book_ukr

Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець розповідає про планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила та його брата Василька Романовича. З їхнього наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував ремісників різних спеціальностей: будівельників, "сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова в літопису наводяться при опису заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.

Фортифікаційна та будівельна діяльність Романовичів була дуже вчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень уздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як указує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Очевидно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричинилася до того, що орда вирішила не припиняти свого походу до головного міста Волині – Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була жорстокою та кривавою. Дружинники й озброєні містяни боролися до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди були заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися й інші міста та феодальні замки. Данило, який у той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (нині Сколівський район Львівської обл.); тут він дізнався про навалу й був змушений повернутися до Угорщини, "бо мало з ним було дружини". Імовірно, орда прямувала з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, король послав палатина Григорія перекрити карпатські "ворота", але той здав їх без опору. Не затримуючись у Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об'єдналися з іншою частиною орди, яка верталася з Польщі й Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати – усе це завдало невиправного удару економіці та культурі краю.

Усе-таки Галицько-Волинська земля постраждала дещо менше, ніж східні князівства. Це дозволило відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до заснування нових. Зокрема було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо на честь Данилового старшого сина – Лева. Водночас і далі доводилося воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігівського та його союзників.

У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу над військом угорського короля та його союзниками під м. Ярославом на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хоробро-

41

го воїна й талановитого полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодилися дружні стосунки, закріплені шлюбом сина Данила Лева з дочкою Бели Констанцією.

Але спроба створити достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо військ для надійного опору переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що поїздка ця означала визнання залежності від орди. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах ішов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати передишку й зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які, за словами літописця, мали бути опорою "проти безбожних татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. У 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька та сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі й Тетерева),

аколи загони хана Куремси перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені у свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило й Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони "мирники" орди. Лише столичний Холм не скорився й зберіг свої фортифікації.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (у результаті тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилася династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 р. отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогочин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів.

Після смерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), успадкувавши Львів і Перемишль,

апо смерті брата Шварна – Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю й частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270–1288), у Луцьку – Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі).

42

Скориставшись внутрішніми заколотами в Золотій Орді, ГалицькеВолинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володимирії (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій: володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська. Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури й допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московським митрополитом.

У 1308–1323 рр. у Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія – Лев II і Андрій. З їхніми іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. У 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії – Анжуйської. Деякі історики припускають, що в повстанні брали участь і селяни Закарпаття. На чолі повстанців стали наджупан Землинського й Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з Галицько-Волинських князів – Андрія або Лева. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтримки, зазнало поразки. У 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілося знову, проте близько 1322 р. його було придушено. Мабуть, саме тоді Галиць- ко-Волинське князівство втратило Мукачеве та прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалося на союз із Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і через те, що все відчутнішим стався натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому Галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч галицько-волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно вело самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами та війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства й цим скористалися сусідні держави. Після смерті останнього Галиць- ко-Волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на

43

Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку, однак скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько (Дядько), натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову та звичаї місцевого населення.

Уборотьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Однак сили були надто нерівними. У 1349 р. Польща знову захопила Галицьке, Холмське й Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе "правителем Королівства Русі", тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. XIV ст. підпорядкував собі інші українські землі – Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому в 1372–1378 і 1385–1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини й навіть почав карбувати

уЛьвові монету з гербом Галичини та власним ім'ям. Однак 1387 р. Галицька земля й західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Гали- цько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, у тому числі територія сучасної Буковини, опинились у складі Молдавського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Поряд із румунською більшістю значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої та правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувалися в Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладалися руською мовою.

3.КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

ЙГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Укультурному житті Галицько-Волинської держави, як і всюди

втой час, велику роль відігравали церковні установи – монастирі, єпископати, парафії. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок з житія іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Його, коли досяг семи років, "віддали батьки книг учитись". У князівських і єпископських канцеляріях працювали освічені люди, знавці іноземних мов. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглися, зокрема, латиномовні грамоти галицько-

44

волинських князів і скріплений печаткою лист ради м. Володимира раді м. Штральзунда (Німеччина) з вимогою повернути володимирським купцям сукно з розбитого корабля. У Галицькому регіоні було створено найдавнішу східнослов'янську редакцію тексту Нового Заповіту, яка помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої в південних слов'ян. Ряд давніх пам'яток (Кристинопільський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє ХІІ–ХІІІ ст. та інші) збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного Червоногруда), що був у ХІІІ–ХІУ ст. великим культурним центром. У Холмі за Лева Даниловича переписано два Євангелія, в яких типово народні українські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов'янську основу тексту літургійних книг.

Літописання в Галицькій землі з'явилося рано. "Повість про осліплення Василька", яка ввійшла до "Повісті временних літ", – надзвичайно талановитий твір. Простота й безпосередність викладу вміло поєднується з реалістичними штрихами.

Першу літопис (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі в основному з метою звеличення політики Данила – спадкоємця й продовжувача справи давніх володарів Києва. Він – "князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повний голос звучить у літопису патріотичний заклик: "Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути".

Волинська частина літопису починається роком 1261. В основі вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця – містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої – переробка "Слова о законі і благодаті" митрополита київського Іларіона. Якщо холмський літописець писав з погляду вірних князю бояр, то волинський більше враховує опору князівської влади й на "простих людей" – містян, селян. Описуючи подвиг одного з воїнів, автор літопису підкреслює, що то був "не боярин, ані знатного роду, а простий муж". Відзначено, що Володимир Василькович "світився правдолюбством" також і "щодо простих людей", те саме повторено стосовно Мстислава Даниловича. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, характерні для тодішньої української народної-розмовної мови.

Яскравий вияв високого рівня культури – архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були тільки храми, рідше князівські палати. Збережений (у реконструкції) володимирський

45

Успенський собор, будівництво якого завершено 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини – Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано білокам'яне будівництво церков. У одному лише Галичі відомо розташування не менш як 30 мурованих монументальних споруд, однак лише частина їх вивчена археологами. Спорудження найбільшого в Галичині храму – Успенського собору – пов'язують зі створенням тут єпископії в 1157 р. Це – яскравий зразок галицької архітектури. Про чудові храми Данила Галицького в Холмі відомо з літописної розповіді. Особливою красою відзначалася церква Іоанна. Різьба на них настільки вразила літописця, що він повідомив ім'я скульптора – "хитреця" Авдія. На головних дверях "був зроблений Спас, а на північних святий Іоанн, так що всі, хто дивився, дивувалися..." За князя Василька та його сина Володимира Васильковича працював видатний фахівець у галузі містобудування "муж хитр" Олекса, який спорудив низку дерев'яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих була п'ятиповерхова дерев'яна наскельна фортеця Тустань ІХ–ХІУ ст. поблизу села Урич у Карпатах.

УГалицько-Волинській землі місцевий іконопис розвивався під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона Богоматері-Одигітрії кінця ХІІІ–ХІУ ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині зберігається в Київському державному музеї українського мистецтва). Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання і подальший розвиток мотивів, які існували ще в середньовіччі.

Укультурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов'янської спадщини й нових рис, зумовлених зв'язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце у формуванні української культури, у зміцненні її зв'язків з культурами інших народів. Державницькі традиції доби Київської Русі та ГалицькоВолинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.

46

Контрольні запитання

1.Чому після занепаду Києва саме Галицько-Волинське князівство стало основою української державності?

2.Якими були особливості політичного та соціально-економічного розвитку ГалицькоВолинської держави у другій половині ХІІІ – першій половині XІV ст.?

3.У чому полягали причини завоювання монголо-татарами Київської Русі?

4.Які основні творчі здобутки й досягнення культури України-Руси ХІІ–XІV ст.? Які пам'ятки цієї культури дійшли до наших часів?

47

Лекція 4

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ (СЕРЕДИНА ХІV – ПЕРША ПОЛОВИНА ХVІІ СТОЛІТТЯ)

План лекції

1.Литовська експансія в Україну. Загарбання Польщею Галичини й Поділля.

2.Навала Туреччини та Кримського ханства в українські землі. Приєднання Чернігово-Сіверщини до Московської держави.

3.Соціально-економічний розвиток України у другій половині XIV – першій половині XVI ст.

4.Посилення польської експансії в Україні. Зростання впливу Польщі на Литву. Люблінська унія.

1. ЛИТОВСЬКА ЕКСПАНСІЯ В УКРАЇНУ. ЗАГАРБАННЯ ПОЛЬЩЕЮ ГАЛИЧИНИ Й ПОДІЛЛЯ

Середина ХІV ст. була фатальною в історії України. Монголо-татар- ське вторгнення спричинило деформацію українського феодалізму. Настав період глибокого занепаду, зумовленого ворожою навалою: демографічні втрати, невідповідність між кількістю робочих рук і засобами виробництва, занепад величезних земельних площ через недостатність сільського населення для їхнього обробітку. Усе це визначало колізію: феодалізм в Україні помонгольських часів був надто слабкий і в цьому полягала одна з основних причин втрати Україною державної незалежності.

Таким становищем скористалися сусідні держави, які анексували етнічні українські землі: Польща захопила Галичину й Західну Волинь; Угорщина – Закарпаття; Молдавія – Буковину та Дністровське пониззя; Московська держава – Новгород-Сіверщину; Литовська держава – Наддніпрянщину, Волинь і Поділля.

Якщо українські землі під Польщею, Угорщиною, Молдавією та Росією втратили свою самостійність, то зовсім іншим виявилось ста-

48

новище українських земель, що увійшли до складу Великого князівства Литовського. Тут соціальні умови були значно сприятливішими.

Литовські князі одними з перших рушили на українські землі. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг, який об'єднав в середині XIII ст. під своєю владою розрізнені литовські племена й оволодів частиною Західної Русі. На початку 1260-х рр. Міндовг робив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.

Швидке зростання Литовської держави почалося при Гедиміні (1316–1341 рр.). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі дуже ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони узяли за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовлявся від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви – від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання українських земель. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства, яке при Івані Калиті (1325–1340 рр.) значно зміцніло.

Син Гедиміна – Ольгерд (1345–1377 рр.) заволодів Чернігово-Сівер- щиною, а в 1362 р. зайняв Київ.

Вісторії України чимало невідомих сторінок. До останнього часу

вусіх виданнях писали про Куликовську битву (1380 р.), як про першу, основну та єдину переломну битву над монголо-татарами. Насправді ж, це не так. У 1362 р., задовго до Куликовської битви, сталася перша переломна перемога над монголо-татарами, яку здобуло військо трьох сусідніх народів – литовського, українського та білоруського. Це була битва на р. Сниводі, після чого Наддніпрянщина й Поділля остаточно

ввійшли до складу Литви. Досі в історичних виданнях, навіть в "Історії України-Руси" М. Грушевського, фігурує невідома в Україні р. Сині Води, на якій нібито відбулась битва литовсько-руських військ на чолі з Ольгердом. Такої річки тоді просто не існувало, як не існує й сьогодні. Деякі історики спробували Сині Води ототожнити із Синюхою, що протікає на Кіровоградщині, але це абсурдно, оскільки битва відбувалася на Поділлі. Річка Снивода, на якій насправді відбулася переможна битва, протікає через Хмільницький і Калинівський райони Вінниччини. Саме ця перемога відіграла вирішальну роль у поваленні монголо-татарського іга в Україні.

Таким чином, у другій половині ХІV ст. під владою Литви опинилася вся Білорусія, частина земель Росії та значна частина території України – майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. У ХV ст. його східні кордони доходили май-

49

же до Калуги та Ржева, південні – омивалися водами Чорного моря (між гирлами Дніпра й Дністра), західні – сягали Польщі, галицьких земель, а північні – межували із Псковським князівством і Тевтонським орденом. Землі Білорусії та частково України й Росії становили тоді 90 % території Великого князівства Литовського. Приблизно таке саме співвідношення існувало щодо населення цих земель і литовського населення. Тому тогочасну литовську державу більшість дослідників небезпідставно називають також Литовсько-Руською.

Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого суспільного організму й багато чого успадкував від Київської Русі. Руські землі в економічному та культурному відношенні стояли на вищому щаблі, ніж Литва. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східносло- в'янських народів. Тому Литва, приєднуючи землі Русі, "старини не рушила, а новини не вводила". Усе це сприяло тому, що приєднання українських земель до Литви відбулося мирно, без значного опору. Українці загалом схвально ставилися до цього факту ще й тому, що він сприяв обороні країни від набігів монголо-татар.

Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та багато іншого було сприйнято в Литві. Литовські князі переходили у православ'я, приймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство. Саме тоді появилася відома приказка: "Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною".

Спочатку Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою самобутність. Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства настав крутий перелом, що зумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом була унія Литви з Польщею, яка поклала початок новому періодові в історії Литовсько-Руської держави, періодові поступового витіснення руських впливів польськими.

Експансія поляків на українські землі почалася ще за Казимира III Великого. Польський король Казимир III зі своїм зятем королем угорським Карлом Робертом у 1340 р. вдерлися в Галичину. Вони захопили Львів, пограбували й підпалили його. Проте захопити Галичину ні Польщі, ні Угорщині цього разу не вдалося. З тієї пори між ними, з одного боку, і Литвою – з іншого, почалася запекла боротьба за галицько-волинські землі, яка тривала кілька десятиліть.

У 1349 р. Казимир III знову вдерся в Галичину й захопив усі гали- цько-волинські міста, крім Луцька. У наступні роки боротьба між Польщею та Литвою ще більше загострилась. За умовами перемир'я 1352 р. Галичина лишалась за Польщею, а Волинь – за Литвою.

50