book_ukr

У 1678 р. 200-тисячне турецьке військо розпочало другий Чигиринський похід. Після боїв, що точилися майже місяць, гарнізон Чигирина залишив місто. У серпні поблизу Бужина відбулася семиденна битва, у результаті якої турецька армія, втративши третину своїх сил, відступила. Втрати турків були більшими ніж московитів, але Московія припиняє бойові дії і гетьманом Правобережжя на нетривалий час стає Юрій Хмельницький. Між Османською імперією і Московською державою було укладено 13 січня 1681 р. Бахчисарайський мирний договір на 20 років, за яким Південна Київщина, Брацлавщина, Поділля залишалися за Портою, а інші території входили до складу Московії, окрім нейтральної зони між Бугом і Дністром. Потреба в гетьманімаріонетці відпала і Хмельниченка знову повернули до Стамбула. Два останні роки свого життя він жив у Немирові (нині Вінницької обл.), урядуючи за допомогою турецької залоги. Одна із розправ, яку вчинили за його наказом над родиною багатого тутешнього купця-єврея за несплату мита, потягла за собою скаргу до Стамбула, де на суді за вироком султанського намісника Юрія публічно задушили мотузком.)

На кінець 80-х рр. ХVІІ ст. Лівобережжя та Слобожанщина перебували в складі Московії, Правобережжя було поділене між Річчю Посполитою і Туреччиною. Трактат про "Вічний мир" від 26 квітня 1686 р. між Московією та Польщею підтвердив попереднє рішення про поділ України. Він остаточно не лише юридично, а й фактично закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною. Польща відмовилася від протекторату над Запорозькою Січчю. За трактатом південну межу краю було окреслено по р. Орель. Південно-західний рубіж володінь Війська Запорозького й Речі Посполитої пройшов від Січі вгору по Дніпру та по гирлу річки Тясмин, а звідти до Чигирина й далі до Чорного лісу. Нейтральною незаселеною зоною оголошувалися Південна Київщина та Брацлавщина, спустошені польсько-шляхетськими військами й турецько-татарськими нападниками. Західноукраїнські землі, Волинь і Північна Київщина поверталися Речі Посполитій, а Поділля залишалося під протекторатом Туреччини.

Отже, за умовами трактату про "Вічний мир" між Росією і Польщею царський уряд розірвав мирні відносини з Портою. Російська держава приєдналася до антитурецької "Священної ліги", створеної західноєвропейськими країнами – Австрією, Венецією та Польщею, і зобов'язалася виступити проти Кримського ханства. Російські війська прибули в Україну й дислокувалися в Охтирці, Сумах і Красному Куті. У травні 1687 р. російська армія під командуванням князя Василя Голіцина та 50-тисячне військо українських козаків на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем рушили на південь, але цей похід завершився без битви: татари підпалили степ, армія відчувала нестачу продовольства, води, фуражу. Російське командування прийняло

111

рішення припинити похід і повернуло армію на Полтавщину. 1688 р., удосконаливши озброєння, створивши рухливий обоз із продовольством та боєприпасами, навесні 1689 р. російська армія (112 тис. вояків) під командуванням князя В. Голіцина разом із 40-тисячним козацьким військом на чолі з гетьманом І. Мазепою знову рушила на південь. Вигравши битви в урочищі Зелена Долина та поблизу Каланчака, російські війська й українські козацькі полки підійшли до Перекопа, за яким зосередилися війська кримського хана. Але відірваність армії від баз постачання, потенціальна загроза з боку татарських гарнізонів, зосереджених у фортецях на пониззі Дніпра, відсутність підтримки з боку союзників, знов змусила російське командування прийняти рішення не розпочинати штурм Перекопа й припинити похід.

У 90-х роках XVII ст. царський уряд запланував оволодіти турецькою фортецею Азов. Водночас як відволікаючий маневр у січні 1695 р. оголосив про підготовку походу на пониззя Дніпра. Головні сили російської армії рушили на Азов, а інша її частина й українські козацькі полки пішли на пониззя Дніпра. В Азово-Дніпровському поході 1695 р. найуспішнішим виявилося захоплення російськими та українськими козацькими полками нижньодніпровських турецькотатарських фортець – Кизикермен, яка була розташована на правому березі Дніпра, Таванськ (Мустриткермен), Асламкермен (Арслан, Орслан) і Мубереккермен (Шагінкермен) у гирлі річки Конки. Володіння цими фортецями відкривало водний шлях до Чорного моря. Проте невдачі на головному театрі війни – під Азовом – змусили російське командування припинити воєнні дії й на пониззі Дніпра.

Восени 1695 р. московський уряд розпочав підготовку до другого походу на Азов, де головна роль відводилася морському флоту. У квітні 1696 р. армія і флот під командуванням самого царя Петра І вирушили на Азов (тоді ця фортеця називалася Озів, а колись Танаїс, що входило до Тмутараканського князівства Київської держави, тепер місто називається Азов Ростовської області, РФ). На пониззя Дніпра направлялось військо Б. Шереметєва, на яке покладалося завдання – відволікти на себе сили кримських татар і заволодіти турецькою фортецею Очаків. 19 липня 1696 р. Азов був захоплений, у чому неабияку роль відіграли українські козаки під командуванням наказного гетьмана Якова Лизогуба – Чернігівський, Прилуцький, Гадяцький, Лубенський і два охотницькі полки (усього близько 15 тис. вояків). У результаті Азово-Дніпровських походів зросла безпека південних рубежів Московської держави.

Під кінець XVII ст. Австрія і Річ Посполита погодилися на сепаратний мир із Туреччиною. Ураховуючи це, Росія в січні 1699 р. уклала Карловицьке перемир'я з Туреччиною на два роки, а 3 липня 1700 р. –

112

Константинопольський мирний договір. Згідно з умовами договору Азов переходив до Росії та припинялася виплата данини Кримському ханству. Водночас уряд Петра І на вимогу Туреччини погодився зруйнувати дніпровські фортеці, відбудовані в попередні роки. Територія від Запорозької Січі до Очакова і в районі Азова залишалася незаселеною. Російська держава позбавлялася права на вільне судноплавство Чорним морем.

Отже, перші кроки Російської держави в боротьбі за вихід до Чорного й Азовського морів, звільнення Північного Причорномор'я принесли лише частковий успіх. Здобути вихід до Чорного моря ще не вдалося. У цій боротьбі Росія використовувала потенціал України,

упершу чергу – її козацтво.

3.СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК

УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Протягом другої половини XVIІ ст. самодержавство поступово активізувало національно-колоніальну політику на Лівобережжі України. Фактично відразу ж після Переяславської ради 1654 р. розпочалося підпорядкування української економіки та гетьманськостаршинської влади царському урядові, що завершилося згодом цілковитою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного устрою в краї, монополізацією окремих галузей виробництва. Десятки тисяч козаків, селян і міщан, особливо під час правління Петра І (1692–1725), загинули від жахливих умов життя й праці на будівництві каналів, фортець та інших оборонних споруд. Водночас жорсткішала царська антиукраїнська політика в питаннях національної мови й культури. Розвиток сільського господарства в окремих регіонах відбувався нерівномірно. Спочатку виділялися економічно Лівобережна і Слобідська Україна, а згодом підтягнувся й Південь. Розширення посівних площ у другій половині XVII ст. здійснювалося головним чином за рахунок земель польських магнатів і шляхти, вигнаних із України в ході Визвольної війни 1648–1654 рр. З другої половини XVII ст. поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. Наприклад, на Лівобережжі та Слобожанщині більше уваги почали приділяти вирощуванню жита, на Півдні – пшениці. Важливого значення на Україні набуло тваринництво, зокрема племінне конярство. На Лівобережжі та Слобожанщині розводили коней української, російської, англійської, німецької, угорської, данської, іспанської, арабської, неаполітанської, турецької, нормандської порід.

113

Після Визвольної війни українського народу 1648–1657 рр. фактично необмеженими стали переходи з одного стану до іншого, з місця на місце. Була знищена велика земельна власність польських магнатів, заможної шляхти й католицьких монастирів, їхні землі перейшли

врозпорядження новоствореної старшинської адміністрації на чолі з гетьманом. Разом з тим збереглася земельна власність православних монастирів, старшин, української середньої та дрібної шляхти. Незначна кількість маєтків залишилася за польською шляхтою. Особиста форма власності козаків і селян на землю ставала панівною. Така тенденція особливо чітко простежувалася на Лівобережжі та Слобожанщині.

Протягом другої половини XVII та у XVIII ст. дедалі активізувався процес формування великої земельної власності в руках нової генерації "панів" із козацької старшини, а також православного духовенства. Як і раніше, феодальна земельна власність збільшувалася, з одного боку, за рахунок освоєння цілини та пусток, а з іншого – шляхом купівлі або ж загарбання ділянок селян, рядових козаків, бідних міщан. З кінця XVII ст. царський уряд ще активніше став утручався

ваграрні відносини в Україні. Як зазначалося, згідно з Коломацькими статтями 1687 р. Іван Мазепа при обранні його гетьманом уже не мав юридичних підстав прибирати до своїх рук маєтки, визначені царськими грамотами як державні.

Освоєння земель на Слобідській Україні розпочалося ще в XVI ст., але масового характеру воно набуло наприкінці XVII ст. На Слобожанщині також відбувався інтенсивний процес зростання феодальної земельної власності. Наприкінці XVIII ст. половиною земельного фонду цього регіону володіли 250 поміщицьких родин (Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські та ін.). Збільшувалася власність дрібних феодалів і монастирів. У середині 80-х рр. XVIII ст. площа земельних угідь, підпорядкованих монастирям, перевищувала 85 тис. десятин.

Уцей період в економіці переважають натуральні податки – рента феодалам, панщина, державні податки. Відбулися зрушення в промисловому виробництві, особливо в мануфактурному, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Проте не всі вони одразу ж набували капіталістичного характеру. В умовах па-

нування натурального господарства існувало чимало мануфактур і кустарно-кооперативних підприємств, де всі виробничі процеси здійснювалися лише на основі примусової праці. Так, на відміну від Лівобережжя, Слобожанщини й Півдня всі мануфактури в Галичині були кріпосними, із застосуванням у них праці в основному "підданих" феодалів, і найманими були лише кваліфіковані майстри. Це значною мірою обмежувало зростання мануфактурного виробництва в регіоні й визначало його консервативність. В Україні діяла

114

також певна кількість промислових підприємств з використанням одночасно кріпосної та вільнонайманої праці.

Відбулися зміни в соціальній структурі українського народу. Це безпосередньо виявилося у збільшенні кількості ремісників і купців у містах і містечках. Найбільші капітали в другій половині XVIІ ст. зосередилися в руках шляхетських і старшинських родин Апостолів, Ґалаґанів, Марковичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків (Лівобережжя), Кондратьевих, Голуховичів, Квіток, Ковалевських, Данилевських (Слобожанщина), Браницьких, Ржевуських, Любомирських, Понятовських, Потоцьких, Чарторийських (Правобережжя). Більшість із них стали справжніми промисловими підприємцями. Протягом другої половини XVII ст. серед купців, які вели місцеву торгівлю, значно збільшився відсоток українців. У багатьох містах – Чернігові, Городні, Острі, Борзні та інших – у їхніх руках зосереджується основна торгівля. Це поклало початок створенню національної буржуазії. Серйозну конкуренцію купцям за певних умов створювали міщани, селяни, а також козаки, які займалися торгівлею. Між ними розгорталася боротьба за ринки збуту товарів.

Поступово утворився своєрідний торговельний ланцюг, що сполучав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережжя, Західну Україну. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходилися по всій території українських земель, незважаючи на різні перешкоди (державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, митниці тощо). Торгівля не визнавала політичної розчленованості України, а це свідчило про економічну спільність українського населення. Вплив розвитку торгівлі й місцевих ринків на формування цієї спільності відчувався в різних регіонах неоднаково й мав свої особливості.

У другій половині XVII ст. у вигіднішому для розвитку торгівлі становищі перебували Лівобережжя та Слобожанщина, котрі входили до складу Російської держави. Значно повільніше розвивалися товарногрошові відносини в Західній Україні. Це зумовлювалося цілим рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних причин (іноземне панування, високий рівень натурального господарства, кріпосницькі відносини, віддаленість від центральних районів тощо). З другої половини XVII ст. розвиткові міст і торгівлі в цьому регіоні перешкоджали монополія держави на експорт зерна, худоби, державна митна політика, необмежене право землевласників на продаж-купівлю продукції сільського господарства, збільшення торговельних податків тощо. Проте, незважаючи на всі ці труднощі, торговельні зв'язки між окремими економічними районами західноукраїнських земель з Лівобережжям, Слобожанщиною, Правобережжям, Південною Україною поступово зміцнювалися. Кожний із цих регіонів відігравав свою особливу роль у формуванні національного ри-

115

нку – складової частини всеросійського ринку. Велику роль у розвитку торгівлі й місцевих ринків відігравали шляхи, ярмарки. Фактично в кожному значному місті сходилося кілька торгових шляхів, існували торги та ярмарки. Транзитний шлях, який сполучав Угорщину та інші європейські країни з Галичиною, Правобережною Україною і Росією, проходив через Закарпаття. Значна частина товарообігу між українськими землями і центральними районами Росії, як і до того, припадала на Лівобережжя – один з найрозвиненіших регіонів України.

У другій половині XVII ст. інтенсивно розвивалися також торгові зв'язки між Росією та Слобожанщиною. Царський уряд постійно тримав місцеву торгівлю в полі зору, безпосередньо контролював її від самого початку заселення краю. Слобожанщина постачала хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами Дон і Поволжя, а звідти везли додому сіль, рибу, переганяли коней. Великою популярністю в Росії користувалися килими, виготовлені харківськими ткалями, слобожанські тютюн і горілка.

Тісні торгові контакти з Росією підтримувало й Запорожжя. Великим попитом користувалися їхні коні, бики, вівці, шкури, юхта, сало, масло, сир, вовна тощо. Нерідко торговельні операції між безпосереднім виробником і споживачем здійснювалися через скупника (або заможного козака, або українського чи російського купця). Січова старшина всіляко прагнула зосередити в своїх руках скуповування місцевих товарів і вивезення їх із Запорожжя. Царський уряд також підтримував таку торгівлю, поступово зменшуючи розміри митного обкладання запорозьких товарів. А Запорожжя одержувало з Росії та інших регіонів України полотно, прядиво й вироби з нього, залізо, смолу, деревину, сукна, тютюн, горілку та ін.

Незважаючи на складні політичні умови (зокрема на ворожу політику в цьому питанні уряду Речі Посполитої), у всеросійський ринок дедалі глибше втягувалася й Правобережна Україна. Російські купці відвідували великі ярмарки в Бердичеві, Дубні, Могилеві-Подільському, Білій Церкві, Вінниці, Богуславі. Одночасно різноманітна сільськогосподарська продукція та промислові вироби з поміщицьких маєтків Правобережжя надходили в Росію. Феодали Правобережжя переорієнтувалися на чорноморські порти, які відкривали прямий вихід на західноєвропейські та інші закордонні ринки.

Антифеодальна боротьба народних мас України XVII ст. зумовлювалася насамперед поступовим відновленням феодально-кріпосниць- кого гноблення, що було ліквідовано або ж послаблено в результаті Визвольної війни 1648–1657 рр. Політична обстановка в українських землях була складною: агресія шляхетської Польщі, султанської Туреччини й Кримського ханства; гостра боротьба старшинських угрупо-

116

вань, очолюваних претендентами на гетьманську булаву; протидія частини козацької старшини рішенням Переяславської ради, орієнтація на іноземні держави; наступ царського уряду на автономні права України; політична роз'єднаність українських земель тощо. За цих обставин антифеодальний рух в Україні набував специфічних рис і форм. Спрямований проти феодальної системи, він водночас мав значні визвольні тенденції.

Великий вплив на розгортання визвольної боротьби в Україні справила селянська війна 1667–1671 рр. під проводом Степана Разіна. Повстанську армію російського народного ватажка постійно поповнювали вихідці з українських земель – селяни, міська біднота, робітні люди промислів, запорозька сірома, лівобережні, слобідські та правобережні козаки.

У серпні 1670 р. кілька повстанських загонів, які очолили Фрол Разін, Федір Шадра, Олекса Хромий та інші, попрямували з-під Царицина на Слобідську Україну. Вони визволили Ольшанськ, де їх радо зустріли місцеві жителі. Та повстання було придушене царським військом, а його керівників розстріляли. На початку листопада урядові війська погасили й спалахи народного виступу на Слобожанщині.

Селяни, рядові козаки, міські низи продовжували свою боротьбу і в 80–90-х рр. Улітку 1687 р. розпочалося повстання в більшості полків Лівобережної України. У Гадяцькому полку бунтарі вбили осавула, у Прилуцькому – полковника. Селяни й козаки громили панські маєтки також у Переяславському, Лубенському та інших полках. Відбулося селянсько-козацьке повстання 1684 р. на Київщині, Брацлавщині

йВолині, 1693 р. – проти старшинської верхівки Запорозької Січі тощо. Гострих форм набула боротьба селян на західноукраїнських землях.

У 1670–1672 рр. проти надмірної панщини й непомірних податків виступили селяни Дрогобицького й Жидачівського повітів. На Прикарпатті продовжувався опришківський рух. Утікачі від феодального гніту – селяни, ремісники, наймити, – використовуючи сприятливі гірські умови, створювали загони і здійснювали сміливі походи в різні місця Прикарпаття й Закарпаття для покарання шляхти та інших кривдників трудящих.

У 1699 р. між Річчю Посполитою та Османською імперією було підписано Карловацький трактат, за яким султан, серед іншого, зрікався претензій на Правобережну Україну, а польський сейм 1699 р. ухвалив розпустити козацькі формування. У відповідь на це фастівський полковник Семен Палій від імені зібраної в серпні 1699 р. старшинської ради написав лист-протест до нового короля – Августа II Саксонського. Справжнє прізвище фастівського полковника було Гурко; народився він у козацькій родині на лівому березі Дніпра, у м. Борзні

117

(нині Чернігівської обл.). Учився в Братській колегії, служив у Ніжинському полку; із 70-х рр. XVII ст. – на Січі. Як білоцерківський полковник, він перебував у Фастові (нині Київська обл.), влаштовуючи козацькі слободи й порядкуючи на території полку. Тут за кілька років набув слави "козацького батька" в успішних походах на татарських мисливців за ясиром. Як писав російський чернець-паломник Іван Лук'янов, який спілкувався з турками в Очакові, Білгороді та Бендерах, там про Палія ходила "страшно грізна слава".

Хоча до повстання, крім козаків, були втягнуті міщани й навіть українська шляхта, головну базу Палієвих сил становила козацька чернь. З літа 1700 р. розпочалися збройні сутички козаків із польським військом, а наприкінці 1701 р. протистояння набуло масштабів справжньої війни, охопивши територію Київщини, південної Волині та східного Поділля. Воно супроводжувалося винищенням шляхти, лихварів-євреїв, католицького й уніатського духівництва. Повстанцям, зокрема, вдалося вибити польські залоги з Немирова, Вінниці, Бара, Бердичева та інших міст і містечок, а в листопаді 1702 р. вони захопити Білу Церкву, оголосивши, що війна припиниться лише тоді, коли "по всій Україні від Дніпра до Дністра й до річки Случі не буде лядської ноги". Контакти між Мазепою та Палієм мали місце ще з 1688 р., коли Палій уперше звернувся через лівобережного гетьмана до московського уряду з проханням прийняти округу правобережців під царський протекторат. Неодноразові апеляції до Петра І з проханням військової допомоги не мали успіху, адже російського царя та польського короля поєднували союзницькі інтереси в Північній війні.

Навесні 1703 р. польській армії вдалося відбити частину здобутих козаками міст. Коли ж у травні 1704 р. царське військо разом із козаками-задніпрянцями перейшло Дніпро, простуючи вглиб Речі Посполитої на допомогу Августу II Саксонському, проблема козацького Правобережжя розв'язалася сама собою, але після вступу царської армії на Правобережжя на своїх місцях залишилися всі полковники, окрім головного героя – Семена Палія. На подання Мазепи, "козацького батька" було влітку 1704 р. заарештовано й за звинуваченням у зраді вислано до Тобольська (після переходу Мазепи на бік шведів Палія навесні 1709 р. привезли назад в Україну і він навіть був у Полтаві, хоча через слабкість уже не брав участі в Полтавській битві. Помер він 1710 р. у Межигірському козацькому монастирі під Києвом, куди від'їхав, передчуваючи наближення смерті; там же його й поховано).

118

4. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVII СТОЛІТТЯ

Висвітлюючи культуру України XVII ст., варто наголосити, що основою історичного буття народу залишалося землеробство. Це був період плуга й шаблі, бо ж право мати й обробляти землю доводилося відстоювати зі зброєю в руках. Нерозривними та взаємопов'язаними є прадавня культура землеробської праці й духовність народу, його неповторне вжиткове й декоративне мистецтво, багатство усної поетичної творчості, розмаїття пісенних мелодій. Традиційна культура селянства мала позитивний вплив і на характер культури в містах.

Різним був внесок суспільних прошарків і верств у скарбницю загальнонародної культури, досить відмінними були умови культурного життя в окремих воєводствах, землях, повітах України. На заході та в північній частині центрального регіону посилювався кріпосницький визиск селян. На південному сході розвинулось українське козацтво. Поступове впровадження в Україні та в Білорусі латинської мови спочатку у сферу адміністративну, а згодом і в освіту та літературу означало, що якимось аспектом свого культурного й політичного розвитку країна увійшла в той регіон (Західна й Центральна Європа), де латина протягом тривалого часу залишалася мовою юридичних актів, школи й науки, багатьох жанрів літератури. Однак із часом латинська мова й пов'язаний із нею тип освіти дедалі більше стали асоціюватися виключно із західним, католицьким світом.

Повстання 1648 р., яке майже від самого початку переросло у всенародну війну за волю України, стало подією історичною. Це стосується і культурного життя. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення – усе це сприяло й культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни зароджувалася й міцніла українська державність, яка значною мірою використовувала форми, що склалися в козацькому середовищі ще до війни. Українська держава включала тільки частину національної території, проте її виникнення сприяло зміцненню національної самосвідомості, утвердженню почуття гордості за свій народ. Оскільки в державі провідні позиції посіли козаки й козацька старшина, за межами країни утверджувалося поняття про українців як про "козацьку націю". Та й самі українці сприймали козацькі атрибути як загальнонаціональні й державні символи. Постать героякозака, захисника Вітчизни, надовго стала провідним образом українського пісенного фольклору, героїчного епосу, народного малярства, козацька тема є головною в українській національній історіографії.

119

Незабаром після смерті гетьмана Богдана Хмельницького настала доба, яку назвали часом Руїни. Було все: і криваві конфлікти серед козацької старшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення – остаточний поділ основного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилось під владою Польщі, і Лівобережжя, де українська козацька держава опинилась у складі Російської держави.

До історичних творів, що вийшли із старшинського середовища кінця XVII – початку XVIII ст., традиційно прикладають невдалу назву "козацько-старшинські літописи", хоча це радше просто публіцистика. Метою цих творів було обґрунтувати Гетьманат як законну "отчину" Війська Запорозького, тобто легітимізувати свою державу. Це фіксується у творі Григорія Граб'янки "Дійствія презільної брані" (1710) і двох книгах Самійла Величка, згодом об'єднаних під умовною назвою "Літопис" (їх було написано між 1715–1728 рр.). Автори пройшли однаковий шлях: навчалися в Києво-Могилянській колегії, наприкінці 1680 – на початку 1690-х розпочали службові кар'єри – Граб'янка козацьку (дослужившись у 1730 р. до рангу гадяцького полковника), Величко – канцелярську (близько 1700 і в 1705 рр. став канцеляристом Генеральної військової канцелярії). Після падіння гетьмана Івана Мазепи Величко, запідозрений у співчутті мазепинцям, упродовж 1708–1715 рр. перебував у в'язниці. Простежується подібність концепції: головним суб'єктом історії виступає "козацький народ", що заслужив владу. Козаки завжди "шляхетно уроджені", тобто рівні з воїнами-шляхтою Речі Посполитої. Більш того, шляхом прямого ототожнення понять "сармати" й "хозари" Величко з'єднує докупи обидві легенди – сарматську та хозарську, називаючи предків руського воїнства то "сарматсько-козацькими", то "сармат- сько-хозарськими". Життєвий простір козацької спільноти, за Величком, це землі Київська, Галицька, Львівська, Холмська, Белзька, Подільська, Волинська, Перемишлянська, Мстиславська, Вітебська й Полоцька. (В іншому місці – "від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська"). Обґрунтування законності козацького повстання проти короля-помазаника Граб'янка вбачає в релігійних кривдах, Величко – у лицарському "праві на опір".

Отже, як бачимо, козацький образ української історії спирався на три головні тези:

1)легітимність створеної козаками держави випливала з давності права їхніх предків, "войовничих хозарів", на завойовані терени та

зпізнішої рицарської служби князям і королям;

2)Військо Запорозьке представляло інтереси руського загалу;

3)козацьке повстання було не бунтом, а законним опором проти поруш-

ників прав і вольностей "шляхетних козаків".

120