2. Сутність і форми кредиту.

Кредитна система — це сукупність кредитно-розрахункових відносин та кредитно-фінансових інститутів, які забезпечують кредитування у відповідних формах.

Кредит — передача коштів та матеріальних цінностей, юридичним або фізичним особам на умовах повернення, строковості та платності. Кредит виражає економічні відно­сини, що виникають між кредитором та позичальником з приводу передачі коштів у тимчасову власність або передачі у власність товарів, виконання робіт та надання по­слуг на умовах відстрочення платежу та під відсоток. Суб'єкти господарської діяль­ності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинго­вий, іпотечний, бланковий та консорціумний; фізичним особам може надаватися спожив­чий кредит (рис. 1).

Банківський кредит — це грошові кошти, що надаються суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасову власність на умовах забезпеченості, повернення, стро­ковості, платності та цільового використання. Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповер­нення боргу через неплатоспроможність позичальника. Принцип повернення, строко­вості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за його користування. Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на кон­кретні цілі, передбачені кредитним договором.

Банківський

Комерційний

Лізинговий

Іпотечний

Бланковий

Консорціумний

Форм кредиту

Споживчий

Державний

Міжнародний

Рис. 1. Форми кредиту

Короткостроковий банківський кредит, який забезпечується рухомим майном (цінні папери, товари, дорогоцінні метали) або фінансовими правами, називається ломбардним кредитом. Економічну та правову основу ломбардного кредиту становить застава (заклад) майна, що легко реалізується.

Об'єкт банківського кредитування — грошовий капітал. Позичальником виступає суб'єкт підприємницької діяльності, держава, домогосподарства. Кредитор — власник або користувач грошових коштів, насамперед банк. Банківський кредит обслуговує про­цес нагромадження капіталу, перетворюючи в капітал частину грошових доходів насе­лення. Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових та поточних (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитні рахунки до запитання, строкові, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів. Кредитні опе­рації здійснюються банками у межах кредитних ресурсів. Кредити в іноземній валюті надаються юридичним особам-резидентам, фізичним особам-резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, резидентам за операціями, що здійснюються ними з вико­ристанням платіжних карток міжнародних платіжних систем, та юридичним особам-нерезидентам — банківським установам.

Сферу обміну товарів обслуговує комерційний кредит. Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, яка характеризує відносини з приводу перерозподілу матері­альних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин регулюють свої господарчі відносини при комерційному кредиті і можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів — безумовного грошового зобов'язання боржника сплатити кредитору зазначену суму у визначений термін. Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги щодо яких продавцем надається відстрочка платежу.

Комерційний кредит прискорює рух товарів. Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом: сплати боржником за векселем; передачі векселя іншій юри­дичній особі (крім банків та інших кредитних установ); переоформлення комерційного кредиту на банківський.

Лізинговий кредит — це відносини між юридичними особами, які виникають з приводу оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди. Лізинг є фор­мою майнового кредиту. Об'єктом лізингу є різне рухоме (машини, обладнання, транс­портні засоби, обчислювальна та інша техніка) та нерухоме (будинки, споруди, система телекомунікацій тощо) майно.

Іпотечний кредит — це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу виключно нерухомого майна. Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки. Позичальни­ками можуть бути юридичні та фізичні особи, що мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичаль­ника. Предметом іпотеки при наданні кредиту є житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника.

Споживчий кредит — кредит, який надається тільки в національній грошовій оди­ниці фізичним особам — резидентам України на придбання споживчих товарів тривало­го користування та послуг і який повертається на умовах відкладення виплат (в розстрочку).

Комерційний банк може надавати бланковий кредит тільки в межах наявних влас­них коштів (без застави майна чи інших видів забезпечення — тільки під зобов'язання повернути кредит) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки надійним позичаль­никам, які мають стабільні джерела погашення кредиту і авторитет у банківських колах.

Консорціумний кредит може надаватися позичальнику банківським консорціумом — тимчасовим об'єднанням банків, створеним на паритетних засадах для координації дій при проведенні різного роду банківських операцій або для кредитування однієї, але великої угоди в національній або іноземній валюті. Консорціумне кредитування здійснюється такими способами:

а) шляхом акумулювання кредитних ресурсів у ви­значеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності;

б) шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків;

в) шляхом зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

Державні позики та кредити — це сукупність кредитних відносин, в яких позичаль­ником або кредитором є держава чи місцеві органи влади. Вони позичають кошти на ринку позикових капіталів шляхом випуску позик через фінансово-кредитні установи, а також через ті самі установи надають кредит. У провідних країнах доходи від внутрішніх позик стали другим після податків джерелом фінансування державних витрат. Заоща­дження населення, що зберігаються в ощадному банку (якщо останній є державним), суми коштів, що залучені у населення за допомогою позик, а також кошти, мобілізовані страховою системою, в сукупності становлять внутрішній державний борг. Крім того, до державного боргу належать також накопичений бюджетний дефіцит і зовнішні позички.

Державні позики та кредити можуть виступати у різних формах. Наприклад, на­туральні позики (хлібні, цукрові), у вигляді цінних паперів, облігацій внутрішньої позики, казначейських зобов'язань та інших кредитних документів. Державні цінні па­пери може випускати як уряд, так і місцеві органи влади. Кредитна діяльність держа­ви потрібна особливо в низькорентабельних, але необхідних для відтворення галузях (житлове будівництво, інфраструктура, сільське господарство тощо).

Міжнародний кредит — це рух і функціонування позичкового капіталу між краї­нами. Кредитні відносини існують не тільки всередині кожної країни, а й між державами як одна із форм міжнародного руху капіталів.

Джерелами формування банківських кредитних ресурсів є:

— власні кошти банків;

— тимчасово вільні кошти підприємств, які зберігаються у вигляді залишків на рахунках;

• залучені кошти юридичних осіб на депозитні рахунки, до запитання та строкові вклади;

• грошові доходи та заощадження приватних осіб, включаючи всі прошарки су­спільства. Так, для купівлі товарів довгострокового користування та житла люди заоща­джують гроші, які акумулюють на рахунках в банках та ощадних касах;

• міжбанківські кредити;

• кошти від емісії цінних паперів.

Джерелом позикового капіталу можуть бути також грошові нагромадження держави.

Рух тимчасово вільних оборотних коштів суб'єктів господарської діяльності, корот­кострокових коштів банків та інших кредитно-фінансових інститутів, а також коштів держави та населення утворює сферу грошового ринку або ринку грошових ресурсів. Залежно від використання коштів, що обертаються на грошовому ринку, в ньому можна виділити два сегменти: ринок грошей і ринок капіталів. На грошовому ринку продаються і купуються короткострокові (до 1 року) грошові кошти; на ринку капі­талів — середньо- та довгострокові грошові кошти.

Основними суб'єктами грошового ринку виступають банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії та інші фінансово-кредитні інституції, які мобілі­зують і перерозподіляють грошові кошти підприємств, банків, населення. Інструменти грошового ринку — векселі Державного казначейства та комерційних банків, депозитні сертифікати, банківські акцепти та ін. Ціною тимчасово вільних грошових коштів (пози­кового капіталу), що продаються і купуються на грошовому ринку, є позиковий відсоток. Відсоток за кредит — це самостійна економічна категорія, що виникає на основі кредит­них відносин. Рівень відсотка на грошовому ринку є базовим для визначення відсотка на всьому ринку позикових капіталів, і тому регулювання його виступає важливим засобом грошово-кредитної політики держави.

Розрізняють такі види відсотків: депозитний, позиковий, обліковий і дисконтний. Депозитний відсоток — це плата банку за зберігання грошових коштів на рахунках за депозитними (вкладними) операціями клієнта. Як кредитори виступають клієнти банку, позичальник — банк. Позиковий відсоток — це відсоток, який позичальник сплачує кредитору. Обліковий відсоток — це ставка, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам. На його величину впливають ряд чинників, що залежать від особ­ливого статусу центрального банку як кредитора. Дисконтний відсоток — це відсоток, який одержує банк при купівлі векселів до кінця терміну їхньої дії.

Ринок капіталів пов'язаний з довгостроковими операціями і є джерелом довго­строкових інвестиційних ресурсів. Можна виділити дві функції кредиту.

По-перше, це перерозподільча функція. З допомогою кредиту вільні грошові капіта­ли та доходи підприємств, домогосподарств, держави акумулюються і перетворюються в позиковий капітал, який за плату надається в користування. Через кредитний механізм позиковий капітал перерозподіляється на основі повернення між галузями, переходячи в ті сфери, які забезпечують одержання більшого прибутку або яким надається перевага відповідно до національних програм розвитку економіки.

По-друге, регулювання економіки також здійснюється проведенням відповідної кредитної політики на державному рівні. Держава змінює обсяг і динаміку кредитів з метою впливу на господарські процеси, бере участь у процесі руху позикового капіталу від джерел до сфер застосування, регулює доступ позичальників на ринок позикових капіталів, полегшуючи або ускладнюючи отримання позик. Через диференціацію відсот­кових ставок за кредитом, надання урядових гарантій чи пільг стимулює першочергове кредитування тих підприємств та галузей, діяльність яких відповідає політиці націо­нального економічного розвитку. Цій меті служить також державний кредит. Отже, кре­дит виступає як інструмент регулювання економіки.

Кредит розв'язує суперечність між тимчасово вільними грошовими коштами в одних юридичних та фізичних осіб і потребою в грошових коштах у інших. Кредит сприяє економії витрат обігу, оскільки частково замінює готівкові гроші кредитними (векселями, чеками, а також через розвиток безготівкових розрахунків та прискорення обігу грошей).

Кредит сприяє концентрації та централізації капіталу, стимулює створення нових підприємств (у вигляді акціонерних товариств), а також об'єднань підприємств.

3. Структура сучасної кредитно-грошової системи.

Гнучким і оперативним доповненням бюджетної політики є гро­шово-кредитна і валютна політика, з допомогою якої держава впливає на грошову масу, кредитні ставки, валютний курс, вели­чину банківських резервів.

Грошово-кредитну політику держави формує центральний банк, який має монопольне право на грошову емісію і здійснює грошово-кредитну політику в інтересах національної економіки.

Грошово-кредитна політика — це сукупність заходів держави, спрямованих на забезпечення економіки стабільною валютою, ре­гулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з ме­тою стимулювання економічного зростання та рівноваги платіжно­го балансу країни.

Здійснення грошово-кредитної політики вимагає розмежуван­ня її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль підпо­рядковується загальним стратегічним цілям соціально-економіч­ної політики держави. Тактичні цілі зводяться до забезпечення внутрішньої стабільності національної валюти. Вони повинні бути гнучкими і змінюватися відповідно до ситуації на ринку грошей.

Правовою основою грошово-кредитного регулювання в Україні є Конституція України, Закони України "Про банки і банківську діяльність" та "Про Національний банк України", інші норма­тивно-правові акти.

Банківська система країни має дворівневу структуру і склада­ється з центрального банку і інших банків.

В Україні роль центрального банку виконує Національний банк України, основними завданнями якого є:

• створення нормальних умов для ефективного господарюван­ня в країні;

• захист і забезпечення стабільності національної валюти;

• розвиток банківської системи;

• забезпечення ефективних розрахунків між суб'єктами рин­кових відносин.

Національний банк України є підзвітним Президенту та Вер­ховній Раді України в межах їхніх конституційних повноважень.

Головним завданням грошово-кредитного і валютного регулю­вання є забезпечення відповідності грошової маси масі товарів і послуг, підтримка стійкої купівельної спрямованості грошей.

У кожній країні грошовий обіг є регульованим, тобто функціо­нує національна грошова система. В сучасних умовах вона міс­тить такі основні компоненти:

• найменування грошової одиниці;

• види державних грошових знаків (паперових, металевих), які мають платіжну силу;

• регламентацію безготівкового грошового обігу;

• державний апарат регулювання грошового обігу.

Сучасну грошову систему характеризують ознаки:

• основою грошової системи є паперові гроші;

• активний розвиток безготівкового обігу;

• скорочення обігу готівки;

• постійне зміцнення національної грошової одиниці;

• зростання ролі держави у стабілізації грошового обігу.

Держава здійснює грошове регулювання шляхом впливу на по­пит і пропозицію грошей.

Операційний попит на гроші залежить від рівня цін, обсягу національного продукту та швидкості обігу грошей. Попит на гроші як активи залежить від процентної ставки.

Процентна (відсоткова) ставка — це величина плати за кори­стування кредитними грошовими коштами. У ринковій економіці існує багато видів процентних ставок:

• процентні ставки на вклади;

• процентні ставки на векселі державної скарбниці;

• процентні ставки на довгострокові облігації державної по­зики;

• облікові процентні ставки;

• процентні ставки на заставні тощо.

Рівень різних процентних ставок неоднаковий і зумовлюється такими чинниками: строком надання позики,ризиком, податко­вим режимом., адміністративними витратами.

Кількість грошей, яка наявна у національній економіці на пев­ний момент часу, називається пропозицією грошей. Регулюван­ня пропозиції грошей називають монетарною або грошово-кредитною політикою.

Центральний банк країни змінює пропозицію грошей, викорис­товуючи норму резервування, облікову ставку, операції на від­критому ринку.

Норма резервування — це відсоток вкладів, який комерційні банки повинні тримати у центральному банку у вигляді обов'язко­вих резервів. Змінюючи норму резервування, центральний банк регулює пропозицію грошей. Якщо норма резервування зростає, то пропозиція грошей зменшується, що призводить до зростання процентних ставок.

Комерційні банки беруть гроші в позику в центральному бан­ку під певний процент. Процентна ставка, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам, називається обліковою (дисконтною) ставкою або ставкою рефінансування. Підви­щення облікової ставки зменшує пропозицію грошей в економіці.

Операції на відкритому ринку здійснюються щодо купівлі-продажу центральним банком державних цінних паперів. Якщо центральний банк купує державні облігації на відкритому рин­ку, то кредитні ресурси комерційних банків збільшуються, а отже, збільшується пропозиція грошей.

Функціонування грошей у міжнародному обігу, в економічних відносинах громадян, фірм та урядів різних держав пов'язане з ва­лютою. Грошова одиниця кожної країни є її валютою.

Розрізняють вільно конвертовані, частково конвертовані та неконвертовані валюти.

Вільно конвертовані валюти без обмеження обмінюються на будь-які інші валюти.

Частково конвертовані валюти мають певні валютні обмежен­ня — заборону оплати імпорту деяких товарів іноземною валю­тою, концентрацію в руках держави іноземної валюти тощо.

Неконвертованими є валюти країн, які не обмінюють їх на грошові одиниці інших країн.

Пропорцію обміну валют називають валютним або обмінним курсом. У сучасних умовах валютні курси бувають фіксовані та плаваючі. Фіксовані діють на основі міждержавних угод, а плава­ючі складаються під впливом взаємодії попиту і пропозиції.

Для підтримання фіксованого курсу, покриття дефіциту пла­тіжного балансу використовують офіційні резерви іноземної ва­люти, знаряддя зовнішньоторговельної політики, валютний кон­троль.

Грошову політику формує центральний банк залежно від стану економіки. Якщо економічна активність на ринку погіршуєть­ся — відбувається спад виробництва, зростає безробіття, банк ро­бить спробу збільшити грошову масу і кредит.

Величину і стан грошової маси оцінюють за допомогою грошо­вих агрегатів МО, МІ, М2, МЗ. Для визначення кількості грошей поза банками використовують агрегат МО. Для визначення кількості грошей як платіжного засобу (гроші поза банками + кошти на поточних рахунках у національній валюті) користують­ся агрегатом МІ. Для прогнозування рівня життя і розвитку еко­номіки використовують агрегат М2, який включає строкові кош­ти в національній валюті та валютні кошти. Для оцінки можли­востей розвитку економіки, її реформування користуються агре­гатом МЗ, який враховує кошти клієнтів у довірчому управлінні та цінні папери власного боргу банків.

Грошова маса — загальний обсяг купівельних і платіжних засобів, що обслуговують господарський оборот і належать при­ватним особам, підприємствам, державі.

Основними інструментами грошово-кредитного регулювання є маніпулювання обліковими ставками, регулювання обсягів ре­фінансування, зміна обсягів обов'язкових банківських резервів.

На думку фахівців, у країнах з перехідною економікою необ­хідною умовою поступового неінфляційного зростання грошової маси є дотримання відсоткових ставок на рівні 7—17 % для кре­дитів і 5—9 % для депозитів. Це можливе лише за умови досяг­нення стабільних макроекономічних параметрів економіки і не­високої дисконтної ставки тривалий час.

Важливою умовою фінансової стабільності держави є станов­лення і регулювання фінансових ринків — грошового, фондового, валютного. Державне регулювання цих ринків спрямоване на за­хист національних інтересів держави та всіх учасників ринків. Воно передбачає комплекс заходів з ліцензування професійної діяльності на ринках, нагляд за діяльністю фінансових посередни­ків, моніторинг діяльності учасників фінансових ринків, вжиття заходів щодо запобігання і припинення порушення законодавства.

Періодичні фінансові кризи у країнах світу потребують відпо­відного регулювання з боку уряду і Національного банку України, яке зводиться до розробки антикризових заходів фінансової стабі­лізації. При цьому вживаються заходи з упорядкування операцій купівлі-продажу валюти, вводяться обмеження в оплаті валютою, посилюється контроль за діяльністю комерційних банків, що сприяє вимиванню валюти з банківської системи, уповільнює темпи девальвації гривні.

Практика запровадження валютного коридору гривні сприяє стабілізації офіційного валютного курсу, підтриманню прогнозованості ситуації.

Фінансова стабільність значною мірою досягається шляхом під­тримання ліквідності банківської системи, збільшення обсягів і по­ліпшення кредитного портфеля комерційних банків, їх орієнта­ції на обслуговування реального сектору економіки.

Суб'єкт грошово-кредитної політики

Центральний банк країни

Об'єкт грошово-кредитної політики

Пропозиція та попит на грошовому ринку

Центральний банк очолює банківську, регулює кредитну та грошову системи країни, має монопольне право на грошову емісію і здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки.

Грошова система охоплює: обіг грошової маси (монет і паперових грошей); чеків, що створюються на основі депозитних вкладів у комерційних банках; інших фінансових документів та платіжних засобів.

Кредитна система пов'язана з операціями з використан­ня позичкового фонду грошових ресурсів, які стають тимчасово вільними у процесі обігу товарних та грошових засобів. Крім банків кредитні операції здійснюють страхові компанії, пенсійні фонди та інші фінансові установи.

В Україні роль центрального банку виконує Національний банк України. Його основними цілями є:

— створення нормальних умов для ефективного функціонування суб'єктів економіки;

• захист і забезпечення стабільності гривні;

• розвиток і зміцнення банківської системи;

— забезпечення ефективних розрахунків між суб'єктами економіки.

Основні функції НБУ:

1) розробка і впровадження разом із урядом ефективної кредитно-грошової політики;

2) здійснення грошової емісії і контроль за грошовим обігом;

3) здійснення міжбанківських розрахунків, в т. ч. і в міжнародних відносинах;

4) продаж кредитних ресурсів комбанкам, кредитування уряду;

5. регулювання та контроль за діяльністю комерційних банків та інших кредитних організацій;

6. здійснення валютного регулювання і забезпечення конвер-тованості національної валюти;

7. зберігання та регулювання золотовалютних резервів;

8. управління державним боргом.

Грошово-кредитна політика — діяльність держави, спря­мована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною на­ціональною валютою та регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання при низькому рівні інфляції і безробіття, вирівнювання платіжного балансу країни.

Особливості застосування грошово-кредитних інструменті

— справляє опосередкований та загальний вплив на економії

• характеризує державну економічну політику як монетаристську;

• передбачає розрив у часі між їх використанням та досягненням ефекту;

• є найдійовішим за умов надзвичайно пожвавленої, "перегрітої" економіки.

Емісія грошей — забезпечення економіки засобами обіг платежу, нагромадження, а також покриття дефіциту державного бюджету.

Виважені ін'єкції грошових коштів сприяють пожвавлення економіки; скорочення грошових ін'єкцій гальмує "перегрів економіки, стримує зростання цін.

Проведення облікової політики — встановлення цент­ральним банком ставки облікового відсотка. Це ставка, за якою центральний банк країни продає кредитні ресурси комерційним банкам, які у свою чергу під позичковий відсоток надають кре­дити суб'єктам економіки. Розмір облікової ставки встановлюєть­ся державою залежно від господарської кон'юнктури та цілей економічної політики.

Зміна облікової ставки має спрямовуватися на реалізацію цілей ДРЕ. Так, стійка тенденція до зниження облікової ставки цен­трального банку для комерційних банків та підприємців означає:

- спрямування курсу економічної політики на стимулювання ділової активності;

• очікування інших інструментів у ДРЕ, які сприяють підви­щенню ділової активності;

• необхідність коригування власних планів стосовно інвестиції, закупівель, збуту, зайнятості.

З підвищенням облікової ставки варто очікувати протилеж­них процесів.

Зміна облікової ставки:

• Впливає на співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу.Підвищення облікової ставки (політика дорогих грошей) знижує попит на кредити, гальмує господарську активність.

• Зниження облікової ставки (полі­тика дешевих грошей) стимулює попит на кредити та пожвавлення господарської активності.

Кількісні обмеження кредиту. Ставляться такі самі цілі, що й при зміні облікової ставки, але застосовуються адміністративні методи; невиконання умов призводить до банкрутства комер­ційного банку, штрафів, заморожування коштів.

Встановлення розмірів обов'язкових резервів для комер­ційних банків передбачає збереження певної частини коштів комерційних банків (їхніх активів) у вигляді резервів на спеці­альному рахунку в центральному банку країни. Мета цього захо­ду — захист інтересів кредиторів і вкладників (їхнє страхування), боротьба з інфляцією, контроль ціни національної грошової оди­ниці (шляхом штучного обмеження обсягів грошової маси).

Купуючи цінні папери у суб'єктів економіки, держава ніби надає їм кредит і таким чином збільшує кількість грошей в обороті, що стимулює економічну активність.

Обов'язкові мінімальні резерви комерційних банків

Не допускають кризи неплатежів, є мінімальною гарантією стабільності банківської системи

Компенсують дрібні й середні внески вкладників

Підтримують резерви центрального банку

Продаж (випуск) цінних паперів, який здійснюється централь­ним банком через державні позики у фізичних чи юридичних осіб, обмежує вільні гроші (стримує економічну діяльність). У випадку, коли держава викуповує свої боргові зобов'язання, об­сяг грошей в обігу зростає. Таким чином держава регулює обся­ги грошових засобів в обороті й економічну діяльність.

З 1994 року Україна використовує цей інструмент — випус­кає державні облігації внутрішньої державної позики (ОВДП).

Регулювання діяльності кредитних організацій (регулююча роль) НБУ передбачає:

— реєстрацію кредитних організацій, видачу ліцензій на бан­ківську діяльність;

— встановлення єдиних правил проведення банківських операцій, ведення бухгалтерського обліку і статистичної звітності;

-— визначення порядку формування обов'язкових резервних фондів;

— встановлення обов'язкових економічних нормативів діяльності кредитних організацій (мінімального розміру уставного капіталу, власних засобів, мінімального чи максимального розмірів ризику тощо);

— регулювання ризику та ліквідності банківських операцій.

В процесі реалізації національного про­дукту; дотримання паритетності цін між галузями, секторами еко­номіки; забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін.

Як мають поєднуватися знаряддя стабілізаційної політики — фіскальні й монетарні? На це запитання немає простої відповіді. Оптимальне поєднання фіскальних і монетарних інструментів є нелегким завданням економічної політики, яке ускладнюється в умовах зростання відкритості національної економіки.

Поєднання фіскального і монетарного інструментарію передовсім залежить від загального стану національної економіки. Якщо, наприклад, економіка країни перебуває у фазі спаду, то фіскальні й моне­тарні інструменти можна використовувати для її оздоровлення. У цьому разі уряд, збільшуючи грошову масу або дефіцит державного бюджету (а найчастіше поєднуючи обидва заходи), розширює сукуп­ний попит, що стимулює зростання національної економіки.

Правильне поєднання фіскальних і монетарних інструментів дає змогу впливати не лише на обсяг національного виробництва, а й на його структуру. Змінюючи склад податків, державні видатки, рівень облікової ставки чи резервні вимоги, уряд може змінити частку ВВП, що йде на споживання, інвестиції або чистий експорт.

Розглянемо приклад використання фіскально-монетарного інст­рументарію для досягнення певної макроекономічної мети. Припус­тімо, що уряд хоче прискорити темпи економічного зростання в умо­вах низького рівня національних заощаджень. Для цього йому потрібно підвищити рівень заощаджень, що збільшить інвестиції, а отже й ви­робничі потужності національної економіки. Вищого рівня інвесту­вання можна досягти через зменшення особистого споживання. Який же інструментарій застосувати для виконання такого завдан­ня?

Уряд може використати стримувальну фіскальну політику: під­вищити прибутковий податок із громадян і скоротити трансферні платежі. Ці заходи зменшать використовуваний дохід, а відтак і спо­живання. Водночас центральний банк проводить стимулювальну монетарну політику, яка знижує процентні ставки і збільшує обсяг інвестицій. Припустімо, що уряд не змінює обсяг державних видат­ків на закупівлю товарів і послуг. Таке використання інструмента­рію фіскальної й монетарної політики стимулюватиме інвести­ційний процес унаслідок збільшення національних заощаджень (податкові надходження збільшилися, а державні видатки не зміни­лися, а отже збільшилися державні заощадження).

Однак проблема оптимального поєднання фіскальних і монетар­них інструментів для досягнення певних макроекономічних за­вдань, як уже зазначалося, нині ускладнюється внаслідок зростання відкритості національної економіки. Економіка кожної країни чут­лива до непрогнозованих міжнародних збурень сукупного попиту, які можуть змінити рівень її ВВП і нейтралізувати заходи фіскальної чи монетарної політики.

Припустімо, що економіка країни перебуває у фазі циклічного спаду. Уряд намагається стимулювати збільшення сукупного попиту та обсягу національного виробництва через зниження податків і збільшення державних видатків, тобто проводить активну фіскальну стимулювальну політику. Тепер припустімо, що в економіці основ­них торговельних партнерів країни несподівано почалося бурхливе піднесення. Імпорт цих країн із даної держави зростає. Чистий екс­порт країни також зростає, сукупний попит збільшується, і його крива переміщується вправо. Ця країна зазнає інфляції попиту. Як­би заздалегідь було відомо, що вітчизняний чистий експорт швидко збільшуватиметься, то уряд країни міг би проводити менш стимулю­вальну фіскальну політику. Отже, ширше залучення економіки краї­ни у світову економіку поруч із вигодами від спеціалізації й торгівлі, про які мова йтиме в наступній темі, спричиняє і ускладнення, по­в'язані із взаємозалежністю національних економік.

Нехай уряд певної країни проводить стимулювальну фіскальну політику, котра, як відомо, збільшує попит на гроші і підвищує про­центні ставки. Ця політика супроводжуватиметься припливом іно­земного фінансового капіталу і поцінуванням національної валюти. В результаті чистий експорт країни зменшуватиметься і стимулювальні впливи фіскальної політики частково буде нейтралізовано. Нав­паки, стримувальна фіскальна політика країни знижує внутрішні процентні ставки, її валюта знецінюється, а чистий експорт збільшу­ється. Зростання чистого експорту частково нейтралізуватиме дію стримувальної фіскальної політики. Таким чином, відкритість еконо­міки впливає на результативність фіскальної політики, що ускладнює досягнення оптимальної взаємодії монетарних і фіскальних інструмен­тів стабілізаційної політики.

Взаємозалежність економік різних країн ускладнює також про­ведення монетарної політики та досягнення її оптимальної взаємодії і фіскальною політикою. У відкритій економіці стимулювальна мо­нетарна політика знижуватиме внутрішню процентну ставку, що спричинятиме знецінення національної валюти. В результаті екс­порт країни збільшуватиметься, а імпорт зменшуватиметься, тобто сукупний попит і обсяг національного виробництва зростатимуть.

На відміну від стимулювальної фіскальної політики, яка зменшує чистий експорт, що послаблює її впливи на національну економіку, стимулювальна монетарна політика збільшує чистий експорт, що під­силює внутрішню монетарну політику країни. Стримувальна фіскаль­на політика збільшує чистий експорт, що послаблює її обмежувальні впливи на національну економіку. І навпаки, стримувальна монетарна фіскальна політика.

політика підвищує процентні ставки і курс національної валюти. Це зменшує чистий експорт і сукупний попит, що підсилює обмежувальні впливи внутрішньої монетарної політики на національну економіку.

Монетарна політика впливає також на торговельний і платіжний баланси країни. Припустімо, що країна має великий дефіцит торго­вельного балансу, тобто її імпорт значно перевищує експорт, цьому випадку можна сказати, що країна "живе не по кишені' Проведення стимулювальної монетарної політики знижуватиме міжнародну вартість її валюти, що збільшуватиме експорт і зменшу­ватиме імпорт. Отже, стимулювальна монетарна політика, яка спря­мована на підвищення темпів економічного зростання і зменшення без­робіття, водночас зменшуватиме дефіцит торговельного балансу поліпшуватиме стан платіжного балансу країни. Якби ця країна мала активне сальдо торговельного балансу, то стимулювальна монетарна політика збільшувала б його.

Припустімо тепер, що країна має великий дефіцит торговельного балансу і проводить стримувальну монетарну політику для зниження темпів інфляції. Ця політика підвищуватиме процентну ставку і курс національної валюти, що скорочуватиме чистий експорт і збільшува­тиме дефіцит торговельного балансу. Отже, стримувальна монетарна політика, яка спрямована на боротьбу з інфляцією, суперечить коригу­ванню дефіциту торговельного балансу. Якби ця країна мала надлишок торговельного балансу, то стримувальна монетарна політика зменшу­вала б його розміри. Загалом використання монетарної політики для до­сягнення економічної стабільності всередині країни може суперечити до­сягненню рівноваги у її зовнішньоекономічних відносинах. Отже, відкрита економіка створює додаткові труднощі для творців економічної по­літики й оптимального поєднання фіскальних і монетарних інстру­ментів.

Наприкінці 1970-х років представники школи економіки пропозиції висунули тезу про те, що фіскальна політика — особливо зміни подат­ків — може змінювати сукупну пропозицію. Припустімо, що в націо­нальній економіці рівноважний обсяг виробництва становить Q₁, а рівноважний рівень цін — Р₁ (рис. 2). Нехай за обсягу виробництва Q₁ рівень безробіття надто високий. Щоб підвищити рівень зайнятості, уряд удається до стимулювальної фіскальної політики у формі знижен­ня податків, що перемістить криву сукупного попиту в положення AD₂. Це переміщення збільшує реальний ВВП до Q₂, а рівень цін зросте до Р₂.

Прихильники концепції економіки пропозиції вважають, що зменшен­ня податків перемістить вправо і криву сукупної пропозиції. Логіка цього твердження така. Зниження податків індукує стимули до праці, заоща­джень, інвестування і підприємницької діяльності. Нижчі податкові ставки на доходи громадян збільшать післяподаткову заробітну плату і поліпшать стимули до праці. У багатьох людей виникнуть стимули пра­цювати більше і скоротити відпустку. Зниження податків збільшить використовуваний дохід, що, своєю чергою, збільшить заощадження домогосподарств, а це розширюватиме інвестиції та капітал країни. Тому зростатимуть її виробничі потуж­ності та обсяг національного виробни­цтва. Зниження податкових ставок сти­мулюватиме підприємницьку діяльність. Підприємці більше ризикуватимуть своїм капіталом, упроваджуючи нові технології та продукти, щоб одержати більшу післяподаткову винагороду.

Завдяки всім цим взаємозв'язкам і взаємовпливам зниження податків, на думку прихильників економіки про­позиції, переміщуватиме криву сукуп­ної пропозиції вправо в положення АS₂ на рис. 2. Це означає зниження ін­фляції та зростання реального ВВП. До речі, під впливом представників цієї економічної течії в 1980-х роках у США були знижені податки для стимулювання сукупної пропозиції.

Більшість економістів нині вважають, що основні постулати концепції економіки пропозиції не підтверджуються з огляду на ре­зультати зниження податків у США. Прихильники економіки про­позиції передбачали, що нижчі податкові ставки індукуватимуть стимули домогосподарств і ділових підприємств до заощаджень і що рівень національних заощаджень зростатиме. Проте коли податки у США знизилися, рівень заощаджень також знизився. Крім того, по­літика стимулювання пропозиції не привела до глибоких змін у функціонуванні економіки.