book_ukr

Контрольні запитання

1.Чим зумовлений прихід до влади Івана Виговського?

2.Якою була зовнішня політика Івана Виговського?

3.Як можна оцінити Гадяцький трактат від 16 вересня 1658 р.?

4.Чому не вдалося Петрові Дорошенку об'єднати Лівобережну та Правобережну Україну?

5.Чим викликані суперечності між Дорошенком і Москвою?

6.Які наслідки Руїни?

7.Чому не було реалізовано ідею "Спадкового гетьманства"?

121

Лекція 8

УКРАЇНА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІІ СТОЛІТТЯ

План лекції

1.Гетьманування Івана Мазепи. Політика Петра І щодо України.

2.Соціально-економічний розвиток і адміністративний устрій українських земель.

3.Правобережна Україна і Галичина в складі Польщі. Становище Буковини і Закарпаття.

4.Народні рухи в Україні.

І. ГЕТЬМАНУВАННЯ ІВАНА МАЗЕПИ. ПОЛІТИКА ПЕТРА І ЩОДО УКРАЇНИ

У Московії Петро І (1672–1725) розгорнув активну (то приховану, то явну) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Він стежив за всіма міжнародними контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Гетьманщини та Слобожанщини, суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з іноземними послами. Законодавчо це затверджено "Коломакськими статтями" (1687), за якими гетьманові Лівобережної України заборонялося позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялося обирати гетьмана. Роздавання українських земель відтепер відбувалася за царськими імунітетними грамотами, заборонялося скасовувати правові акти московського уряду, визначалася необхідність тіснішого об'єднання України з Росією. 25 квітня 1687 р. на козацькій раді в Коломаку було обрано гетьманом генерального осавула Івана Мазепу (1687–1709).

Іван Мазепа народився в с. Мазепенці під Білою Церквою в 1629 р. (існує чотири варіанти дати його народження: 1623, 1632, 1639, 1644 рр.). Його батько – Адам-Степан Калитинський – військовий шляхтич православної віри, який служив королю під покровительством Петра Могили, а мати – Марина Мокрицька – дочка козацького полковника. Отри-

122

мав освіту в Києво-Могилянській академії та єзуїтській колегії

уВаршаві (за іншими даними – у Полоцьку). Служив при дворі польського короля Яна Казимира ІІ, потім у Нідерландах навчався війсь- ково-артилерійській справі. У 1663 р. повернувся в Україну, де після смерті батька одержав посаду чернігівського підчашія (1665). Був послом за гетьмана Павла Тетері, очолював охорону гетьмана Петра Дорошенка. Незабаром став генеральним писарем. Щоб отримати титул і багатий посаг, Мазепа одружився з удовою полковника. Їдучи послом до кримського хана, був перехоплений кошовим отаманом Іваном Сірком і переданий лівобережному гетьману Івану Самойловичу, який не лише не ув'язнив Мазепу, але й призначив його вихователем своїх дітей, через що московський цар отримав на нього донос. Військові прорахунки Івана Самойловича у 1686–1687 рр., його скнарість, гоноровитість підштовхнула опозиційну групу козацької старшини (М. Вуяховича, І. Кочубея, І. Мазепу, Я. Лизогуба та ін.) до організації змови проти нього. 22 липня 1688 р. гетьмана заарештували і згодом цар заслав його до Сибіру. 25 липня цього ж року

вКоломаці козацька рада обрала гетьманом Лівобережної України генерального осавула Івана Мазепу.

Політичні погляди Петра І та Івана Мазепи щодо південного напрямку збігалися, оскільки обидва хотіли ліквідувати татарську загрозу, зміцнити південні кордони, заселити пустки, що виникли внаслідок нападів кримських татар. Мазепа був чужаком на Лівобережній Україні, а Москва могла стати міцним союзником проти соціальних виступів (на той час це були повстання Іваненка – Петренка

вЗапорозькій Січі за незалежність Київського й Чернігівського князівств) та інтриг старшини.

Азовсько-Дніпровські походи московського війська на чолі з Петром І

у1695–1696 рр. ослабили Кримське ханство й сприяли зменшенню загрози татарських набігів на Україну. Війська Івана Мазепи діяли вздовж Дніпра, через що Османська імперія вимушена була передати фортеці Нижнього Подніпров'я від Криму до Росії.

Лівобережжя було економічно стабільною зоною. Ще з 1688–1689 рр. почалися звернення козаків Правобережжя про об'єднання з Лівобережною Україною, але через існування "Вічного миру" з Польщею Петро І погодився на це лише в 1704 р. На Правобережній Україні польська влада визнавала козацтво, аби колонізація "пусток" населенням проходила швидше.

Іван Мазепа проводив курс на невтручання царської адміністрації

усправи Лівобережної України, а це було можливим лише в разі повної довіри Петра І до Мазепи.

На початку XVIII ст. склалася сприятлива міжнародна обстановка

для боротьби Російської держави за вихід до Балтійського моря. У 1699 р. зусиллями російської дипломатії був утворений Північний

123

союз – антишведська коаліція у складі Російської держави, Речі Посполитої, Саксонії та Данії. Північна війна розпочалася навесні 1700 р. діями проти Швеції саксонської та данської армій. Росія оголосила війну Швеції 18 серпня 1700 р. після підписання Константинопольського мирного договору з Туреччиною.

УПівнічній війні Петро І, укладаючи угоду з польським королем Августом ІІ Саксонським (1697–1706, 1709–1723) про спільні дії проти шведського короля Карла ХІІ (1697–1718), пообіцяв уступити Речі Посполитій кілька міст на Правобережжі й деякі села Стародубського полку. У Швеції не було кріпацтва й вона мала найсильнішу армію

вЄвропі. Із війни вийшли Данія і Саксонія, знесилені війною. Проте гетьман змушений був давати козаків Петру І: 12 тис. у Прибалтику, а потім ще 24 тис. На території України велися бойові дії, зокрема облога 17-тисячним шведським військом Львова в 1703–1704 рр. У середині вересня 1704 р. шведське військо під натиском козацьких загонів і за браком продовольства й фуражу змушене було залишити місто. У 1706 р. українські козаки вели боротьбу проти шведських загарбників і на території Білорусії. Козацькі полки – Стародубський, Миргородський, Переяславський, а також полк компанійців дислокувалися в містах Мінську, Слуцьку, Несвіжі, у фортеці Ляховичі.

Угрудні 1706 – квітні 1707 р. у Жовкві (поблизу Львова) військовою радою за участю Петра І був вироблений загальний стратегічний план зміцнення кордонів Росії. Усі гарнізони підпорядковувались єдиному командуванню, під керівництвом якого здійснювалося укріплення міст. Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав із відомства Малоросійського приказу передавалися до Бєлгородського розряду, а бєлгородського воєводу Дмитра Голіцина царський уряд призначив київським воєводою. Протягом 1706–1708 рр. споруджувалася Печерська фортеця в Києві. Зміцнювалися фортеці також у Переяславі, Ніжині, Стародубі, Чернігові, Полтаві та інших містах України.

Укозаків час від часу виникали конфлікти з російською армією, бо там панувала німецька муштра, супротивна натурі вільних козаків. До того ж усю здобич після успішної воєнної кампанії у козаків відбирали. Крім того, козаки звикли після походу повертатися додому, навесні – сіяти, улітку і восени – збирати врожай, а не воювати постійно, тому статус іррегулярного війська у складі російської армії означав другорядність у постачанні припасами. У 1706 р. царський указ підпорядкував гетьмана Олександру Меншикову, а 1707 р. козацькому війську було надано статус регулярного й переведено на рекрутську систему. І. Мазепа отримав титул князя Священної Римської Імперії, та коли він відмовився від перетворення козаків у солдати, Петро І принизив Мазепу, б'ючи його по щоках, погрожуючи, що передасть повне командування в Україні Олександру Меншикову.

124

Тим часом, у 1708 р. на Смоленщині Карл XII усупереч наміченому плану (похід у напрямку Смоленська – Можайська – Москви) повернув армію на Україну. Таке рішення зумовлювалося тяжким продовольчим становищем шведської армії. Крім того, він розраховував на допомогу українського гетьмана І. Мазепи.

Довідавшись про плани Петра І ліквідувати гетьманство й козацький устрій України, гетьман навесні 1705 р. розпочав таємні переговори із союзником Карла ХІІ Станіславом Лещинським. І. Мазепа переходом до табору Карла ХІІ зміг загітувати лише частину козаків, бажаючи звільнитися від диктату Москви й здобути ширшу автономію для Гетьманщини. Узимку 1708–1709 рр. армія Росії активізувала свої дії на кордонах Північної України. Карл ХІІ вторгся в межі Слобожанщини, але згодом змушений був відступити. І. Мазепа спробував підняти повстання проти засилля московського уряду. Цар проголосив гетьмана та його прибічників зрадниками, піддав анафемі наказав довічно ганьбити його в церквах. Російське військо О. Меншикова підійшло до Батурина, місто було зруйнувано й спаленоо, а жителів винищено.

У1708 р. на Січ прибули посланці Петра І та І. Скоропадського

зновою грамотою і річним жалуванням запорозькому війську. Але 1 березня 1709 р. отаман запорожців Кость Гордієнко виступив із Січі до Переволочної з тисячним загоном козаків ніби для з'єднання з російськими військами. Однак спільно зі шведськими загонами діяв проти козацьких гарнізонів у Царичанці, Кобеляках тощо. 27 березня 1709 р. у Великих Будищах він склав присягу на вірність Карлу XII. Усе це й послужило приводом для ліквідації Січі. Укріплення й будівлі Січі були зруйновані, артилерія, бойове спорядження та військовий скарб вивезені. Частина запорожців утекла й заснувала Нову Січ спочатку на р. Кам'янці, а потім у Олешках (на території, підвладній тоді Кримському ханству).

Уранці 27 червня 1709 р. під Полтавою стався вирішальний бій між військами Петра І та Карла ХІІ, після якого шведський король і гетьман

зрештками розгромленої армії втекли в межі володінь турецького султана. К. Гордієнко забезпечив переправу втікачам у Переволочній.

Від 1708 р. практично призначений царем (хоча формально й обраний на старшинській раді в Глухові) новий гетьман Іван Скоропадський одразу підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра І боярина Андрія Ізмайлова, котрому таємно наказувалося за найменшого "народного невдоволення" або в разі "чиєї-небудь зради" вводити "великоросійські полки". 1722 р. було видано указ про створення "Першої малоросійської колегії". Її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень щодо управління краєм тощо) як вищої апеляційної інстанції на території регіону ще більше зміцнили позиції російських сановників. Після смерті

125

І. Скоропадського Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним гетьманом було призначено Павла Полуботка (1722–1723), який за свої незалежні погляди невдовзі потрапив до Петропавловської фортеці, де й помер у 1724 р.

В еміграції група козаків і старшин після смерті І. Мазепи обрала 5 квітня 1710 р. гетьманом Пилипа Орлика (1672–1742) – прибічника Івана Мазепи, генерального писаря в 1702–1708 рр. Народився він у Косуті, недалеко від Вільни. Походив із литовсько-чеського роду, його ім'я вперше згадується в козацьких документах 1698 р. Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільні, 1694 р. закінчив Києво-Могилянський колегіум. Учителював у одній із київських родин. 1698–1700 рр. – пи- сар-канцелярист; 1700–1706 рр. – старший військовий канцелярист, згодом регент (управитель) справами генеральної гетьманської військової канцелярії, з 1706 р. – генеральний писар, найближчий радник Івана Мазепи. 5 (16) квітня 1710 р. між гетьманом, старшинами й запорожцями було укладено угоду – "Пакти й Конституцію прав і вольностей Війська Запорозького", що складалася із вступу й 16 статей. Документ цей згодом назвали Конституцією Пилипа Орлика, над якою працювали також Г. Герци, А. Войнаровський (племінник І. Мазепи), Кость Гордієнко. У вступі подавались причини переходу України під протекторат Швеції. Перша стаття передбачала, що православна церква переходила в підпорядкування від Московської до Візантійської патріархії; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по річках Случ і Сян; Українська держава ставала самостійною під протекторатом Шведського короля і після війни планувалося зруйнувати фортеці Московії на території Української держави, щоб запорожці мали доступ до промислів; Запорожжю поверталися Трахтемирів, Кодак, Келеберда, Переволочна й землі понад р. Ворсклою. Неабияк зростали влада й самостійність гетьмана, генеральної старшини, полковників і значущість козацьких рад; обмежувалися податки та повинності козаків. Проголошувався поділ влади на законодавчу й виконавчу. І хоча ці плани не набули реального втілення в життя, вони відіграли тоді важливе значення, бо формували у свідомості багатьох українців ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.

Султанська Туреччина, щоб перешкодити зміцненню Російської держави, підтримувала Швецію і навіть спробувала змінити весь хід Північної війни своїм збройним утручанням. 8 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну Росії. Причини висувались такі: побудова Російською державою фортець на турецькому кордоні, зосередження великого флоту на Азовському морі, порушення кордону під час переслідування війська Карла XII, перебування російських військ на Правобережній Україні, підвладній Польщі.

126

22 лютого 1711 р. у Москві було офіційно оголошено маніфест про початок війни проти Туреччини. Стомлена тривалим походом, страждаючи від спеки, гострої нестачі продовольства й фуражу, 44-тисячна російська армія була оточена під с. Станілешти (поблизу Ясс) на правому березі Пруту 127-тисячним турецько-татарським військом. 12 липня 1711 р. поблизу Ясс між Росією і Туреччиною було укладено Прутський мирний договір. Росія повертала Туреччині Азов із прилеглими землями, зобов'язувалася зруйнувати фортеці – Таганрог на Азовському морі, Кам'яний Затон на Дніпрі та Новобогородицьку

вгирлі річки Самари.

У1730-х р. відносини Росії з Османською імперією знову загострилися. Протягом 1731–1733 рр. було споруджено Українську лінію, яка пролягала від Дніпра вздовж річок Орелі, Берестової та Береки до Сіверського Дінця загальною довжиною 285 верст. На лінії спорудили 16 фортець і 49 редутів. Воєнні дії розпочалися восени 1735 р. Донською і Дніпровською арміями, яким ставилося завдання оволодіти Азовом і закріпитися в Криму. До складу Дніпровської армії, крім російських полків, входили також лівобережні й слобідські козаки та запорожці. 1739 р. поблизу с. Ставчани відбулася генеральна битва,

вякій російська армія здобула блискучу перемогу. Через два дні здався Хотин, а 1 вересня того самого року російська армія переправилася через Прут і зайняла Ясси. Проте союзниця Росії Австрія у вересні 1739 р. уклала сепаратний мир із Туреччиною. Крім того, загроза воєнного нападу з боку Швеції примусила Росію 18 вересня 1739 р. укласти Бєлградський трактат із Туреччиною, за яким їй поверталися фортеці Кінбурн і Очаків. Азов залишався в нейтральній зоні, а його укріплення мали бути зруйновані. Росія дістала можливість збудувати фортецю на Дону, поблизу Черкаська, а Туреччина – у гирлі Кубані, неподалік Азова. Росія втрачала право утримувати флот на Чорному та Азовському морях.

2.СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

ІАДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Економічне та політичне становище України в першій половині XVIII ст. було важким. Через різні політичні чинники, а також земель- но-господарські умови регіони України були населені нерівномірно. Більшість проживала на родючих землях Наддніпрянщини. Наприкінці ХVІІ – у першій чверті ХVІІІ ст. поширилися деякі обмеження царського уряду у сфері економіки України. Задля збільшення економічного зиску з українських земель Петро І провів ряд реформ. Політика

127

Петра І зумовила прибуття фахівців із-за кордону, сприяла збільшенню кількості місцевих заводів, проте заборонялася торгівля з Європою. Відтепер торгівля мала вестися тільки через Архангельськ, було введено безвартісну грошову одиницю – чехи. Дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялося займатися торгівлею з іноземцями. Вводилася державна монополія щодо багатьох товарів. Широко практикувалося перекуповування різноманітних товарів лише в російських купців, із чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначалися торги, ярмарки,

аособливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці. На українську економіку важким тягарем лягали податки до царської казни. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. на-

дійшло 45,5 тис. руб., 1723 – 85,9 тис., а 1724 – уже 241,3 тис. руб.

Удругій половині ХVІІ – першій чверті ХVІІІ ст. збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило значне розширення оброблюваних площ, відбувалося поглиблення спеціалізації окремих регіонів. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів технічних культур, зокрема тютюну, льону, коноплі. Із середини XVIII ст. в Україні розпочали вирощувати картоплю, проте освоєння цієї нової культури в різних місцевостях відбувалося нерівномірно. У вжиток було запроваджено цукровий буряк і соняшник. Ще в першій чверті XVIII ст. царський уряд намагався перетворити територію України, що входила до складу Російської імперії, на спеціалізований район високоякісного вівчарства. За ініціативою Петра І сюди направляли іноземних спеціалістів-шахмейстрів, почалося розведення тонкорунних овець сілезької та іспанської порід. В Україні стали будувати царські та казенні заводи. На Лівобережжі у 80-х рр. XVIII ст. існувало вже понад 200 великих заводів з розведення овець.

Протягом XVIII ст. податки з української людності в російську державну казну зростають у десятки разів, відбувається поступове закріпачення селян. У 1743 р. 314 старшин уже закріпили за собою близько 20 тис. селянських дворів. В Україні швидко зростають маєтності російських вельмож Г. Долгорукого, Г. Головкіна, П. Шафірова, Б. Шереметєва та інших, а також грузинських дворян і князів. За даними "Генерального слідства про маєтності", у 1729–1730 рр. кількість дворів селян і міщан, залежних від монастирів, досягало 11 тис. (понад 20 % від загальної кількості). У 1786 р. в підданстві 60 монастирів на Лівобережній Україні перебували понад 422 тис. посполитих. У 1787 р. поміщики Катеринославського намісництва володіли понад 5 млн десятин землі (41,5 % від загальної площі земельного фонду намісництва),

ау власності державних селян було 4 млн десятин (30,3 %).

Зміни в земельній власності зумовлювали й відповідні зрушення у структурі феодальної ренти. Уже на початку XVIII ст. у ряді старшинських і монастирських маєтків запроваджувалася регулярна

128

дводенна панщина. У 40-х рр. вона становила два–три дні на тиждень. Указом від 3 травня 1783 р. Катерина II остаточно заборонила переходи селян "з місця на місце" й закріпила їх у тому стані,

вякому вони перебували згідно з останньою (1782) ревізією.

УXVIII ст. економічний розвиток на українських землях, зокрема

врізних галузях промисловості, призводив до дедалі ширшого застосування праці наймитів. Концентрація найманих робітників особливо активно відбувалася на Лівобережжі та Слобожанщині, де поступово складався ринок робочої сили, яка мала задовольнити зростаючі потреби промисловості.

Своєрідністю політичного ладу вирізнялася Слобідська Україна. У середині XVII ст. її адміністративно-територіальний устрій набув форм козацько-старшинського управління, однак загальнодержавні питання підпорядковувалися російському воєводі. У другій половині XVII ст. царський уряд сформував слобідські козацькі полки: Острогозький, Сумський, Охтирський, Харківський і Балаклійський. Таким чином, на кінець XVII ст. Слобожанщина поділялася на п'ять козацьких полків, що становили військові та адміністративнотериторіальні одиниці. У 1783 р. слобідські полки передано у відання Посольського приказу.

Військову службу несли виборні (або рангові чи реєстрові) козаки. Утримання козацького війська покладалося на сім'ї, які не виставляли козаків на службу й називалися підпомічниками. Полкове управління складалося з ради старшин, до якої входили полковник, обозний, суддя, хорунжий, два осавули та два писарі. У місцеву діяльність полкового управління, як правило, царські воєводи не втручались, однак кандидатури на посади полковників погоджувалися з білгородським воєводою. В адміністративно-територіальному відношенні кожен полк поділявся на сотні з центром у містечку, де перебувало правління й проживала сотенна старшина – сотник, отаман, осавул, хорунжий. Населення сіл і хуторів підпорядковувалося владі сотника.

Формування абсолютистської монархії в Росії вело до створення та зміцнення нової самодержавно-бюрократичної системи управління.

З 1706 р. на Слобожанщині було скасовано воєводське управління й запроваджено єдиноначальну владу полковників, зарахованих до командного складу російської армії. У 1709 р. царський уряд сформував Українську дивізію під командуванням генерала російської армії, до якої ввійшли козацькі полки Лівобережної та Слобідської України. Основним завданням слобідських козацьких полків була боротьба проти татарських нападів. Однак з кінця XVII ст. Петро І почав включати їх до складу діючої армії, зокрема під час Азовських походів 1695–1696 рр. та Північної війни (1700–1721). Після поділу Росії на губернії в 1708 р. Харківський полк відійшов до Київської губернії,

129

а решта Слобожанщини – до Азовської. Згодом, у 1719 р., уся Слобожанщина війшла до складу Київської губернії, де перебувала до 1722 р. 17 лютого 1723 р. був оголошений царський указ про обов'язкове призначення полковниками слобідських козацьких полків росіян. Указом Сенату від 11 березня 1763 р. створено "Комісію зі слобідських полків" на чолі з гвардії секунд-майором Є. Щербиніним, яка мала готувати цілковиту ліквідацію полкового устрою на Слобожанщині. Указом Катерина II 28 липня 1767 р. ліквідовано слобідське козацтво. Більшість заможних козаків приказним порядком переведено в гусари, а решту – у селянський стан. Старшина одержала офіцерські чини та статус дворянства. Водночас на території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію (маніфест від 28 липня 1765 р.) із центром у Харкові.

Згідно з "Установленням про губернії" (рос. "Учреждением о губерниях") (1775), доповненим 1780 р., на Лівобережній Україні та Слобожанщині запроваджувалася загальнодержавна система адміністрати- вно-територіального устрою – поділ на намісництва. За збереження губерніального поділу в Російській державі було утворено 34 намісництва, у тому числі в Україні – Харківське, Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Правління кожного намісництва складалося з намісника, який здійснював адміністративно-поліцейські функції, губернатора, віце-губернатора та двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами. У 1782 р. в Україні виникли станові суди: повітовий і верхній земський – для дворян, городовий і губернський магістрат – для міських жителів, "нижня та верхня розправа" – для державних селян. Величезна маса кріпаків перебувала в юрисдикції своїх власників.

1796 р. указом "Про новий поділ держави на губернії" намісництва були ліквідовані. Харківське намісництво увійшло до складу Слобід- сько-Української губернії, а Чернігівське з 1797 р. – до Малоросійської губернії, до якої входили також Новгород-Сіверське, частина Київського та Катеринославського намісництв, а в 1802 р. Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську.

Трактат про "Вічний мир" між Росією і Польщею (1686) офіційно зафіксував фактичне перебування Запорожжя у складі Російської держави. У 1709 р. Запорозьку Січ було зруйновано. У 1711 р. з дозволу кримського хана частина козаків Запорозької Січі отаборилася в урочищі Олешки біля Дніпра на території, у той час підвладній Кримському ханству (нині м. Цюрупинськ Херсонської області). Хан не дозволяв козакам будувати укріплення, мати артилерію, козаки повинні були платити данину до ханської скарбниці, виконувати тяжкі земляні роботи на Перекопі та в інших місцях. За умовами Прутського миру 1711 р. між Російською державою і Туреччиною були

130