book_ukr

У 882 р. на Русі стався державний переворот, який позбавив влади династію Києвичів і передав її в руки Олега – родича запрошеного у 862 р. на новгородське княжіння варяга Рюрика. Можливо, переворот здійснили вельможі-язичники, незадоволені прохристиянською політикою Аскольда. Ставши князем, Олег (882–912) проголосив Київ "матір'ю міст руських" і почав силою приєднувати непокірні племена. Водночас проводилася політика антихристиянського терору. Якщо Руська держава являла собою федерацію племен, то Олег розпочав процес перетворення її на централізовану державу. Він поступово підкорив древлян, сіверян, радимичів, пізніше – в'ятичів, хорватів, дулібів і тиверців. Могутні племінні союзи прагнули зберегти автономію, тому майже весь період правління Олега пішов на завоювання руських земель. На міжнародній арені Олег продовжував політику Аскольда, зокрема здійснив у 907 і 911 рр. походи на Константинополь і домігся відновлення сплати данини. Як склалася доля Олега після 911 р. – невідомо. Існують різі версії щодо його загибелі та місця поховання.

Наступником Олега став Ігор (912–945). На початку свого правління він був змушений вести боротьбу з уличами і древлянами, які відмовилися визнавати владу київського князя. Уличі вчинили запеклий опір, але зрештою змушені були залишити обжиті місця від території полян до Руського моря. Тим часом ускладнилося зовнішньополітичне становище Русі. Візантія почала активно використовувати кочові племена печенігів у Нижньому Подніпров'ї проти Русі. Щоб змусити імперію дотримуватися підписаного з Олегом договору, Ігор у 941 р. пішов війною на Візантію. Проте 8 липня під Константинополем візантійці спалили руський флот "грецьким вогнем". У 943 р. Ігор виступив проти союзників Візантії – горців південно-західного узбережжя Каспійського моря. Княжа дружина спустошила їхні землі, заволоділа Дербентом, Ширваном, Бердаа, але закріпитися в регіоні не вдалося. У 944 р. Ігор здійснив грандіозний похід морем і суходолом проти Візантії. Однак до битви справа не дійшла. За новим договором руські купці втрачали право безмитної торгівлі в Константинополі та інші пільги. Постійні війни виснажили державу, військо, що не отримало здобичі, виявляло незадоволення. Князь вирішив зібрати додаткову данину з древлянських племен, що не брали участі в поході, але древляни під керівництвом князя Мала розгромили княжу дружину і вбили Ігоря.

Вдова Ігоря Ольга (945–964) була змушена знову приводити до покори племінні союзи. Княгиня спалила столицю древлян Іскоростень і жорстоко розправилася з її мешканцями. У роки її правління посилилася централізація в управлінні державою, були встановлені фіксовані податкові ставки. У 946 р. на чолі великого посольства Ольга відвідала Константинополь і уклала мир. Під час цього візиту вона, можливо, прийняла християнство.

21

Становище Русі зміцніло за сина Ігоря й Ольги – Святослава (964–972), який був вихований у язичницьких традиціях у середовищі княжої дружини й тривалий час усунутий матір'ю від влади. У цей період Русь переходить до активної зовнішньої експансії. Протягом 964–966 рр. Святослав завершив об'єднання руських земель, змусивши в'ятичів визнати владу київського князя, розгромив союзників Хазарії – волзьких болгар і мордву (буртасів). Після цього завдав поразки військам хазарського кагана, узяв столицю Хазарії Ітіль, дійшов до Каспійського (Хвалинського) моря, підкорив на Північному Кавказі скіфо-сарматські племена ясів і касогів. Після цього Хазарський каганат перестав (предки нинішніх адигейців) існувати й загрожувати Русі зі Сходу. Проте це був недалекоглядний крок, який порушив усталену рівновагу. Кордони Київської Русі розширилися до Волги й Чорного моря, але вони виявилися мало захищеними від нападів кочових орд Середньої Азії. Розгром Хазарського каганату поставив перед Руссю нові проблеми, розв'язати які вона не змогла.

Не укріпивши східні кордони держави, Святослав звернув погляд на Захід, де починалася болгаро-візантійська війна. Київський князь вбачав у молодій Болгарській державі потенційного суперника й узяв сторону імперії. У 968 р. Святослав рушив в Болгарію, розбив болгарське військо, захопив ряд міст. Проте Візантію стурбував намір Святослава перенести столицю на кордон своєї держави – у Переяславець на Дунаї (це означало, що князь мав на меті продовжувати експансію). Проти Святослава утворився болгарсько-візантійський союз, імперія використала проти нього й печенігів, які взяли в облогу Київ. Під час нетривалого перебування в Києві князь заклав ще одну міну сповільненої дії, поділивши державу між синами: у Києві посадив князем Ярополка, у древлянській землі – Олега, у Новгороді – Володимира. У 969 р. Святослав повернувся в Болгарію, проте зазнав поразки під Доростолом. На шляху до Києва залишки руської дружини були знищені печенігами.

У міжусобній боротьбі, що почалася по смерті Святослава, перемогу здобув Володимир (980–1015). Він завершив процес відсторонення від влади племінних вождів, замінивши їх власними синами. За Володимира Великого Київська Русь остаточно утвердилася як європейська феодальна держава. Володимир рішуче придушив сепаратизм радимичів і в'ятичів, спробував розширити кордони держави на Заході. Однією з найбільших заслуг Володимира був захист Русі від нападів печенізьких орд. Найбільші битви з ними відбулися в 990, 992, 996, 997, 1001 рр. Князь почав укріплювати прикордонні землі, будувати фортифікаційні споруди ("змієві вали") проти кочівників. Ці землі він заселяв вихідцями з ільменських словен, кривичів, чуді та ін.

22

Найважливішим нововведенням Володимира стало запровадження християнства на Русі. Якщо раніше його сприйняли окремі князі та їхнє найближче оточення, то за Володимира була християнізована майже вся держава. Стара релігія не відповідала новим соціальним відносинам у суспільстві, ролі великого князя як єдиного суверена, не дозволяла Русі зміцнити свій статус на міжнародній арені. Спроба пристосувати язичництво до нових потреб у вигляді пантеону київських богів виявилася марною. Прийняттям християнства київська держава засвідчила свій європейський вибір. Напередодні запровадження християнства Володимир уклав союз із Візантією, узявши штурмом у 989 р. візантійську фортецю у Криму – Херсонес (Корсунь). Року 988 відбулося хрещення киян. Християнізація Русі відкрила двері культурним впливам у всіх сферах життя. Було закладено ідейні основи держави, її духовної єдності, зменшилися міжусобиці князів, зміцніли зв'язки із зарубіжними країнами. Велике значення мала церква і в організації господарського життя. Монастирі, зокрема, освоювали лісові хащі, болота, розвивали промисли, торгівлю.

Подальше піднесення Київської держави відбулося за Ярослава Мудрого (1019–1054), котрий вийшов переможцем у міжусобній боротьбі по смерті Володимира. Як і Володимир, він більше дбав про консолідацію, розбудову та захист своїх земель, ніж про приєднання нових територій. Ярослав відвоював у Польщі Червенські міста. Для захисту західних рубежів держави київський князь заснував місто, назване його іменем, підкорив племена чуді, ятвягів. У 1036 р. князівська дружина розгромила під стінами Києва печенізьку орду. Київська Русь стала найбільшою державою Європи, її кордони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря. Могутність Русі була визнана всією Європою, і королівські династії мали за честь вступати з родиною київського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Мудрого звали "тестем Європи".

Однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого вважається кодифікація норм звичаєвого права. Новий юридичний кодекс узаконював ті зміни, що відбулися в суспільстві та свідомості людей. Основним об'єктом захисту стало життя людини – смертну кару було скасовано, а замість кровної помсти введено грошову компенсацію.

Уцей період Київська Русь дедалі більше відходить від язичництва й переймає християнство. У багатьох містах будуються храми, які стають осередками освіти. У 1037 р. у Києві на зразок храму Софії в Константинополі збудовано Софійський собор. У 1051 р. монахи Антоній і Феодосій заснували на схилах Дніпра Печерський монастир.

У1051 р. Ярослав Мудрий в обхід константинопольського патріарха

23

утвердив митрополитом Іларіона, що засвідчило й церковну незалежність Русі. Часи Ярославового князювання – період найвищого розквіту Київської держави.

Коли не стало Ярослава Мудрого (1054) Русь вступила в епоху феодальної роздробленості. Процес феодального дроблення був об'єктивним і невідворотним явищем, про що свідчить історія всіх європейських країн. При цьому держава зберігала політичну єдність, верховний суверенітет київського великого князя, виступала як єдине ціле в зовнішніх зносинах. Місцеві князі не були володарями окремих держав чи напівдержав, а мали підпорядковуватися київському князю.

Після смерті Ярослава Мудрого розпочинається виділення окремих земель, що було закономірним явищем у розвитку тогочасної держави і в основі своїй мало економічні чинники. Спершу верховним землевласником залишався великий князь київський. Він роздавав землі своїм васалам. Поступове утвердження приватної власності на землю сприяло зростанню продуктивності праці, робило власника цілковитим господарем і його залежність від великого князя була незначною. Почалися численні усобиці за владу й землю.

Ще за життя Ярослав розподілив землі між своїми синами. Після смерті князя влада опинилася в руках тріумвірату його синів – Ізяслава, Святослава та Всеволода. Проте ситуацію дестабілізував зовнішній чинник – половецьке нашестя. У 1068 р. військо братів було вщент розгромлене на річці Альті й кочівники наблизилися до Києва. Небажання Ізяслава озброїти народ призвело до народного повстання, князь змушений був утікати й зумів повернутися лише за допомогою поляків і братів. Але тріумвірат дав тріщину, а Ізяслав показав себе як невдалий політик. Розпочалася міжусобна боротьба. Цим скористалися половці, які спустошували українські землі. Та онуки Ярослава Мудрого нерідко й самі запрошували степовиків на допомогу.

У 1097 р. з ініціативи Володимира Мономаха, сина Всеволода, відбувся князівський з'їзд у Любечі. Учасники присяглися припинити чвари та об'єднатися в боротьбі зі спільним ворогом – половецькими ордами, проте угода одразу ж була порушена князем Давидом волинським, який осліпив теребовлянського князя Василька Ростиславича. У 1103 р. сім руських князів ущент розгромили половців на р. Самарі. У 1107 р. київський князь Святополк і переяславський Володимир Мономах завдали поразки половцям під Лубнами, а в 1113 р. – на р. Донець.

Після смерті Святополка й чергового повстання киян великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113–1125). За князювання в Чернігівському, а потім у Переяславському князівствах він здобув собі славу поборника єдності Київської Русі, переможця половців, талановитого правителя і полководця. Мономах зумів відновити політичну

24

єдність більшості руських земель. Він продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові правової держави. Його знаменитий "Устав" значно доповнював кодекс законів "Руської правди" й суттєво обмежував безконтрольну діяльність лихварів і феодалів. Він встановив єдиний процент на взяті в позику гроші, обмежив використання рабської праці й джерела її поповнення. Повчаючи синів, Мономах заповідав не забувати убогих і не давати "сильним" погубити людину. При ньому швидко стали забудовуватися Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста, розвиватися господарство й торгівля, зміцнюватися зв'язки Русі із зарубіжними країнами. Батьківську політику централізації продовжував і син Володимира Мономаха – Мстислав (1125–1132).

Із ХІІ ст. видимих обрисів почало впроваджуватися в життя рішення Любецького з'їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Унаслідок цього зміцнювалися місцеві князівські династії. Велика родина Ярослава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії – Мономаховичів і Святославичів. У свою чергу Мономаховичі згодом розділилися на волинських Ізяславичів, галицьких і смоленських Ростиславичів, суздальських Юрійовичів, а Святославичі – на новгород-сіверських Ольговичів і чернігівських Давидовичів.

Період з початку 40-х по 70-ті рр. ХІІ ст. в історії Русі характеризувався незвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцентрових сил. Одним із основних об'єктів інтересів князів, як і раніше, був Київ, який, хоч і втрачав потроху своє колишнє політичне значення, але до кінця 60-х рр. ХІІ ст. залишався єдиним символом цілісності Русі. Саме тому князі, які боролись у цей час за реалізацію програми єдності руських земель, пов'язували успіхи цієї програми з необхідністю оволодіти Києвом. У круговерть боротьби за столицю Русі були втягнуті князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські тощо. Характерно, що незалежно від династичної приналежності, удільні князі, ледве оволодівши Києвом, перетворювалися з автономістів на рішучих і послідовних поборників єдності Русі. Далеко не всім їм вдавалося реалізувати свої претензії, однак усі усвідомлювали, що шлях до досягнення їх лежав через Київ.

Нестримне прагнення князів до Києва, стіл якого через це був надзвичайно неспокійним і небезпечним місцем, породило з часом і свою протилежність. Сильні князі ряду земель намагалися досягнути керівного становища в країні й очолити боротьбу за загальноруську єдність не шляхом переходу в Київ, а стверджуючи в ролі об'єднавчого центру столицю свого князівства.

У другій половині ХІІ ст. проти великого князя Мстислава ІІ постала потужна князівська коаліція на чолі з Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським. У 1169 р. проти Мстислава виступило

25

12 князів. Після тривалої облоги Київ уперше за всю історію Київської Русі було взято штурмом. Переможці жорстоко пограбували місто. Літописець пише: "И грабиша за два дня весь град, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью, и Десятинную Богородицу и не бысть помилования никому … и взяша именья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша". Учені вважають, що саме цей розгром Києва остаточно підірвав стару державну систему Русі.

Наприкінці ХІІ ст. утворився потужний антиполовецький союз на чолі з великим князем Святославом Всеволодовичем, в якій активну участь брали сили Київської, Волинської, Галицької, Чернігівської, Переяславської, Смоленської, Пінської та інших земель. Проте успіхи об'єднання затьмарив сепаратний похід новгород-сіверського князя Ігоря, оспіваний у літературному шедеврі тих часів "Слові о полку Ігоревім". Поразка князя в 1185 р. відкрила дорогу на Русь половецьким ордам. Однак у 1187–1192 рр. блискучі перемоги руських дружин змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця. Успішна антиполовецька боротьба відновила безпеку торгових шляхів Русі, які з'єднували її з Південною і Південно-Західною Європою.

Після смерті Святослава в 1194 р. Київ остаточно втратив роль політичного центру. Виникло декілька регіональних центрів, які претендували на роль об'єднавчого центру, найпомітнішими з яких стали Гали- цько-Волинське князівство на чолі з Романом Мстиславичем і Володи- миро-Суздальське на чолі з Всеволодом "Великим Гніздом". Перша половина ХІІІ ст. характеризується смугою нових усобиць, втручанням поляків і угорців на Заході Русі. Нормальний хід історичного розвитку руських земель було порушено вторгненням у межі Русі орд Чингізхана.

2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Київська Русь відкрила новий – феодальний період в історії східних слов'ян. Процес формування ранньофеодального устрою припадає на ІХ–Х ст. Основними його складовими були: утворення держави, прийняття християнства, утвердження феодального способу виробництва.

З поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалась ієрархічна структура панівного класу. На її вершині в Х–ХІІІ ст. стояли князі, які були єдиною правлячою династією Рюриковичів і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Главою держави був великий київський князь. Брак на Русі чіткої юридичної системи заміщення столів призводила до частих міжкнязівських конфліктів.

26

Численну категорію панівного класу становили бояри. У літописах вони згадуються поряд із князем уже в Х ст. Джерелом їх формування на ранніх етапах була місцева родоплемінна знать, а також князівські дружинники, що осідали на землях і ставали великими землевласниками. Уже в ХІ ст. існувала певна соціальна диференціація боярства на "великих", "менших" і "земських" бояр. Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало князівській дружині, яка брала участь не лише у воєнних кампаніях, а й у державному управлінні.

На іншому полюсі давньоруського суспільства були феодально залежні шари населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої. Основну категорію населення становили смерди, тобто вільні селяни, які мали власне господарство та сплачували данину. Закупи

– це колишні вільні смерди, що не змогли повернути "купу" – узяті в борг гроші, через що втратили власне господарство й потрапили в залежність до феодала, відпрацьовуючи борг у господарстві свого пана. Рядовичі – селяни, що уклали з князем чи боярами угоду – "ряд" про найм. Соціальне становище холопів було тотожне рабському, працювали в панському господарстві, не маючи ніякої власності.

Основним засобом виробництва була земля, яка належала феодалам. За користування нею селянин був зобов'язаний певний час працювати в господарстві пана або віддавати йому частину власних продуктів чи сплачувати грошовий податок. Характерною рисою феодальних відносин у Київській Русі було панування від самого початку натуральної форми земельної ренти, що базувалося на общинному володінні землею.

Данину платили у формі разових контрибуцій і регулярних податків на користь держави. Вони розподілялися між господарствами відповідно до кількості землі, якою користувалася сім'я. Збирання данини дістало назву "полюддя" і збиралося воно князівською дружиною з листопада до квітня. З другої половини Х ст. цей податок став постійним. Після вбивства князя Ігоря в 945 р. Ольга була змушена встановити чітко фіксовану норму податку – "уроки".

Наприкінці Х ст. важливим джерелом князівських прибутків були "вири" – тобто штрафи за скоєні злочини. Населення виконувало й такі повинності, як "повоз" – постачання коней і підвод для потреб органів влади, будівництво міст і укріплень, відробітки. Сплачувалася й церковна десятина. Великий київський князь вважався верховним власником землі. Уже в Х ст. почала формуватися великокнязівська вотчина – домен. Після походу княгині Ольги на Іскорость 946 р. у древлян сталися великі зміни в земельних відносинах. Місце-

27

вих старійшин-землевласників позбавили наділів, їхнє місце посіла великокнязівська адміністрація. Ольга вперше відокремила князівські землі від державних.

З кінця Х ст. почалося формування доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, у результаті якої всі найзначніші давньоруські землі передавалися

вуправління його синам. Після Любецького з'їзду 1097 р. на Русі юридично був закріплений князівсько-вотчинний порядок ("каждо да держить отчину свою"). Насправді вотчина разом зі столом переходила до одного сина, а решта ставали ізгоями.

УРусі склалося три основні типи князівських волостей. Перший – це землі-князівства, підвладні Києву, Чернігову, Галичу, Новгороду, Володимиру-на-Клязьмі та ін. Їхня економічна консолідація зі своїми великими сільськогосподарськими володіннями визначилась уже

вперший період історії Київської Русі. В епоху феодальної роздробленості формувалися менші адміністративно-політичні та економічні регіони на чолі з такими містами, як Новгород-Сіверський, Луцьк, Рязань, Туров тощо. З другої половини ХІІ ст. на політичній карті Русі з'явилися князівства третього типу, які були найменшими (Вишгород, Путивль, Курськ, Брянськ, Торчеськ). Усього існувало близько 100 невеликих князівств.

Поступово виникали й великі боярські землеволодіння. Способи утворення їх були різними: експропріація земель общинників, освоєння нових земель, їхня купівля, князівські пожалування за службу тощо.

Великим землевласником була православна церква. Уже "Уставом" Володимира Святославича церкві надавалася десята частина податкових надходжень. Ярослав Мудрий забезпечив десятиною церкву Бориса і Гліба у Вишгороді. Київській Десятинній церкві належало багато сіл, а також місто Полонне, Печерський монастир володів містами Василевом і Мичеськом.

Переважну більшість населених пунктів Київської Русі становили села. Індивідуальні селянські сім'ї об'єднувалися в сільські територіальні общини, які називалися "верв", "мир", "село" тощо. Общинним було володіння частиною сервітутів – лісами, пасовиськами, водоймами. Община платила штраф за злочин, скоєний на її території, якщо особу злочинця не було встановлено.

Уже в ІХ ст. арабські джерела (Ібн Хордадбех, Ібн Русте, Аль-Якубі) засвідчують наявність значної кількості слов'янських міст. На початковому етапі руської історії головною містотворчою силою була політична влада. Під їхніми стінами відбувалася концентрація ремесла і торгівлі, у них формувалася військова дружина. У ІХ–Х ст. варяги називали Русь "Гардаріки" – тобто країна міст. У ХІІ–ХІІІ ст.

28

існувало близько 100 міст. За розмірами й за кількістю населення давньоруські міста можна поділити на 4 групи: найбільші центри, площа яких перевищувала 100 гектарів (Київ, Чернігів, Новгород, Переяслав, Галич, Володимир-на-Клязьмі); міста, площа яких становила 10–50 гектарів (Новгород-Сіверський, Любеч, Луцьк); міста, укріплена площа яких була від 2,5 до 10 гектарів; дрібні містечка, площею від 1 до 2,5 гектарів.

Загальна кількість міського населення Русі у ХІІ–ХІІІ ст. становила 510–520 тис. людей. У великих містах проживало від 10 до 50 тис. осіб, у середніх – 3–5, у малих – 1–2 тис. Основою економічного розвитку більшості міст було сільськогосподарське виробництво, ремесло, торгівля, але співвідношення цих галузей у містах було різним. Господарську специфіку давньоруських міст визначала торгівля. Багато міст, розташованих на важливих внутрішніх і міжнародних торгових магістралях, росли й розвивалися переважно за рахунок торгівлі. Більшість давньоруських міст мали статус державних і були залежними від князів і феодалів. Із великих міст лише Новгород, Псков і Полоцьк мали порівняно розвинене самоуправління.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства посідало ремесло, яке досягло високого технічного і технологічного рівня, мало широку спеціалізацію. Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, окремі галузі розвивались у феодальних замках і селах. Провідною галуззю було виплавляння чорних металів, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку країни. Також значного розвитку набули ювелірне та склоробне ремесла, гончарство, виготовлення цегли, деревообробне ремесло тощо.

Важливою галуззю економічного розвитку Київської Русі була торгівля. На Схід руські купці вивозили мед, віск, завозили предмети розкоші, прянощі, срібло. Після хрещення Русі зовнішня торгівля поступово переорієнтовується на Візантію. Із Візантії вивозили шовкові та парчеві тканини, килими, одяг, прикраси, посуд, вино, оливкову олію. Русь експортувала мед, віск, рабів і особливо хутро. Ця торгівля, як правило, здійснювалася шляхом обміну. Активно торгувала Русь і з країнами Центральної та Західної Європи. Уже наприкінці ІХ – на початку Х ст. функціонував торговельний шлях Київ – Галич – Прага – Регенсбург. Важливим елементом міжнародної торгівлі Русі були торгові колонії – місця перебування купців і зберігання товарів. Паралельно розвивалася і внутрішня торгівля, проте формування єдиного внутрішнього ринку за умов феодального способу виробництва практично було неможливим.

29

При розгляді політичного устрою Київської держави необхідно звернути увагу на інститути державної влади. Верховна влада належала князю. Він був не тільки правителем країни, землі чи волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Одна із суттєвих функцій князівської влади – законодавчо-судова. Устави та Уставні грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поширювалася фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами тощо. До компетенції князівської влади належали й військові справи. Винятковою прерогативою князя були зовнішні зносини з іноземними державами, а також з іншими князівствами.

Уже на ранньому етапі становлення праукраїнської державності князі у своєму правлінні спиралися на раду старійшин. Раду, що складалася з бояр і "градських старців", скликав Володимир Святославич при розв'язанні питання вибору нової віри. За Володимира князівських радників називали дружиною. До її складу, очевидно, входили й вищі церковні ієрархи. Аналогічні ради з посиленням князівської влади на місцях діяли в усіх землях. З розвитком державності "старці градські" почали називатися "мужами градськими". До князівської ради могли входити в окремих випадках і представники місцевого магістрату. Роль ради зростала з ослабленням князівської влади, особливо це проявилося в Галичині.

Важливою політичною формою загальноруського правління другої половини ХІ – початку ХІІІ ст. були князівські з'їзди (снеми). Вони збиралися в найвідповідальніші для країни періоди, обговорювалися питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі тощо. Практика їхнього проведення була започаткована у зв'язку з необхідністю вироблення давньоруського законодавства. У 1072 р. Ізяслав, Святослав і Всеволод, а також їхні радники-бояри, представники вищого духовенства затвердили у Вишгороді "Правду Ярославичів". Наступні снеми відбувалися в 1097, 1101, 1103, 1155, 1195, 1223, 1230 рр.

Поряд із князівською владою зберігався й інститут народного віча. Літописи, розповідаючи про них, нерідко вказують на участь "усіх людей", "усіх киян". Проте насправді загальноміське віче було вузькостановим органом. Воно об'єднувало великих феодалів, до яких інколи приєднувалася купецька верхівка. Народне віче зіграло вирішальну роль під час вигнання з Києва князя Ізяслава в 1068 р., а також при запрошенні Володимира Мономаха на київський стіл у 1113 р. Особливо велику роль віче відігравало в Новгороді, який поступово перетворювався на боярську республіку.

30