденція виразно ілюструється прикладами палаців у Підгір'ях і Поморянах на Львівщині, палацу Синівських поблизу Бережан на Тернопільщині. З початком XVIII ст. елементи оборонної архітектури повністю вийшли з ужитку. В архітектурному стилі утвердився європейський тип парадної резиденції. Прикладами подібних тенденцій є палац Вишневецьких у Вишнівці, Чорторийських - у Корці, Потоцьких - у Христинополі.

Стиль парадної резиденції набуває поширення і в Гетьманщині. Однак на Лівобережжі, де в ролі еліти виступала неродовита козацька старшина, резиденції мали набагато скромніший вигляд. Уявлення про їх масштаби дають кам'яниці Лизогуба в Седневі та Чернігові, будинок І.Мазепи в Іванівні, так званий будинок Полуботка в Чернігові, а також резиденція київських митрополитів на подвір'ї Софійського собору. За своєю планово-просторовою побудовою названі зразки являли собою традиційні для України хати, поділені на дві половини. І лише з другої половини XVIII ст. стиль парадної резиденції у Києві та на Лівобережжі набуває характерних для європейської традиції ознак. Першими прикладами цього напряму стали збудовані в Києві Марийський палац (архітектор Б.Растреллі, 1755) та Кловський палац (архітектори П.Нєєлдов та С.Ковнір, 1754-1758). Аналогічні тенденції простежуються і у будівлях резиденції гетьмана Кирила Розумовського в Глухові (1749-1751), резиденції фельдмаршала Петра Румянцева у Глухові (1768-1773) та палацах Петра Завадовського в Ляличах на Чернігівщині.

Яскравими прикладами світських споруд громадського призначення на Правобережжі є будівлі ратуш в Жовкві, Могилеві-Подільському, Бучачі. Як справжній шедевр української архітектури доби бароко фахівці називають Бучацьку ратушу. її ядро творить двоярусна, увінчана шоломом вежа, оточена двоповерховим, завершеним балюстрадою корпусом. Балюстраду прикрашав цикл скульптурних зображень, що висвітлював подвиги Геракла, а фронтон виділений пишним картушем з гербом власника міста.

Світські споруди громадського призначення Гетьманщини мали дещо скромніший вигляд. Одним з найвеличніших прикладів цього стилю є будівля Київського магістрату на Подолі. За своєю планово-просторовою структурою вона є варіантом хати на дві половини. Зовні будівлю увінчувала вежа зі шпилем і годинником. У зовнішньому оздобленні були присутніми скульптурні зображення, але виконані не з каменю, а в техніці металопластики.

Довершеними зразками лівобережного варіанта цього стилю є також полкові канцелярії в Козельці (архітектори А.Квасовта І.Григорович-Барський, бл. 1756) та в Прилуках, а також будівля Малоросійської колегії в Глухові (1782). Характерною ілюстрацією світської барокової архітектури є так званий Мазепинський корпус Києво- Могилянської Академії (1703).

Українське храмове будівництво у цей час розвивається у двох формах: муроване і дерев'яне, причому з виразною перевагою останнього. Незважаючи на їх принципову відмінність, еволюція мурованого та дерев'яного храмового будівництва відбувалася у тісному взаємозв'язку. В її основі лежала традиційна тридільна планувальна структура, яка доповнювалася п'ятидільною. Прикладами першого планування є церкви Різдва Христового в Стародубі, Святого Миколая у Глухові, Покровський собор у Харкові (1689), Воскресенський собор у Сумах (1703), церква Святого Миколая (Козацького) в Путивлі (1737).

Паралельно розвивався стиль хрещатого п'ятидільного храму. З дотриманням його канонів збудовано церкву Святого Миколая у Ніжині (1668), Троїцьку церкву Густинського монастиря (1674), церкви Максаківського й Крупицько-Батуринського монастирів та Спасо-Преображенські церкви в Прилуках (1716) і Великих Сорочинцах (1732). У Києві в стилі хрещатого п'ятидільного храму збудовано церкви Усіх Святих на Економічній брамі Києво-Печерської Лаври (1696-1698) та Георгієвську Видубе-цького монастиря (1701).

Із середини XVIII ст. у Києві та на Лівобережжі досить відчутними стають впливи європейської традиції будівництва соборів у плані квадрата. Найбільш раннім зразком цього стилю стала споруджена в Києві за проектом Б.Растреллі Андріївська церква (1747-1753). В аналогічному ключі спроектовано й церкву Різдва Богородиці в Козельці (архітектор А. Квасов, 1752-1762), святих Антонія і Феодосія у Василькові (1756-1758), Покрови Богородиці в Охтирці (1753-1762), Трисвятительська в Лемешах поблизу Козельця (архітектор І.Григорович-Барський, 1760-1761).

Як окреме явище розвитку архітектурної думки України XVIII ст. фахівці розглядають будівництво в Києві та на Лівобережжі високих кам'яних дзвіниць. Початок цій справі було покладено спорудженням в перших роках століття дзвіниці київського Софійського собору. Добудована за проектом Й.Шеделя дзвіниця була щедро орнаментована декором, виконаним в українських національних традиціях. На відміну від Софійської, в дзвіниці Києво-Печерської лаври було використано ордерну систему. У такому ж стилі спроектовано дзвіниці церкви Різдва Богородиці в Козельці (1766- 1770), Троїцького собору в Чернігові (1771 1773), Хрестовоздвиженского собору в Полтаві (1786).

Значно повільніше, аніж на Лівобережжі, кам'яне соборне будівництво розвивалося на Правобережжі та Галичині. Тим більше історичне значення мають збудовані в маєтку воєводи Адама Киселя в Низкиничах Успенська церква (1653) та оборонна Успенська церква в Підгайцях (1653), церква Різдва Христового в Жовкві (1690-ті), Покровська церква в Піддубцях поблизу Луцька (1743). Утім в цих регіонах значно відчутнішим є вплив класичних європейських традицій культового будівництва.

Найбільш довершеними зразками архітектури зазначеної доби є львівський кафедральний собор св. Юра та Успенська церква Почаївського монастиря. Собор св. Юра, який було споруджено упродовж 1745- 1760-х рр. за проектом Бернарда Імеретина, не має аналогів в українській архітектурі щодо акцентування фасаду скульптурною групою та двома монументальними постатями святителів. Крім того, архітектурний ансамбль надзвичайно вдало використовує рельєф місцевості, який додатково підсилює пірамідальність композиції.

Успенська церква Почаївського монастиря, збудована в 1771 - 1783 рр. за зміненим проектом австрійського архітектора Г.Гофмана, являла собою тип храму з двома поставленими під кутом симетричними вежами фасаду, демонструючи наслідування центральноєвропейських зразків культового будівництва.

У контексті розвитку костьольної архітектури у другій половині XVII- XVIII ст. провідні позиції на українських землях надалі відігравав Львів. З львівських костьолів XVIII ст. чи не найбільший інтерес становлять костьол Стрітення та збудований архітектором Яном де Вітте у другій половині 1740-х рр. домініканський собор. Досконалістю форм костьольної архітектури Волині відзначаються храми Іоанна Хрестителя в Дубровиці (1695-1702), святого Антонія у Великих Межиріччях (1702-1725). Оригінальністю архітектурної композиції виділяється костьол бернардинів у Збаражі, цілковито позбавлений декорації та виконаний у строгих монументальних формах, а також дві роботи архітектора П.Віжипького - ліцейський костьол у Кременці та костьол бернардинів у Луцьку. Широке визнання приніс архітектору Я ну де Вітте проект костьолу монастиря босих кармелітів у Бердичеві. З-поміж костьольних споруд Поділля виділяються домініканський костьол у Сидорові (1730- 1741), тринітатський - у Кам'янці-Подільському (1750-1768), парафіяльні - вТарноруді (1754)та Шаргороді (1760-1786).

Найпоширенішою формою малярства в цей час залишалося церковне монументальне малярство. Найбільшого розвитку воно набуло в Києві, Чернігові та деяких інших культурних центрах Лівобережжя. До числа найбільш помітних його зразків належали малярська декорація Успенського собору Києво-Печерської Лаври, виконана після пожежі 1718 р., а також розписи лаврської Троїцької надбрамної церкви. Поза межами Києва найвідомішимп зразками стали первісне оздоблення Троїцького собору в Чернігові та Троїцького собору Густинського монастиря, а також Спасо-Преображенського собору в Ізюмі, ряд медальйонів у Козелецькій церкві Різдва Богородиці. На Правобережжі монументальне малярство активно розвивалося в костьолах. Причому провідні ролі у його поширенні відігравали приїжджі майстри з Європи, переважно італійці.

На українських землях, що перебували у складі Речі Посполитої, монументальне малярство набуло поширення і в світських будівлях. Окрім Львова, потужний малярський осередок склався у Жовкві. На Волині центром малярства була Степань, де жив і працював відомий тогочасний маляр Семен.

Збережені пам'ятки іконопису Київщини та Лівобережжя свідчать про інтенсивний розвиток малярства й на цих теренах. Найбільш відомими пам'ятками цього часу є епітафія лубенського полковника Леонтія Свічки з Вознесенської церкви села Олексіївка, ікона Єлецької Богородиці з Успенського собору чернігівського Єлецького монастиря, ікони Спаса та Богородиці з іконостаса Спасо-Преображенської церкви Спаського монастиря у Новгороді-Сіверському, "Богородиця'' в срібній оправі фундації гетьмана Івана Мазепи та інші. За оцінками фахівців, найповніше традиції іконопису козацької України втілені в іконостасі Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочин них, створеному на замовлення гетьмана Данила Апостола. Логічним завершенням традицій київського та лівобережного церковного монументального малярства є рання спадщина В.Боровиковського, зокрема, його парні ікони Христа та Богородиці, Богородиці на троні та Богородиці з херувимами з Троїцької церкви в Миргороді.

Надзвичайно поважне місце в мистецькому житті барокової України відігравала графіка, яка була представлена насамперед книжковою ілюстрацією. У технічному плані до кінця XVII ст. розвивалася переважно гравюра на дереві (дереворити), надалі домінуючі позиції зайняло гравірування на металі, переважно мідерити.

Найбільш відомим з-поміж граверів середини XVII ст. був майстер Ілля, творчий шлях якого розпочався наприкінці 30-х рр. у Львові, а у 50-х рр. розквітнув у Києві. У київський період свого життя майстер підготував унікальний за своїм змістом цикл ілюстрацій (загальним числом 47 позицій) Києво-Печерського патерика.

Розквіт гравіювання у Львові, що намітився наприкінці XVII ст., пов'язаний з іменем одного з найвидатніших українських майстрів Никодима Зубрицького, котрий успішно працював над оздобленням Служебника 1691 р., першого видання в Україні Ірмологіона (1700). Згодом гравер перебрався на помешкання до Почаєва, пізніше - до Києва, а ще згодом - Чернігова. Праці Зубрицького прикрасили не одне книжкове видання кінця XVII - першої чверті XVIII ст.

Незважаючи на безсумнівні заслуги Зубрицького, все ж найбільший розквіт гравюри в історії українського мистецтва культурологи небезпідставно пов'язують з київською школою графіки, біля витоків якої стояли Олександр та Леонтій Тарасевичі й Іван Щирський. Початки творчості О.Тарасевича пов'язані з Литвою, де він у 1670-х рр. підготував цикл гравюр до молитовника, виданого у Вільно 1677 р. Надалі митець, очолюючи університетську друкарню у Вільно, проілюстрував чимало книг як місцевих видавців, так і замовників із Польщі. Тарасевич став першим українським гравером, який активно звернувся до жанру портрета. Зокрема, йому належать портретні зображення архідиякона М.Слупського, короля Яна III Собеського, київського уніатського митрополита К.Жоховського, великого литовського писаря А.Завіші, російського князя В.Голіцина та царівни Софії Олексіївни, чернігівського архієпископа Лазаря Баранови-ча, охтирського полковника І. Перехреста та ін. Для київської друкарні Тарасевич підготував три ілюстрації панегірика Варламу Ясинському "Три вінці" (1683).

На зламі століть також у Вільно розпочався творчий шлях іншого видатного українського гравера Леонтія Тарасевича. Працюючи в Литві, майстер гравіював портрети литовських вельмож, виготовив ілюстрації панегірика київському митрополиту Варламу Ясинському (1690). Близько 1693 р. Тарасевич прийняв постриг у Києві, і наступна його мистецька праця пов'язана саме з цим містом. Як вершини української гравюри розцінюють фахівці виконані ним сорок п'ять мідеритів для ілюстрування Києво-Печерського патерика видання 1702 р. Крім того, в київський період свого життя Л.Тарасевич підготував ілюстрації до Нового Завіту (1703), п'ять гравюр для панегірика фельдмаршалу Б.Шереметеву (1695) та ін.

Неоціненний внесок у становлення та розквіт київської гравюри на металі вніс учень О.Тарасевича Іван (Інокентій) Щирський. Йому належить авторство ілюстрацій для панегірика Лазарю Барановичу "Благодать і істина" (1683), теза Прокопія Колачинського (1698) із усім відомим зображенням Києво-Могилянської академії та її студентів для панегірика Іванові Обидовському (1698), цілий ряд портретних зображень. Як унікальну розцінюють мистецтвознавці панегіричну гравюру майстра на честь російського фельдмаршала Б.Шереметева (1708).

Київська школа гравіювання, закладена О. та Л. Тарасевичами й І.Щирським, отримала свій розвиток у роботах цілого ряду талановитих майстрів, зокрема таких як: Лаврснтій Кщонович, Данило Галяховський, Іларіон Міі ура, Іван Стрільбицький, Аверкій Козачківський, Григорій Левицький та ін. Найбільш відомими їхніми роботами є теза Києво-Могилянської академії на честь гетьмана 1.Мазепи (1708) та портрети митрополитів В.Ясинського та Й.Кроковського, Данила Галяховського, панегіричні гравюри Іларіона Мігури.

Загалом же закріплений міжнародно-правовими нормами розподіл українських земель обумовив певні відмінності єдиного мистецького процесу на Лівобережній (з Києвом) та Правобережній Україні. Проте в цілому українське мистецтво, як і раніше, залишалося внутрішньо цілісним.