1. Позов як матеріально-правова вимога у позовному провадженні

1.1. Поняття позову та його елементи

Поняття «позов» є теоретичним і у науці цивільного процесу, незважаючи на тривалий час його дослідження, залишаються різні підходи до його сприйняття. Деякі науковці вважають позов матеріальною категорією, інші - процесуальною (К.І. Комісаров, К.С. Юдельсон, Г.Л. Осокіна, М.А. Гурвич). Існує й точка зору, що позов виконує двоєдине завдання та його слід розглядати одночасно з обох боків: матеріально-правового та процесуального (А.А. Добровольський, А.Ф. Клейнман), тобто матеріально-правовий бік позову - це матеріально-правова вимога позивача про захист матеріального права та інтересу.

Позов у матеріальному змісті - це вимога до суду, яка стосується тих претензій, які пред'являються до особи, яка порушує або оспорює права позивача.

Позов слід вважати і процесуальним засобом порушення судочинства, оскільки правосуддя здійснюється в певній процесуальній формі, яка розвивалася і удосконалювалася протягом тисячоліть. Саме тому були вироблені і універсалізовані процесуальні вимоги до звернень осіб, які подаються суду на розгляд.

У широкому розумінні в позові особи, яка звертається до суду, У встановленій процесуальній формі викладаються всі обставини справи та матеріальні і процесуальні прохання, які вона вважає необхідними для захисту її прав і розгляду справи.

Отже, потрібно говорити не просто про захист матеріального права як такого, а акцентувати увагу на тому, що:

- право порушене, оспорене, невизнане, бо саме по собі без правопорушення і спору між особами воно не потребує судового захисту. Щодо інтересу, то право як ширше поняття поглинає інтерес, оскільки у кожного володільця права, безумовно, повинен бути й інтерес до останнього. Тому не потрібно для позовного провадження виділяти інтерес самостійним об'єктом судового захисту як це має місце в окремому провадженні, оскільки в останньому не захищаються порушені суб'єктивні права, а встановлюються обставини, які повинні мати юридичне значення і після набрання рішенням суду про встановлення факту набути потенційно існуючого суб'єктивного прана, яке за наявності об'єктивних обставин особа не може отримати у позасудовому порядку;

право порушене конкретною особою - відповідачем;

- суду слід встановити відповідні обов'язки відповідача, які дозволять усунути правопорушення і ліквідувати його наслідки.

При розгляді позову з обох боків - матеріально-правового та процесуального - усіма вченими робиться акцент на необхідності захисту матеріального права. Але якщо матеріальне право потребує захисту, то така функція належить саме суду, виходячи зі ст. З ЦПК, де йдеться про те, що кожна особа у порядку, встановленому ЦПК, має право звернутися до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Саме ЦПК передбачено порядок пред'явлення позову (ст. 118 ЦПК), який є процесуальним засобом захисту інтересів позивача, саме позовом порушується провадження у справі позовного провадження. Тому позов є поняттям та інститутом цивільного процесу.

Отже, під позовом слід розуміти в широкому контексті звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного права, що було спричинено діями або бездіяльністю конкретної особи, до якої й пред'являються вимоги щодо припинення правопорушення, відновлення прав, відшкодування шкоди тощо.

Позов має свою внутрішню структуру, тобто складається з певних частин (елементів), які у своїй сукупності дають можливість говорити про особливість, визначеність та самостійність кожного окремого позову, тобто його специфічність та відмінність від інших позовів.

Для правильного розуміння таких інститутів, як «тотожний позов», «зустрічний позов», «процедура об'єднання та роз'єднання позовів» доцільно зупинитися на складових елементах позову, які є його внутрішніми частинами та відображають його структуру.

У теорії цивільного процесу є різні підходи до елементів позову. Деякі вчені виділяють серед елементів позову предмет і підстави (С.О. Іванова, А.А. Добровольський), інші, крім предмета і підстав, ще включають зміст (Васьковський, А.Ф. Клейнман, М.А. Гурвич), Осокіна Л.Г. до елементів позову відносить предмет, підстави та сторони.

Щодо елементів позову, зокрема їх кількості, то у теорії цивільного процесу немає єдиної точки зору. Існують думки щодо двочленної та тричленної структури позову.

Українські вчені-процесуалісти М.Й.Штефан, С.Я.Фурса, Ю.В.Білоусов дотримуються точки зору щодо тричленної структури позову. Існують й інші думки українських вчених, наприклад, що елементами позову є предмет та підстави. Щодо змісту позову, то виходячи із сутності цього поняття, він повністю охоплює складові частини позову - підставу та предмет. Крім того, законодавець не виділяє зміст як окремий елемент позову.

Під предметом позову доцільно розуміти визначену позивачем вимогу до суду, в якій висловлені правові (матеріальні і про­цесуальні) заходи, що мають бути ним вжиті і привести до припинення правопорушення, відновлення прав та відшкодування завданої шкоди з боку відповідача. Тобто під цим терміном пропонується розуміти найширшу вимогу позивача, яка спрямована до суду і стосується не тільки матеріальних, але і процесуальних заходів, що можуть бути вжиті судом для захисту прав позивача. Наприклад, вжиття заходів забезпечення позову - це процесуальний спосіб досягти відповідної поведінки відповідача і внаслідок вжиття якого обмежуються матеріальні права відповідача ще до вирішення справи по суті. Право визначення предмета позову належить позивачеві та законним його представникам, а при договірному представництві представник має узгоджувати свою позицію з довірителем щодо предмета позову.

Під змістом раціонально розуміти конкретні вимоги позивача до відповідача, які перший просить задовольнити у судовому рішенні, тобто зміст позову - це елемент предмета позову. Отже, зміст позовних вимог на відміну від предмета полову включатиме лише матеріальну складову вимог позивача до відповідача. Таке визначення дозволить узгодити теоретичні концепції з вимогами законодавства (ст. 119 ЦПК) та практикою судочинства.

Підстави позову - це обставини, з яких випливає право вимоги позивача та обґрунтування розміру його вимог щодо відповідача. На практиці ці обставини стають основою доказової діяльності позивача щодо їх існування та заперечень відповідача проти їх існування в контексті його відповідальності.

Безперечно, позов має бути адресним, тобто спрямованим проти конкретного відповідача, який згідно з вимогами законодавства має нести відповідальність за правопорушення, а також особи, яка порушила права позивача. Про те, що досить часто такі особи отримують різний процесуальний статус, свідчать норми як матеріального (зокрема ст. 1172 ЦК - відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою), так і процесуального права (статті 35, 36 ЦПК). Тому позов має, як мінімум, визначати особу позивача та відповідача (ст. 119 ЦПК), а доцільність участі третіх осіб згідно зі ст. 130 ЦПК може бути встановлена у попередньому судовому засіданні.

Пред'являючи позов, позивач повинен насамперед зазначити у позовній заяві особу, яка має відповідати за позовом - від­повідача, а потім предмет позову (але такий елемент не включено законодавцем у ст. 119 ЦПК), далі він сам повинен визначитися, виходячи із принципу змагальності, зі способом судового захисту - змістом позовних вимог (цей елемент позову знайшов своє нормативне закріплення у п. З ст. 119 ЦПК), а потім за п. 5 ст. 119 ЦПК у заяві він повинен зазначити підстави позову - обставини, з яких випливає право вимоги позивача до відповідача та якими він обґрунтовує свої вимоги.

Отже, для існування позову слід говорити про існування трьох основних елементів.

Після аналізу судової практики і вимог законодавства можна дійти певних висновків щодо неможливості вимагати від осіб, які звертаються до суду, робити посилання на норми законодавства як на підставу їх вимог і на цій підставі вирішувати законність або незаконність звернення до суду. Законодавець правильно вирішив питання, що у ст. 119 ЦПК не передбачив положення, що позивач має робити посилання на норми законодавства. Так, пересічні громадяни і навіть фахівці можуть неправильно або внаслідок механічної помилки зазначити не ту норму законодавства, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, але це положення не повинно призводити до відмови у задоволенні позову. У цьому конкретному випадку саме на суд покладається обов'язок кваліфікувати правовідносини і застосувати відповідну їм норму законодавства у своєму рішенні (ст. 215 ЦПК). У чинному законодавстві встановлено лише обов'язок позивача підтвердити існування певних юридичних обставин, на які посилається позивач, відповідними доказами, тому не можна вважати, що особи зобов'язані робити посилання на норми законодавства на обґрунтування позовних вимог. До такого висновку спонукали декілька випадків із судової практики, коли судом було відмовлено у задоволенні позову лише з формальних міркувань - неправильне посилання позивачем на норми ЦК, незважаючи на те, що всі обставини були підтверджені належними доказами. Тому не можна вважати, що до предмета позову входить його правове обґрунтування.

Зрозуміло, що юридично обізнані особи мають право робити посилання на норми законодавства, пропонувати суду своє бачення правового вирішення справи. Така концепція дозволить контролювати відповідність рішення суду заявленому позову у спрощеній формі.

Хоча способи захисту цивільних прав передбачені законом і суд повинен знати, який саме спосіб підлягає застосуванню до тих чи інших правовідносин, але відповідно до принципів диспозитивності, змагальності обов'язок визначення змісту (способу судового захисту) та предмета покладається на позивача, а суд не має права виявляти ініціативи щодо зміни зазначеного позивачем у заяві предмета чи змісту позовних вимог. Суд може тільки надати строк для усунення недоліків позовної заяви позивачеві, якщо ним такий спосіб не буде зазначено у заяві, але сам він не може його визначати і змінювати. Суд може вирішити це питання тільки двома способами: якщо (міст позовних вимог визначено правильно позивачем та позов доведено за допомогою доказів - задовольнити позов, у противному разі - відмовити у задоволенні позовних вимог.

У пункті 4 ст. 309 ЦПК йдеться про підстави скасування рішення суду першої інстанції - порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Із змісту діяльності апеляційного суду, яким аналізується правомірність ухваленого судом рішення, випливає, що у ст. 309 ЦПК йдеться про правильність вирішення судом спірної ситуації одночасно з правильністю посилання на норми права.

Отже, відповідно до норм ЦПК суд не може визначати спосіб судового захисту, але має встановлювати, якими нормами матеріального права регулюються спірні правовідносини і які підлягають застосуванню при вирішенні справи. Слід зазначити, що зміна будь-якого елемента позову може потягнути за собою зміну позову у цілому, такий позов стане іншим, не тотожним первісному.

Правильне розуміння та знання природи позову, його складових частин дасть можливість особі правильно формулювати свої позовні вимоги до суду, які повинні знайти своє відображення у позовній заяві.

Значення елементів позову:

- здійснюється розмежування позовів між різними видами судочинства (цивільне, адміністративне та господарське судо­чинство);

- здійснюється розмежування різних категорій справ між видами проваджень цивільного судочинства;

- проводиться класифікація позовів на види;

- встановлюються межі судового слідства;

- визначається предмет доведення;

- встановлюється тотожність позовів;

- здійснюється захист інтересів відповідача;

- визначається компетенція суду та підвідомчість справ суду;

- визначається суть вимог, на які суд повинен дати відповідь у своєму рішенні.

У ЦПК, судовій практиці та теорії цивільного процесу досить часто зустрічаються терміни «позов», «позовна заява». Проте ці терміни не завжди адекватно застосовуються. Тому доцільно розглянути як вони між собою співвідносяться. У цьому контексті варто звернутися до аналізу ст. 118 ЦПК, яка іменується «Пред'явлення позову». У частині 1 даної норми йдеться про те, що позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду. Отже, звідси можна зробити висновок, що «позов» та «позовна заява» не є однозначними поняттями, але між ними існує певний зв'язок. Так, позов - це матеріальна та процесуальна вимога позивача до відповідача, яка спрямована через суд з метою захисту порушеного, оспорюваного, невизнаного права позивача. Однак її не можна вважати стабільною від початку розгляду справи до ухвалення остаточного рішення у справі. Вона може трансформуватися, оскільки протягом усього часу розгляду справи позивач вправі змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову.

Позов, який пред'являється до суду і викладається у письмовій формі, відповідає внутрішній волі позивача саме на конкретний момент. Письмова форма викладення позову називається позовною заявою. Тобто, позов та позовна заява співвідносяться між собою як зміст та форма. Позовна заява - процесуальна форма вираження позову. Вона є тією оболонкою, в якій виражається зміст позову, тобто сукупність його елементів (предмет, підстави та сторони). Отже, позовна заява є способом існування та вираження позову.

Крім того, слід зазначити, що позовна заява, будучи процесуальною формою вираження позову, має свою власну форму та зміст, які передбачено у ст. 119 ЦПК. Позовна заява подається до суду у письмовій формі та повинна містити певні реквізити, закріплені у ч. 2 ст. 119 ЦПК.

Позовна заява може вміщувати у собі декілька вимог, пов'язаних між собою - самостійних позовів, кожний із яких ґрунтується на нормах матеріального та процесуального прана, тобто не тільки на фактичних, але і юридичних підставах позову.

1.2.Види позовів та їх класифікація

Позови у теорії цивільного процесу класифікуються за певними критеріями. Проте слід зазначити, що наведені нижче класифікації позовів не є вичерпними, оскільки теорія цивільного процесу не є чимось застиглим, а нині активно розвивається, виникають нові правовідносини, які впливають на їх пізнання. Наприклад, сьогодні відомі нові види позовів - групові, непрямі тощо, тому класифікація позовів вже доповнюється та буде доповнюватися новими критеріями поділу позовів на види.

Проте запропоновані у теорії цивільного процесу класифікації позовів мають як теоретичне, так і практичне значення, зокрема для узагальнення судової практики, надання статистичних даних щодо розгляду судами певних категорій справ, для виконання судових рішень.

Позови поділяються:

І. За матеріально-правовою ознакою (С.А Іванова, А.А.Добровольський). Позови поділяються на види залежно від характеру спірних правовідносин, а саме: цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК). Тобто у теорії та практиці цивільного процесу виділяють спори: сімейні (про розподіл майна між подружжям, про розірвання шлюбу чи визнання його недійсним, про визначення місця проживання дитини, визнання батьківства тощо), земельні (усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, про поділ земельної ділянки), трудові - поновлення на роботі, стягнення зарплати за вимушений прогул тощо).

Особливість таких позовів полягає в особливостях процесуальних аспектів розгляду таких справ, де має враховуватися механізм розвитку матеріальних правовідносин. Наприклад, справа про визнання батьківства. Правовідносини виникають не в силу судового рішення, а в силу юридичного факту ним встановленого - походження дитини від відповідача, що в подальшому зумовлюватиме не тільки батьківство, а й встановлення аліментів на утримання дитини. Рішення суду не замінює волю відповідача, але останній примушується до визнання юридичних фактів та нових правовідносин, якщо для цього є відповідні докази, які доводять юридичні обставини у справі. Тому різноманітність позовів зумовлює особливості судового розгляду конкретних видів справ.

Види позовів зумовлюють і особливості подальших судових рішень. Так, судове рішення включається у механізм реалізації суб'єктивного права, залишаючись при цьому процесуальним фактом. Для матеріального права значення судового рішення виявляється у тому, що воно стає «публічною оболонкою» тих матеріально-правових юридичних фактів, які впливають на зміну, виникнення та припинення правовідносин. При цьому суб'єктивне матеріальне право реалізується саме у матеріальних правовідносинах, а судове рішення забезпечує (гарантує) цю реалізацію6. Така універсальна формула все ж таки має відповідну специфіку за певними категоріями справ, що впливають на зміст рішення суду.

У цивільному праві серед засобів захисту права власності виділяють такі позови:

- віндикаційний позов - це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення по­рушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі (витребування майна із чужого незаконного володіння);

- негаторнний позов - вимога власника (або титульного володільця) усунути порушення у здійсненні його права, які не пов'язані з позбавленням володіння майном (вимога про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, про виселення особи, яка безпідставно займає житлове приміщення власника).

Як бачимо, віндикаційні та негатронні позови належать до позовів про присудження.

II. За процесуально-правовою ознакою (або за способом захисту порушеного, оспорюваного права чи законного інтересу) поділяються на:

1) позови про визнання - вимоги позивача спрямовані на встановлення судом наявності чи відсутності спірних право­відносин між сторонами. У цих позовах позивач домагається визнання за ним певних суб'єктивних прав. Рішення за цими позовами виконується на підставі його копії, тобто поза стадією примусового виконання державною виконавчою службою.

Існує два підвиди позовів про визнання:

а) позитивні - позови, які спрямовані на підтвердження наявності певних матеріальних правовідносин між позивачем та відповідачем (визнання права власності на будинок);

б) негативні - позови, які спрямовані на підтвердження відсутності певних матеріальних відносин між сторонами (позов про визнання правочину недійсним, позов про визнання усиновлення недійсним).

Оскільки ці позови спрямовані на встановлення факту наявності спірних прав та юридичних обов'язків (позитивні) або встановлення відсутності факту суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, то у теорії цивільного процесу ці позови іменують також установчими;

2) позови про присудження - позови, які спрямовані на примушення відповідача до певних дій або утримання від них на користь позивача. У таких позовах позивач просить визнати за ним спірне або порушене право та вимагає примусового здійснення матеріально-правових обов'язків відповідача, які зумовлені правами позивача, або утримання від обумовлених у позові дій. У разі невиконання відповідачем покладеного на нього обов'язку у добровільному порядку рішення виконується примусово на підставі виконавчого листа. Тому у теорії цивільного процесу такі позови називають також виконавчими. До них належать позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, про виселення тощо;

3) перетворювальні позови - це вимоги, предмет, яких характеризується такими способами захисту, як виникнення, зміна або припинення спірних правовідносин за допомогою судового рішення. До таких позовів належать: виникнення права - визнання авторського права на опублікований твір за іншою особою ніж та, прізвище якої зазначено на творі; зміна - позов про зменшення розміру аліментів; припинення - розірвання шлюбу, позов про оспорювання батьківства;

III. За кількістю елементів позову, що збігаються, і за зв'язком між позовами доцільно виділяти:

1) тотожні позови - це позови, в яких має місце повний збіг предмета та підстав, а також сторін, коли вони подані до різних судів. Тому у разі встановлення тотожності позовів, тобто якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (рівнозначний, а не тотожний позов. - С.Ф.), суд за п. 3 ч. 1 ст. 122 ЦПК відмовляє у відкритті провадження у справі.

У теорії цивільного процесу виділяють два критерії тотожності позову, до яких відносять: внутрішню та зовнішню тотожність. Щодо внутрішньої тотожності позову як такого, то усі його три елементи не можуть одночасно змінюватися протягом розгляду справи по суті. Тому згідно із ст. 31 ЦПК не можна одночасно змінювати предмет і підставу позову, оскільки тим самим буде порушено внутрішню тотожність позову, і це буде вже новий позов. Щодо зовнішньої тотожності позову, то вона виявляється при порівнянні двох чи більше позовів між собою за їх елементами (предметом, підставами, сторонами). При вирішенні питання чи є позови тотожними слід пам'ятати, що не може мати місце повторний судовий розгляд тотожного позову (як і будь-яка інша форма юрисдикційного захисту) одного і того ж блага. Наприклад, дружина пред'явила до чоловіка позов про встановлення і стягнення аліментів. Судом було відмовлено у задоволенні позову. Якщо дружина через місяць знову пред'явить аналогічний позов до чоловіка про стягнення аліментів, то позов буде тотожним, якщо не будуть визначені нові обставини, які істотно змінюють підстави позову, наприклад, втрата працездатності, отримуваних доходів (ст. 75 СК);

2) подібні позови, в яких збігаються предмет та зміст, але суб'єкти можуть бути різними. Інакше такі позови називають однорідними. За ст. 32 ЦПК їх доцільно об'єднувати в одне провадження за такими критеріями:

- предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів;

- права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;

- предметом спору є однорідні права і обов'язки.

3) взаємозалежні позови зумовлюють необхідність комплексного або послідовного вирішення спірних правовідносин, які виникли навколо одного об'єкта чи навколо одного із суб'єктів цивільних чи інших правовідносин:

- що потребують послідовного вирішення спірних правовідносин. Зокрема, перед вирішенням позову про повернення боргу особою може виникнути питання про Ті дієздатність. У разі потреби вирішення справи про захист прав споживача, коли юридична особа заявить про неконституційність положень Закону «Про захист прав споживачів» і суд звернеться до Конституційного Суду України, то має застосовуватися п. 4 ч. 1 ст. 201 і провадження у справі має зупинятися до вирішення справи Конституційним судом тощо.

Зокрема, регресний позов відрізняється від тотожних і подібних позовів за складом сторін, оскільки у регресному позові замість первісного позивача чи відповідача діє нова особа, яка не брала участі при розгляді справи за первісним позовом ні як позивач, ні як відповідач, а залучалася як третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору. При цьому слід зазначити, що ці два позови взаємозалежні, оскільки задоволення прямого позову є підставою для задоволення іншого - регресного позову. Не тотожний склад сторін взаємозалежних позовів виключає можливість їх спільного розгляду в одному провадженні, крім випадків, передбачених законом, наприклад, в трудових спорах про поновлення на роботі та стягнення зарплати за час вимушеного прогулу.

Судова практика

Так, судом було розглянуто первісний позов гр. К. до фірми «Світанок» про відшкодування шкоди, завданої у результаті ДТП. Гр. А. при розгляді первісного позову брав участь у процесі як третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача, оскільки керував автомобілем під час ДТП і водночас є працівником фірми «Світанок». Регресний позов був пред'явлений фірмою «Світанок» до гр. А. на підставі рішення суду за позовом гр. К. до фірми «Світанок», яке набрало законної сили;

- що потребують комплексного вирішення. Зустрічний чи інший позов, зокрема третьої особи з самостійними вимога­ми, має об'єднуватися в одне провадження з первісним позовом, якщо позови взаємопов'язані і їх спільний розгляд є доцільним. Наприклад, коли вони виникають з одних правовідносин або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

IV. За характером інтересів, які підлягають захисту:

1) особисті (первісний, зустрічний, третьої особи з самостійними вимогами) - позови, які пред'являються пози­вачем, відповідачем, третьою особою з самостійними вимогами з метою захисту своїх власних порушених, оспорюваних, невизнаних прав чи інтересів;

2) на захист державних інтересів чи прав інших осіб (ст. 45 ЦПК) - позови, які пред'являються уповноваженими на це особами (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи) з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів.

3) на захист невизначеного кола осіб (групові).

V. За характером і оцінкою предмета спору:

1) майнові позови, які підлягають грошовій оцінці (позов про відшкодування шкоди);

2) натуральні позови, коли витребовується конкретна річ із незаконного користування і володіння;

немайнові - позови, які не підлягають грошовій оцінці (визнання шлюбу недійсним тощо). На практиці іноді деякі теоретичні концепції та законодавчі положення набувають іншого значення, ніж це передбачено у законодавстві. Так, поділ прав на майнові та немайнові має лише умовний характер, що може бути підтверджено на такому прикладі. Зокрема, позов про захист честі, гідності і ділової репутації, як правило, супроводжується вимогою не тільки про визнання інформації недійсною, а й про відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням права, встановленого у ст. 201 ЦК (особисті немайнові блага). На практиці поширені випадки, коли розмір такого відшкодування встановлюється в одну гривню. Така практика призведе в остаточному рахунку до того, що, отримавши рішення суду про задоволення позову, відповідач знову назве позивача образливими словами і надасть йому гривню як відшкодування.