Галицько-Волинська держава

21

похіднаЛюбарта, результатомякогобулоприєднання доГаличини Белзької і Холмської земель; інші ж волинські землі залишалися за Любартом. У 1370 р. Галичину зробили провінцією Угорського королівства. У 1372-1378 рр. там правив (як останній галицький князь) під верховною владою угорського короля понімечений князь із Сілезії Владислав Опольський. Він прагнув незалежного правління від Угорщини, розпочав чеканити у Львові монету з гербом Галичини і власним іменем, але він нехтував інтересами населення, підтримував не православну віру, а католицькута ін.

Згодом Людовик перевів Владислава на інший пост, а в Галичину назначив угорського намісника з угорським військом. Після смерті Людовика (1382 р.) Польща зуміла відокремитися від Угорщини, а у 1387 р. за допомогою війська вирвала з-під її влади Галицьку землю і західну частинуВолині(Холмщину) таприєдналадосебе.

Наприкінці ЇЗ80-х років Волинські землі (Володимирська і Луцька) після смерті Любарта знаходилися під владою його сина Федора, якого волиняни вважали своїм природженим князем.

Землі, які раніше належали Галицько-Волинській державі, між Дністром і Прутом, у тому числі і територію сучасної Буковини, приєднало до себе молоде Молдавське князівство, яке утворилосяв1359 р.

Таким чином, Галицько-Волинська держава, ця друга порівняно велика держава на території нинішньої України, фактично в середині ХІУ ст. припинила своє існування і попала під владусусідніхкраїн.

Протягом 100 років, після зруйнування ордами Батия столиці – м. Київа, завоювання Древньоруської держави і встановлення на Русі монголо-татарської навали, Галицько-Волинське князівство було опорою українській (руській) державності. В цій ролі воно, здобувши більшу частину київської спадщини, цілий вік уберігало Україну /Русь/ від передчасного завоювання, асиміляції та окатоличування з боку Польщі. Тим самим у переломний момент історії воно зберегло в українців чи русинів, як їх тоді переважно назнавали, почуття культурної і політичної ідентичності, однаковості. Це почуття мало вирішальне значення для їхнього існування як окремогонаціональногоформуваннявтяжкічаси, якінасувалися.

Галицько-Волинська держава відкрила доступ західноєвропейському впливові й нейтралізувала однобічність візантійського. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від сусідів, а в деяких випадках мала більш високі, ніж у них, досягнення. Їй належало почесне місце у формуванні української культури, зокрема писемності і літератури, Літературні позначки на глиняному посуді, написи на речах повсякденного вжитку (пряслиця, кістяна ручка ножа та ін.) свідчили про грамотність людей і в середовищі ремісників та рядових дружинників. Освічені люди, які володіли іноземними мовами, працювали в князівських єпісковських канцеляріях, готували тексти грамот, проводили дипломатичну переписку. При дворі князя існувала книгописна майстерня, виготовлялися розкішні шкіряні оправи найдорожчих книг, прикрашені золототканими узорами, металевими накладками, прекрасними мініатюрами; вівся власний літопис. Яскравим виявом високого рівня культури була архітектура краю. Будувалися прекрасні князівські палаци і укріплення. Зводилися нові храми і монастирі (Успенський собор і храм Пантелеймона в м. Галич, церква Івана в м. Холм та ін.). Місцевий іконопис розвивався під впливом київського. 3 робіт художників високого професійного рівня збереглася ікона Богоматері - Одигитрії кінця ХШ-ХІУ ст.ст. у Покровській церкві м. Луцька(ниніуКиївськомудержавномумузеїукраїнськогомистецтва) таін.

Культура Галицько-Волинської держави, розвиваючись у традиціях Київської Русі, збагатила СкарбницюСвітовоїкультури.

Ослаблена монголо-татарською навалою і залежністю від Золотої Орди, ворожнечею між

22

князями і боярами, ставши об’єктом агресії з боку сусідніх держав, Галицько-Волинська держава не змоглавідстоятисвоюсамостійність, івсерединіХІУс. їїземлісталиволодіннямиПольщііЛитви.

Списоквикористаноїлітератури

БойкоО.Д. ІсторіяУкраїни. Посібник.- К., 2004.

БорисенкоВ. Тернистийшляхдержавотворення. // Київськастаровина. – 1994. - №М.Ю. 1 БрайчевськийМ.Ю. Вступдоісторичноїнауки. – К., 1995.

ВлялькоВ.А. ІсторіяУкраїни(терміниіпоняття): Навчальнийпосібник. – Одеса, 2006 ГрушевськийМ.С. ІлюстрованаісторіяУкраїни. – К., 1996.

КостомаровН.И. КнязьДанилаРомановичГалицький. Русскаяисториявжизнеописанияхее главныхдеятелей. – М., 1990. – Кн.. 1.

КостомаровМ.І. КнязьДанилоРомановичГалицький. Галереяпортретів. – К., 1993. КотлярМ.Ф. ДанилоГалицький// ІсторіяУкраїнивособахІХ– ХУШст. – К., 1993. КотлярМ.Ф., СмолійВ.А. Народженийукольчузі. Історіявжиттєписах. – к., 1994. Крип’якевичІ.П. Галицько-Волинськекнязівство. – К., 1994.

НагайникВ.А. Витокиукраїнськогонароду. Східнослов’янськадержаваКиївськаРусь. 2-е вид.- Одеса, 2008.

Полонська-ВасиленкоН. ІсторіяУкраїни: У2 т. – К., 1993. – Т. 1.

РичкаВ.М. КиївськаРусь: проблеми, пошуки, інтерпретації. // УІЖ.- К., 2001. №2 СавченкоН.М., ПодольськийМ.К. ІсторіяУкраїни. Посібник. Модульнийкурс. – К., 2006. СвітличнаВ.В. ІсторіяУкраїни. Навчальнийпосібник. – К., 2002.

ТолочкоП.П. КиївськаРусь. – К., 1996.

ЧмихавМ.О., КравченкоН.М., ЧерняковІ.Т. АрхеологіятастародавняісторіяУкраїни. – К., 1992.