book_ukr

водом для початку бойових дій став похід гетьманича Тимоша Хмельницького на чолі козацько-татарського загону в Молдову.

Поява на початку березня 1652 р. на Лівобережжі підрозділів польської армії викликала новий спалах боротьби. Розпочалося масове переселення мешканців Чернігівського воєводства на територію Миргородщини, Полтавщини, Гадяччини. Серед радикальної старшини визрів задум зміщення Хмельницького. Виникла загроза вибуху громадянської війни, що могла знищити молоду державу. Тому з кінця квітня гетьман розпочав мобілізацію полків для виступу проти поляків, що стали табором на правому березі Південного Бугу під Батогом на Поділлі (нині Вінницька область). У червні армія Богдана Хмельницького (12–15 тис. козаків і 15–20 тис. татар) скориставшись несконцентрованістю 19-тисяч- ної польської армії Мартина Калиновського, почала атаку й розгромила поляків. Після перемоги до початку липня відновилося функціонування національних органів влади козацької держави. Однак наприкінці 1652 р. Річ Посполита активізувала підготовку до нового наступу, довівши чисельність війська до 34 тис. У лютому 1653 р. польська армія атакувала Погребище, Кальник, Монастирище та інші міста Брацлавщини, вторглася в Умань. Лише після поразки від Івана Богуна під Монастирищем поляки відступили з території Української держави.

Гетьман, намагаючись залучити Молдову до антипольського союзу, домігся одруження (серпень 1652 р.) сина Тимофія з донькою молдавського господаря Василя Лупу Розандою (Роксандрою). Правитель Молдови, ім'я якого в перекладі означає "Вовк", підтримував зв'язки з Чигирином із жовтня 1648 р. Нагодою тісніше прив'язати Молдову до української політики став літній похід 1650 р. калгисултана Крим-Гірея на молдавські землі нібито для покарання за напади молдавських загонів на татар. Богдан Хмельницький як союзник хана був зобов'язаний до участі в цій експедиції (принаймні, помітно наголошував на цьому у своїх листах). Переправившись разом із татарами через Дністер, гетьман у вересні 1650 р. зненацька зайняв Ясси, а далі в ультимативній формі зажадав укладення союзу, запорукою чого мав стати шлюб доньки Василя Лупула Розанди із сином Хмельницького Тимошем. Прив'язуючи Молдову до України, цей шлюб водночас вводив би козацького ватажка до кола легітимних володарів, протегованих османами. Далекоглядна політична комбінація гетьмана дозволяла б також потенційно претендувати на молдавський престол (Лупу не мав синів), а з іншого боку – давала шанс досягти нейтралітету в українсько-

91

польському конфлікті фактичного правителя Литви Януша Радзивілла, одруженого із старшою донькою Василя Лупула.

На україно-молдовський союз негативно відреагувала Османська імперія й володарі Валахії та Трансільванії, які пішли на зближення з Річчю Посполитою. У травні розпочалося оформлення антиукраїнської коаліції в складі Речі Посполитої, Валахії, Трансільванії та Молдови (після державного перевороту). 21 серпня 1653 р. майже 8-тисячне українське військо під проводом Тимофія було оточене в Сучаві мол- давсько-валасько-трансільвансько-польськими підрозділами. Старший син Хмельницького був поранений і помер від ран. Тіло його привезли в Україну й поховали в Чигирині у Свято-Іллінській церкві.

21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії під м. Жванець над р. Дністер навпроти Хотина (нині Кам'янець-Подільського району Хмельницької обл.). Сил для вирішальної битви не вистачало в жодної зі сторін, і тоді Іслам-Гірей III узяв на себе роль посередника, не зацікавленого в надмірному піднесенні будь-кого з противників. У результаті розпочалися переговори, на яких хан вимагав поновлення Зборівського договору, сплати "упоминків" і дозволу брати ясир на території Польського королівства аж до р. Вісли. Але на козацькій Україні відновлювалися не умови Зборівського договору, як це часто стверджується в історіографії, а лише передбачені ним права і вольності козацтва. Переговори між татарами й поляками були досить дивними: завершилися усним погодженням, а не письмовою угодою, не відбулося й зустрічі коронованих осіб, хоч і хан, і король перебували на позиціях. Окрім того, королівські комісари не наполягали на присязі козаків, а сам Хмельницький послав на переговори "писаря Івана Виговського та полковників Івана Богуна та Жижелова". Проте ця двозначна ситуація задовольняла всі три сторони. Татари досягли рівноваги сил виснажених сусідів, отримавши ще й величезну суму "упоминків" і вигоди від ясиру. Польська Коронна верхівка тішилася ілюзією, бо Зборівська угода залишилася не підтвердженою, а Богдан Хмельницький робив ставку вже на Московське царство. Перед гетьманом постала гостра проблема – просити військово-політичну допомогу в Порти чи в Московії.

З 1651 р. відбулося деяке потепління в московсько-українських відносинах, адже Зборівський мир не спрацьовував, оскільки цей компроміс не влаштовував жодну зі сторін. Проте васалами турецького султана на той час були всі найближчі сусіди України, володарі невеликих держав причорноморсько-карпатського регіону – молдавський і волоський господарі, кримський хан і князь Трансільванії. Стамбул обіцяв гетьману навіть більші права, ніж їх мав хан, а фор-

92

мула васалітету передбачала лише часткове обмеження зовнішньої політики та сплату до скарбниці Османської імперії певної щорічної данницької суми. Натомість султан брав на себе обов'язок захищати Україну від зовнішнього ворога. Однак чергові усобиці претендентів на молдавський господарський престол, в яких козацька армія підтримала не турецького претендента, а його противника, відстрочили вирішальний акт з'єднання з Портою. А зближення з Московією зробило україн- сько-турецький союз неактуальним. До того ж Туреччина була неспроможна надати Україні допомогу, бо в цей час вела війну з Венецією, могло йтися лише про допомогу від Порти силами Кримського хана.

У зв'язку з цим більшість старшини віддавала перевагу московському варіанту через належність до православного віросповідання (Богдан Хмельницький зазнавав дедалі активнішого ідеологічного тиску з боку високих ієрархів Східної Церкви, які гостро таврували зближення з "невірними". За словами єрусалимського патріарха Паїсія, Хмельницький доручив йому особисто клопотатися перед царем, аби той "зволив Військо Запорозьке держати під своєю государя рукою", тобто цілком можливо, що саме патріарх став ініціатором переговорів з московським урядом разом із назаретським митрополитом Гавриїлом, константинопольським патріархом Афанасієм і коринфським митрополитом Іоасафом, який навіть привіз гетьманові меч освячений на Гробі Господньому. Врешті, усі вони, засуджуючи "братерство" козаків з татарами й турками, намовляли гетьмана та старшину до спілки з царем-одновірцем задля користі "праведній вірі"), апелюючи до наявності в історичній пам'яті українського народу спогадів про спільну політичну долю за часів княжої Русі, брак в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькість мови й культури, давні зв'язки Запорозької Січі з Москвою. Адже ще від часів Байди-Вишневецького цар підтримував запорозьке козацтво як потенційного охоронця не лише польсько-українського, а й російського кордону від татарських набігів, військово-політичною слабкістю Московії порівняно з Османською імперією, що давало надію на збереження Україною повнішої державної самостійності. Не менш традиційними були й контакти запорожців із донськими козаками. Останні разом із запорожцями садили на московський престол Дмитра Самозванця й воювали у війську Лжедмитрія. Великий донський загін був у Війську Запорозькому під час Хотинської війни 1621 р.; у 1637 р. відбувся спільний похід на турецьку фортецю Азов. Майже регулярними були також спільні морські походи на турецьке узбережжя.

93

У результаті тривалих переговорів (у червні 1653 р. було використано посольство кримського хана, яке привезло Богдану Хмельницькому атрибути васальної влади: булаву, шаблю, бунчук і каптан, аби пришвидшити прийняття рішення царем). 2 липня 1653 р. цар Олексій Михайлович видав грамоту, в якій ішлося про прийняття України "під нашої Царської Величності високу руку", аби Військо Запорозьке не стало "ворогами Хреста Христового".

Формальності завершилися 11 жовтня 1653 р., коли Земський собор у Москві вирішив також прийняти Військо Запорозьке "під свою государеву високу руку" й розпочати війну проти Речі Посполитої. 19 жовтня того ж року посольство Василя Бутурліна виїхало

вУкраїну для юридичного оформлення цього акта гетьманом і старшиною. У такий спосіб Московія прагнула запобігти небезпечному для себе зближенню України з Портою й не бажаному зміцненню Польщі

вразі поразки України.

Вибір місцем церемоніального акту не Києва, а незначного Переяслава деякі дослідники вважають не випадковим. По-перше, це місто було розташоване ближче до російського кордону й раніше тут уже провадилися переговорні процеси. По-друге, Київ – сакрально освячена столиця "всія Русі" – був ближче до театру воєнних дій. По-третє, на думку Б. Химельницького, Київ символізував би реалізацію московського гасла "Збирання руських земель".

Скликана 8 січня 1654 р. Переяславська рада ухвалила рішення про прийняття протекції царя Олексія Михайловича, але за умови царської присяги козацтву. Ситуація загострилася, коли посольство В. Бутурліна відмовилось присягати козакам від імені царя, який "холопам не присягає". Хоча старшина й залишила Переяславську раду, проте відкритий розрив з Московією був неможливий. Тоді й було запропоновано послати посольство до Москви й підписати проект письмового договору. Присягнувши цареві, козаки підготували текст угоди, яку Золотаренко з "товариством" відвезли до Москви, де її було перероблено. Нині ця угода відома як "Березневі статті", що складалися з 11 пунктів. Вони передбачали цілковите збереження за козацькою Україною створених у ній форм правління й устрою, інституцій політичної влади, території, суду й судочинства, армії (60 тис. реєстрових козаків), фінансової системи, територіально-адміністра- тивного поділу, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності у проведенні внутрішньої політики, підтверджувалися всі права й привілеї козацтва, шляхти, духівництва та міщанства. Богдан Хмельницький ставав пожиттєвим гетьманом. Суверенітет України частково обмежувався щодо її зовнішньо-

94

політичної діяльності (заборонялися самостійні відносини з Річчю Посполитою та Портою). Також вона мала сплачувати податки до московської скарбниці. Московія зобов'язувалася розпочати війну проти Речі Посполитої й надати Україні допомогу в разі нападу Кримського ханства.

Отже, переяславська угода встановлювала лише номінальний васалітет, Україна залишалась автономною і не приєднувалася до Росії, отримувала надійного союзника, але набувала ворога – Кримське ханство. Державні межі "козацької території" 1653–1654 рр. проходили через Яругу – Чернівці – Мурахву – Красне – Вінницю – Прилуки (на Поділлі) – Самбіль – Карпилівку з Польщею, з Росією зберігався традиційний кордон, а з Туреччиною та Кримом проходило розмежування через так зване "Дике поле" – українські й південноросійські степи між Дністром і Доном. На час смерті Б. Хмельницького Україна перетворилася на одну з могутніх держав Європи а за розмірами вже дорівнювала своєму основному політичному конкуренту й противнику – Польщі. Помітно обмежувало державу гетьмана перебування західних районів (особливо Галичини, Холмщини) у залежності від іноземних урядів, що ускладнювало установлення відносин з іншими країнами Європи.

95

Контрольні запитання

1.Які причини виникнення Національно-визвольної війни українського народу?

2.Чим пояснюється зміна поглядів Богдана Хмельницького під час Визвольної війни?

3.Висвітліть усі основні вектори зовнішньої політики гетьмана.

4.Розкрийте основні етапи Національно-визвольної війни.

5.Як оцінено Переяславську раду в історіографії?

6.Яке значення для розбудови української державності мала Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького?

96

Лекція 7

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

ІПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ

УДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVII СТОЛІТТЯ.

ГЕТЬМАНЩИНА. РУЇНА

План лекції

1.Україна в останні роки гетьманування Богдана Хмельницького.

2.Руїна. Боротьба за об'єднання Правобережної та Лівобережної України.

3.Соціально-економічний і політичний розвиток українських земель.

4.Культура України другої половини ХVII ст.

1. УКРАЇНА В ОСТАННІ РОКИ ГЕТЬМАНУВАННЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Навесні 1654 р. почалася підштовхнута зусиллями козацької дипломатії московсько-польська війна. Головні сили царської армії рушили на Білорусь, де планувався стратегічний удар уздовж смоленського прикордоння; до осені цього ж року було взято Полоцьк, Вітебськ

іСмоленськ. У цій інтервенції діяльну участь брав 18-тисячний козацький полк під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка. У липні 1654 р. Золотаренко окупував Бихівський, Кричівський

іМогилівський повіти, де його армія перезимувала, а влітку 1655 р. рушив на північ, здобувши Свислоч, Мінськ і врешті – спільно з московськими полками – Вільно та Гродно.

Наступ на Білорусь мав збігатися з паралельним наступом на Волинь, однак широких бойових дій, які планували царські воєводи, Богдан Хмельницький не підтримав, заклопотаний безпекою південного прикордоння. Навесні та влітку 1654 р. тут точилися локальні бої між польськими загонами й козаками Подністров'я, проте в червні 1654 р. польській дипломатії вдалося досягти укладення "вічного договору" між Кримом і Річчю Посполитою, який був ратифікований

97

22 листопада новим ханом Мегмет-Гіреєм. Він денонсував віднині невигідну для Криму козацько-татарську угоду й установлював оборон- но-наступальний союз проти Московії та козацької України.

Усвідомлюючи небезпеку удару майже 40-тисячного польського війська із заходу та такої самої за кількістю вояків орди з півдня, гетьман почав добиватися від Московії допомоги й перегляду нею плану дій, що відводив основну роль боротьбі за оволодіння Смоленськом і Білорусією, однак зазнав невдачі через бюрократичну тяганину. Стратегічна ініціатива була втрачена. У жовтні 1654 р. 30-тисячна армія під проводом польського коронного гетьмана Станіслава Потоцького ввійшла на Брацлавщину, а татарське військо рушило в напрямку Умані. Початок спустошенню Брацлавщини поклало здобуття містечка Буші (нині Вінницької обл.), обложеного наприкінці листопада цього ж року Стефаном Чарнецьким. Після того як більшість оборонців полягла, жінка місцевого сотника Зависного підпалила бочку з порохом і висадила в повітря себе, решту оборонців замку й нападників. Близько 70 уцілілих мешканців заховалися в печері над річкою, відмовляючись здатися, і тоді до схованки поляками була спрямована вода з потоку. Терени Брацлавщини були спустошені польсько-кримським військом: край перетворився на руїну, татари зруйнували близько 270 міст і сіл та 1 тис. церков, забрали в неволю близько 200 тис. людей. Наприкінці 1654 – на початку 1655 р. польські війська загарбали 130 міст і містечок між Дністром і Бугом. 10 січня 1655 р. поляки оточили Умань, захистом якої керував вінницький полковник Іван Богун.

19–22 січня 1655 р., коли в Україну підійшли полки московського воєводи Василя Шереметєва, відбулася генеральна битва з'єднаних козацько-російських сил з польсько-татарським військом в долині р. Багви під Охматовим (нині Жашківський район Черкаської обл.), в якій з обох боків полягло до 30 тис. вояків, а багато просто замерзли, бо стояли люті морози (пізніша козацька традиція назве це місце Дрижиполем). І хоча битви не виграла жодна із сторін, наступ польської коронної армії припинився.

Улітку 1655 р. шведський король Карл Густав X використав московську інтервенцію в Білорусь і Литву для окупації балтійського узбережжя, що належало Речі Посполитій. Польська армія масово складала зброю перед шведами, а сам король Ян Казимир мусив відступити до Сілезії. На початку вересня шведське військо взяло Варшаву, а невдовзі й Краків. Фактичні правителі Великого князівства Литовського Януш і Богуслав Радзивілли оголосили про прийняття шведського протекторату. Наприкінці травня 1655 р., за кілька місяців до нападу Карла Густава на Польщу, розпочинаються інтенсивні дипломатичні переговори між ним і Богданом Хмельницьким, до яких були залучені й союзники шведського короля – семигородський князь Дьордь II Ракоці та бранденбурзький курфюрст Фрідріх-Вільгельм. Згідно з досягнутими домовленостями козацько-московська армія ви-

98

ступила у похід до Львова, який 29 вересня 1655 р. було взято в облогу. Проте шведський король, трактуючи Хмельницького як простого збройного найманця, висловив власні претензії на Галичину, що змусило гетьмана піти із Західної України. Паралельно почали накопичуватися тертя з Москвою, а саме: на вимогу Бутурліна здобуті галицькі міста складали присягу на вірність цареві; у Південній Білорусі впроваджувалися російські органи управління, а не козацькі, оскільки царські воєводи вважали приєднання цих територій "на цареве ім'я". За таких обставин, ураховуючи непевність ситуації, Богдан Хмельницький вступив у таємні зносини з королем-вигнанцем Яном Казимиром, пропонуючи козацьку допомогу в обмін на уступку руських територій "включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем".

З кінця 1655 р. Московія, налякана успіхами Швеції у Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою й наприкінці травня наступного року оголосила війну Швеції. Богдан Хмельницький намагався переконати царя в помилковості цього курсу й вирядив для захисту українських інтересів на російсько-польські переговори у Вільні своє посольство, яке, однак, не допустили до участі в них. За непевною інформацією, що дійшла до козацьких дипломатів, умови договору нібито повертали Україну Речі Посполитій (чого насправді не передбачалося, як вважає проф. Наталя Яковенко). Укладене на початку листопада 1656 р. Віленське перемир'я зафіксувало згоду російської сторони, що коли цар посяде польський трон, козацька Україна залишиться у складі Речі Посполитої. Статус її належало визначити на переговорах російських, польських і українських комісарів.

Зважаючи на ситуацію, Богдан Хмельницький розпочав пошук шляхів до створення зі Швецією та Трансільванією антипольської коаліції, та, по можливості, залучити ще й Волощину, Австрію, Молдову та Крим. Поновилися також переговори з королем Яном Казимиром і султаном. При цьому гетьман пильнував, щоб їхні володарі в текстах відповідних договорів фіксували визнання Західного регіону складовою частиною Української держави. Тоді ж, усупереч московській політиці, 20-тисячний козацький корпус під командою Антона Ждановича вирушає разом із Дьордєм II Ракоці в похід на Польщу, а зі шведами – на Берестя. Наслідком останнього стало звернення до гетьмана шляхти Пінського повіту в червні 1657 р. про приєднання Турово-Пінщини до козацької держави. Дізнавшись на початку 1657 р. від швецького посла Г. Веллінга про визнання Карлом Х незалежності України лише у складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств, старшинська рада відхилила пропозицію укладати угоду зі шведами.

Однак жити Богдану Хмельницькому залишалося недовго. Ознаки тяжкої хвороби виявилися на початку 1657 р., тому він у квітні скликав старшинську раду й заповів гетьманську булаву своєму 16-річному синові Юрію, що надавало цій події в очах козацтва легітимності. Богдан Хмельницький досяг великих успіхів в утвердженні своєї влади. Уже влітку 1654 р. київський митрополит Сильвестр Косов у листі до

99

московського уряду характеризував його як "їхньої країни начальника й володаря". Так само висловився в Москві український посол полковник Павло Тетеря: Богдан Хмельницький "володів усім один, що накаже, те й усім військом роблять". Зазнало змін і його титулування, яке виглядало по-монаршому: "Божою милістю гетьман Військ Запорозьких".

Квітнева 1657 р. Корсунська рада обрала Юрія гетьманом, що відкривало шлях до утвердження володарювання династії Хмельницьких. Проте це не отримало підтримки в суспільстві, бо Гетьманщина трималася на постаті Великого гетьмана та вузького кола його однодумців, а також частково з огляду на позицію політичної еліти, яка прагнула домогтися утвердження республікансько-олігархічної форми правління.

Наприкінці липня гетьмана вразив крововилив у мозок і 6 серпня 1657 р. він помер у Чигирині. Козацький історик початку XVIII ст. Самійло Величко вкладе в уста гетьманського секретаря Самійла Зорки промову, нібито виголошену на похороні: "Помер, полишивши по собі несмертну славу, той добрий вождь наш, дякуючи голові якого не тільки ми, його підручні, але й уся Малої Росії Річ Посполита могла жити довгі літа при щасливих успіхах. Помер той, кому разом із вашою милістю панством усюди допомагала всемогутня рука Божа стояти при своїй правді за вольність та свої старожитні права проти братів, але разом з тим ворогів наших польських савроматів".

Заслуга гетьмана в українській історії полягає в тому, що він зумів об'єднати всі патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення; провадив курс на зміцнення централізації держави; запобігав сепаратизму; намагався запровадити спадкоємний гетьманат. Він виявив себе блискучим полководцем; створив боєздатну й добре організовану національну армію; ухвалив військовий статут "Статті про устрій Війська Запорозького"; створив дипломатичну службу, що забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших країн як суб'єкта міжнародних відносин; виявив себе тонким і дуже вправним дипломатом.

2. РУЇНА. БОРОТЬБА ЗА ОБ'ЄДНАННЯ ПРАВОБЕРЕЖНОЇ ТА ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Після смерті Богдана Хмельницького загострилася боротьба за владу між наказним гетьманом Г. Лісницьким та І. Виговським (виходець із шляхетного стану Поділля). 4 вересня 1657 р. в Чигирині відбулася старшинська рада, яка до повноліття Юрія Хмельницького поклала гетьманські обов'язки на генерального писаря Івана Виговського. Ще через місяць це рішення схвалила велика рада в Корсуні за участю рядових козаків, міщан і духівництва. Присутніми на ній були й посли іноземних держав – Швеції, Семигорода, Австрії, Туреччини, Кримського ханату, Молдови та Волощини, що додавало авторитету регентству

100