8.2. Форми державного кредиту та класифікація державних позик

Державний кредит є невід’ємною складовою економічної і фінансової системи держави. У теорії і на практиці його прийнято поділяти на внутрішній і міжнародний державний кредит, кожен з яких у свою чергу має свої особливості і форми прояву.

У випадку внутрішнього державного кредиту держава зазвичай виступає позичальником грошових коштів, а її кредиторами є банківські установи, підприємства, страхові компанії, населення та ін. Внутрішній державний кредит може виступати у таких формах:

• сек’юритизовані державні позики, забезпечені випуском цінних паперів (в Україні це облігації внутрішніх державних позик та казначейські зобов’язання);

• інші форми державного кредиту (наприклад, використання частини вкладів населення в ощадних установах, грошово-речові лотереї, використання коштів державного позикового фонду).

В системі міжнародного державного кредиту держава може виступати в ролі як боржника, так і кредитора, а може бути боржником, кредитором і гарантом одночасно. Найбільш типовими формами такого кредиту є:

• зовнішні державні позики, забезпечені випуском цінних паперів (облігації зовнішньої державної позики (цей термін уряди використовують при складанні бюджету чи затвердженні програм запозичень) або міжнародні облігації (international bond) (зокрема, єврооблігації, іноземні облігації, фідуціарні позики – цими термінами оперують на міжнародних фінансових ринках));

• кредити, що надаються на підставі угод на двосторонній (надані закордонними органами управління) та багатосторонній основі (надані міжнародними організаціями економічного розвитку);

• синдиковані банківські кредити;

• кредити комерційних структур державним підприємствам;

• державна гарантія.

Таким чином, державний кредит функціонує у двох найпоширеніших формах:

• кредиту, що надається державі кредитором у грошовій формі на підставі угод (несек’юритизована форма). Як правило, угодами оформляються синдиковані кредити (кредити, що надаються синдикатом банків), кредити від урядів інших країн (міжурядові позики на двосторонній основі), а також кредити від міжнародних організацій (зовнішні позики на багатосторонній основі);

• позик, забезпечених емісією боргових цінних паперів (сек’юритизована форма). На відміну від кредиту така позика пов’язана з механізмом функціонування фондового ринку (уряд здійснює емісію цінних паперів, а інвестори їх купують, фінансуючи, у такий спосіб, витрати держави-емітента цінних паперів).

Не зважаючи на різні механізми реалізації ці дві форми державного кредиту мають однаковий економічний зміст: у результаті надходження позикових ресурсів до бюджету зростає державний борг у формі кредитних зобов’язань за несек’юритизованою формою державного кредиту та боргових зобов’язань за цінними паперами.

Разом з тим, особливістю несек’юритизованої форми державного кредиту є те, що впродовж усього терміну дії кредитної угоди не змінюються її суб’єкти (боржник і кредитор). Відтак основною перевагою цієї форми є стабільність кредитних відносин, відносна безпека позичальника, його захищеність, а недоліком – обмеження можливостей реструктуризації, сформованої у такий спосіб, заборгованості. Сек’юритизована форма державного кредиту також має свої переваги: значно більший обсяг інвестиційного попиту; можливість гнучко регулювати обсяг і вартість запозичень.

Останнім часом у світовій практиці частка несек’юритизованої форми державних запозичень у сукупному обсязі суверенних боргів помітно скорочується. Цю форму державного кредиту в найбільшій мірі використовують країни з нерозвинутими фінансовими ринками. Основною ж формою державного кредиту є державні позики, забезпечені випуском цінних паперів, які прийнято класифікувати за певними ознаками (табл. 8.1).

Таблиця 8.1. Ознаки класифікації та види державних позик

Ознака класифікації	Види позик
За місцем розміщення	внутрішні (облігації, казначейські зобов’язання); зовнішні (єврооблігації, іноземні облігації, фідуціарні позики).
Залежно від статусу позичальника (емітента)	державні; місцеві.
Залежно від термінів погашення	короткострокові казначейські векселі (поточні, як правило, до 1 року); середньострокові ноти (від 1 до 5 років); довгострокові облігації (понад 5 років).
За формою виплати доходу	відсоткові позики; безвідсоткові (дисконтні) позики; виграшні позики.
За методом визначення доходу	з фіксованим доходом; з плаваючим доходом.
За характером обігу цінних паперів	ринкові; неринкові.
За формою випуску	документарні; бездокументарні.
За способом погашення	ординарні; серійні; з достроковим погашенням.
За видами забезпеченості	заставні; беззаставні.
За цілями випуску	для покриття дефіциту бюджету; для фінансування інвестиційних програм і проектів; для фінансування соціальних програм.

За місцем розміщення позики поділяються на:

• внутрішні (облігації, казначейські зобов’язання), що розміщуються в певній країні на внутрішньому фінансовому ринку і зазвичай у національній валюті. Як правило, у даному випадку кредиторами (інвесторами) виступають юридичні і фізичні особи – резиденти. За певних обставин у процесі розміщення внутрішніх державних позик можуть брати активну участь і нерезиденти. Допуск нерезидентів до ринку державних цінних паперів розширює фінансові можливості останнього;

• зовнішні (єврооблігації, іноземні облігації, фідуціарні позики), які розміщуються на міжнародному фінансовому ринку переважно в іноземній валюті. При розміщенні державних цінних паперів на зовнішніх ринках важливо враховувати три основні критерії: 1) перелік потенційних інвесторів (розгалужена система суб’єктів міжнародного ринку державних боргових цінних паперів представлена на рис. 8.4); 2) валюту деномінації (за цим критерієм розрізняють іноземні облігації і єврооблігації); 3) строк обігу (згідно цього критерію боргові цінні папери поділяються на казначейські векселі, ноти і облігації).

Рис. 8.4. Система суб’єктів міжнародного ринку державних боргових цінних паперів

Залежно від статусу позичальника (точніше емітента) позики поділяються на:

– державні, що випускаються центральними органами управління (в Україні Міністерством фінансів за рішенням Кабінету Міністрів України), а кошти, акумульовані від їх розміщення, спрямовуються у державний бюджет;

– місцеві, що випускаються місцевими органами влади, а кошти від них спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. У розвинутих країнах ринок муніципальних цінних паперів є одним із динамічних і значних за обсягом сегментів національного фондового ринку, а місцеві позики є важливою складовою фінансів органів місцевого самоврядування. Місцеві позики дають змогу мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб розвитку конкретних регіонів і є однією з форм залучення інвестицій. Разом з тим, вони задовольняють фінансові інтереси усіх учасників: емітенти отримують позикові кошти для втілення своїх програм і проектів, у результаті чого у них немає потреби збільшувати місцеві податки для фінансування локальних суспільних потреб; інвестори не мають збитків, бо стають власниками цінних паперів, які приносять хоч і невеликий, але стабільний дохід; населення регіону одержує важливі для нього об’єкти у сферах виробництва, торгівлі й обслуговування, не відчуваючи підвищення податкового тягаря.

Залежно від строків погашення державою своїх боргових зобов’язань розрізняють: короткострокові казначейські векселі (поточні, як правило, до одного року), середньострокові ноти (від одного до п’яти років) і довгострокові облігації (понад п’ять років).

За видами дохідності державні позики поділяються на:

– відсоткові, коли виплата доходу за державними позиками здійснюється у вигляді позикового відсотка один, два або чотири рази в рік на основі купонів;

– безвідсоткові (дисконтні), як правило короткострокові державні боргові цінні папери, а інколи й довгострокові боргові зобов’язання, що не мають купонів і реалізуються зі знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Відсотки за такою облігацією не нараховуються, а дохід (інтерес) кредитора виникає внаслідок її погашення за ціною, вищою від ціни придбання;

– виграшні, які реалізуються без встановлення фіксованих відсотків, а виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів. Власники зможуть отримати дохід за умови включення номера їхньої облігації у виграшний тираж погашення, причому дохід отримають лише ті кредитори, чиї облігації виграли.

Усі відсоткові боргові цінні папери відповідно до одного із методів визначення доходу поділяються на боргові зобов’язання з:

• фіксованим доходом (власники таких державних цінних паперів отримують дохід за фіксованою на весь період позики ставкою);

• плаваючим доходом (у даному випадку відсоткова ставка регулярно переглядається і може змінюватися відповідно до певних чинників). Плаваючі відсоткові ставки розраховуються на базі облікових ставок – LIBOR (London Inter Bank Official Rate – лондонська ставка пропозиції за міжбанківськими депозитами); SIBOR (сінгапурська ставка пропозиції за міжбанківськими депозитами); "прайм рейт" – американська. До цих ставок додається спред, що залежить від кредитного рейтингу держави-позичальниці і становить 0,50-2,50 %;

За характером обігу цінних паперів державні позики поділяють на:

– ринкові, які вільно обертаються на фондовому ринку, купуються і продаються, змінюючи власника. Держава використовує їх для покриття поточного бюджетного дефіциту за рахунок постійного залучення у бюджет коштів;

– неринкові, які мають обмеження щодо купівлі і продажу, вони не обертаються на вторинному фондовому ринку. Неринкові цінні папери призначені для розміщення серед пенсійних і страхових фондів або фізичних осіб і можуть використовуватися державою для фінансування масштабних довгострокових інвестиційних проектів.

За формою випуску державних позик розрізняють документарні (супроводжуються емісією державних цінних паперів) і бездокументарні позики (цінні папери у безготівковій формі, їх випуск оформлюється глобальним сертифікатом, а самі вони існують у вигляді записів на відповідних рахунках в електронному депозитарії).

За способом погашення позики поділяються на: ординарні (погашення може проходити одночасно для всіх випущених позик); серійні (погашення здійснюється частинами через певні проміжки часу); з достроковим погашенням (до дострокового погашення державних позик держава може вдатися лише за наявності коштів).

Залежно від забезпеченості державні позики поділяються на: заставні (забезпечуються державним майном чи конкретними доходами) і беззаставні (не мають конкретного матеріального забезпечення, а їх надійність визначається авторитетом держави). Заставні облігації зазвичай випускаються місцевими органами влади, а беззаставні – центральними органами управління.

Державні позики відповідно до цілей випуску поділяються на три види: позики для покриття дефіциту бюджету (неінвестиційні); позики для фінансування інвестиційних програм і проектів (інвестиційні); позики для фінансування соціальних програм (частково інвестиційні).

У практиці країн з ринковою економікою оформлення внутрішніх державних позик здійснюється двома видами цінних паперів – облігаціями і казначейськими зобов’язаннями. Ці боргові цінні папери, символізують боргове зобов’язання держави, з одного боку, а з іншого – засвідчують внесення їхніми власниками коштів до бюджету, гарантують повернення основної суми боргу після визначеного строку, а також дають право власникам на отримання доходу. Разом з тим, є певні ідентифікаційні ознаки, що відрізняють їх (рис. 8.5).

Рис. 8.5. Ідентифікаційні ознаки облігацій і казначейських зобов’язань

Практика використання облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) як форми державного кредиту в Україні бере початок з 1995 р. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 23 серпня 1994 р. № 586, 10 березня 1995 р. вперше в історії України відбулись торги з розміщення державних облігацій внутрішньої позики. Перша емісія ОВДП 1995 р. була здійснена безготівковим шляхом – через записи на рахунках інвесторів; розміщення облігацій проводилося на строк 3-6 місяців (хоча за світовими стандартами державними облігаціями вважаються цінні папери зі строком обігу понад 5 років); номінальна вартість однієї облігації становила 100 млн. крб., а відсоткова ставка дохідності – 140 % річних. Такі якісні характеристики ОВДП були зумовлені нестабільною фінансовою кон’юнктурою в умовах становлення ринку цінних паперів, високою ставкою рефінансування НБУ (50 % річних), недовірою населення до держави.

Найпоширенішою формою державних запозичень на міжнародному ринку є випуск єврооблігацій, рідше іноземних облігацій та фідуціарних позик. Єврооблігації (англ. eurobonds) – це довгострокові боргові зобов’язання, що є одним із видів цінних паперів, котрі випускаються позичальниками з метою отримання довгострокових кредитів на євроринку. Єврооблігації мають всі ознаки облігацій, а також деякі особливості:

– розміщуються одночасно на ринках кількох країн, а не однієї;

– валюта єврооблігації, зазвичай, як для кредитора, так і для боржника є іноземною (за винятком банків США);

– переважно єврооблігації розміщуються емісійним синдикатом, що створюється банками кількох країн, котрий виступає гарантом з позики.

Єврооблігації випускаються в бездокументарній формі і перед розміщенням проходять процедуру лістингу на одній із основних європейських фондових бірж (Лондонській, Франкфуртській, Люксембурзькій) для отримання котирування за участю рейтингового агентства для присвоєння рейтингу.

Залучені у бюджет кошти від державних позик відображаються як джерела фінансування дефіциту. Витрати на обслуговування боргових зобов’язань враховуються в бюджеті як витрати на обслуговування державного боргу. Водночас позики у формі надання державних гарантій не є джерелом фінансування дефіциту бюджету, оскільки в даному випадку держава лише бере на себе відповідальність за погашення позик і виконання інших зобов’язань, які беруть на себе юридичні особи. У такий спосіб держава здійснює підтримку вітчизняних виробників у конкурентній боротьбі на зовнішніх ринках, сприяє модернізації і реконструкції стратегічних галузей, науково-технічному прогресу, підвищенню рівня зайнятості. Державні гарантії за такими борговими зобов’язаннями відповідно призводять до збільшення видатків з бюджету при настанні гарантійного випадку і необхідності здійснювати виплати за гарантійними зобов’язаннями.

Наведена класифікація і, зокрема, визначені в ній критерії ознак, форми і методи випуску та реалізації державних позик, застосовуються у практиці більшості країн і разом з тим дають змогу максимально врахувати різностронні інтереси усіх суб’єктів системи державного кредиту. Однак кожна держава залежно від соціально-політичних, економічних та інших обставин обирає найдоцільніший і прийнятний для неї спосіб реалізації специфічного виду фінансових відносин – державного кредиту.