book_ukr

Зміцнення економічних позицій боярства збігається з активізацією віча. У період феодальної роздробленості боярство хотіло брати активну участь у державному управлінні, використовуючи для цього старий орган народної демократії. Крім суперечностей між князівською владою та боярською феодальною демократією, на діяльність віча впливали й серйозні суперечності всередині самого боярства. Воно не було монолітною політичною силою. У кожному великому центрі земель існувало кілька боярських угруповань, які претендували на керівне становище й виборювали це право, намагаючись посадити на князівський стіл свого ставленика.

Отже, на Русі існували, доповнюючи один одного, а нерідко і вступаючи в суперництво, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь).

Надзвичайно важливу роль в історичному розвитку Київської Русі відігравала християнська церква. Як офіційна ідеологія християнство спрямовувало культурний розвиток Русі, а церковна організація відігравала суттєву роль у політичному житті країни.

Початки церковної організації на Русі сягають ще часів Аскольда, коли після першого хрещення Русі 860 р. було створено митрополію. Візантійський патріарх Фотій надіслав у Київ архієпископа Михайла Сірина та шістьох єпископів. Проте лише з часу релігійної реформи Володимира розбудовується церковна структура.

На чолі церкви стояв митрополит, який призначався, як правило, з Константинополя. Спроби Візантії через церкву впливати на політику Русі зустрічали опір. Свідченням цього можуть бути факти висвячення в митрополити осіб руського походження – Іларіона, Климента Смолятича. Важливим кроком у зміцненні незалежності церкви було також створення культу власних святих.

У великі міста призначали єпископів, що керували церковною округою – єпархією. Уже наприкінці Х ст. єпископські кафедри існували в Переяславі, Чернігові, Володимирі на Волині, Білгороді. Церковна організація, спираючись на підтримку влади, створила струнку й добре організовану систему управління. На Русі в цей період було створено мережу монастирів. Уже в ХІ ст. у Києві, поруч із Києво-Печерським, існували Михайлівський, Видубицький, Федорів та інші монастирі.

Церкви та монастирі були важливими осередками освіти, літератури й мистецтва. Духовенство висунуло зі свого середовища таких видатних діячів культури, як літописець Нестор, художник Алімпій, лікар Агапіт і багато інших.

31

3. ПРИЧИНИ Й НАСЛІДКИ ЗАНЕПАДУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Занепад Руської держави – це результат внутрішніх і зовнішніх чинників. До перших необхідно віднести децентралізацію управлінської системи, що відкрило можливості для прискореного розвитку автономних князівств. Це призвело до зміни напрямків економічних зв'язків. Новгородське й Полоцьке князівства переважно орієнтувалися на торгівлю з німецькими містами південного узбережжя Балтійського моря та Скандинавією. До них примикали Ростовське й Суздальське князівства, тоді як українські землі економічно тяжіли до країн Центральної Європи й Візантії. Економічні інтереси поступово розводили північно-східні та південно-західні регіони Київської Русі.

Помилковою є теза про розпад Київської Русі на п'ятнадцять суверенних держав-князівств. Феодальні князівства ХІІ–ХІІІ ст. не були чимось новим, а виникли з утворенням Київської держави й існували як її структурні одиниці. Вони не були стабільні ні політично, ні територіально, а тому й не могли замінити собою цілу державу. Столицею Давньоруської держави був Київ, який до монголо-татарської навали лишався найбільшим політичним, економічним і культурним центром. Водночас підвалини державні підточувала боротьба між різними гілками правлячої династії Рюриковичів, зростання авторитету великого боярства, котре почало втручатися в державне управління, вирішення внутрішніх міжусобиць за допомогою іноземних військ, зростання економічної незалежності земель-князівств від Києва.

Проте існував ще один аспект проблеми політичної роздробленості. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства княжі роди все глибше пускали коріння в батьківських землях. Для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Відсутність механізму заміщення великокнязівського столу була стимулом цих міжусобиць.

Поряд з політичними проблемами існували й господарські. Розташування Києва на великому торговому шляху "із Варяг у Греки" відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця ХІ ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Іноземні купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, і Західною Європою – з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від кочівників. Багатовікова боротьба зі степняками виснажувала сили Київської Русі. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли

32

під час хрестового походу було розгромлено Візантію. Водночас розпочався занепад іншого торговельного партнера – Багдадського халіфату Аббасидів. Економічні негаразди вели до загострення соціальних суперечностей.

У першій половині ХІІІ ст. Русь отримала нового надзвичайно потужного ворога – монголів. У ХІІ ст. монголи були типовими кочівниками, розселеними на безкраїх просторах Великого Степу. У 1206 р. на курултаї на р. Онон єдиним правителем монголів був обраний Темучин (Чингісхан), який зламав родоплемінний устрій і перетворив увесь монгольський етнос на орду, народ-воїн. Монголи створили потужну армію, їхня кіннота була найкращою у світі, вони володіли першокласними стінобитними знаряддями.

Потім розпочалося підкорення сусідніх народів. Під ударами монгольських орд упала могутня імперія Чжурчженів у Китаї, Хорезмійська держава, була завойована Сибір. 30-тисячна армія на чолі з Джебе і Субудаєм через Закавказзя прорвалася на Дон, щоб ударити в тил половцям, війна з якими точилась з 1218 р. Оточені звідусіль половці звернулися за допомогою до руських князів.

Тоді ж до Києва прибули й монгольські посли, очолені християнином несторіанського напряму. Вони запропонували мир у разі збереження нейтралітету у війні з половцями. Одначе на князівському з'їзді в Києві було вирішено надати допомогу половцям, з ханами яких руські князі перебували в династичних зв'язках. Монгольське посольство було вбито.

Цей вчинок потяг за собою страшну помсту. У монголів-мітраїстів убивство посла вважалося найтяжчим гріхом, який можна було спокутувати тільки смертю. Водночас "чорна віра" вчила, що піддані, які не виступають проти гріховного володаря, мають нести таку саму відповідальність за злочин. У цій морально-етичній настанові полягала "таємниця" масштабних монгольських звірств у багатьох країнах. У ХІІІ ст. в Європі не вважалося ганебним вбити посла, тому більшість розгромлених монголами країн так і не усвідомили причин тотального погрому.

Навесні 1223 р. на о. Хортиці зібралися дружини київського, галицького, волинського, чернігівського, смоленського, путивльського, трубчевського і курського князів. Разом з половцями вони переправилися на лівий берег Дніпра під Олешшям, розбили передовий загін монгольської армії, захопили табуни коней та іншу здобич.

Легка перемога приспала пильність князів. На р. Калці їхні зморені тривалим походом дружини зіткнулися з головними силами Джебе і Субудая. Між князями почалися суперечки, ніхто з них не хотів поступитися першістю. 31 травня (за іншими даними 16 червня)

33

1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удатний і Данило Галицький зі своїми полками та половці переправилися через річку і вступили в бій. Половецька кіннота не витримала натиску противника, кинулася безладно втікати, порушивши бойові порядки галичан і волинян. Монголи оточили військо київського князя Мстислава на правому березі Калки й три дні штурмували його табір. Зрештою руських князів було розбито й узято в полон. На полонених князів татарські хани поклали дошки, а зверху влаштували бенкет, задавивши князів (за монгольським звичаєм – це почесна страта без пролиття крові, право на яку мали лише представники правлячих династій). Переслідуючи залишки руської армії, монголи дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київської землі, але в тил монгольському авангарду несподівано вдарили волзькі булгари, і виснажені загони Джебе й Субудая були змушені відступити.

Після смерті Чингісхана землі Монгольської держави були розподілені між його нащадками. Незавойовані західні простори отримав онук великого хана Батий (Бату). Курултай у 1235 р. вирішив добити половців і покарати Волзьку Булгарію та Русь. У1236 р. монголи розгромили Волзьку Булгарію, а восени наступного року почали завойовувати Рязанське князівство, якому відмовився допомагати володимирський князь. Незважаючи на героїчний опір населення, нападники захопили й дощенту зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста й села. Пройшовши вогнем і мечем північно-східні землі, за 100 верст від Новгорода загони кочівників повернули на південь.

Руські князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об'єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Навесні 1239 р. монголи вторглися в порубіжні українські землі. Перший удар прийняв на себе Переяслав. Його захисники на чолі з єпископом Симеоном були перебиті, а місто спалене. Відважно боронилися й захисники Чернігова в жовтні 1239 р. На допомогу обложеним устиг із дружиною князь Мстислав Глібович, та все ж Чернігів був узятий монголами і спалений. З Чернігова Менгухан надіслав гінця до київського князя з вимогою здати місто, а сам з ордою рушив униз уздовж Десни. Наказавши вбити гінця, князь Михайло втік до Угорщини, прирікши "матір міст руських" на знищення. Проте Менгухан не наважився штурмувати потужну фортецю. Наприкінці року монгольська кіннота вслід за розбитими половцями вдерлася до Криму й заволоділа майже всім півостровом.

34

1240 р. почався нападами монголів на ще не зруйновані міста південної Русі. Один за одним впали Білгород, Василів, Витачів та інші фортеці Київської землі, які обороняли столицю з півдня. Восени 1240 р. майже вся армія хана Батия оточила Київ. За чотири тижні монголи зуміли зробити у стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) і захопити частину валу. Наступного дня захисники зайняли укріплення "міста Володимира" й приготувалися до оборони. Але монголи прорвалися всередину Києва біля Софійських воріт. Захисники міста на чолі з галицьким воєводою Дмитром за ніч спорудили перед Десятинною церквою огорожу із загострених догори колод. Уранці 6 грудня від стріл і шабель монголів загинули останні захисники "матері міст руських". Із 50 тис. киян урятувалися лише 2 тис., а з усіх будівель збереглося близько 200.

Після короткочасного відпочинку монгольські загони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо обороняло своє майно та власне життя. Запеклий опір загарбникам учинили захисники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городищ. Безприкладний героїзм виявили захисники невеликого городища Райки на Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурми, і навіть коли вороги вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами. Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Русь, і в 1241 р. вона була надовго завойована. На Русі не знайшлося лідера, здатного об'єднати роздроблені князівства на боротьбу, хоча після важких боїв монгольська армія була ослаблена.

Західна Європа була охоплена жахом, європейські володарі в паніці втікали в неприступні місця. Однак Русь виконала роль щита Європи. Батий ще завдав удару Польщі, Чехії та Угорському королівству, проте був змушений повернутися назад, оскільки розумів, що військо вже втратило колишню міць. Територія Східної Європи потрапила під монголо-татарське іго.

35

Контрольні запитання

1.Назвіть основні етапи державотворчого процесу в Київській Русі.

2.Яке значення розвитку феодальних інституцій на Русі мали реформи княгині Ольги?

3.Якими були особливості політичного та соціально-економічного розвитку Русі в Х–ХІ ст.?

4.Охарактеризуйте державну політику Ярослава Мудрого.

5.Охарактеризуйте роль і статус міст у Київській державі.

6.Якими були основні причини занепаду Русі у ХІІ–ХІІІ ст.?

7.Роль християнської церкви в суспільно-політичному та економічному житті Давньо руської держави.

36

Лекція 3

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

План лекцій

1.Піднесення Галицького й Волинського князівств. Утворення Галицько-Волинської держави.

2.Суспільні відносини й зовнішня політика Галицько-Волинського князівства. Його занепад: причини й наслідки.

3.Культура Київської Русі й Галицько-Волинської держави.

1. ПІДНЕСЕННЯ ГАЛИЦЬКОГО Й ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВ. УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Наприкінці Х – у першій половині XI ст. адміністративним осередком земель Волині й Підкарпаття став Володимир – місто, що його заснував і назвав своїм іменем князь Володимир Святославич. Він передав управління цим краєм Всеволодові. Місто Володимир стало осередком єпископства й центром розвитку культури в регіоні.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук у руки. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136–1142 і 1146–1154 рр. Він, а пізніше і його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі. По смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі.

По-іншому склалася доля Прикарпаття. Тут уже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном

37

і Верхнім Дністром приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і в Перемишлі. У 1099 р. він, спільно з Васильком теребовельським, переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і це на деякий час припинило напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (його літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник).

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у "Слові о полку Ігоревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра в міжнародній торгівлі, що, у свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише із сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська

йГалицька землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні зв'язки. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині

йГаличини в одне князівство. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких

бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., по смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа й відчинили йому Подільські ворота Києва.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави стало подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називає Романа великим князем, "царем на Русі", "самодержцем всія Русі", причому слово "самодержець" уперше в літопису застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений із грецького титулу візантійських імператорів – автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме в Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

38

Роман Мстиславич здобув собі авторитет сміливими й успішними походами на половців та литовців. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками пап) і гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. Та на шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під м. Завихвостом на Віслі (1205).

2.СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ Й ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА.

ЙОГО ЗАНЕПАД: ПРИЧИНИ Й НАСЛІДКИ

Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила

йВасилька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу та запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше й Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі (згодом вони стали в Україні

йПольщі шляхтою, а в Росії – дворянством) пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього існував один шлях – надання їм посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу протидіяти спробам зміцнення князівської влади. На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали вигіднішим для себе іноземне верховенство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме їх надавати привілеї боярам як головній своїй опорі.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше й поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаченого в інших князівствах загострення їхньої боротьби з князівською владою. У 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох князів Ігоровичів і "повісили задля помсти". Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі – це був єдиний випадок ти-

тулування князем людини з-поза династії Рюриковичів. Ще в 1214 р. з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським

39

князівством, захопили Галич і проголосили "королем королівства Галицького" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті військової, окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим із його дочкою) успішно відбив наступ угорського й польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. У 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті.

й Волині, боротьба Данила та Василька Романовичів проти бояр за об'єднання галицько-волинських земель набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Оскільки Романовичі спиралися на широкі кола населення та на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх підтримали містяни – міські купці й ремісники, у тому числі й іноземні поселенці в деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади. Для перемоги Романовичів мала істотне значення й позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про "доброго князя" уже в той час були поширені в народі.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. У ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський. Удосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спирались і на досвід інших країн.

У результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалося подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувалися на підтримку Угорського королівства. У 1237–1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. У 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів, що захопили місто Дорогочин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. Незадовго до зруйнування Києва Батиєм князь укріпився в Києві й посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого та хороброго воєводу, якому й довелося керувати обороною міста.

40