book_ukr

зувався надати допомогу в боротьбі проти поляків, причому татари не повинні були шкодити українським містам і селам. Дві важливі стратегічні проблеми Хмельницький розв'язав – захистив себе від удару з тилу і зміцнив козацьке військо, традиційно піше, татарською кіннотою. На допомогу повстанцям хан вирядив 5–6 тис. війська на чолі з Тугай-беєм. У цей час Б. Хмельницький висував лише ідею козацької автономії: вивести із українських теренів польське військо, ліквідувати в Україні "правління Речі Посполитої".

Польські війська на чолі зі Стефаном Потоцьким (4 полки реєстрових козаків) виступили проти Богдана Хмельницького й Тугай-бея, загони яких 29 квітня 1648 р. оточили противника біля р. Жовті Води. У вирішальному бою 16 травня польське військо було повністю розгромлене. Уцілілих вояків татари забрали в полон, а сам Стефан Потоцький отримав смертельну рану. Серед бранців був Іван Виговський, якого гетьман виміняв у татарина за коня. Невдовзі він стане писарем Війська Запорозького, а згодом і гетьманом.

Відразу після битви козацько-татарська армія взяла в облогу під Корсунем на р. Рось польські війська під командуванням коронного гетьмана Миколая Потоцького та польного гетьмана Мартина Калиновського, які вирішили прориватися з міста. 28 травня 1648 р. їх загнали в пастку в Гороховій Діброві та знищили. Як свідчить Львівський літопис, переможений Микола Потоцький після битви гордовито спитав у Хмельницького: "Хлопе, чим же так зацному рицерству Орд татарських заплатиш?", на що дістав лаконічну відповідь: "Тобою". Добившись блискучих перемог, Богдан Хмельницький мав намір продовжити наступ на центральні райони. Саме тоді ним уперше було сформульовано ідею існування автономної національної держави.

Особливо швидко розгорілося повстання в Лівобережній Україні. До середини липня 1648 р. вся територія Лівобережжя, за винятком Чернігова й Стародуба, була звільнена від польського панування. Проходило інтенсивне формування Миргородського, Ніжинського, Прилуцького та інших полків як адміністративно-територіальних одиниць Української Держави.

На Правобережжі було багато міст-фортець із сильними польськими залогами, тому козацькі підрозділи лише в червні 1648 р. підійшли до Києва. У вересні того ж року були звільнені Брацлавське, Київське, Чернігівське, Подільське воєводства, південна й центральна частини Волинського. У цей час відбувалося становлення Уманського, Брацлавського, Кальницького, Подільського, Зв'ягельського, Овруцького та інших полків.

Довідавшись про розгром польських військ, селяни й міщани масово бралися за зброю, восени 1648 р. революція охопила всі етноукраїнські землі, що входили до Речі Посполитої. Невипадково термін

81

"козацький" стає в другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. загальним прикметником для визначення національних і політичних явищ ("Козацька Україна", "козацький руський народ", "козацька мова" тощо). Дуже активну участь у революційних подіях узяло селянство, особли-

во у 1648–1652, 1658–1659, 1664–1666, 1668 рр. Масового характеру набула в 1648 р. участь у боротьбі міщан. Саме за їхнього сприяння загонам повстанців вдалося здобути найміцніші міста-фортеці, а в окремих регіонах вони відігравали провідну роль в організації боротьби (Західне Поділля, Житомирщина, Луцький повіт, Галичина). Помітною в революційних подіях була роль частини патріотично налаштованої української шляхти (зокрема в розбудові державних структур) і православного духівництва. Українці прагнули звільнити від "ляхів" "Руську землю", домогтися "відокремлення Русі від корони", знищити католицизм і уніатство. Отже, боротьба мала не тільки наці- онально-визвольний, але й релігійний і соціальний характер.

2. ВОЄННІ ДІЇ 1649–1653 РОКІВ. ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Улітку 1649 р. починає визрівати ідея необхідності розгрому Речі Посполитої та створення власної держави на території, що вочевидь виходила за межі козацького регіону. У середині липня один із полонених козаків заявив кам'янецькому старості П. Потоцькому, що вже "держава від вас, ляхів, перейшла до нас, козаків" і кордон має проходити по р. Горинь. Повстанці мали наміри дійти "до Вісли", "вдарити по Речі Посполитій", а на визволеній території створити органи влади ("Заводять своїх урядників, – писав князь В. Заславський, – окрему республіку собі вчинивши"). Польські урядовці засвідчували існування в українців бажання домогтися "відокремлення Русі від Корони".

Провідну роль у надзвичайно інтенсивному процесі руйнування польських і становлення українських державних інституцій – центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, нової соціальної структури, адміністративно-територіального устрою – відігравало козацтво. Саме в цей час почалося формування державної еліти. Виразно простежується прагнення повсталих до створення єдиного державно-адміністративного устрою. Уже на кінець 1648 р. закладаються підвалини унітарної, республіканської за формою правління національної держави. В її політичному розвитку окреслилася боротьба двох тенденцій – демократично-охлократичної та монархічної (гетьманської). Важливе значення для діяльності державного апарату мали ухвалені

82

в червні 1649 р. Богданом Хмельницьким "Статті про устрій Війська Запорозького", настанови яких виходили за межі військового статуту.

Однією з найважливіших особливостей української козацької революції було тісне поєднання визвольної та релігійної боротьби із соціальною. Генератором соціальної активності селянських мас виступав козацький ідеал. У їхній самосвідомості зафіксувалося стереотипне уявлення про козака як людину, вільну від будь-яких обов'язків перед паном і державою (за винятком військового), котра користується особливим імунітетом (особиста воля, право володіння землею, своя юрисдикція тощо). Саме тому, що боротьба за здобуття козацького імунітету стала загальноукраїнським явищем, селяни й міщани масово покозачувалися.

Відтоді як Богдана Хмельницького було обрано гетьманом, він уперше офіційно звернувся письмово до московського царя про військову допомогу. Це звернення прискорили тактичні міркування: занепокоєний повстанням в Україні, а особливо козацько-татарським союзом, царський уряд навесні 1648 р. розпочав мобілізацію війська в російському прикордонні – Путивлі, Білгороді, Курську. Реальною загрозою ставав вихід цих сил на українську територію для з'єднання з польською армією. Оповідаючи про початок повстання, Хмельницький не лише описував кривди, завдані православним поляками, але й пропонував у травні 1648 р. Олексію Михайловичу посісти польський престол після смерті короля Владислава IV, обіцяючи підтримку Війська Запорозького. Цю пропозицію він висловлював, незважаючи на те, що відповідно до польсько-російської угоди проти Кримського ханства Москва мала допомагати полякам у війні проти козаків.

У травні 1648 р. козацька рада під Корсунем прийняла рішення просити допомоги у Московського царя Олексія Михайловича. Москва через путивльського воєводу запевнила Богдана Хмельницького, що не вступить у війну на боці Польщі. Пізніше гетьман послав полковників Силуяна Мужиловського і Михайла Крису з листом до Москви, в якому знову подав клопотання про її допомогу. Однак у Москви сил на порушення мирної угоди з Польщею (а саме так виглядало б втручання в козацькі справи) не було. 16 березня 1649 р. в Україну вирушило перше офіційне московське посольство на чолі з Григорієм Унковським і вже через місяць, а саме 17–22 квітня, у Чигирині відбулися переговори з гетьманом. По закінченні їх разом із російськими посланниками до Москви виїхало перше українське посольство на чолі з чигиринським полковником Федором Вишняком, яке поставило питання про можливу протекцію царя над Військом Запорозьким, про "звільнення всієї Русі", яка очікує допомоги від царя. З 1651 р. в гетьманських листах до царя йдеться про договірне підданство.

83

Одночасно гетьман, роблячи поступки вимогам хана і для поліпшення стосунків з Кримом, які охололи після Зборівської битви 1649 р., коли хан зрадив Богдана Хмельницького, заявив, що піде війною на Москву. А коли в 1650 р. в Чигирині з'явився Тимошка Аккудінов – самозваний російський царевич, гетьман його підтримав. Ці приклади зовнішньополітичних відносин України й Москви можна розглядати як спроби тиску гетьмана на царя з метою прискорення надання допомоги Війську Запорозькому.

Ще одним вектором зовнішньої політики гетьмана була ідея союзу з Трансільванією, де правив Юрій Дьордь Ракоці – претендент на польський престол, який мав родинні зв'язки з литовським князем Радзивіллом. Трансільванія (Семигород) була протестантською і зберігала відносну незалежність від турків. Тому переговори з Москвою були лише одним із напрямків дипломатичної політики Богдана Хмельницького.

21 вересня 1648 р. армія Богдана Хмельницького в битві під Пилявцями розгромила новостворену польську армію. Ця перемога дала змогу українському командуванню надовго захопити ініціативу у веденні воєнних дій і створила сприятливі умови для визволення Західного регіону України. Узявши спочатку в облогу Львів, яка тривала три тижні (8–26 жовтня 1648 р.), і стягнувши з городян контрибуцію в сумі 200 тис. дукатів, Хмельницький іде на Замостя, облога цієї фортеці тривала з 6 по 21 листопада. До середини листопада козацькі полки разом із загонами місцевих повстанців звільнили увесь Західний регіон (включно з Підляшшям, Холмщиною, Берестейщиною й Надсянням). Тут розпочалося формування державних інституцій, зокрема полково-сотенного територіально-адміні- стративного устрою. Проте ця кампанія проводилася не стільки для включення Західного регіону до складу Української держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої, а саме: запровадження в ній абсолютизму й визнання за Україною (щонайменше у складі Київського, Чернігівського, Подільського та Волинського воєводств, де "козаків багато") таких самих прав суб'єкта федерації, які мала Литва. Ці сподівання пов'язувалися з обранням на королівський трон (Владислав ІV помер у травні 1648 р.) спочатку московського царя, згодом – трансільванського князя, а коли ці надії стали примарними – королевича Яна Казимира, котрий начебто обіцяв бути "руським королем". Богдан Хмельницький побував у Києві в січні 1649 р., тріумфально в'їхавши через Золоті ворота, а єрусалимський патріарх у Софійському соборі відпустив йому майбутні гріхи, що було елементом коронаційної процедури, і благословив на війну з поляками.

84

Переговори, започатковані з поляками під Замостям, продовжилися в лютому 1649 р. у Переяславі. Проте комісія з Варшави побачила перед собою вже не простого козацького ватажка, а владного, упевненого у своїй силі володаря Русі, який говорив шокованим послам:

"Правда є, що я малий і незначний чоловік, але це Бог мені дав, що нині я єдиновладець і самодержець руський... Я вже довів, про що ніколи не думав, а далі доведу, що задумав. Виб'ю з лядської неволі увесь руський народ, а що раніше я воював за свою шкоду й кривду, то нині воюватиму за нашу віру православну". Даремно очільник польського посольства Адам Кисіль умовляв Богдана Хмельницького не шкодити вітчизні – Речі Посполитій – та гуртом протистояти "невірним", марно переконував, що небезпечно втягати у війну простолюд, бо ж самим Богом установлено, аби "селяни орали, а козаки воювали". Непочутими залишилися й нагадування про вірність королю, якого сам гетьман обрав собі за володаря. Переговори завершилися всього лиш тимчасовим перемир'ям до весни, коли знову стануть можливими кінні переходи. Пограничною межею на півдні був визнаний Кам'я- нець-Подільський, на заході – межиріччя річок Случі та Горині, на півночі – річка Прип'ять.

За умовами укладеного перемир'я гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України. Під час переговорів він уперше сформулював основні принципи національної державної ідеї. Відтепер чітко проголошувалося право українського народу на створення держави в етнічних межах його проживання. Висловлювалася ідея незалежності від влади польського короля. Як підкреслював Б. Хмельницький у розмові з Г. Унковським, "а нас Бог від них (Польщі й Литви)

увільнив – короля ми не вибирали й не коронували і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою цим від них стали вільними". У переговорах з поляками геть-

ман сформулював положення про соборність Української Держави, наголошуючи на праві всієї Русі. Українська Держава розглядалася як спадкоємниця Київської Русі.

Модель щойно окресленої державності була створена відповідно до тих надзвичайних умов, у яких перебувала Україна. Історик Наталя Яковенко порівнює її з військовою диктатурою, а деякі дослідники – з монархією. Верховна влада належала гетьманові, який обирався козаками пожиттєво і мав законодавчу, виконавчу й судову владу. Завдяки виборності старшини козацька держава мала демократичні риси, поєднуючи сувору централізацію з народовладдям. На початку 1660-х рр. було сформовано 16 полків (Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропивенсь-

85

кий, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Уманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський), які становили територіальне ядро (180–200 тис. км2) держави, де проживало на той час 1,4–1,6 млн осіб. Територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів. Найнижчим військовим підрозділом був курінь, до його складу входило 10–40 вояків на чолі з курінним отаманом. Далі йшли сотні й полки (територіально підпорядковані полковому місту, де знаходилася резиденція полковника). Автономною одиницею залишалася Запорозька Січ, яка обирала собі кошового отамана (на відміну від призначуваних гетьманом полковників).

Верхівку владних структур становила генеральна старшина, яку також називали "військовою": наказний гетьман (для командування окремими з'єднаннями під час бойових дій), обозний, суддя, писар, двоє осавулів, хорунжий та бунчужний. Генеральний писар, він же міністр закордонних справ, очолював Генеральну військову канцелярію, їй підпорядковувалися 12 канцелярій. Тут працювали дипломатичні та адміністративні співробітники, які вели переговори з Портою, Кримським ханством, Венецією, Трансільванією, Москвою, Молдавією, Валахією. Генеральний обозний управляв постачанням зброї армії, штатом осавулів і хорунжих. Генеральні судді завідували гетьманським судом. Суди були сільські, сотенні та полкові, з головним апеляційним трибуналом – Генеральним судом (2 генеральні судді та старшина). Часто суди користувалися звичаєвим правом через брак фахівців, які б склали закони.

Генеральна старшина утворювала Малу старшинську раду, а Велика рада відбувалася за участю ще й полковників, очолював її гетьман. Резиденцією гетьманського апарату став Чигирин (Черкащина). Гетьман видавав універсали-накази. Державні символи: клейноди, булава, корогви, бунчук, печатка. Богдан Хмельницький сам вів фінансові справи, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який завідував військовою скарбницею. Велику роль в організації фінансового апарату відігравало міське купецтво, звільнене Хмельницьким від військових повинностей. В організації військового скарбу брали участь меценати – греки. Великі купці підтримували гетьмана в обмін на привілеї. Існував ряд внутрішніх торгівельних зборів – на ярмарках і торгах: від возів, від мір збіжжя, на дорогах платили мостове. Були створені посади екзаторів – збирачів податків і завідувача оренд. У полках фінансовими справами завідували полковники.

Джерелами формування скарбниці була оренда, доходи від промислів – установлені мита на товари іноземців (для москвинів воно становило від 40 купців 2 талери, від 40 соболів – 6 золотих; для

86

греків – 5 золотих на коштовності та дорогоцінні метали)та різні податки. Скарб витрачався на утримання війська, послів. Податки поділялися на побори (постійні) та стації (у надзвичайних ситуаціях кошти йшли на плату війську) і за універсалом гетьмана становили 4 талери з вотчини або 1–12 золотих. Одиниця оподаткування – двір. Найпоширенішою грошовою одиницею були польські монети, угорські талери, російські рублі та турецькі леви. Вища старшина отримувала платню грішми, наприклад, генеральний писар мав 1000 золотих, а суддя – 400.

Дотримуватися перемир'я виявилося важко як і полякам, так і козакам. З лютого 1649 р. точилася боротьба за прикордонний Бар на Поділлі, у березні 1649 р. почалися сутички біля річок Случі та Мурафи, а наприкінці травня польське військо перейшло на козацький бік р. Горині. Під булавою Хмельницького було зібрано 30 козацьких полків загальною чисельністю близько 80–90 тис. вояків і татарські загони (40 тисяч) хана Іслам-Гірея III.

Наприкінці червня 1649 р. козацькі війська підійшли до польської Збаразької фортеці. Кілька боїв, які Хмельницький, оберігаючи добірні кінні полки, вів мобілізованими силами добровольців, скінчилися невдачею. З 10 липня 1649 р. почалася облога Збаража. Захистом фортеці керував Ярема Вишневецький, а з українського боку атакував полковник Станіслав Мрозовицький (славнозвісний, оспіваний у піснях Морозенко).

Доки тривала облога київський полковник Станіслав (Михайло) Кричевський на чолі Київського, Чорнобильського та Овруцького полків перекрив підхід в Україну литовському гетьманові Янушу Радзивіллу, прийнявши бій біля білоруського Лоєва на правому березі Дніпра, де й сам був смертельно поранений. Інша частина коза- цько-татарської армії на чолі з Хмельницьким та Іслам-Гіреєм III на початку серпня 1649 р. рушила навперейми майже 20-тисячному війську, яке вів на допомогу обложеним сам король Ян Казимир. Маючи інформацію про маршрут його просування, гетьман улаштував засідку біля переправи через р. Стрипу поблизу м. Зборова (нині райцентр Тернопільської обл.) і 15 серпня 1649 р. під час форсування за умовним сиґналом завдав раптового удару по авангарду й тилу королівської армії. Кровопролитний бій на переправі біограф ІсламГірея III Хаджі Мехмед Сенай зі східною барвистістю описує так: "Саме цього дня почався такий запеклий бій, що від часу пророка Адама не траплялося такої війни. ...Блиски гострих шабель від полудня до вечора переповнювали чашу небес, а пил з-під копит (мусульманських коней) покрив небесне склепіння мороком".

87

Коронна армія втратила до 7 тис. убитими й пораненими, а сам король Ян Казимир опинився в пастці: його табір кільцем оточували зусібіч козаки й татари. Увечері польські сенатори пропонували таємно вивести короля з облоги, однак той навідріз відмовився. Навпаки, демонструючи неабияку мужність, він під обстрілом ходив табором і підбадьорював вояків. Тоді в поляків виник інший план: розпочати переговори з ханом, граючи на кримській політиці не зосереджувати надмірної потуги в руках жодної зі сторін. Тож 16 серпня між ханським візиром Сефером Газі-агою та канцлером Єжи Осолінським розпочалися офіційні переговори без участі козацької сторони. І хоча від вимог кримчаків, як писав Осолінський, у нього "відібрало мову й у голові запаморочилося", однак вибирати не було з чого. Згідно

здосягнутою домовленістю Річ Посполита зобов'язувалася сплачувати щорічні упоминки ханові, погоджувалася на випас татарської худоби в нейтральній смузі над річками Інгулом і Великою Виссю. Окрім того, мусила виплатити 200 тис. золотих відступного за повернення кінноти до Криму без ясиру та ще додатково 200 тис. – на викуп армії, обложеної в Збаражі. Ханський візир, який вів переговори, торкнувся й козацького питання, зажадавши від уряду визнати 40-тисячний реєстр Війська Запорозького.

Загроза перетворення хана із союзника в могутнього ворога змусила Богдана Хмельницького слідом за татарськими послами спорядити до табору Яна Казимира й своє посольство, запропонувавши вироблені напередодні власні 18 переговорних статей. "Козацькі пункти" цього разу окреслювали набагато ширшу територію автономії – три воєводства (Київське, Брацлавське й Чернігівське) і східні райони Волині та Поділля до р. Случ. Місцеві адміністративні уряди мали надаватися лише шляхті православного обряду. Рівночасно посли вимагали амністувати шляхту, яка брала участь у воєнних діях проти коронної армії, а також селян і міщан, причетних до повстанських виступів. На козацькій території мала бути скасована уніатська церква як "постійна причина пригноблення руського народу", а православний митрополит і двоє владик отримати місця в сенаті нарівні

зкатолицькими ієрархами.

19 серпня 1649 р. перед Єжи Осолінським і Адамом Киселем Хмельницький присягнув на дотримання Зборівської мирної угоди, а наступного дня в супроводі старшинського почту в'їхав на білому коні до королівського табору, де його прийняв Ян Казимир. Свідки оповідають, що гетьман виглядав похмуро, але тримався з гідністю. У ніч на 23 серпня було знято облогу Збаража. За кілька днів коронне військо вирушило на захід, а козацьке – у напрямку Києва.

88

3. МОСКОВСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ. ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА

Зборівський договір 1649 р. не влаштовував жодну із сторін. Для козацької верстви він був жорстоким, оскільки повертав назад у підданство селян, які проливали нарівні з козаками кров у боях і нині теж вважала себе вільними. Визначений угодою 40-тисячний реєстр навіть наближено не відповідав реальній чисельності козацтва та покозаченого простолюду, а тим часом усіх не вписаних до реєстру Зборівський договір автоматично обертав на підданих.

Так само непросто схвалювався Зборівський договір польським сеймом, де розгорнулися гострі дебати між прибічниками поміркованої та войовничої позицій. Наприкінці літа 1650 р., коли коронний гетьман Микола Потоцький, повернувшись із татарського полону, закликав воювати, доки вся земля не почервоніє від козацької крові, прихильники силової політики здобули перевагу. 19 лютого 1651 р. польська армія на чолі з польним гетьманом Мартином Калиновським перейшла в наступ: атакувала м. Красне, захопила Мурафу, Шаргород, Чернівці, Ямпіль на Поділлі. Завершивши мобілізацію 220-тисячної армії, у червні того ж року поляки підійшли під Берестечко. Хан Казі-Гірей вступив у переговори з Польщею про можливості укладення миру.

Бої під Берестечком у червні–липні 1651 р. велися з перемінним успіхом, аж поки в результаті домовленостей з поляками орда не зрадила українське військо. Найманій поляками німецькій піхоті вдалося прорватися до ставки хана, у результаті чого вибухом був поранений у ногу Іслам-Гірей, загинув його брат, калга Крим-Гірей, отримав тяжку рану Тугай-бей, татари почали відступати. Богдан Хмельницький з кількома старшинами кинувся за ними, аби зупинити їх. Хан Іслам-Гірей і мурзи відмовилися вступати в бій, мотивуючи це тим, що їхні коні мокрі, перевтомлені й голодні, а тоді був ще й байрам, коли мусульманам узагалі воювати заборонено. Найгіршим же стало те, що Іслам-Гірей підступно захопив гетьмана, позбавивши козацьке військо генерального командування, і протримав його в себе близько місяця.

Зазнаючи поразки, козацька армія відступила до річки Пляшівки, притоки Стиру, де були болото й хащі. Там обложені успішно відбивали штурми й здійснювали бойові вилазки, проте становище в таборі погіршилося. Давалися взнаки незгоди між старшиною, нестримувані твердою рукою гетьмана. Бракувало питної води. Наростали тертя між селянами й козаками. Кальницький полков-

89

ник Іван Богун, який перейняв на себе командування армією, створив переправу. Та коли селянська частина війська довідалася про початок відходу переправою (Богун спершу вивів козацьку кінноту, аби забезпечити збройне прикриття прориву), обложених охопила паніка: вони були впевнені, що старшина з козаками навмисне залишає їх у пастці, відволікаючи противника. Селяни кинулися до переправи, топлячи один одного, а заразом і наведені мости. У боях і паніці загинуло близько 8 тис. людей. Повністю було винищено й козацький ар'єргард, що прикривав відступ. Саме з ним пов'язаний легендарний епізод Берестецької битви, коли близько 300 козаків стримували кількагодинну облогу одного з острівців на переправі. На пропозицію дарувати їм життя, якщо складуть зброю, смертники демонстративно повитрушували у воду гроші з гаманців і боронилися далі. Мужність останнього з них, котрий, як писали свідки, "сам протидіяв усій польській армії", отримавши 14 ран, вразила Яна Казимира. Король запропонував герою помилування, однак той гордо відповів, що про життя вже не дбає і хоче померти як воїн.

Битву під Берестечком було програно через зраду союзника, однак це не стало катастрофою для Богданової стратегії. Адже збереження ядра визвольної армії українського народу вселяло віру в продовження боротьби за національне звільнення.

Польська й литовська армії до початку вересня 1651 р. окупували північні, центральні й західні райони козацької України. Почалася партизанська боротьба. Переговорна комісія, очолена з польського боку Адамом Киселем, а з козацького Іваном Виговським, засідала в Білій Церкві з 15 по 28 вересня. Укладена 28 вересня 1651 р. Білоцерківська угода зводила нанівець автономію України. Її територія обмежувалася Київським воєводством, кількість реєстровиків зменшувалася до 20 тис., пани здобули право повертатися до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана.

Зрозуміло, усе це не могло задовольнити ні український уряд, ні населення козацької України. До того ж насправді Білоцерківська угода залишилася на папері, оскільки польський сейм навесні 1652 р. її не ратифікував – уперше в історії польсько-литовського парламентаризму був зірваний одним із шляхтичів, який наклав вето на проект сеймової ухвали. Україною тим часом котилися чутки про скорочення реєстру. Украй напруженою склалася ситуація на теренах Чернігівського й Брацлавського воєводств. Несхвалення сеймом угоди розв'язувало руки Богданові Хмельницькому, який у квітні 1652 р. оповістив старшину про підготовку до нової війни. Формальним при-

90