book_ukr

визначені державні кордони, що пролягали в межиріччі Орілі та Самари. З того часу ускладнилася можливість прямих економічних зв'язків Олешківської Січі з Лівобережною Україною, козацтво виявилося ізольованим від основного ядра української народності.

У 1714 р. січовики звернулися до царського уряду з проханням дозволити їм повернутися на Лівобережну Україну. Невдовзі гетьман Іван Скоропадський одержав грамоту Петра І від 1 лютого 1715 р. з дозволом козакам оселятися в Україні на місцях їхнього колишнього проживання. 31 серпня 1733 р. у зв'язку з назріванням війни проти Туреччини та необхідністю поповнення військ царською грамотою було офіційно дозволено запорожцям заснувати Нову Січ на р. Підпільній (т. зв. Підпільненська Січ (Ново-Покровське)). Запорожцям призначалися щорічна плата (20 тис. руб.), а також додаткові кошти на спорудження укріплень Січі.

Нова Січ стала центром Запорозького війська, місцем перебування запорозької військової старшини. У Новій Січі постійно мешкало 15–20 тис. козаків. Уся територія Запорожжя поділялася на адмініст- ративно-територіальні округи – паланки. На правому березі Дніпра знаходилися Кодацька, Бугогардівська й Інгульська (або Перевозненська) паланки, на лівому – Протовчанська, Орільська, Самарська й Кальміуська, а поблизу гирла Дніпра – Прогноїнська. Козаки кожної паланки були приписані до одного з 38 куренів, що традиційно зберігалися. Землі навколо Нової Січі вважалися землями, або "вольностями", Коша Запорозького. Адміністративно вони поділялися на своєрідні округи – паланки, яких спочатку було п'ять, а в останній період існування Січі у зв'язку зі збільшенням її населення – вісім. У центрі кожної паланки було невелике укріплення. Очолювали її призначений кошовим отаманом паланковий полковник і старшина. Населення паланок складалося переважно з козаків, які володіли "зимівниками" (провідна форма землеволодіння на Запорожжі). Зокрема, кошовий отаман Петро Калнишевський мав сім, а генеральний писар Глоба – три зимівники.

З відновленням гетьманства в Україні (1750) влада над Запорожжям фактично поділялася між київським генерал-губернатором і гетьманом Кирилом Розумовським, який постійно втручався у внутрішні справи Запорожжя, зокрема у вибори кошового отамана. 19 липня 1753 р. вийшов царський указ про заборону виборів на Січі кошового отамана, писаря й осавула та призначення з відома царських урядовців нових старшин. Незважаючи на те, що указ повністю запровадити в життя не вдалося, вибори кошової адміністрації зазнали істотних змін і відбувалися тепер не на загальних військових радах, а на старшинських сходках. Коло кошової старшини поступово звужувалося, а в останні роки існування Нової Січі залишалося майже без змін. Кошовий отаман П. Калнишевський, суддя Антон Головатий, писар Іван Глоба переобиралися щороку протягом 10 років. Зміцню-

131

ючи таким чином свою соціальну опору на Запорожжі, царський уряд зміг перейти до рішучіших дій щодо обмеження його самоврядування,

а3 серпня 1775 р. з'явився царський маніфест про ліквідацію Січі.

Усередині XVIII ст. царський уряд вживає ряд заходів для залучення іноземців, зокрема сербів, болгар, німців, для освоєння південних українських земель. Цей процес започатковано указом від 24 грудня 1751 р. "Про прийняття в підданство сербів, що бажають поселитися в Росії та служити особливими полками". З часом видається низка указів про заселення "задніпровських місць" як іноземцями, так і російськими й українськими переселенцями, про утворення там Нової Сербії (1752), Слов'яносербії (1753) та Новослобідського козацького полку (1754).

Із поселенців Нової Сербії було створено два полки – гусарський і піхотний, які стали одночасно адміністративно-територіальними одиницями. Слов'яносербія поділялася на Бахмутський і Луганський гусарський полки. Новослобідський козацький полк на чолі з полковником підпорядковувався коменданту фортеці Св. Єлизавети (сучасне м. Кіровоград). Вирішальне значення в освоєнні південних земель належало переселенцям з Лівобережної та Правобережної України.

Суттєва реорганізація адміністративно-територіального устрою південних земель почалася з 1764 р. Царським указом від 22 березня Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були перетворені на Новоросійську губернію. Управління губернією складалося із двох департаментів – військового й цивільного. Уся повнота влади зосереджувалася в руках генерал-поручика О. Мельгунова, якому підпорядковувались обидва департаменти. Указом від 11 червня 1764 р. до складу Новоросійської губернії включено також Українську лінію, Слов'яносербію та Бахмутську провінцію. У вересні того ж року приєднано міста Кременчук і Власівну, а також 13 сотень Полтавського полку.

Адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії формувався царським урядом у руслі загальнодержавних перетворень. Водночас тут ураховувалися й попередні традиції військово-територіаль- ного козацького устрою. Спочатку Новоросійська губернія складалася з двох провінцій (Єлисаветградської та Катеринославської) та Бахмутського повіту. З 26 червня 1765 р. губернським містом став Кременчук.

З 1775 р. все Північне Причорномор'я поділялося на дві губернії – Новоросійську й Азовську, адміністративно-територіальний устрій яких пізніше неодноразово змінювався.

Відповідно до указу Павла І "Про новий поділ держави на губернії" (12 грудня 1796 р.) намісництва були ліквідовані. Замість Катеринославського й Вознесенського намісництв і Таврійської області вдруге було створено Новоросійську губернію, її адміністративним центром став Катеринослав, перейменований на Новоросійськ. Ця губернія проіснувала до 1802 р., коли всю територію Південної України поділили на три губернії – Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. – Херсонська) і Таврійську.

132

3. ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА Й ГАЛИЧИНА У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ. СТАНОВИЩЕ БУКОВИНИ Й ЗАКАРПАТТЯ

Правобережна Україна, політичний лад і адміністративно-тери- торіальний устрій якої з часів Визвольної війни українського народу (1648–1657) визначили 12 сформованих козацьких полків, після Андрусівського перемир'я 1667 р. залишилася під владою шляхетської Польщі. Наприкінці XVII ст., після тривалої війни із султанською Туреччиною, Польща знову встановила своє панування в Правобережній Україні. На захоплених землях польський уряд прагнув будь-що ліквідувати органи української державності, але змушений був рахуватися з козаками заради оборони польських рубежів від Кримського ханства й султанської Туреччини. Королівським указом від 20 червня 1684 р. землі між Тясмином, Тікичем і порубіжжям Київського Полісся віддавалися козакам. Сеймова постанова 1685 р. узаконила цей указ і оголосила про збереження за козаками їхніх прав, вольностей і привілеїв.

Адміністрація козацьких полків, насамперед Семен Палій, неодноразово зверталася до царського уряду з проханням прийняти Правобережжя до складу Російської держави. У червні 1699 р. польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацьких полків. Після укладення Прутського мирного договору між Росією і Туреччиною (1711) більшість козаків переселилася на Лівобережжя, а козацький військо- во-територіальний устрій фактично перестав існувати. На Правобережній Україні, Волині й у Східній Галичині зберігався поділ на воєводства. Ця система, що забезпечувала панівне становище магнатів і шляхти, в основному функціонувала до кінця XVIII ст. Адміністративне управління в містах Правобережної України базувалося на Магдебурзькому праві. У містах існував також адміністративний апарат центральної королівської влади – воєводське та старостинське управління. Адміністративний устрій приватновласницьких міст значною мірою залежав від волі феодалів, яким вони належали.

Населення Північної Буковини протягом кількох сторіч перебувало під гнітом турків. Проте місцеве населення зберігало етнічні особливості, постійно підтримувало зв'язки з українськими та російськими землями. Звільнення від турецького панування буковинці пов'язували зі зростанням могутності Російської держави. Однак згідно з умовами Белградського мирного договору 18 вересня 1739 р. Північна Буковина все ще залишалася під владою Туреччини у складі Молдавії.

У другій половині XVIII ст. адміністративно-територіальний устрій Буковини включав три цинути, що підпорядковувалися молдавському дивану в Яссах, і мілітаризовану Хотинську райю, яка підпорядковувалася стамбульському дивану. Цинути поділялися на околи, що складалися з певної кількості громад. Внутрішнє життя таких міст, як Чернівці, Серет і Сучава базувалося на принципах Магдебурзького

133

права. Місто-фортеця Хотин, окуповане турецькими військами, перебувало під управлінням турецького паші. 1775 р. у Стамбулі було підписано австро-турецьку конвенцію про перехід Буковини (крім Хотинської райї) під владу Австрії. Буковина підпорядковувалася придворній військовій раді та генералітету військового командування Галичини й Лодомерії під офіційними назвами – "Буковинський дистрикт", "Чернівецький генералітет", "Галицький прикордонний генералітет".

Територія Закарпаття кілька сторіч входила до Угорщини, що знаходилася під владою османських поневолювачів. У другій половині XVII ст. феодальна Угорщина, а в її складі й частина Закарпаття, визволилася з-під гніту Османської імперії, але потрапила в залежність від монархічної Австрії. В адміністративному відношенні Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Адміністративно-територіальний устрій Закарпаття був влаштований за загальнодержавним зразком. Цей регіон поділявся на чотири жупи (комітати) – Ужанську, Березьку, Угочанську й Мармароську. Очолював кожну з них один із великих землевласників – жупан (пізніше наджупан і піджупан), якого призначав король. Жупа поділялася на домінії – групи сіл, розташованих навколо великих замків. У жупних управліннях зосереджувались адміністративна, фінансова, військова та судова влада, а також контроль за відробітком панщини, стягненням державних і військових податків, судочинство над місцевим населенням. Міста Закарпатської України поділялись на жупні й окружні. Угорські магнати та шляхта, котрі розглядали Закарпаття як свою колонію, установили режим тяжкого феодального гноблення й жорстоких релігійних утисків. Зокрема, місцеве населення зазнавало насильницької мадяризації, 1649 р. в краї було запроваджено унію. Відмова селян і міщан приймати унію кваліфікувалась як політичний протест: людей піддавали жорстоким катуванням, їм забороняли розмовляти рідною мовою.

4. НАРОДНІ РУХИ В УКРАЇНІ

Протягом другої половини XVIII ст. становище українців на Правобережжі, яке перебувало під владою Польщі, погіршувалося. Магнати й шляхта відбирали в селян землю, за рахунок цього розширюючи свої володіння. Найбільшими земельними власниками були магнати Потоцькі, Чорторийські, Любомирські, Браницькі. У маєтках цих феодалів часто нараховувалися десятки міст, містечок і сотні сіл. Наприклад, князеві Любомирському належало 31 містечко та 738 сіл. Утримання пишного двору потребувало значних коштів, тому пани збільшують повинності селян. Крім 4-денної панщини,

134

селяни мусили ремонтувати й споруджувати панські будинки, утримувати в порядку шляхи та мости. Брали з кріпаків і натуральні побори – птицю, мед, гриби тощо. Тих, хто не корився панові, заковували в кайдани. Селяни в Польщі не мали ніяких прав, їхнє становище мало в чому відрізнялося від становища рабів. Пан міг за своїм бажанням продавати селян, дарувати, піддавати жорстоким тортурам, ув'язнювати. Ціна дорослого селянина в середині XVIII ст. становила від 100 до 200 золотих. Наприклад, 1748 р. один шляхтич у м. Кчині поміняв свого кріпака на коня. Дуже важким було становище міського населення. У другій половині XVIII ст. правобережні міста втратили магдебурзьке право. Король і магнати втручалися в життя городян, поступово ліквідовували міське самоврядування. Посилилися гоніння на православних, відбувалися постійні процеси проти "єретиків", яких нещадно катували й фізично винищували, спалюючи на вогнищі. Становище українського населення погіршувалося через феодальну анархію: країна потерпала від свавілля магнатів, які вважали себе незалежними, а іноді навіть і вищими за короля. Міжусобна боротьба польської феодальної верхівки призводила до розорення українських земель, занепаду економіки і культури.

Українці ніколи не мирилися зі своїм безправним становищем. Форми протесту проти панської сваволі були різними. Спочатку селяни й городяни вдавалися до скарг на феодалів і місцевих урядовців. Скарги селянства польський суд, як правило, залишав без уваги. Тоді селяни повставали, убивали орендарів, керуючих маєтками, палили майно панів, травили посіви.

Поширеною формою протесту були масові втечі селян із маєтків феодалів. Утікали поодинці, групами, сім'ями, а іноді й цілими селами. Інколи втікачам вдавалося захопити із собою деякі речі та худобу. Найбільше втікачів було з Волині, Поділля, Брацлавщини, Київщини. Їхній шлях пролягав на вільні від кріпацтва землі – Лівобережжя та Слобожанщину. Усі спроби королівського уряду перешкодити втікачам виявлялися марними. Озброєні загони землевласників виловлювали їх, карали, повертали в кріпацтво, але втечі не припинялися. Щоб не потрапити до рук карателів, селяни об'єднувались у загони, озброювались і боронилися від ворогів. Багато з них, рятуючись від переслідування, переходили кордони Російської імперії.

Посилення феодального гніту викликає нову хвилю народних заворушень. До середини XVIII ст. ними було охоплене все Правобережжя. Основною рушійною силою цих повстань було селянство, яке активно підтримували козаки й городяни. Гайдамаками (від тюркського "гай-де" – гнати, нападати, турбувати) називали українських повстанців-месників на Правобережній Україні у XVIII ст. Перші

135

згадки про них належать до 1712 р. Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Поруч з українцями активну участь у гайдамацькому русі брали росіяни, білоруси, молдавани. Керували загонами переважно запорозькі козаки, які мали великий досвід боротьби проти польських панів і турецько-татарських завойовників. Запорозька Січ не тільки давала притулок гайдамакам, а й брала активну участь у озброєнні та їхній військовій підготовці. Спочатку гайдамацькі загони були невеликими й вели боротьбу розрізнено, переважно партизанськими методами. Вони нападали на панські маєтки, знищували панів і шляхту. Відібране у феодалів майно ділили між собою та віддавали селянам. Не випадково одного з керівників гайдамацького загону називали Гнатом Голим, адже він усе віддавав людям, нічого не залишаючи собі. Простий народ і православне духовенство цілковите співчували й підтримували гайдамаків. Часто, утікаючи від переслідування, повстанці знаходили притулок у православних монастирях. Поява гайдамацьких загонів наводила жах на панів. Про мужність і хоробрість цих людей народ складав пісні й легенди.

Виступи селян на Правобережжі та в Галичині тривали, а з 1750 р. перетворилися на могутнє антифеодальне повстання. На допомогу селянським загонам прийшли гайдамаки на чолі з М. Сухим, П. Тараном, О. Письменним, Ляхом, М. Теслею. Повстанці вбивали феодалів, ксьондзів, палили й руйнували замки, костьоли, знищували боргові документи й архіви. Загони повстанців узяли Умань, Вінницю, Чигирин, Корсунь і Фастів. Боротьба зі шляхтою тривала з весни до зими 1750 р. На допомогу польському уряду прийшли російські війська. Повстання було придушене. Польські пани люто розправлялися з учасниками народних виступів, проте це не припинило гайдамацького руху. Протягом 50–60-х рр. XVIII ст. бунти охопили майже всю Україну, що перебувала під владою Польщі.

1768 р. польський король Станіслав Понятовський під тиском царського уряду підписав трактат про зрівняння в політичних правах протестантів і православних з католиками. Частина польської шляхти відверто виступила проти короля, організувала велике військо й виступила у хрестовий похід проти єретиків. Ця шляхта створила Барську конфедерацію (від назви міста Бар на Поділлі). Загони конфедератів розгорнули бойові дії проти королівського уряду й російських військ, які прийшли йому на допомогу. Вступ росіян у Правобережжя український народ сприйняв як сигнал до боротьби з панами. Адже поширювалися чутки, що російська цариця Катерина II нібито видала "Золоту грамоту", в якій наказала нищити шляхту. Однак то були лише чутки, як і раніше, повстанців били батогами, таврували, засилали на довічну каторгу до Нерчинська.

136

Утравні 1768 р. на Правобережжі спалахнуло грандіозне народне повстання – Коліївщина (від слова "колоти"). Очолив повстання досвідчений запорожець Максим Залізняк. Його загін виступив із Холодного Яру, що поблизу Чигирина, і взяв Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів. Кількість повстанців швидко зростала. Вони знищували шляхту, католицьке духовенство, орендарів, палили маєтки, ділили панське майно. Тогочасний польський історик із жахом писав, що, здавалося, почалася нова "пожежа, подібна до Хмельниччини". Повстання швидко охопило майже всю Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, Галичину. У паніці шляхта втікала в глиб країни чи на Лівобережжя під захист російського війська. Багато шляхтичів сподівалися врятуватися в добре укріпленій Умані. Сюди підійшов тисячний загін Залізняка. Надвірні козаки графа Потоцького під командуванням Івана Гонти, які охороняли місто, перейшли на бік повсталих. Умань було взято, а шляхту перебито. Отаборившись під містом, Залізняк

іҐонта посилали загони в інші частини Правобережжя, сподіваючись на підтримку російського уряду. Налякана польська шляхта просила царських генералів придушити повстання. У червні 1768 р. Залізняк

іҐонта були зрадницьки захоплені царськими військами. Після жорстоких тортур їх та решту гайдамацьких ватажків було страчено.

УГаличині, Закарпатті та на Буковині борців проти феодального й національного гноблення називали опришками. Багато селян, ремісників, наймитів утікали в гори, формували збройні загони, розправлялися зі шляхтою, поміщиками, орендарями, католицькими священиками та уніатами. Серед повстанців було чимало вихідців з інших територій України, а також із Польщі, Угорщини й Молдавії. Як і гайдамаки, опришки вдавалися до партизанської тактики, зненацька нападали на ворогів і швидко відходили, уникаючи відкритого бою. Озброєні вони були рушницями, пістолями, сокирами, ножами тощо. В очах простого люду це були народні месники – легендарні й непереможні герої. У кожній селянській хаті на них чекала підтримка й допомога. Опришки мали тісні зв'язки з гайдамаками й часто діяли спільно з ними. Опришківський рух тривав у Галичині, Закарпатті й Буковині аж до середини XIX ст.

137

Контрольні запитання

1.Які чинники вплинули на обрання гетьманом Івана Мазепи?

2.Яку внутрішню політику проводив гетьман?

3.Які причини підштовхнули Івана Мазепу до переговорів з Карлом XII?

4.Як можна оцінити внутрішню і зовнішню політику гетьмана Івана Мазепи?

5.Чому Карл XII на українських землях зазнав поразки?

6.Коли Карл XII узяв м. Львів?

7.Чому шведи зазнали поразки під Полтавою?

8.Як у статтях Конституції П. Орлика визначається зовнішня політика гетьмана у вигнанні?

138

Лекція 9

ЗАКРІПАЧЕНА УКРАЇНА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІІ СТОЛІТТЯ

План лекції

1.Соціально-економічне і політичне становище українських земель у другій половині ХVІІІ ст.

2.Приєднання Криму й ліквідація Запорозької Січі.

3.Поділи Речі Посполитої та включення українських земель до складу Російської й Австрійської імперій.

4.Культура України у ХVІІІ ст.

1.СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ

ІПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

УДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІІ СТОЛІТТЯ

Удругій половині ХVІІІ ст. відбулася поступова ліквідація більшості соціальних здобутків Національної революції та Визвольної війни 1648–1657 рр. і перетворення селян на кріпаків. Пани Лівобережної та Слобідської України виступили проти переселення селян із губернії

вгубернію. Ще в 1727 р. постановою Генеральної військової канцелярії селянські переходи були обмежені. 29 травня 1738 р. Сенат видав указ про заборону поміщикам у межах російських губерній переховувати у своїх маєтках посполитих і козаків, які переходили із Слобідської України. Генеральна військова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р. поширила дію цього указу й на всю територію Лівобережжя, а в 1760-ті рр. були законодавчо закріплені права великих землевласників без суду та слідства відправляти залежних селян за непокірність на каторжні роботи в Сибір на поселення, віддавати на свій розсуд і в будь-який час у рекрути. Як уже йшлося, 1783 р.

139

селянам було остаточно заборонено переходити з місця на місце. Це був рік юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі й Слобожанщині. Указом від 3 квітня 1783 р. Катерина ІІ законодавчо затвердила поділ усього українського населення на чотири стани (дворян, священнослужителів, міщан і селян) тобто так, як це зафіксувала ревізія 1782 р. Цим самим Катерина II юридично узаконила кріпосне право на Лівобережжі й Слобожанщині.

Серед населення в Україні переважали селяни: за матеріалами ревізій 1763–1764 та 1782 рр. у Лівобережній Україні кількість їх становила приблизно 58 % від усього населення, козаків було 31 %, інших – 11 %. Частка "малоросійського" міщанства та купецтва сягала 3 %. Загалом у Російській імперії приватних і державних селян було 88 %, а міщан і купців – 3 %. Українці становили на території Російської імперії в 1760-х рр. близько 15 % від усього населення.

Козацька старшина в 1785 р. одержала права російського дворянства. На неї поширювалася чинність "Грамоти на права, вольності й переваги благородного російського дворянства". Цей царський документ фактично дарував українській шляхті та старшині дворянські права. Міські жителі опинилися у привілейованому становищі, бо згідно з "Грамотою на права і вигоди містам Російської імперії" (21 квітня 1785 р.) за мешканцями міст закріплювалися й охоронялися законом власність і володіння. Великі суми грошей зосередилися в руках старшинських і дворянських родин Апостолів, Ґалаґанів, Скоропадських, Маркевичів – на Лівобережжі, Кондратьєвих, Квіток, Ковалевських та інших – на Слобожанщині.

У другій половині ХVІІІ ст. самодержавство, проводячи в загальноімперських масштабах політику, спрямовану на підпорядкування духовної влади світській, секуляризувало монастирські маєтки на Лівобережжі, Слобожанщині й півдні України. Царський уряд, як і раніше, серйозно турбувала проблема масових втеч українських селян від своїх панів у інші регіони країни. Незважаючи на низку прийнятих постанов про заборону (чи обмеження) переходів, спійманих утікачів жорстоко не карали, їх "намагалися напоумити", щоб протягом двох років повернути в панські маєтки.

Якщо в 1765 р. було запроваджено "рубльовий оклад", за яким обкладали всі двори селян, міщан, козаків, то указом 1783 р. – податок стягувався вже з усього посполитого населення чоловічої статі та рядового козацтва: міщани платили по 70 коп. на рік, монастирські селяни – по 1 крб., а козаки – по 1 крб. 20 коп. У 1797 р. в межах Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв загальнодержавний податок хлібом також замінявся на грошовий.

140