3.Типологія та функції політичного лідерства.

Стосовно типології лідерства, то тут також існують різні підходи. Вони насамперед багато в чому залежать від соціально-історичних умов, що формують суспільну потребу в конкретному типові лідера. Детермінуючими чинниками появи того чи іншого лідера є:

стан соціально-класової структури суспільства, переважання в суспільстві поляризованих верств (надбагатії, люмпени, маргінали тощо);

наявність певних цінностей у генетичному коді суспільства;

укорінення демократичних норм і цінностей;

співвідношення діючих субкультур і якість політичної соціалізації;

ефективність партійної системи;

статус держави в системі міждержавних відносин.

Розглянемо типи лідерів, критерієм класифікації яких є їх змістовний смисл, суспільна цінність їхньої політичної діяльності. Цей критерій визначає п’ять типів лідерів.

Цезаристський, тобто лідер, який зосередив усю повноту влади у своїх руках, має необмежену свободу прийняття рішень, а також можливість для величезного впливу на оточення (як це було за правління Юлія Цезаря). Цьому типу лідера притаманний диктаторський стиль володарювання, який передбачає досягнення ним своїх цілей через страх покарання підлеглих, ставлення до яких з його боку позначене негативною позицією. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.

Плутократичний (від грец. ріиіо - багатство та кгаїш - сила, влада) тип лідера репрезентує найбагатші верстви і передбачає користування всією повнотою державної влади. Цей тип притаманний усім етапам суспільно-політичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства. Тут можуть володарювати переважно нувориші, тобто люди, які швидко розбагатіли у нетрудовий спосіб, бага- тії-вискочки, які не мають усталених соціальних зв’язків і культурних навичок для спілкування у новому для них владному середовищі і зобов’язані своїм лідерством лише силі грошей.

Популістський (від лат. рориіш - народ, боротьба за інтереси народу) тип лідера відрізняється прагненням “показності” під час виконання ролі виразника інтересів народу, він заграє з масами, багато чого обіцяє, улещує “пересічного громадянина”, проголошуючи пріоритет волі народу над політичними рішеннями, висловлюючи недовіру тим, хто монополізував владу. У діяльності популістів відсутні знання реальності, багато амбіційності, мало прозорливості. По суті, це диктаторський стиль лідерства, завуальований іноді доброзичливими патерна- лістськими мотивами.

Харизматичний - це такий лідер, який над усе цінує відданість особисто йому. Оточення сприймає такого лідера як наділеного надзвичайними властивостями, недоступними підлеглим. Хоча він і не пов’язаний ні формальним правом, ні священною традицією, але вимагає й отримує послух через свою уявну богообраність. Харизма - це особливий дар, властивість особистості, що обдаровує її магічною силою. На цьому заснована історична місія лідера та віра людей у його здібності вести їх за собою.

Професійний - це лідер постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі

 високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати й сприймати нові ідеї. Стиль його діяльності демократичний, оскільки він не тільки покладається на свої здібності, а й охоче консультується з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.

Професійний тип лідера дослідники оцінюють найбільш високо. Це зумовлено тим, що в сучасних умовах політичний лідер не тільки повинен бути звичним регулятором суспільних відносин, а дедалі більше змушений орієнтуватися на загальнолюдські цінності, робити людей здатними до спільних дій.

У політології існують і інші класифікації лідерства.

М. Вебер, зокрема, вивів типи політичного лідерства із форм легітимної влади. Відповідно до них лідери поділяються на:

традиційних (вожді племен, старійшини кланів, монархи), авторитет яких ґрунтується на звичаях, традиціях, вірі в те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди;

раціонально-легальних, які обрані шляхом демократичних процедур;

харизматичних - наділених, на думку мас, особливою благодаттю, видатними якостями, надзвичайними здібностями, харизмою; підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників революцій, досвідчених політичних діячів, релігійних лідерів.

У стабільні періоди більш ефективним є раціонально-легальне лідерство, яке консервує історичні традиції і проводить необхідні реформи.

Г. Лассуелл намагається пояснити типи лідерів, виходячи із особливостей їхньої політичної діяльності. З цих позицій він виділяє:

лідерів-адміністраторів, які здатні приймати політичні рішення, готові до компромісів;

лідерів-агітаторів - це лідери харизматичного типу, схильні виступати перед публікою, завойовувати авторитет;

лідерів-теоретиків, які схильні розробляти програми, проекти, але не бажають займатися практичною політикою.

Американська дослідниця Маргарет Дж. Херманн виокремлює чотири збірні образи лідерів: “прапороносець”, “комівояжер (служитель)”, “торговець” і “пожежник”.

Лідеру-“прапороносцю” притаманні власне бачення дійсності, яскраві, привабливі персональні якості. Лідер сам визначає характер процесів, їх темпи і формує політичну проблематику, оскільки відрізняється високою індивідуальною компетентністю.

Лідеру-“комівояжеру”, або служителю, властиве уважне ставлення до потреб людей, здатність переконати їх у тому, що саме він може надати цю допомогу. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера.

Лідер-“торговець” має здатність переконувати людей, завдяки чому “купують” його ідеї та плани і залучаються до їх здійснення. У цьому випадку лідерство ґрунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливого значення набуває стратегія, до якої він вдається, щоб досягти підтримки своєї політики.

Лідери-“пожежники” “гасять пожежу”, тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред’ являє їх конституантам. Дії подібних лідерів визначаються насущними вимогами моменту.

На практиці більшості лідерів притаманні риси всіх чотирьох типів лідерства.

Цікаву типологію політичного лідерства запропонував польський політолог Е. Вятр. Вона ґрунтується на психологічних рисах поведінки політичних лідерів і постає у такому вигляді:

виходячи зі ставлення до ідеології власного руху, виділяють два “чисті” типи - лідер-ідеолог і лідер-прагматик;

за ставленням до власних прихильників існують лідер-харизматик та лідер-представник (перший формує, другий виражає волю тих, хто за ним стоїть);

за ставленням до противників бувають лідери-угодовці і лідери- фанатики (перші прагнуть до пом’якшення конфлікту і пошуку компромісних рішень, другі намагаються навмисне загострити конфлікт та знищити противника будь-що);

від спроможності лідера до переоцінки раніше сформульованих положень визначаються відкритий лідер і лідер-догматик.

Слід зауважити, що типологія Е. Вятра є досить умовною, оскільки має полярний характер, без урахування проміжних типів лідера.

Лідерів можна типологізувати за їхнім ставленням до перспективи суспільного розвитку. За цим критерієм виділяються такі типи лідерства:

консерватор - намагається зберегти давні цінності, адаптувати їх до нових умов;

реформатор - прагне змінити суспільні структури, норми, що віджили, скерувати суспільний розвиток у прогресивне русло;

революціонер - відкидаючи повністю існуючі цінності, намагається радикально змінити суспільний лад відповідно до власних переконань.

Політичні лідери класифікуються також і за стилем поведінки. За ступенем домінування тих чи інших якостей традиційно виділяють п’ ять таких стилів: параноїдальний, демонстративний, компульсивний, депресивний та шизоїдальний. В історії зустрічалися лідери, які поєднували декілька стилів.

Параноїдальному стилю властиві помисливість і недовіра не лише до опонентів, але й до найближчого оточення, невгамовна жадоба влади і “жорсткий” контроль за всіма суб’єктами політики. Дії такого лідера підвладні емоціям і не завжди узгоджуються із законами логіки. Такі політики абсолютизують істинність своєї особистої політичної позиції і органічно не здатні на компромісні рішення. Вони, з одного боку, створюють в суспільстві атмосферу загальної підозрілості, а з іншого - здатні силовим тиском реалізувати за найкоротший термін свої стратегічні настанови. Представниками такого стилю є Іван Грозний, Наполеон, Й. Сталін.

Демонстративний стиль проявляється у формі політичного “артистизму” лідера, гри “на публіку”, бажанні зняти дивіденди пошанування. Поведінка лідера передбачувана, оскільки “керується” хвилинними симпатіями підлесників і мітинговою лояльністю. Це емоційно залежна особистість, критика на її адресу виводить її з рівноваги, що обертається нестабільністю політичних акцій. Представники цього стилю не схильні до кропіткої і плідної політичної роботи і не мають належної політичної витривалості.

Компульсивний стиль є характерним для лідера, який робить ставку на безумовний постійний успіх, незалежно від можливостей. Спрямованість на досягнення успіху за всяку ціну пов’язана з надмірним догматизмом у дрібницях, фанатичною прихильністю до регламентації діяльності, відсутністю гнучкості в мисленні і діях.

Депресивний стиль характеризує лідерів, позбавлених самостійного політичного обличчя і чіткого плану дій, які пасивно йдуть за плином подій; вони сповнені песимізму, безвільні і ледве несуть тягар державних обов’язків.

Шизоїдальний стиль доповнює депресивний. Представником такого стилю є лідер-одинак, самоізольований від участі в конкретній політиці, який обирає позицію стороннього спостерігача і перекладає відповідальність на інших.

Значущість лідера визначається обсягом функцій, які він виконує.

До таких належать:

діагностична - від лідера завжди очікують авторитетної, точної і своєчасної оцінки подій;

стратегічна - лідери визначають певну політичну стратегію, тобто спрямування дій в інтересах групи чи суспільства;

мобілізуюча - лідер покликаний досягти підтримки групою даного ним визначення і запропонованого плану дій;

інтеграція суспільства навколо загальнонаціональної ідеї і загальнонаціонального інтересу, загальногромадської мети і цінностей;

прийняття оптимальних політичних рішень (у цьому полягає соціальне покликання лідера і легітимне виправдання їх перебування в керівництві);

здійснення захисної політики, захист громадян від беззаконня і посягань бюрократичного апарату та чиновництва, арбітражно-патронажне посередництво (на практиці воно не завжди реалізується, але від лідера постійно очікують опікунського втручання в конфліктних ситуаціях);

“енергетична підзарядка” суспільства на проведення перетворень, ініціювання оновлення, генерування оптимізму, мобілізація мас на реалізацію реформ (у цій функції інтегровано декілька інших).

Функції лідера залежать:

від ступеня зрілості всіх підсистем суспільства;

від рівня культури населення;

від типу політичного режиму;

від індивідуальних якостей лідерів.

Зріле громадянське суспільство, яке відрізняється високим ступенем розподілу соціальних і політичних ролей і функцій, різко зменшує можливості доступу до владних статусів і постів випадкових осіб, політиків-непрофесіоналів.