book_ukr

холмську, перемишльську та львівську єпархії. Галицька митрополія протидіяла польській експансії на українських землях. Першим галицьким митрополитом став Ніфонт.

Протягом XIV ст. Галицька митрополія неодноразово скасовувалася й відновлювалась. У 1347 р. на вимогу польського короля патріарх проголосив скасування Галицької митрополії, що викликало обурення серед народу та православного духовенства. На знак протесту галицькі й волинські єпархії в 1348 р. визнали митрополитом київського архієпископа Теодорита, який став проти волі візантійського патріарха та якого визнали єпархії Київщини й Чернігівщини. Зустрівши сильний опір народу та щоб уникнути втручання в справи Галичини Московського митрополита, польський король Казимир вживає заходів щодо відновлення Галицької митрополії (1370).

З цього часу на колишніх землях Київської держави діють одночасно три православні митрополити: Київський і всія Русі (з центром

уМоскві); Литовський, якому підпорядковувалися землі Литви, України й Білорусії (з центром у Вільно); Галицький (з центром у Галичі). У 1401 р. Галицька митрополія остаточно скасовується, що було великим потрясінням для Української церкви.

Упершій половині XV ст. більшість митрополитів були спільними для Литви і для Московської держави. Остаточне розділення митрополій відбулося у другій половині XV ст. У Москві на соборі 1448 р. було обрано митрополитом Іону, щоправда, без погодження з патріархом, чим було покладено початок незалежної Московської церкви.

У1458 р. патріарх висвятив на Київську митрополію грека Григорія. Отже, відновилася Київська митрополія, яка охоплювала всі українські (разом із Галичиною) і білоруські землі та підлягала, як і колись, царгородському патріарху. Митрополит мав титул "Київського і всія Русі", а в XVI ст. "Київського, Галицького і всія Русі". Він мешкав то

уВільно, то в Києві. Під його управою було десять єпархій. У XVI ст. до Москви відійшли єпархії чернігівська і смоленська.

УXV й особливо XVI ст. триває перехід провідних верств україн-

ського суспільства на латинський обряд, що означало збіднення і втрату інтелектуальних сил нації. З підписанням у 1569 р. Люблінської унії кризове становище в тогочасному українському суспільстві поглиблюється. Українське життя перелицьовується на польський взірець. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації.

За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування, чи піти на унію з Римом, тобто змінити лише залежність від константинопольського патріарха на

61

опіку римського папи, однак зберегти традиційний православновізантійський обряд. Зрештою, історичний сенс згаданого вибору вбачається у драматичній дилемі: рятувати церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву?

Чи вдалося досягти головної мети, яку поставили ініціатори й творці Брестської унії 1596 р.? Чи стала унія з римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в латинство? Саме в цих оцінках найбільше суперечностей. Православні, як правило, акцентують увагу на насильницькому способі запровадження унії та боротьбі з нею українського народу. А греко-католики, навпаки, наголошують на тому позитивному, що дала унія, оцінюючи її як важливий фактор української історії.

Уже через 30 років після запровадження унії обидва визначні митрополити – православний Петро Могила (1632–1647) і грекокатолицький Йосиф Рутський (1613–1637) прагнули покласти край роз'єднанню, знайти шляхи до примирення. Обговорювалися питання об'єднання церков, створення патріархату, що мало бути продовженням, виправленням, завершенням Брестської унії. Смерть Петра Могили та подальший перебіг подій перешкодили здійсненню цієї грандіозної ініціативи. Однак були й об'єктивні причини: загальне становище ще не було сприятливим для примирення і встановлення спільної бази для Української церкви.

Які ж головні уроки, що випливають з досвіду Брестської унії? Яке її значення для всієї подальшої історії українського народу? Унія як метод і форма об'єднання церков не досягла своєї мети – не привела до об'єднання православних і католиків. Але як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гніту в остаточному підсумку виправдала себе.

Уважне вивчення тодішньої ситуації переконує, що унія – не результат змови вузького кола людей, а наслідок реальних, катастрофічних для України обставин і тверезого осмислення їх більшістю духовенства, особливо вищого, та авторитетних світських діячів. Унія з Римом дала можливість зберегти в умовах латинізації та полонізації східний обряд, що гарантувалося спеціальною папською буллою. Сама обрядовість запобігала полонізації. Адже обряд – це не просто форма віросповідання, а історично складена й освячена традицією органічна єдність віровчення і культури даного народу, це вияв і фактор його духовності.

62

Унія викликала пробудження національної свідомості українців. Полонізація православних прикривалася фарисейською турботою про навернення їх до "справжньої", тобто католицької, віри. Насправді ж окатоличення, латинізація – це був засіб, а не мета польських шовіністів. І переслідування уніатів, уже греко-католиків, увиразнювало це якнайяскравіше. Бо ж гнобили не за віру, а за національну приналежність.

Унія стала засобом захисту української мови як найважливішої національної ознаки. Про це свідчить те, що саме в Галичині, яка з 1340 р. перебувала під чужомовним впливом, причому дуже активним, найповніше збереглася і рідна мова, і національна самосвідомість. Цікаво, що й білоруська мова збереглась найкраще там, де була унія. Крім того, унія створила передумови для появи національної інтелігенції завдяки тому, що формальне зрівняння з католицьким духовенством відкрило для українського духовенства можливість здобувати середню й вищу освіту.

Найхарактернішою рисою церковного життя в Україні в першій половині XVII ст. була боротьба православних проти католицизму та унії. У 1632 р. була відновлена Київська православна митрополія, яка дістала кафедру Софійського собору та Печерський монастир. На пост митрополита Київського і всія Русі було обрано Петра Могилу.

2. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ (СЕРЕДИНА ХІV – ПЕРША ПОЛОВИНА ХVІІ СТОЛІТТЯ)

Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, тяжкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські набіги – усе це гальмувало як розвиток продуктивних сил, так і становлення української національної культури. Однак, незважаючи на складні соціально-політичні умови, в яких розвивалася українська культура, її подальший поступ не міг зупинитись.

Довгий час вищу освіту українські юнаки могли здобувати тільки за кордоном, а саме в Західній Європі, тому що ні в Україні, ні в Росії вищих шкіл тоді ще не було.

Частина українців ставала провідними вченими в європейських навчальних закладах. Скажімо, ректором Болонського університету (Північна Італія) у 1482 р. був видатний український учений Юрій Дрогобич (Котермак), перший доктор медицини в Україні родом з м. Дрогобича. У 1483 р. в Римі він видав книгу "Прогностична оцінка поточного" – це була перша книга, видана українцем за кордоном. До сьогодні

63

збереглося лише два її примірники – у Кракові (Польща) і Тюбінгені (Німеччина). Ю. Дрогобич закінчив Краківський університет, а близький друг Петра Сагайдачного Ізекіїл Курцевич – Падуанський університет (Італія). Падуанський університет закінчив також соратник Б. Хмельницького полковник Станіслав Морозовицький (у народі Морозенко). За кордоном навчалися також митрополит Петро Могила, філософи Мартин Шмиглецький, Теофан Прокопович, Станіслав Оріховський, Мелетій Смотрицький та інші діячі української науки і культури.

Першим навчальним закладом вищого ступеня в Україні стала Острозька академія, заснована в 1576 р. князем Костянтином Острозьким у м. Острозі на Волині. У ній було поєднано кращі традиції освіти Київської Русі та досягнення західноєвропейських університетів. Острозька школа мала своєрідний триступінчастий характер. Вона об'єднувала елементарну школу із середньою та початками вищої. Курс навчання в академії складався із знаменитих "семи вільних наук" доби Ренесансу (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика й астрономія). Острозьку школу її ректор Герасим Смотрицький називав академією. Справді, програма, рівень підготовки викладачів і учнів свідчать про належність цієї школи до типу вищих. Крім "семи вільних наук", тут викладали філософію, її вивчення поряд з теологією в ту добу було прерогативою вищих навчальних закладів. Провідним у Острозькій школі було вивчення старослов'янської, грецької та латинської мов.

Вихованці Острозької академії стали визначними вченими, пись- менниками-полемістами й перекладачами, церковними, військовими й політичними діячами. Тут навчалися Клірик Острозький, Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Іов Княгиницький, Захарія Копистенський, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін.

Розквіту Острозька школа досягла у 80-х рр. XVI ст., однак на початку XVII ст., після смерті її мецената Костянтина Острозького (1608 р.), вона поступово занепала. Згодом спольщена онука князя Анна заснувала тут єзуїтський колегіум.

В Острозі, крім академії, діяла друкарня, що перетворювало місто на значний культурно-освітній центр. На запрошення К. Острозького до міста приїхав першодрукар І. Федоров. Тут, під опікою князя, він у 1581 р. надрукував свою знамениту "Острозьку біблію" слов'янською мовою. Це було перше повне видання Біблії, якого ще не мав жоден слов'янський народ. Підготовка до видання Біблії тривала майже десять років. Над нею працювало 72 перекладачі (з єврейської та старогрецької мов). Обсяг Біблії – 1252 сторінки.

Видання Біблії слов'янською мовою було не лише одним з найбільших досягнень української культури того часу, але й мало велике політичне значення – тепер не лише католики і протестанти мали

64

святе письмо, а й православні. У 1751 р. цю Біблію переглянули й виправили в Петербурзі українські вчені – професори Академії, і під назвою "Єлизаветської" (на честь російської цариці) вона залишилась до наших днів загальновизнаною та усталеною.

Досвід і традиції Острозької академії були розвинені у братських школах і послужили основою для організації Київського колегіуму, який став пізніше академією. Цей колегіум був утворений у 1632 р. на базі Київської братської школи, куратором якої було Військо Запорозьке, та школи Києво-Печерської лаври в результаті їхнього об'єднання. Так виник перший вищий навчальний заклад східних слов'ян.

Участь Запорозької Січі в його створенні свідчить про активну громадянську позицію та високий рівень духовності козацтва.

Першим ректором колегіуму став архімандрит Печерської лаври, а з 1632 р. митрополит Петро Могила – визначний церковний і культурний діяч, теолог, реформатор, учений. Петро Могила провів реформу, за якою мовою викладання в колегіумі ставала виключно латинська мова, знання якої вважалося тоді ознакою освіченості. Щоб учні швидше опанували латинську мову, їх зобов'язували розмовляти з викладачами й між собою не лише на заняттях, але й удома тільки на латині.

П. Могила прийняв навчальну програму "семи вільних наук" – тобто трівіуму і квадрівіуму. Крім латинської, вивчались також грецька та старослов'янська мови. До кінця XVIII ст. (до розділів Речі Посполитої) вивчалась також і польська мова. Увесь курс навчання тривав 12 років. Польський король Владислав IV уперто відмовлявся узаконити за цим закладом те, чим фактично вже стала київська колегія, – назву "академія". Офіційну грамоту від Петра І академія отримала в 1701 р.

Крім відкриття Києво-Могилянської академії, Петро Могила зробив також значний внесок у розвиток друкарства в Україні, зібрав бібліотеку при академії, був меценатом українського мистецтва, реформатором церкви, публіцистом (написав понад 20 творів). Стараннями Петра Могили був реставрований Софійський собор, а також проведена перша спроба археологічних розкопок в Україні – розкопки Десятинної церкви.

Значного розвитку в литовсько-польську добу досягло книгодрукування в Україні. У 1572–1573 рр. Іван Федоров заснував першу в Україні друкарню в м. Львові й 1574 р. видав свого історичного "Апостола", що став первістком української друкованої книги. Цього ж року І. Федоров вийшов також "Буквар", який став першим шкільним підручником. До цього діти навчалися грамоті за Псалтирем і Часословом. У 1591 р. в Україні друкується ще один підручник – "Адельфотес" (граматика грецької мови), у 1596 р. – "Граматика словенська" Лаврентія Зизанія, а в 1619 р. – "Граматика слов'яноруська" Мелетія Смотрицького.

65

Традиції українського друкарства кінця XVI ст. знаходять своє гідне продовження в першій половині XVII ст. Друкарні в ті часи не мали комерційного характеру, а були культурно-освітніми установами. У першій половині XVII ст. кількість їх в Україні значно зросла. Крім найстарішої друкарні Львівського братства з'явилися друкарні у Стрятині, Дермані, Галичі, Рахманові, Луцьку, Києві, Крем'янці. Існували ще й приватні та мандрівні друкарні. Найзначнішою була друкарня Києво-Печерської лаври. Необхідний папір для неї постачався з м. Радомишля біля Києва. Про кількісний показник продукції друкарні Києво-Печерської лаври може свідчити порівняння з досягненнями інших друкарень: віденська за 22 роки випустила 13 книг, острозька за 32 роки – 18, львівська за цей самий час – 13, а києвопечерська за 13 років випустила 40 книг.

У цей період свого апогею досягла полемічна література. Серед творів цього жанру помітне місце посіла "Пересторога", авторство якої приписується Іову Борецькому, а також "Тренос, або плач єдиної святої вселенської апостольської церкви", написаний у 1610 р. Мелетієм Смотрицьким у формі плачу або голосіння. Але найвидатнішим письменником-полемістом був Іван Вишенський. Це єдиний із письменників тих часів, якого не забуто. Здебільшого твори Вишенського написані у формі "посланій" (майже 40 років І. Вишенський як чернець прожив у Греції на горі Атос (Афон), де й помер близько 1620 р.) – їх нараховують близько 20. Найвідомішим полемічним твором автора є "Порада", де він дає настанови, як очистити православну церкву від усякого зла та єресі. Уперше твори І. Вишенського були зібрані й частково опубліковані в 1865 р. М. Костомаровим.

Для архітектури та образотворчого мистецтва періоду XIV – першої половини XVII ст. характерним було те, що вони розвивалися на самобутній основі. Цій добі притаманне проникнення в будівництво й живопис національних, народних рис, з одного боку, зменшення церковних впливів і збільшення світських елементів – з іншого. Творчо сприймалися на Україні також і досягнення сусідніх народів. У різних місцевостях України будувалися замки й укріплення. Кам'яні замки здебільшого зводили на Правобережжі, насамперед – на Поділлі, Волині, Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті. Серед них збереглися до нашого часу замки у Львові, Луцьку, ВолодимиріВолинському, Острозі, Кам'янці-Подільському та ін. Як фортеці часто будувалися й культові споруди – церкви й монастирі, наприклад, Дерманський монастир на Волині, церква Богоявлення в Острозі та ін. Укріплення ж міст Лівобережжя, де не було багатих покладів каменю, а лісу вистачало, здебільшого були земляні й дерев'яні (Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Стародуб).

66

Загалом культура України в цей період досягла досить високого рівня розвитку. Вона розвивалася в умовах запеклої боротьби українського народу проти іноземних гнобителів і відігравала велику роль у цій боротьбі. Частково зазнаючи західного впливу, культура України в цей час перебуває також і в тісному зв'язку з культурою Білорусії та Великоросії. Підтримуються також міцні культурні зв'язки з Болгарією, Молдавією, Сербією, Грецією. Набуваючи дедалі більше національних рис, культура України цього періоду значно вплинула на подальший розвиток української національної культури.

3. ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ – КОЗАЦЬКА ХРИСТИЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА

Проблема появи та формування козацької верстви залишається дискусійною. Уперше термін "козак" згадується в Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає "одинокий", "схильний до завоювання". Існують хозарська, черкаська, татарська, автохтонна, бродницька, уходницька, захисна та соціальна версії походження козацтва. Кожна з них містить раціональні зерна, але жодна не може самостійно пояснити всю складність виникнення козацтва, оскільки базується на якомусь одному чиннику. Отже, треба враховувати всі чинники, які свідчать, що необхідність виникнення козацтва зумовлювалась зростанням великого землеволодіння, що підштовхнуло процес освоєння та колонізації нових земель, посиленням феодальної експлуатації, закріпачення, наростанням національного та релігійного гніту, зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Джерелами формування козацтва стало місцеве населення, втікачі й переселенці. Фактично майже до кінця ХVІ ст. термін "козацтво" фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

Таким чином, виникнення українського козацтва зумовили економічні, політичні, військово-стратегічні та соціальні чинники. Ігнорування в загальному контексті одного з них або перебільшення значення іншого призводить до спотворення, а зрештою – і до деформованої реконструкції обставин появи й розвитку українського козацтва.

У 1572 р. король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утворення найманого козацького війська – реєстрових козаків. Так було юридично узаконено козацтво як соціальний прошарок українського населення – решта козаків залишалися поза законом.

67

Важливим джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України й Середнього Подніпров'я, незважаючи на постійну загрозу з боку турків і татар.

Козаки відроджували землеробство в тих місцях, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Разом із землеробством козаки займалися скотарством, рибальством і промислами. Слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, оскільки серед утікачів на нові землі були різні за своїм соціальним і майновим станом люди. Поряд із голотою на нові землі переселялися з різних причин також заможні селяни, міщани, а іноді й нижче духовенство та дрібна шляхта.

У походах проти татар і турків разом з козаками часто брали участь і великі феодали, зокрема старости окраїнних староств і повітів, але вони не були ні організаторами, ні фундаторами козацтва. Серед таких старост, які "козакували разом з козаками", охороняючи свої повіти від турків і татар, найбільшу славу розмахом своїх воєнних виступів на чолі козаків проти загарбників здобув князь Дмитро Вишневецький, староста канівський і черкаський, який збудував на о. Хортиця замок (приблизно 1552–1556 рр.). Так було покладено початок Запорозькій Січі. Широкі воєнні заходи Д. Вишневецького сприяли зростанню козацтва як сили, що стала захистом України від татар і турків, які спустошували її своїми набігами.

Щоб зберегти себе як етнічну цілісність, українському народові довелося вести тривалу, виснажливу визвольну боротьбу, у ході якої зростало почуття єдності та етнічної самосвідомості, виник політичний центр – Запорозька Січ. Саме тоді в Україні виникає термін "гетьман", який пройшов суттєву еволюцію: від ватажка козацького загону із самого початку зародження українського козацтва, згодом воєначальника козацького війська й до правителя України.

Феномен Запорозької Січі полягав у тому, що саме тут уперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників простого народу. Соціальна база Запорозького козацтва ґрунтувалася на таких глибоко демократичних принципах, як заперечення феода- льно-кріпосницької залежності та станової нерівності, рівність у праві володіння землями й угіддями, право вільного вступу до його лав незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності, участь в органах самоуправління тощо.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'явилась у 1551 р. – це була перша Січ, заснована на о. Хортиця Д. Вишневецьким. А взагалі історія українського козацтва нараховує їх вісім: Хортицька, Томаків-

68

ська, Базавлуцька, Микитянська, Чортомлицька, Кам'янська, Олешківська, Підпільницька, або Нова Січ.

М. Костомаров назвав Запорозьку Січ "Християнською козацькою республікою". Для цього в історика були всі підстави, адже Січі були притаманні головні ознаки держави: вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом була січова рада, яка обирала уряд Січі – військову старшину. Органами місцевої влади була паланкова та полкова старшина. Січ мала свою територію, яка називалася "Землі Війська Запорозького" (у ХVІІІ ст. терени Січі дорівнювали території Англії).

Проте козацька форма української державності мала свої особливості: вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі (духовна спорідненість); Запорозька Січ була деформованим варіантом державності, коли превалював інтенсивний розвиток військової сфери й залишався примітивним економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури тощо). Отже, це була своєрідна перехідна модель до справжньої повноцінної держави, яка згодом переросла в Гетьманщину.

Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у вирішенні практично всіх господарських і суспільних питань перетворило Запорозьку Січ на стійкий політичний організм. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишалася поза увагою коша Війська Запорозького.

Козацтво брало участь у вирішенні релігійних суперечок. Козацькі депутати неодноразово втручалися у сеймову боротьбу між православними і католиками, вносили свої протести в місцеві та вищі органи судової влади Речі Посполитої. Звичайно, їхні симпатії незмінно залишалися на боці православних. У 1620 р. Запорожжя (в особі гетьмана Петра Сагайдачного) узяло якнайактивнішу участь у політичній акції загальноукраїнського значення – відновленні діяльності православної ієрархії. Зрозуміло, що сфера діяльності Запорозької Січі виходила далеко за конфесійні питання. Кіш Війська Запорозького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Він укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їхні коаліції. Військова сила запорожців та їхня самобутня тактика ведення бою були добре відомі за межами України. У 1616 р. славетний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з козацьким військом раптовим ударом захопив і спалив центр работоргівлі Кафу. У 1621 р. 40-тисячне козацьке військо відіграло вирішальну роль у битві з турками під Хотином, урятувавши не тільки Польщу, а й усю Європу від турецько-татарської навали.

69

4. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ПРОТИ ПОЛЬЩІ

Нестерпний колоніальний гніт призвів до загострення класової боротьби, до цілого ряду потужних повстань, які мали антифеодальний і визвольний характер. У збройній боротьбі народу за своє визволення, яка почалася 1591 р. повстанням Криштофа Косинського, виявилося пробудження національної свідомості українського народу. Вирішальною силою в цій боротьбі було українське козацтво.

Для придушення повстання король Сигізмунд III на початку 1592 р. призначив комісію, що складалася переважно з магнатів. Упевнившись у своєму безсиллі розгромити повстанців, комісія заочно винесла проти козаків рішення, оголосивши їх поза законом, як бунтівників і ворогів держави.

Тим часом повстання розросталось. Воно охопило головним чином Київщину та Брацлавщину й поширювалось на Поділля й Волинь. Загін Косинського швидко збільшувався.

Волинська шляхта почала збиратися під командуванням князя Януша Острозького. У лютому 1593 р. Острозький вщент розбив війська Косинського під П'яткою. Між козаками й Острозьким було укладено угоду, за якою козаки зобов'язалися: скинути Косинського з гетьманства; перебувати в повному послухові королю й не нападати на сусідні країни; залишатися за порогами; не нападати на маєтки князя Острозького та інших магнатів і шляхтичів, що були під П'яткою; видати зі своїх лав усіх селян-утікачів і шляхетських слуг; повернути захоплену у шляхти зброю, майно, коней, худобу та дбати про те, щоб бути завжди у милості в князів і Речі Посполитої.

Проте козаки не скинули Косинського з гетьманства, а почали готуватися до нового виступу. У травні 1593 р. Косинський на чолі двохтисячного козацького війська виступив під Черкаси. Але тут він зазнав поразки від старости канівського й черкаського Вишневецького і загинув. Козаки ж відступили на Запорожжя. У цьому ж місяці варшавський сейм оголосив козаків поза законом.

У 1594–1596 рр. розгортається нове повстання. Найвидатнішими ватажками повсталих у цей період виступають Григорій Лобода й Северин Наливайко. Навесні 1594 р. запорожці під проводом Лободи напали на Білгород (Акерман), де зібралось турецьке військо для походу на Угорщину, зруйнували місто, знищили багато турків. Незалежно від запорожців улітку 1594 р. рушив до Молдавії Наливайко на чолі козацького загону у дві тисячі чоловік. Наливайко напав на татар, що йшли на Угорщину, розгромив їх, захопив кілька тисяч коней.

70