Галицько-Волинська держава

11

території саме в Середньому Придніпров'ї слово «Україна» набуває нового значення і нового життя.

Звичайно,що назва «Україна» не може вживатися в значенні окраїни московської землі і українці теж не люди, які живуть на околиці (окраине) Московії. Вперше назва "Україна" вжита в Іпатіївському літописі відносно значної території Придніпров’я під час розповіді про загибель у битві з половцями переяславського князя Володимира Глебовича у 1187р. «… И плакашася по немь вси переяславци… о немь же Україна много постона", - тепло і сумно відзначив літописець. Україною тоді почала називатися Південно-західна і частково Західна Русь - ті самі землі, які одночасно називалися і Руссю! а саме: Переяславщина (включаючи і територію нинішньої Полтавщини), Київщина, Чернігівщина, Сіверщина, Галицьке, потім і ГалицькоВолинське князівство. Поступово, поширюючись із Придніпров'я на всі українські землі, назва "Україна* витіснила попередню назву «Русь». Наш народ називав себе «русинамиукраїнцями», асвоюБатьківщину– Руссю-Україною», Вкраїною.

Піднесення Галицького князівства. Внутрішня і зовнішня політика останніх князів династіїРостиславичів.

Володимирко - син Володара Ростиславича /онук Ростислава Володимировича, правнук Володимира Ярославича, праправнук Ярослава Мудрого/ був енергійним і хитрим князем. У 1141 р. він зібрав у своїх руках усі князівства Галицької землі в одне Галицьке князівство»

У1144р. переніс столицю з м. Перемишля до м. Галича. Лише в Звенигороді залишався князем його племінник Іван Ростиславич, який згодом одержав прізвисько Берладник (синРостиславабратаВолодимирка, якийдотогочасупомер).

Князь Володимирко намагався зміцнити Галицьке князівство. Галичина і без того була великою і багатою землею, її не чіпали ні половецькі нашестя, ні князівські міжусобиці, тому багато людей переходило сюди з інших земель Південної Русі. Зібрана в одних руках Галичина стала найсильнішою з усіх земель Південної Русі. Але великої сили в Галицькому князівстві набули бояри, що сповна відчували і населення і князь. їм не сподобалося, що Володимирко самовладнокерував князівством івирішили зробитипереворот.

У1145 р. бояри, скориставшись тим, що Володимирко поїхав на полювання до р. Тисмениці, підбили населення на повстання і покликали до себе правити племінника Володимира - звенигородського князя Івана Ростиславича. Але внаслідок трьохтижневої кривавої боротьби Володимирку вдалося вибити Івана з Галича, а пізніше і приєднати до своїх володінь м. Звенигород. Владимирко жорстоко покарав бояр і багатьох зних убив.

Князю Івану довелося тікати на Дунай, а звідти до Києва. В подальшому він служив зі своїм полком у різних князів, переходячи з міста до міста. Йому вдалося заволодіти Берладдю (землею між Прутом іСиретом), тому іодержав назву Берладник.

Вододимирка ніколи не залишала думка приєднати Волинь. З цією метою він у 1152 р. допомагав Юрію Долгорукому в боротьбі проти Ізяслава Мстиславича за великокнязівський престол. Але Володимирка настигла невдача - Ізяслав наніс йому тяжкогоудару іВолинівін неодержав.

Після смерті Володимирка Галицьким князем став його талановитий син Ярослав Осмомисл (1153-1187 рр.), тобто людина, яка мала вісім «чувств (мислей)». Період княжіння Ярослава Володимировича Осмомисла, одного з найвизначніших

12

політичних діячів Русі теж ознаменувався подальшим піднесенням Галицького князівства. Його володіння простиралися від Карпатських гір повздовж Дністра далеко на південь; навіть землі у низинах Прута і Дунаю попали за княжіння Ярослава Осмомисла, в певну залежність від Галича. Він надавав великого значення зростанню значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства. При ньому зросло будівництво нових міст. До Ярослава Осмомисла прислухалися у Києві, його знали і поважали князі всієї Древньоруської держави. Користувався він авторитетом і на міжнародній арені, мав дипломатичні взаємини з Візантією, священною Римською імперією, а союз з Угорщиною скріпив шлюбом своєї дочки з королем Стефаном Іштваном Ш.

Осмомислу присвячені в перлині світової літератури "Слове о полку Игоревім" такі хвалебнірядки:

"Галицький Осмомисл Ярослав! Високо сидишь на своем златокованном

престоле,

подпергорыВенгерские своимижелезннмиполками, заступивкоролюпуть, затворивДунаюворота, мечатяжестичерезоблака, судя-рядя до Дуная» Грозытвоидоземлямтекут, отворяешьКиєвуврата,

стреляешьсотчогозлатогопрестола всултановпоземлям".

Доречі, Ярослав Осмомисл був батьком оспіваної в "Слові о полку Игоревім" ЯрославниюноїдружиниІгораСвятославича.

Після смерті Ярослава галицьким князем став його син Володимир (1187-1199 рр.) Деякий чає йому не вдавалося справитися з втручанням в державні та родинні справи галицького боярства, яке значно збагатіло і перетворилося у родову аристократію. Суперництво між галицьким князем і боярством призвело до окупації Галичини Угорським королем. Князі усієї Русі допомогли князю Володимиру повернути Галичину. Хоча піднесення Галицького князівства свідчило про велике значення окраїн Древньоруської держави, його об'єднання з Волинським князівством відкривало ще більші перспективи для розвитку всього цього регіону. Давні і тісні економічні і культурні взаємозв'язки між Галичиною і Волинню служили основою до їх об'єднання. Після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, у 1199 р. волинському князеві Роману Мстиславичу вдалося об'єднати під своєю владою Волинь і Галичину в єдине князівство.

Створення Галицько-Волинського князівства та його соціально-економічний і політичнийстанзакнязюванняРоманаМстиславичаіДанилаРомановичаГалицького

Людиною» яка дуже багато зробила для об'єднання Волині і Галичини був волинський князь Роман Мстиславич - онук київського князя Ізяслава Мстиславича, правнук Володимира Мономаха. Ще зюнихроківвінрозпочавборотьбу, успішновоювавпротиполовців, ятвягів, литовців. Рішуче відкинув пропозицію папи римського прийняти католицизм. В 1199 р. Роман Мстиславич заволодівГаличеміоб'єднавГаличинуіВолиньвєдиневеликекнязівство.

13

Домагаючись підсилення князівської влади, він спирався на порозуміння з містами і першзавсезверхівкоюміськогонаселення«лепшими мужами", якимнадавнизкупривілеїв.

Роман послабив Галицьке боярство, частину його він знищив, інші збігли до Угорщини. Звільненіземлібоярбулизахопленікняземірозданідружині.

У 1202 р. Роман випередив великого князя Київського Рюрика, який зібрався разом з Ольговичами у похід на Галицько-Волинське князівство, і напав на Київщину. Союзники Рюрика перебігли до Романа, а кияни відчинили міську браму перед галицько-волинським князем. Рюрик утік з Києва і Роман посадив на престол міста свого родича Інгварда Луцького. Так на початку ХШ ст. Київ і Придніпров’я опинилися під подвійною владою: Романа Мстиславича і його союзника - володимиро-суздальськогокнязяВсеволодаЮрійовича- ВеликеГніздо.

Роман, перебуваючи в Галичі, дізнався, що Рюрик у 1203 р. разом з Ольговичами пограбував Київ: помстився його мешканцям за те, що вони відчинили ворота міста перед Рюриком. Тоді Роман з'явився у Києві, схопив Рюрика і постриг його в ченці; князем у Києві він посадив сина Рюрика Ростислава, який був чоловіком дочки князя Всеволода Велике Гніздо. До Києва Роман не переїв, а обмежився тим, що був фактичним великим князем усієї Правобережної України. Дякуючи дипломатичним заходам, Роман Мстиславич поставив себе в один ряд зі ВсеволодомВеликеГніздо.

ВтойчасГалицько-ВолинськекнязівствозаймаловеличезнутериторіювідмістБрест, Гродно і Новогрудок на півночі до Молдавії та Чорного Моря на півдні, від р. Сан і Засяння на заході до Дніпра на сході. Роман Мстиславич завоював собі славу сміливими й успішними походами. Він допомагав візантійському імператору у війні з болгарами та половцями. В 1205 р. прийняв участь на боці Філіпа Швабського (представника династії германських королів та імператорів Гогенштауфенів) у боротьбі за владу з Оттоном ІУ Саксонським (представником династії Вельфів, якого підтримував папа римський). Відправившись у похід проти краківського князя Лешка - союзника представників династії Вельфів, Роман Мстиславич загинув під м. Завихост у Польщі 19 червня 1205 р., ймовірно, від руки зрадника. Після смерті Романа галицькі боярські групи не допустили до влади його вдови Анни з малолітніми синами Данилом і Васильком. Владу за допомогою іноземних покровителів - угорського, а пізніше і польського короля, фактичнозахопилобоярство.

Зміцнення боярського сепаратизму призвело до розриву єдності Галицького і Волинського

князівств.

Проводячи між собою жорстоку боротьбу, різні дуже багаті боярські угрупування були за те, щоб запросити до Галичини князів з інших династій, сподіваючись на те, що їх можна буде поганяти і вимагатидлясеберізнихпривілеїв.

Запрошені для правління в Галицьке князівство три сина Ігора Святославича і Єфросінії Ярославни(дочкиЯрославаОсмомисла) не сталислухняним знаряддям уруках бояр і забажали для себе реальної влади. Тоді бояри запросили військо угорського короля, і брати Ігоровичі утекли, але ця, уже не перша угорська окупація викликала незадоволення серед населення і прибічники Ігоревичів знову покликали їх. У 1211 р брати повернулися до Галичини і почали розправу над великими боярами "за измену". "Убите их было числом 500, а остальне разбежались",. - указано в Галицько-Волинському літописі. НезабаромугорськевійськовзялоуполонІгоровичів. Ненавистьдобратівугалицькихбоярбула такоювеликою, щовонивикупилиїхвугорціві"повесилирадиотмщения".

У 121З р. головуючий дворянства Владислав Кормильчич осмілився сісти на князівський престол - це був єдиний випадок в історії України титулування князем людини, яка не належала до князівськоїдинастії.

В 1214 р. у м. Спіше (Угорщина) угорський король Андрій І і польськийкорольЛешкозсанкції

14

папськоїкуріїдомовилисярозділитиміжсобоюГалицько-ВолинськуРусь.

Боротьбу проти угорсько-польської окупації очолив новгородський князь (по лініїсмоленських Мономаховичів) Мстислав Мстиславич Удалой. До Мстислава приєднався молодий князь Данило Романович, якийоженивсянайогодочціАнні.

МстиславУдалой, захопившиГаличину, ставїїкняземз1219 р.

Спільна боротьба Мстислава і Романа проти угорсько-польської окупації була успішною, тому що вони мали підтримку повсталих мас. У 1223 р. Мстислав Удалой помер; брати Данило і Василько заволоділимайжевсієюВолинню.

В 1229 р. князі-брати, закріпившись на Волині, продовжили боротьбу за Галичину, так як політично безпринципні боярські угрупування йшли на згоду з угорськими феодалами, які намагалися захопити землі Русі, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр за об'єднання Галичини і Волині набула характеру визвольної війни за державну незалежність. В своїй боротьбі Романовичі спиралися на смердів (селян), міщан (ремісників, торговців), а також на дрібних бояр, якісподівалися напокровительствокнязівтаїхнюміцнувладу.

Данило Романович намагався створити центральний апарат правління з вірних собі бояр, роздаючи їм землі, захоплені в ході визвольної боротьби у бояр, які сподівалися на підтримку Угорського королівства. Велику увагу він приділяв будівництву фортифікаційних споруд, міст-замків (Данилів, Крем'янець, Холм та ін.) Одночасно Данило налагоджував дружні стосунки з сусідніми королівствами і князівствами. Добрі стосунки він підтримував з Литвою, Мазовією, атакожзавстрійськимгерцогомФрідріхомП.

Боротьба за незалежність Галицької Русі була кровопролитною і тяглася довгі роки. Лише в 1238 р. Данило остаточно закріпився в Галичині; Волинь він залишив молодшому братові Васильку, який у всіх справах підтримував старшого брата. В той же рік Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, який захопив м. Дорогичин і взяв у полон магістра ордену Бруна. У 1239 р. Данило вклинився у боротьбу за Київ між Ростиславичами і Ольговичами і закріпився у ньому. Він не став управляти із столиці Древньоруської держави, а обрав столицею свого Галицько-Волинського князівства нещодавно засноване ним місто Холм; управління Києвом доручив своєму посаднику бояринові Дмитріві. Таким чином Данило Романович об'єднавпідсвоєю владою величезні території Південно-Західної Русі.

Одначе це його досягнення мало гіркий присмак: на сході Русі вже здригалася земля відтупітукопитнезчисленноїмонголо-татарськоїкінноти.

Данило Романович продовжував зміцнювати обороноздатність Галицько-Волинського князівства, сприявйогоекономічномуікультурномурозвитку.

Монголо-татарськанаваланаПівденно-ЗахіднуРусь. ГероїчнаоборонаКиєва.

Наприкінці П- початку XШ ст. у станах Монголії створилася сильна протодержава, яка за своєю суттю була родоплемінною. Велике і могутнє об'єднання монгольських союзів племен очолив Темучин, обраний у 1206 р. Чингис-ханом (великим ханом). Невдовзі Чингис-хан розпочав грандіозні завойовницькі походи. Внаслідок чого його протодеркава розширилася до гігантської імперії. Значна частина монголо-татарських орд начолі чингисханських полководців Субедея і Джебе вторглися і до Північного Причорномор'я. Половці звернулися по допомогу до нашихкнязів, такяквостаннійчаскнязіжилизполовцямиузгоді; МстиславУдалойновгородський князь, якийз1219 р. ставігалицькимкнязем, бувжонатийнадочціполовецькогоханаКотяна. Віні умовив частину князів допомогти половцям, бо це послабило б воєнну загрозу і проти нього. У Київського князя Мстислава Романовича (онука Ростислава Мстиславича-смоленського і

15

правнука ВолодимираМономаха) зібралисякнязі: МстиславУдалой, ДанилоРоманович, Мстислав Святославич (чернігівський), Василько (син Мстислава Святославина), Ізяслав - син Інгварда (Луцького), Святослав (канський), Олександр - син Глєба (Туровського), Андрій - зять Мстислава (смоленського), Юрій (неслизький) та інші. Рада князів вирішила відправитися зі своїми дружинами назустріч монголо-татарам і вступити в бій. З1 травня 1223 р. сталася битва на річці Калці (нині Нальчик, притокаКальміуса, якавпадалавАзовськеморе. Наші полки стояли хоробро, а половці не витримали і почали тікати, спонукавши до цього й інших. «Багато воїнів загинуло. Київський князь Мстислав Романович зі своїм полком довго захищався, але і йому з іншими князями, окрім Мстислава Удалого і Данила Романовича, довелося залишити поле брані. Полонених наших князівмонголо-татарипоклалипіддошки, наякихвлаштувалиобід, девониібулизадушені».

Якби князі всієї Русі забули чвари і об'єдналися перед загрозою та спільними силами ударялиповорогові, томожливоінесталосябновогонападу, врезультатіякогобуловстановлено на Русі монголо-татарське іго. І наступні роки князі Русі, знаючи про підготовку монголо-татар до нового наступу, не вжили ніяких заходів для зміцнення обороноздатності своєї території, а ще більшевпадаливміжусобницькічвари.

Величезне монголо-татарське військо ( до 200 тис.чол.) на чолі з ханом Батиєм - онуком Чингисхана наприкінці 1237 р. напало на Русь. Протягом зими і весни 1238 р. воно завоювало Північно-Східну Русь, захопило штурмом, пограбувало і спалило міста Рязань, Володимир-на-Клязмі», Ростов, Углич, Тверь та ін. Завойовники знищили всіх мешканців цих міст не пощадили навіть жінок, старих і дітей. Лише ремісників і частину молодих людей вороги забрали в рабство, використовуючи при захопленні інших міст Русі. У 1239 р. Батий повернув на Південно-Західну Русь, заволодів лівобережним Дніпром, спалив центральні міста головних князівств (Чернігів, Новгород-Сіверськнй, Переяслав), а вже восени 1240 р. оточив стольний град Древньоруської держави – Київ, як писав очевидець, -«был город в облоге великой и не было слыношно в нем ничего от звуков скрила возов, рева бесчисленого множества верблюдов, ржаниястадлошадейинаполненабылаземля русская врагами»

Не зважаючи на такий пригнічений стан, кияни енергійно приступили до оборони на чолі з посадником Дмитрієм, призначеним Данилом Романовичем. День і ніч вороги таранили стіни доки їх непроломили. Засловамилітописця"страшнобулосмотреть, какломилиськопьяот щита и свет меркнул от тучи стрел". Кияни, які залишалися живими, прикладами усіх сил для спорудження укріплень навколо Десятинної церкви; вони захищалися до останнього. Коли ворогові вдавалося прорвати укріплення, люди у відчаї кинулися на хори церкви. Величава споруда не витримала й впала, схоронивши масу людей під своїми уламками. Сталося це 6 грудня 1240 р. на Миколин день. Так закінчилася історія старого князівського міста. Пораненого Дмитра привели до Батия. Вражений мужністю керівника оборони Києва, хан подарував йому життя.

Витративши досить багато часу під Києвом, орди Батия почали просуватися на захід. Вони захопили Галицьку і Волинську землі, а у середині 1241 р. вдерлися до Польщі й Угорщини, спустошивши їх. У першій половині 1241-початку 1242 рр. розгромили Хорватію, Трансільванію, Молдавію, частинуСербіїіБолгарію.

Але для завоювання Європи сил у Батия вже не вистачило: дуже великих втрат зазналийоговійськанаРусі.

У 1242 р. Батий повернув свої сили на Схід, залишаючи після себе згарища і руїни. Поблизу гирла Волги він збудував місто Сарай-Бату - столицю заснованої ним тоді ж величезної держави - Золотої Орди. До складу неї входили Волзька Болгарія, Західний Сибір, Північний Хорезм, ПівнічнийКавказ, Крим, атакожДешт-і-Кінчак(степивідр. ІртишчерезусюПівденнуРусь

16

аждоДунаю).

Древньоруська держава припинила своє існування, території її князівств стали підлеглими Золотій Орді і потрапили у васальну залежність. На Русі встановилися монголотатарськітривалічаси.

отруєно. Київського князя із чернігівської династії Михайла Всеволодовича (1241-1246 р.р.) було замордовано до смерті за те, що він відмовився очиститися вогнем і поклонитися образам ханських пращурів. Від князів вимагали виконання принижуючих людську гідність обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу в його походахта ін.

У 1246 р. київським князем по «милості» хана став Ярослав (Суздальський), але Київ його вже не цікавив. Ярослав залишив там свого намісника, того ж таки 124б р. Ярослав помер, повертаючись від великого хана. Є підозра, що він був отруєний. "Ярлик* на Київ і Руську землю, тобто Київщину, одержав Олександр (пізніше Невський), але він до Києва не поїхав, а залишався у Новгороді. В1252 р. йомувдалосяотримати"ярлик" нам. Володимир-на-Клязьмі.

"Киев вышел из-под власти князей династий Владимира Великого, - писав М.С.Грушевський» - его история как политического центра, а затем как одного из центров в землях старой Руськой державы - очага княжеско-дружинного строя закончилаоь полностью". М.С. Грушевськийвважав, щозтогочасунаКиївщинінебулокнязів, азнаходиласявонаповністю під владою монголо-татар. Таке ж становище було і на Переяславщині, а також в деяких інших землях.

Другою формою правління монголо-татарського неволі була данина, якою обкладались всі люди. Спочатку данину збирали представники хана (баскаки) у завойованих земляхРусі, азчасомвідповідальністьзавиплатуїїпоклалинакнязів.

Таким чином Україну і Північно-Східну Русь перетворили в провінції, які повинні були забезпечувати завойовників усім необхідним. Для будівництва столиці Золотої Орди із

17

загарбованих земель зганялося працездатне населення, особливо ремісники. Виплата високого мита призвела до занепаду торгівлі. Повинність селян своїми засобами перевозити ординських чиновників відволікала їх від сільського господарства, родючі землі заростали бур'янами. Монголо-татарське нашестя було гальмом соціально-економічного, політичного і культурного розвитку Київської Русі. Була фактично законсервована феодальна роздробленість, що заважало об'єднанню земель та відродженню нашої державності. Київська, Переяславська, Чернігівська, Сіверська землі, які увійшли в одне з західних володінь Золотої Орди, переживали тяжку безпросвітну неволю. Нічого, крім нещастя, народ Київської Русі не одержав від вторгнення завойовників. Монголо-татарська навала була однією з головних причин відставання України, всієї Русівідзахідноєвропейськихкраїн.

ДіяльністьДанилаГалицькогозорганізаціївизвольноїборотьбипротипоневолювачів.

Головним осередком опору Золотій Орді на землях України стало ГалицькоВолинське князівство. Воно постраждало від монголо-татарської навали порівняно менше ніж східні князівства. Зразу ж після відступу монголо-татарських орд на схід, Данило і Василько Романовичі почали відбудовувати зруйновані міста і зводити нові. Зокрема, були збудовані потужні укріплення-міста - Холм, де вже знаходилася резиденція Данила Романовича. Засновано м. Львів. Так воно іменується з 1256р. на честь одного з синів Данила; в першій частині міста Данилозаклавфортецюна горі - "Високий замок; в другій - яканазивалася посадом чиподолом- торгово-ремісничийцентр.

Одночасно Данилу Романовичу доводилося продовжувати боротьбу з непокірними боярами, які більше схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії і його союзників, за якими стояла Угорщина. Ростислав Михайлович був жонатий на дочці угорського короля - Анні, він прагнув за допомогою королівського війська одержати Галичину. У 1245 р. війську Данила Романовича вдалося одержати блискучу перемогу в битві з військами угорського короля і його союзників, яких привів Ростислав, під Ярославом на р. Сан (нині територія Польщі). Ярославська битва під керівництвом талановитого полководця Данила Романовича недовго зупинила експансію угорського королівства на північ від Карпат. Нарешті опір боярської опозиції було зломлено. Данило Романович остаточно утвердився в Галичині. Угорський король Белі ІУ післятривалоїборотьбизДаниломпопросивповного примирення і прислав послів з пропозицією віддати свою дочку Констанціюзаміж заЛевасинаДанила. Шлюб Леваз Констанцією оставсяу 1247р. Для завершення справи з претензіями свого зятя Ростислава Михайловича на Галичину, Белі ІУ віддав йому окреме князівство Банат (між Дунаєм і Тисою). Обидві землі і Галичина, і Волиньявляли собою єдине ціле - одну сильну державу під зверхністю старшогоідужеділового, по-державному мислячого князя Данила Галицького. Монголо-татарський погром пройшов у Галицько-Волинську державу, причинивши багато руйнувань і зубожіння, але не зачипив тамтешнього ладу і відносин, які там склалися. Навіть питання про монголо-татарське верховенство - чи мав хан і його орда владу над Галицько-Волинським князівством - залишалося деякий час нез'ясованим, але ненадовго. У 1245 р. монголо-татари звернулися до Данила з вимогою віддати Галич іншому князю, який вже одержав у них "ярлик" на галицьке князівство. Данило зрозумів, що, якщо він не поклониться хану, не признає над собою його верховної влади, ордазнайденайогомісцеіншихпретендентівіне

залишить його в спокої. Переборюючи себе, з сумом він пішов на поклін до хана і одержав від нього "ярлик", який підтверджував його право на його ж землі, але при умові, що він

18

визнає себе підданим Золотій Орді і її хану. Данило Галицький все ж не змирився з підданством Золотій Орді і почав шукати слушного моменту, щоб скинути з себе цю залежність і вирвати з рук ординців Київську землю. Він лише в критичних ситуаціях підкорявся Орді, щоб тим самим одержати перепочинок і зібрати сили для рішучої боротьби. Саме з цією метою були збудовані сильні укріплення, міста-фортеці. Данило Галицький постійно шукав союзників для спільного походу на ординців. Він навіть розпочав переговори з папою римським Інокентієм ІУ, який сам звернувся до Данила з закликомдооб'єднання. Данилосподівався на оголошення х його боку хрестового походу, на те, що на допомогу йому прийдуть полки західних держав. Одначе пала римський, як виявилося, хотів установити лише оборонний фронт для захисту Західної Європи від монголо-татарського нападу, а не активну боротьбу з ними. До того ж папа римський запропонував Данилові піти на встановлення у Галицько-Волинській державі (за його словами королівстві) унії, тобто підкоритися папі і погодитися з католицькимидогмами, яківідрізнялисявідправославноївіри. ЗавсецепалаобіцявкоронуватиДанила, який не дуже жадав корони, і першого разу відмовився від її прийняття, але другого разу, в 1253 р., погодився.

Папський легат (посол) приїхав з короною у назначене Данилом м. Дорогичин (нині м. Брест) і коронував його. Так Данило підкреслив свої права на це місто, де в свій час розгромив тевтонських рицарів. Незабаром король Данило зрозумів, що допомоги від папи йому не дочекатися, припинивзнимбудь-яківідносиниірозпочавборотьбузмонголо-татарамивласнимисилами.

У1254-1259 рр.. військаДанила, йогобратаВасилькаісинаЛьвазахопилиміста, якіздалися монголо-татарам (блохівські міста в районі Случі та Тетерева); а коли війська хана Куремси перейшли в контрнаступ, то були успішно відбиті й відтіснені до своїх кочовищ. З приходом у 1258 р. величезного війська Бурундая, Данило і Василько вимушені були розібрати укріплення найбільших фортець в доказ того, щовони"мирники" Орди. ТількистоличнемістоХолмнепідкорилосяізбереглосвоїфортифікації.

Королю Данилу Галицькому не вдалося здійснити свій головний намір: звільнити ГалицькоВолинське князівство з-під ординськогоярма, алеімонголо-татарибулиневзмозізруйнуватиГалицько- Волинськудержаву, якадужезміцнилася ізарокиправління Данила Галицького набулаавторитетуякна Заході так і на Сході. У 1264 р. перший український король Данило Галицький помер у м. Холм. Він похований там у церкві Богородиці, однієї з багатьох церков, маєтків та ін. споруд, зведених під його керівництвом.

ДіяльністьспадкоємцівДанилаГалицького

Після смерті Данила у 1264 р., його старший син Шварно Данилович (помер у 1269 р.) недовго володів не лише Галицьким князівством, але й великим князівством Литовським. Він бувжонатийнадочцівеликогокнязялитовськогоМендовга(померу1263 р.).

Лев Данилович (помер у 1ЗО1р.), який унаслідував міста Львів і Перемишль, а після смерті Шварна - Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землюзМукачевим.

У м. Володимирі на той час правив Володимир Васильович (1269-1288 рр.), уЛуцькуМстиславДанилович(з1289 р. ідосмертів1292 р. такожіуВолодимирі).

Спадкоємці Данила Галицького, вберігаючи політичну цільність держави, лише номінально розвернули суперництво за своє верховенство. Лев Данилович, зробивши столицею князівства-держави м. Львів, продовжував здійснювати задумки батька з розширення його розбудови. При ньому у Львові виріс новий замок, укріплений кам'яними стінами і вежами. Місто швидко розросталося; цьому сприяло його вигідне розташування на перехресті торговельних

19

шляхів. Вже наприкінці ХШ ст. Львів зайняв перше місце у князівстві як головний політичний, економічний, торговийікультурнийцентр.

Лев Данилович притримувався лояльного ставлення до монголо-татар, хоча це і не врятувало міста і села від частих нападів ординців. Після смерті Льва його спадкоємцем став Юрій (1302-1308 рр.). До того часу чоловіча лінія династії Романовичів звузилася до сім'ї Юрія, інші князі повмирали. Юрій, як і раніше його дід Данило Галицький, прийняв королівський титул і корону. Столицеювінвирішивзробитим. Володимир-Волинський.

Галицько-Волинська держава почала управлятися одним князем - королем Юрієм Львовичем. Скориставшись внутрішнім розбратом в Золотій Орді, Юрій зумів на деякий чає знову пересунути південні кордони своєї держави аж до нижньої течії Дністра і Південного Бугу. Йому вдалося добитися від константинопольського патріарха встановлення самостійної галицької митрополії, до складу якої входило декілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турово-пінська. Перед тим вся Русь відносилася до однієї митрополії - київської (митрополит переїхав до Володимира-на-Клязьмі). У 1ЗОЗ р. митрополитом галицьким висвячено Нифонта, в1305 р. - ПетраРатенського (родоміз-зарікиРати, щовмежахміжГаличиноюіВолинню), якийз 1309 до1326 р. бувпершиммитрополитоммосковським.

У 1308-1323 рр. Галицько-Волинською державою правили сини Юрія - Лев і Андрій. На той час сусідні Угорщина, Польща, Литва, зумівши стабілізувати своє внутрішнє становище, почали виступати з зазіханнями на території Галицько-Волинської держави. Угорщина знову відокремила Закарпаття від Галицько-Волинського князівства; Лев і Андрій не зуміли надати належної допомоги повстанцям проти війська угорського короля. Занепокоєні зміцненням Литви, князі Лев і Андрій вступили до союзу з Тевтонським орденом, який був захищений від Золотої Орди. Відносно монголо-татар князі намагалися провадити незалежну політику; очолювали проти них озброєну боротьбу, в якій обидва і загинули. 3 ними закінчилася династія Романовичів. Тому бояри покликали до себе на князювання племінника загиблих Юрієвичів, сина Марії Юр'євни і мазовецького князя Тройдена Болеслава, який перейшов з католицької віри у православну та одержавновеім'я– ЮрійПБолеслав.

Юрій-Болеслав Тройденович (/1325-1340 рр.) обновив союз з тевтонцями, відрегулював стосунки з литовцями і монголо-татарами,| робив спроби відвоювати землі, які раніше були захоплені поляками. Він підтримував міста, запрошував туди будівельників, ремісників, сприяв заселенню цих міст не лише русинами чи українцями, а й німцями, чехами та ін.; поселялося в них багато західних купців. Юрій П-Болеслав намагався розширювати свою владу, а боярам це не подобалося, вони хотіли самі всим правити відйогоімені. НезадоволеніЮрієм П-Болеславом бояри почали розповсюджувати чутки, ніби він оточив себе довіреними людьми з «пришельців», дав їм різноманітні привілеї, а «корінним» населенням нехтував. Незадоволені Юрієм П -Болеславом бояри, ввійшли у згоду з литовським княжичем Любартом (сином великого князя литовського Гедиміна), одруженим з дочкою князя Володимира Мстиславича Євфімією (онукою Мстислава Даниловича), пропонуючи йому стати князем. Одержавши згоду у Любарта, бояри підготували змову проти Юрія П-Болеслава і 7 квітня 1340 р. отруїли його в своїй столиці Володимирі-Волинському. Зразу ж пішло гоніння на чужинців, які посилилися після запрошення Юрія П-Болеслава. Любарт же, заздалегідь прийнявши православ'я з іменем Дмитрія, вступив на престол у столиці Володимирі-Волинському. Галичиною почали правити бояри, які формально признали своїм князем Любарта, а фактично були під началом боярина Дмитрія Дедька - "опікувачаіначальникаРуськоїземлі" якназиваввінсебе.

Гострі конфлікти великих бояр з князівською владою в Галицько-Волинській державі

20

призвели до її послаблення. Виникла небезпечна ситуація, коли власна знать шляхом вбивства отруєнням залишила у 1340 р. Галичину і Волинь без останнього свого князя. Тим самим поставила під удар національну державність, зробила її здобиччю сусідів: Польщі, Угорщини, а згодом і Литви. Польський король Казимир Ш та його племінник Людовик - король Угорщини ще ранішемалидомовленість, щоГаличинадістанетьсяКазимиру І, ау випадку йогосмерті (бовін не мав сина) вона перейде до Людовика. Змовники, не кваплячись, двинули військо на Галичину. Військо Казимира зруйнувало декілька маєтків. Казимир напав на Львів і пограбував князівський палац на Високому Замку (звідки вивіз дві дуже цінні корони, оздоблені дорогоцінним камінням і перлинами, а також мантію і трон). Невдовзі в наслідок народного повстання (до якого приєдналися і місцеві феодали і яке очолив боярин Дмитрій Дедько), угорці і поляки вимушені були відступити. У 1345 р. Казимир І відновив війну, але тільки західну частину - землі біля р. Сан йому вдалося утримати за собою. Волинь і Галичина залишалися під владою князя ЛюбартаДмитрія ще декілька років. Лише у 1349 р. Казимир Ш, зумів умовити монгол-татарського хана не втручатися у Галицькі справи; нападом зненацька він захопив усю Галичину і сусідні прикордонні волинськіземлі. ТакрозпочаласяноварішучаборотьбаміжКазимиромШіЛюбартом, якапоклала кінець існуванню Галицько-Волинської держави і започаткувала новий період у житті українського народу- литовсько-польський.

ЗанепадГалицько-Волинськогокнязівства, йогомісцеірольвісторіїУкраїни

Виснажлива боротьба з зовнішніми ворогами, гострі конфлікти бояр з князями і князів між собою послаблювали сили Галицько-Волинської держави. Дійшло навіть до вбивства власною знаттю останнього свого князя, що поставило під удар національну державність, зробило її здобутком сусідніх королівств - Польщі та Угорщини, які значно менше постраждали від ординського лихоліття. Вони до того часу вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державницьке будівництво на чолі з талановитими королями: Казимира (польського) і Людовика(угорського).

Замість того, щоб протистояти цим відновленим міцним королівствам, галицьковолинськібояриікнязічастимичварамипочаливноситирозладунаціональнудержавність.

З 1340 р. розпочалася спільна боротьба сусідніх Польщі та Угорщини за землі Галичині і Волині. У 1349 р. вони здійснили уже третій похід на ці землі. Казимир Ш знову заволодів Львовом і проголосив себе «паном Руської землі». На той час смерть знайшла проводиря галицьких бояр Дмитрія Дедька. Великою помилкою його і галицьких бояр було те, що вонинепрагнулиоб’єднаннязкняземЛюбартом-Дмитрієм, хочавГаличинібулинабоціЛюбарта.

Самому Любарту теж довелося витримати сильну боротьбу з Польщею та Угорщиною. Після захоплення Львова їм удалося захопити міста Перемишль, Белз, Холм, Володимир-Волинський, Брест і інші. Любарт ледве утримався в обложеному ворогами Луцьку. Під враженням від цієї катастрофи литовські князі поспішили на допомогу Любарту, але зуміли повернути йому лише волинські міста, галицькі ж відвоювати не вдалося. Галицька земля була приєднана до Польського королівства. Після цього ще цілих ЗО років Любарт робив багато спроб вирвати Галичину з рукПольщі, алеїйдопомагалиугорці, папаримський, інколинімецькі лицарі, а згодом і монголо-татарська орда. Любарт був в порівнянні з ними слабким, йому і в подальшому доводилося втрачати і відвойовувати важливі міста: Белз, Холм, Володимир-Волинський. Останнього разуКазимирувдалосяутриматим. Володимирдосамоїсмерті(1370 р). Тільки після його смерті Любарт знову захопив Володимир і почав грабувати прикордонні землі Польщі. Тоді Людовик (угорський король), одержавши і польську корону (після смерті Казимира), направився у