book_ukr

Після смерті Казимира в 1370 р. Галичина підпала під владу Угорщини (однак у 1387 р. її знову загарбала шляхетська Польща), а по смерті Ольгерда великим князем литовським став наймолодший із його дванадцяти синів – Ягайло.

Саме в цей час посилили свій тиск на Литву німецькі рицарі. Щоб відбити наступ німецьких рицарів і зміцнити свою владу, Ягайлові потрібна була допомога ззовні. За таких умов він вирішив укласти союз із Польщею, на яку також тиснули німецькі рицарі, захопивши ще раніше Помор'я. Отже, саме німецька агресія вела до взаємного зближення Литви й Польщі.

Запропонувавши Ягайлові одружитися з польською королевою Ядвігою та стати королем Польщі, польські феодали хотіли об'єднати обидві держави в одну. Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво та приєднати до Польщі свої литовські й руські володіння. Акт унії був оформлений у м. Крево в 1385 р. Одруження й коронація Ягайла відбулися в наступному році. У 1387 р. він допоміг Польщі підкорити Галичину, відібрану Угорщиною у Польщі. З цього часу Галичину було перетворено на провінцію Польщі.

За Кревською унією Велике князівство Литовське мусило припинити своє існування як самостійна держава. Проти унії почали боротьбу литовські феодали на чолі з Вітовтом, який уклав договір з Тевтонським орденом. У 1392 р. Ягайло змушений був підписати з Вітовтом у м. Острові угоду, за якою останній визнавався довічним правителем Литовського князівства, як васал польського короля. Через деякий час Вітовт почав титулувати себе великим князем литовським, а за Городельською угодою 1413 р. польський король визнав, що

йпісля смерті Вітовта Литовське князівство залишиться окремою державою на чолі з великим князем, хоча й збережеться його васальна залежність від польського короля. Отже, інкорпорація Литви Польщею не відбулася, а Кревська унія так і лишилася суто особистою угодою.

На початку XV ст. надзвичайно загострились відносини Литви

йПольщі з Тевтонським орденом. Вирішальна битва відбулася

15 липня 1410 р. поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг у Пруссії. Під прапори Вітовта стали війська з литовських, українських, білоруських і великоруських земель. Сюди прибули також війська на чолі з Ягайлом із Польщі, Галичини, Поділля. У складі польських військ були загони з Чехії під командуванням Яна Жижки, а також із Моравії та Сілезії. Війська Литви й Польщі нараховували 100 тис. осіб і чисельно перевищували військо рицарів (80 тис.), однак рицарі мали перевагу у воєнній підготовці та озброєнні. Битва була дуже запеклою. Рицарську армію, що втратила 18 тис. убитими, було вщент розгромлено, орденові завдано нищівного удару. Просування рицарів на схід і південь було припинено.

51

2. НАВАЛА ТУРЕЧЧИНИ ТА КРИМСЬКОГО ХАНСТВА В УКРАЇНУ. ПРИЄДНАННЯ ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНИ

ДО МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

У той час як відносини між Литвою та Польщею дедалі більше загострювалися, зовнішньополітичне становище обох держав раптом різко ускладнилось. У цей період виникла загроза інтересам Польщі й Литви, передусім – з боку Туреччини та Кримського ханства. Завоювавши слов'янські держави на Балканському півострові, Константинополь (1453), турки захопили потім Крим, а також гирла Дунаю та Дністра, а дещо пізніше підкорили й Молдавське князівство з Буковиною та Бессарабією. Почались турецькі напади на підвладні Польщі території, передусім на Галичину й Поділля.

Експансія Туреччини загрожувала всій Європі. Тоді ж почалися й набіги в українські землі татар Кримського ханства, утвореного в 1449 р. внаслідок розпаду Золотої Орди. Після захоплення Криму турками Кримське ханство попало у васальну залежність від Туреччини.

Турецькі й татарські загони, часто об'єднані, здійснювали набіги у глиб України, спустошуючи міста і села, забираючи в неволю – ясир – десятки тисяч людей. Туреччина охопила кільцем своїх фортець Чорне й Азовське моря. Наймогутніші фортеці турки збудували в гирлах таких рік, як Дніпро (Кінбурн), Дністер (Акерман), Дунай (Ізмаїл), Дон (Азов) та ін. Крім того, на морському узбережжі та в деяких містах вони заснували ще цілу низку фортець: Очаків, Кілію, Тягиню, Хаджибей. За допомогою турків кримський хан перетворив Перекоп на неприступну твердиню, що надійно перекривала шлях до Криму, зміцнив укріплення таких значних міст ханства, як Бахчисарай, Кафа, Гезлев, Солхат, Мангуп та ін.

У1482 р. кримський хан Менглі-Гірей напав на Київ, спустошив

іпідпалив його. Після цього татари майже щороку повторювали свої напади на Україну. Турецько-татарська агресія загрожувала самому існуванню українського народу. З 1450 по 1556 рр. орди кримських татар учинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі.

Литва й Польща мало дбали про організацію оборони своїх володінь від татар і турків. Величезна територія південно-східної України була перетворена майже на пустелю. Отже, унаслідок експансії Туреччини та Кримського ханства Польща й Литва були відкинуті від Чорного моря, південноукраїнські землі обезлюдніли, а чорноморсько-азовське узбережжя аж до 70-х рр. XVIII ст. стало турецько-татарським.

Поряд з Туреччиною та Кримським ханством значну роль у міжнародних відносинах починає в цей час відігравати Московська

52

держава. Об'єднуючи під своєю владою великоруські землі, Іван III почав заявляти свої претензії на українські й білоруські землі, що перебували під владою Литви.

Відносини між Литвою та Московською державою дедалі більше загострювались. Боячись війни, литовський уряд запропонував Івану III мирно розв'язати конфлікт, одруживши великого князя литовського Олександра Казимировича з дочкою Івана III Оленою. У 1494 р. між Іваном III і Литвою був укладений трактат, відповідно до якого, по-перше, за Московською державою закріплялися володіння князів, які перейшли під владу Москви, по-друге, за Іваном III був визнаний титул "государ всія Русі". Услід за цим Олена була одружена з Олександром. Проте мир 1494 р. та одруження Олени з Олександром не врегулювали відносин між Литвою та Московською державою. До того ж, внутрішнє становище в Литовському князівстві погіршилось. Католицьке панство прагнуло знищити самостійну православну церкву, вбачаючи в цьому один із засобів боротьби з великоруськими, білоруськими та українськими землями, які обстоювали політичну автономію.

У 1500 р. Іван III під приводом охорони православних, пригнічуваних католиками в Литовській державі, оголосив Литві війну і вже в перші місяці від її початку московські війська домоглися значних воєнних успіхів. У липні 1500 р. литовські війська зазнали цілковитої поразки біля річки Ведроші, під містом Дорогобужем. Під час битви було взято в полон головного воєводу литовських військ князя Костянтина Острозького.

Восени 1501 р. московські війська здобули нову велику перемогу над литовськими військами під містом Мстиславлем. У цьому бою за літописними звістками загинуло до 5 тис. литовців. Литва була змушена укласти в 1503 р. перемир'я з Московською державою на шість років і визнати всі приєднання до Москви, здійснені в 1494–1503 рр. За Московською державою була закріплена вся Чернігово-Сіверщина з 319 містами та 70 волостями, лише невелика наддніпрянська смуга Чернігівщини біля Остра залишалась під владою Литви.

3.СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ

УДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст.

Складні зовнішньополітичні та внутрішні умови негативно впливали на економічний і культурний розвиток українських земель, але зовсім спинити його не могли. У цей період посилюється розвиток феодального господарства, зростають далі ремесло й торгівля, розширюються товарно-грошові відносини, виникають нові міста, населення великих міст добивається самоуправління. Незважаючи на тяжку експлуата-

53

цію, а також спустошливі татарсько-турецькі набіги, кількість населення, що проживало на українських землях, збільшувалася. Якщо на початку XV ст. в Україні кількість населення становила близько 3,3 млн. людей, то в кінці першої чверті XVI ст. – 3,8, а наприкінці першої чверті XVII ст. – уже 5–6 млн.

Починаючи з кінця XIV ст. і протягом майже всього XV ст., на українських землях безперервно збільшувалася кількість великих феодальних землеволодінь. Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських і українських феодалів були загарбання земель общин, освоєння пустищ, купівля-продаж земельних маєтків і феодальні земельні пожалування. Жалуваними землями, які роздавались польським королем і великим князем литовським, феодали володіли у двох формах: тимчасовій – доки виконували службу на користь сюзерена, і постійній – з правом передачі своїх володінь у спадщину. Пізніше (з кінця XV ст.) такі роздачі земель здійснювалися не лише великим князем литовським і королем польським, а навіть представниками місцевої адміністрації – воєводами та старостами.

Землевласники, які володіли величезними матеріальними цінностями, поступово сформувалися у вищий феодальний стан – магнатів, і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли їх від середніх і дрібних феодалів. Останні складали другу, більш численну групу пануючого класу в українських землях, яку називали шляхтою. У середньому на Правобережній Україні (Волинь, Київщина, Брацлавщина) чисельність шляхти в першій половині XVII ст. становила приблизно 38,5 тис. осіб, тобто близько 2,3 % населення Правобережжя.

Зростало в цей період і церковне землеволодіння. Духовенство складало окрему суспільну верству. Воно було численним – навіть у малих селищах існували свої церкви, а більші села часто мали й по дві парафії. Крім священиків, до цієї соціальної групи належали ще їхні родини та весь церковний причт.

Головною продуктивною силою було селянство, яке становило основну масу населення українських земель. За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами: у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання "замісника", тобто селянина такого ж ступеня залежності; 3) покріпачені селяни, які вже не мали права виходу від феодала.

На селянстві лежав тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

54

Одним із головних загальнодержавних податків був щорічний податок. Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували й ремонтували замки й "двори" польського короля та великого князя литовського, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи тощо.

Основним заняттям населення України в кінці XIV – першій половині XVI ст. залишалося сільське господарство, передусім – землеробство. Господарство було у своїй основі натуральним. У панському дворі, який включав панський будинок, житла для челяді, різні господарські будівлі та до якого прилягали орні землі, сінокоси, пасовища, села із селянами, що обробляли панські землі, вироблялося здебільшого все необхідне для потреб феодала. Повністю натуральний характер мали господарства селян.

Крім хліборобства, населення України займалося скотарством, вирощувало городні культури, коноплі, льон, рижій та ін. Значного поширення набули садівництво та бджільництво. Важливе місце належало також рибальству й мисливству, особливо в лісистих районах, на Поліссі. Здійснювалась також, здебільшого у феодальних маєтках, і переробка сільськогосподарської сировини. Найважливішою галуззю було млинарство, що становило монополію феодалів. У XIV–XV ст. переважали водяні млини, вітряки з'явилися пізніше.

У господарській сфері важливе місце посідав соляний промисел. Сіль добували в Галичині, на Слобожанщині, у чорноморських лиманах і озерах. Високого рівня розвитку досягло також деревообробне ремесло. У лісах працювали цілими селами теслі, бондарі, колісники, столярі, дігтярі.

Зростання ремесла й торгівлі наприкінці XV – у першій половині XVI ст. сприяло розвитку міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, і як наслідок – поглибленню майнового та класового розшарування в середовищі міського населення України. За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації перебували чисельно невеликі, але найзаможніші купецько-лихварські й ремісничі верхівки, магістратські урядники. До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри – власники майстерень, а також бюргерство, або "поспільство". Третю, найчисленнішу категорію міщан становили міські низи – дрібні торговці, незаможні ремісники та ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники.

55

Українські міста доби середньовіччя поділялися на великокнязівські, або ті, які підпорядковувалися безпосередньо центральній державній владі, приватні та церковні. У ХІІІ–XV ст. близько 80 % усіх українських міст і містечок були приватною власністю феодалів. Такі міста продавалися, купувалися, здавалися в оренду.

Магдебурзьке право створило нову юридичну основу для розвитку місцевого самоврядування в Україні. У 1339 р. останній галицький князь Юрій-Болеслав уперше подарував це право українському місту, яким став Сянок. Магдебурзьке право в Україні поширювалося швидко. У 1356 р. його отримав Львів, 1432 р. – Луцьк (удруге –

у1497 р.), 1444 р. – Житомир, 1497 р. – Київ, 1498 р. – Дубно, 1518 р. – Ковель, 1536 р. – Крем'янець, 1540 р. – Торчин, 1547 р. –

Берестечко, 1564 р. – Брацлав.

Литовські й польські князі охоче видавали жалувані грамоти на запровадження в Україні Магдебурзького права, вбачаючи в цьому засіб колонізації нових земель. Надання місту цього права означало відміну звичаєвих норм права, ліквідацію влади, управління і суду над громадянами з боку феодалів, намісників, воєвод та всіх інших адміністраторів великих князів на місцях. Функції влади переходили до призначеного великим князем або королем війта, який був найвищою посадовою особою міста.

Розвиток ремесел, торгівлі, виникнення нових і розширення старих міст, збільшення кількості міського населення, уже відірваного від сільського господарства, зумовлювали зростання попиту на внутрішньому ринку на сільськогосподарські продукти й передусім на хліб. Одночасно зростав попит на ці та інші сільськогосподарські продукти й сировину також і на зовнішньому ринку,

українах Західної Європи, де вже в ті часи інтенсивно розвивалися капіталістичні відносини.

Усе це змушувало феодалів пристосовувати своє господарство до нових умов. Феодали України, як і Польщі та Литви, стали розширювати свої власні господарства – двори, які діставали запозичену ще в XIV ст. з Польщі назву "фільварків" (хуторів). Фільварок, на відміну від двору, мав значно більше панської орної землі й виробляв більше продуктів на ринок, аніж двір. Якщо у дворі головною формою експлуатації селян були переважно натуральні податки, то

уфільварку – панщина.

Одночасно із зростанням фільварків ішли два процеси:

1)обезземелення селянства та збільшення панщини;

2)посилення та юридичне оформлення кріпосного права.

56

Так, якщо на початку XV ст. у Східній Галичині селяни відробляли 14 днів панщини на рік, то наприкінці століття – 2 дні на тиждень, тобто 104 дні на рік, а в середині XVI ст. в багатьох фільварках панщина доходила до 4 днів на тиждень, тобто 208 днів на рік. Разом із цим поступово зменшувалося і право селян на переходи, яке згодом було взагалі скасоване.

Селянські маси чинили опір посиленню експлуатації та закріпаченню. Форми їхнього протесту й боротьби були досить різноманітними: від написання скарг великому князеві чи королеві на утиски феодалів, відмови виконувати панщину та інші повинності на користь феодала, масових втеч у південні степи до антифеодальних збройних повстань.

4. ПОСИЛЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ ЕКСПАНСІЇ В УКРАЇНІ. ЗРОСТАННЯ ВПЛИВУ ПОЛЬЩІ НА ЛИТВУ.

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ

У XVI ст. польська шляхта значно посилила свої зазіхання на українські землі й дедалі настирливіше добивалась інкорпорації Литви. Ці загарбницькі прагнення польських панів зустріли підтримку з боку литовсько-українсько-білоруської шляхти, що домагалася шляхетських вільностей, як у Польщі, та обмеження диктатури магнатів. А польські магнати і шляхта вживали заходів щодо включення Литовської держави до складу Польщі та захоплення українських і білоруських земель, котрі входили до складу Литви.

Для переговорів про нову унію в 60-х рр. XVI ст. було скликано ряд польсько-литовських сеймів. Але через гострі розходження між польськими та литовськими магнатами стосовно форми нової унії ці сейми закінчувались безрезультатно.

Нарешті, у січні 1569 р. відкрився спільний польсько-литовський сейм у м. Любліні. 1 липня 1569 р. в цьому місті було укладено нову польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну – Річ Посполиту. На чолі її стояв король, якого обирали на спільному сеймі в Польщі; рада і сейми також були спільні для Литви й Польщі; договори й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися спільною справою Литви й Польщі; уводилась єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці – у Польщі. До 1569 р. у Польському королівстві найвищими органами влади й управління були король, королівська рада й сейм, а у Великому князівстві Литовському – великий князь, "паниРада" і сейм (з кінця XV ст.).

57

Після Люблінської унії 1569 р. більшість українських земель опинилась у складі шляхетської Польщі. Це були Східна Галичина, Волинь, Поділля, Київщина, частина Лівобережжя (Полтавщина). Поза межами Польщі залишалися: Закарпатська Україна – у складі Угорщини, Північна Буковина – під владою Молдавії, Чернігівщина – входила до складу Московської держави. Але в 1618 р. за Деулінським переми- р'ям між Московською державою та Річчю Посполитою до Польщі відійшли Смоленськ і Чернігово-Сіверщину.

Зукладенням Люблінської унії 1569 р. закінчилася литовськоруська доба в історії України. Правовою базою в Речі Посполитій став Литовський статут. Він мав три редакції: 1529, 1566, 1588 рр. Цей статут був також головним збірником права на Україні, у тому числі основним джерелом українського права на Гетьманщині.

Зприходом польської шляхти сталися значні зміни. Частина українських вищих верств денаціоналізувалася, сполячилася, зреклася рідної мови, традицій, віри. Унаслідок політики католицького духовенства, зокрема єзуїтів та їхніх шкіл, велика частина української шляхти перейшла в католицтво.

Люблінська унія 1569 р. в історичних дослідженнях оцінюється однозначно негативно, адже поляки несли з собою в Україну троякий гніт: соціальний (панщина й закріпачення), національний (ополячення) і релігійний (окатоличення). У зв'язку з цим сама доля українського народу як окремої етнічної спільності була поставлена на карту.

Ітільки завдячуючи появі українського козацтва та Запорозької Січі розгортається могутній національно-визвольний рух і відроджується українська державність.

58

Контрольні запитання

1.Які зміни відбулись в українських землях протягом XIV–ХVІ ст.?

2.Назвіть причини інтеграції Польщі та Литви в єдину державу в XIV–XVI ст.? Визначте її етапи.

3.Визначте історичне значення перемоги над монголо-татарами 1362 р. на річці Сниводі.

4.У чому полягає історичне значення Грюнвальдської битви?

5.Розкрийте зміст соціально-економічних зрушень, які сталися на українських землях.

6.Охарактеризуйте причини та наслідки Люблінської унії 1569 р.

59

Лекція 5

ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА ХІV – ПЕРША ПОЛОВИНА ХVІІ СТОЛІТТЯ). ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

ТА ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ

План лекції

1.Українська церква в умовах литовсько-польської колонізації.

2.Культурний розвиток українських земель (середина ХІV – перша половина ХVІІ ст.).

3.Виникнення козацтва. Запорозька Січ – козацька християнська республіка.

4.Національно-визвольна боротьба українського народу проти Польщі.

1. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА В УМОВАХ ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ

Суспільно-політичні відносини, які склалися в Україні в XIV ст., не сприяли розвиткові ні національно-культурного, ні релігійного життя. Унаслідок розпаду колись могутньої Київської держави, поступового відособлення північних князівств, експансії Польщі й Литви на українські та білоруські землі виникла об'єктивна необхідність розділити Київську митрополію, яка існувала тільки формально, на дві частини. Татарська навала спустошила Київ. Тому після 1240 р. митрополича кафедра фактично переходить до Володимира-на-Клязьмі (1299), а пізніше (1325) у Москву. У 1354 р. вона офіційно була перенесена з Києва до Володимира.

Щоб зміцнити свої позиції, галицько-волинський князь Лев Данилович уживає заходів, спрямованих на утворення Галицької митрополії. У 1303 р. його син Юрій І заснував митрополію в м. Галичі, яка охоплювала галицьку, володимиро-волинську, луцьку, турівську,

60