Тема 2. Проблема особистості в соціальній психології

Зміст теми

Проблема соціалізації індивіда: поняття, інститути та механізми. Формування самосвідомості в процесі соціалізації.

Статус особистості як показник становища у групі. Позиція як інтегральна система вибіркових відносин особистості. Установка як центральний елемент позиції. Роль як реалізація статусу і позиції особистості.

Методичні поради

При вивченні даної теми необхідно звернути увагу на те, що людина вступає в нескінченно різноманітні зв’язки і відносини зі світом. Ці різного рівня взаємовідносини з дійсністю конкретизуються через поняття «індивід», «суб’єкт», «особистість», «індивідуальність». Отже, індивід – це людина як одинична природна істота, продукт фізіологічного та онтогенетичного розвитку, єдності вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних рис. У понятті «суб’єкт» фіксується така характеристика індивіда чи групи, як здатність бути носієм предметно-практичної діяльності, джерелом активності, спрямованої на об’єкт, тобто фрагмент реальності.

Узагальнюючи відомі підходи щодо поняття «особистість» можна визначити, що це стійка система соціально значущих рис людини, зумовлених її включеністю до системи суспільних відносин і сформованих у процесі спільної діяльності та спілкування з іншими людьми. Водночас, неповторність поєднання природних і соціальних якостей індивіда, що втілюються у проявах його темпераменту, характеру, здібностей, специфіці потреб та інтересів, стилю діяльності, визначається поняттям «індивідуальність». Поступ від людини, індивіда через індивідуальність до особистості можна розглядати і як процес соціалізації, і як внутрішнє вдосконалення людини.

Отже, прагнучи розширювати сферу спілкування та впливу, досягати взаєморозуміння, з'ясовувати причини власної поведінки та вчинків інших, особистість вступає в активну взаємодію з оточенням, тобто виявляє активність. Активність особистості — здатність особистості ініціювати зміни у процесі відносин з навколишнім світом. Основу активності особистості становлять потреби, як рушійна сила її розвитку.

Утверджуючи свою індивідуальність і неповторність у взаємодії із соціумом, виявляючи активність, здатність до творчості, особистість намагається реалізувати себе як компетентна людина, як професіонал у діяльності та соціальних відносинах. Компетентна (лат. сотреіепв — належний, відповідний) людина — індивід, який має досконалі знання у певній професійній сфері.

Людина не народжується особистістю, а стає нею, тому однією з центральних проблем, безпосередньо пов’язаних з питаннями про сутність особистсоті, її становлення та розвитку, є процес соціалізації індивіда.

Поняття “соціалізація” має декілька визначень в залежності від аспекту та сторони дослідження. Під соціалізацією здебільшого розуміють процес, в ході якого людська істота з певними біологічними задатками шляхом засвоєння системи знань, норм і цінностей набуває якостей, необхідних для її життєдіяльності в суспільстві.

Соціалізація – результат взаємодії численних чинників: 1) макрочинники– космос, планета, країна, суспільство; 2) мезочинники - етнос, місце і тип поселення, засоби масової комунікації; 3) мікрочинники – сім’я, група ровесників, навчальні, професійні, громадські групи тощо.

Важливою проблемою теорії соціалізації є дослідження механізмів процесу соціалізації. Під механізмами соціалізації розуміють соціально-психологічні впливи середовища, що безпосередньо сприяють інтеріоризації зовнішніх групових норм і цінностей. Всі механізми соціалізації вітчизняні психологи поділяють на три групи: неусвідомлювані (навіювання, зараження, наслідування, ідентифікація), усвідомлювані (референтна група, авторитет, популярність), окрема група механізмів, до якої належать санкції заохочення і покарання, що застосовуються в суспільстві.

Процес соціалізації розгортається в трьох сферах, які тісно взаємопов’язані: діяльність, спілкування, самосвідомість. У діяльнісній сфері процес соціалізації відбувається як розширення набору діяльностей, як засвоєння все нових і нових форм і моделей рольової поведінки, у результаті чого в індивіда поступово формується орієнтація в існуючій системі соціальних ролей. Формування особистості як суб’єкта діяльності стає можливим завдяки розгортанню процесу спілкування, в якому відбувається розвиток і примноження його контактів з іншими людьми і в умовах суспільно значущої сумісної діяльності. Зі сферою спілкування тісно пов’язана сфера самосвідомості. Завдяки спілкуванню відбувається формування у людини певних структур індивідуальної самосвідомості, які пов’язані з процесом самовизначення і становлення соціальної ідентичності оведінки особистості в групі, взаємин індивіда та групи потребує врахування її статусно-рольової характеристики. Поняттям „статус” визначається місце індивіда в системі міжособистісних відносин у групі чи суспільстві, його права, обов’язки та привілеї.Водночас, він є показником визнання групою чи суспільством значущості людини. У ньому виявляють себе групові норми й цінності (офіційний статус), а також і ставлення до особистості членів групи, ступінь їх поваги, авторитетність людини (неофіційний статус). Між офіційним і неофіційним статусами існує тісний взаємозв’язок: авторитетна особистість має більше шансів зайняти вищий ранг. До того ж, адекватне і щире виконання ролей залежно від різних соціальних зв’язків обов’язково підвищує офіційний статус індивідів.

Поняття „позиція” тлумачиться як стійка система ставлення людини до певних сторін дійсності, що проявляється у відповідній поведінці та вчинках; узагальнена характеристика місця людини чи групи в статусно-рольовій структурі. На соціально-психологічному рівні позиція особистості характеризує як стосунки в системі спілкування, так і внутрішній стан людини, її погляди, уявлення, установки щодо умов власної життєдіяльності. Тобто, позиція відображає суб’єктивну сторону становища особистості у соціумі. Оскільки позиція пов’язана зі стійкими характеристиками особистості, то виділяють активну позицію, що означає активне, дієве ставлення людини до своїх вчинків і подій у групі чи суспільстві й є показником самоствердження і суб’єктивної зрілості, та пасивну, яка є показником соціальної незрілості індивідів.

Соціальна роль – це спосіб поведінки людини залежно від її статусу чи позиції в суспільстві, в системі міжособистісних відносин, це певна соціально-психологічна характеристика особистості. Особистість завжди взаємодіє з багатьма групами, відіграючи в кожній із них певну роль.

У класифікації ролей у малій групі, запропонованій В.Г.Крисько, Т.Шибутані та іншими, виділяються ролі конвенційні і міжособистісні.

Конвенційні ролі залежать від специфіки соціального становища, а саме - від статусу особистості в малій групі. Конвенційні ролі безособистісні, стандартизовані, але не існують без людини, лише у вигляді наукової абстракції. Виконання конвенційних ролей тісно пов’язане з виконанням дитиною міжособистісних (чи неформальних) ролей, зумовлених її неофіційним статусом.

Міжособистісні ролі пов’язані із суб’єктивним відношенням, з психічними особливостями індивідів, залежать від тих взаємостосунків, які існують у групі, від симпатій і антипатій між учасниками.

Соціальні ролі і особливості міжособистісних стосунків визначають рольову поведінку особистості і є основними передумовами, поряд з іншими, її розвитку, ефективної соціальної адаптації в суспільстві.

Для пошуку регуляторів соціальної поведінки людини вчені досліджують низку понять, серед яких одне з головних місць займає установка.

Установка – цілісний стан особистості, вироблена на основі досвіду готовність стійко реагувати на передбачувані об’єкти чи ситуації, вибіркова активність, спрямована на задоволення потреби. Найголовнішими її функціями є випереджувальна та регулятивна (готовність до дії, передумова дії). Структуру установки (за М.Смітом) утворюють такі компоненти: когнітивний (виявляється у думках, твердженнях стосовно об’єкта установки; знання про властивості, призначення, способи поводження з об’єктом), афективний (ставлення до об’єкта, виражене в емоціях, які він викликає), поведінковий (готовність індивіда до здійснення конкретної діяльності, поведінки з об’єктом).