3. Державні витрати та дефіцит бюджету. Джерела покриття, бюджетного дефіциту. Державний борг.

Державні витрати та їх структура.

Виникнення державних витрат зумовлено появою держави, виконанням нею різноманітних функцій.

Державні витрати — відносини економічної власності (привласнення) між державою І юридичними та фізичними особами в процесі розподілу, використання і споживання частини національного доходу.

За капіталізму (на нижчій його стадії у XVI—XIX ст.) державні витрати спрямовувались переважно на військові цілі, утримання державного апарату, будівництво залізниць, підприємств із великим робочим періодом. В окремих країнах (наприклад, у Німеччині) у другій половині XIX ст. частка державних витрат починає спрямовуватись на соціальні цілі. На цій стадії розвитку капіталізму обсяг державних витрат був незначним (у 1890 р. їх питома вага у ВВП становила: у США — 7 %, Великобританії — 9,2, Франції — 12, у Німеччині — 13,2 %).

На вищій стадії капіталізму масштаби і темпи державних витрат зростають, а найдинамічніше вони збільшуються з початком дії закону одержавлення економіки (з середини 50-х років). У 2000 р. державні витрати у США становили до 32 % ВВП, в країнах ЄС — в середньому 45 %. Найнижчими серед розвинутих країн вони були в Японії (ЗО %), найвищими — у Швеції (58 %). В Україні лише за період 1997—2003 рр. частка державних витрат у ВВП скоротилася з 36,7 % до 27,8 %, що йде врозріз із загальносвітовою тенденцією і негативно позначається на трансформуванні економічної системи і виконанні державою соціально-економічних функцій.

Структуру державних витрат визначають роль та значущість виконуваних державою функцій. Якщо у середині XIX ст. основна частина державних витрат у нині розвинутих країнах спрямовувалась на утримання державного апарату і військові цілі, то наприкінці XX ст. найбільшими стали витрати на соціальні цілі — до 50 % ВВП (розвиток освіти, охорону здоров’я, охорону довкілля, виплату безробітним, пенсіонерам та ін.). Це зумовлено якісно новою роллю особистісного фактора у сучасному виробництві (значення освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей працівників тощо), посиленням загальнолюдських цінностей у комплексі ціннісних орієнтирів суспільства, зростанням кількості безробітних тощо.

Другими за значенням є витрати на економічні цілі — житлове будівництво і його реконструкцію, освоєння природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт, науку, зв’язок, державне регулювання і прогнозування економіки та ін. Такі витрати у розвинутих країнах становили наприкінці 90-х років XX ст. приблизно 25—27 % державних витрат. їх висока питома вага зумовлена перетворенням держави на головну організацію із забезпечення розширеного відтворення економічної системи, а державного регулювання — на ядро господарського механізму, а також неспроможністю недержавних типів і форм економічної власності і ринкового механізму самостійно розвивати фундаментальні наукові дослідження, подолати екологічну кризу та вирішити інші глобальні проблеми.

Третє місце у структурі державних витрат посідають витрати на військові цілі, причому їх питома вага у багатьох країнах знизилась. Вони поділяються на прямі — безпосередні витрати з державного бюджету на оборону і непрямі — витрати на космічні дослідження, військову допомогу іншим країнам, виплату пенсій ветеранам війн. У деяких розвинутих країнах (США, Німеччині, Франції) такі витрати становлять 15— 20 %, в Японії — до 10 % сукупних державних витрат.

Наступною за величиною статтею державних витрат є витрати на обслуговування державного боргу. У США наприкінці 90-х років XX ст. державний борг дорівнював майже 60 % валового національного продукту, в Японії — 20 %. Зростання державного боргу і суми виплат за ним зумовлене величезними військовими витратами, які призводять до хронічного дефіциту державного бюджету і платіжного балансу. Виплата державного боргу і відсотків за ним здійснюється через викуп державних цінних паперів за кошти із державного бюджету.

Частина коштів із бюджету держави йде на утримання державного апарату влади, посольств, консульств, плату внесків до міжнародних організацій та ін.

В Україні у 2002 р. державні витрати становили 50,5 млрд. грн., в тому числі на фінансування соціально-культурних заходів — 28,4 млрд. грн. (56,2 %), загальнодержавні функції — 7,3 млрд. грн. (14,4 %), економічні цілі (промисловість, будівництво, транспорт, сільське господарство та ін.) — 4,9 млрд. грн. (9,8 %). Проте обсяг витрат на соціальні цілі у розрахунку на душу населення становить лише 592 грн., тоді як у СІНА — 3750 дол., а отже, у 34 рази більше. Найшвидше в Україні зростають витрати на управління. Лише з 1992 по 2002 рік вони збільшились з 1,5 до 8,6 млрд. грн.

Бюджетний дефіцит.

Виникнення і зростання бюджетного дефіциту зумовлено економічними кризами, мілітаризацією економіки, війнами, економічною нестабільністю, зростанням заборгованості місцевих бюджетів, безконтрольним збільшенням інших бюджетних витрат.

Бюджетний дефіцит — перевищення витрат державного бюджету над доходами.

За домонополістичного капіталізму бюджетний дефіцит інтенсивно зростав під час війн, а на вищій стадії став хронічним. Так, з 1931 по 1980 рік бюджетні дефіцити у США спостерігалися 43 рази. Лише наприкінці 90-х років бюджет СІНА став бездефіцитним, а у 2003 р. (внаслідок насамперед війни з Іраком) зріс до 500 млрд. дол.

На нижчій стадії розвитку капіталізму західні економісти виступали за бездефіцитний державний бюджет, відстоювали тезу про органічну єдність економічного зростання з активним сальдо державного бюджету і стабільністю грошової системи. У 1936 р. Дж. Кейнс висунув положення про позитивний вплив бюджетного дефіциту на економіку. Неокейнсіанці, розвиваючи теорію Кейнса, стверджували про необхідність збалансованого бюджету в часі, тобто потребу в заміні бюджетного дефіциту під час війн і криз активним бюджетом під час економічних підйомів. Крім того, вони вважали, що періоди великого безробіття повинні супроводжуватися бюджетним дефіцитом, а періоди повної зайнятості — перевищенням доходів над витратами.

Покриття бюджетних дефіцитів здійснюється шляхом отримання державних кредитів і грошової емісії. У США в окремі роки за рахунок такого кредиту покривалось понад 50 % витрат бюджету, а у 1943 р. — 70 %. З метою отримання цих позичок держава випускає цінні папери — облігації, казначейські векселі та ін. У США наявні три категорії зобов’язань казначейства: 1) ринкові цінні папери (вільно обертаються на ринку державних цінних паперів); 2) спеціальні випуски (не обертаються на ринку і розміщуються серед певних урядових установ і фондів); 3) зобов’язання неринкових випусків (за деякими винятками можуть достроково пред’являтися до погашення).

Тримачами федеральних облігацій є: державний сектор, включаючи федеральну резервну систему, різні фінансові інститути та корпорації, індивідуальні та іноземні тримачі, штатні та місцеві органи. При цьому поступово зростають середня відсоткова ставка і відсоткові платежі за державним боргом. Так, у 1952 р. відсоткова ставка становила 2,3 %, а наприкінці 90-х років — понад 7 %. Серед тримачів протягом післявоєнного періоду поступово зменшується питома вага комерційних банків, взаємоощадних банків, страхових компаній, корпорацій, приватних осіб, але зростає роль іноземних банків.

В Україні в 1990 р. державний бюджет був бездефіцитним, в 1992 р. дефіцит становив 13,7 % ВВП, і надалі зменшувався, а у 1996 і 1997 рр. — зростав. У 2000 р. вперше було досягнуто перевищення доходів над видатками в сумі 0,5 млрд. грн. (0,5 % ВВП). У 2002 р. таке перевищення (профіцит) становило 3,9 млрд. грн. У 2004 р. він знову став дефіцитним, причому значне зростання ВВП у 2003 р. (8,2 %) майже не позначилось на зростанні державного бюджету.

3. Кредитна система. Суть та функції кредиту. Основні форми кредиту. Банківський кредит. Роль кредиту в сучасній ринковій економіці. Закономірності розвитку кредитної системи. Кредитно-грошова політика в Україні.

Кредит (лат. creditum — позичка, борг) — позичка у грошовій або товарній формі на умовах повернення в певний строк з виплатою відсотка, в процесі руху якої між кредитором і позичальником виникають відносини економічної власності (привласнення).

Виник кредит у період розпаду первіснообщинного ладу на основі становлення товарно-грошових відносин і майнової диференціації общини. З погляду об’єктів власності кредит початково надавався у речовій формі (у вигляді зерна, худоби та ін.), пізніше — у грошовій. У рабовласницькому і феодальному суспільствах кредит з позицій суб’єктів економічної власності набув форми лихварської позички, а кредиторами (лихварями) виступали насамперед купці, відкупщики податків і храми. Вони надавали позички рабовласникам під великі відсотки, а також дрібним виробникам (селянам і ремісникам), за несплату яким загрожувало боргове рабство. Відсоток був при цьому формою економічної реалізації лихварського капіталу.

За феодалізму кредиторами-лихварями були купці, церкви і монастирі, а в селах — ще й багаті селяни. Вони надавали позички дрібним виробникам, феодальній знаті (королям, дворянам). Ставки за кредитами були високі — сягали 100 і навіть 160 %, що сприяло процесу первісного нагромадження капіталу, зокрема, прискорювало перетворення частини селян і ремісників на найманих робітників, активізувало руйнування феодальної економічної системи, відносин феодальної власності. Кредит виражав певну сукупність відносин економічної власності між різними класами і соціальними верствами, а частково всередині них.

У період первісного нагромадження капіталу торгова і промислова буржуазія боролася з лихварством, оскільки виплата високих відсотків поглинала більшу частину їх прибутків. У невеликих розмірах лихварський капітал існує і нині (наприклад, ломбардні позички). Відносини економічної власності виникали і за такого виду кредитування, як продаж товарів у кредит з відстрочкою платежів.

За капіталізму кредит є рухом позичкового капіталу, тобто грошового капіталу (грошової позички), який власник (кредитор) надає іншим особам у кредит за заздалегідь обумовлену плату (відсоток) за умов повернення у певний строк. Суб’єктами економічної власності у цьому процесі виступають торговельні і промислові капіталісти, держава, різні верстви населення, фінансові інститути (комерційні банки, страхові компанії та ін.) тощо. Якщо за лихварського кредитування надана позичка була капіталом лише для кредитора, то за капіталізму — стає капіталом і для кредитора, і для позичальника. Рушійною силою відносин економічної власності між позичальниками і кредиторами є привласнення відсотка. Ця мета спонукає власників тимчасово вільних коштів або особливого товару (позичкового капіталу) тимчасово відчужувати ці кошти як товар. Тому відсоток за кредит є ціною позичкового капіталу. Його величина не повинна перевищувати норму підприємницького прибутку. В іншому разі брати в позичку гроші функціонуючому капіталісту немає економічного сенсу.

Основними джерелами формування позичкових капіталів є:

1) грошові капітали, що тимчасово звільняються у процесі кругообігу промислового і торговельного капіталів, нагромаджені у формі амортизаційних відрахувань, частини оборотного капіталу (внаслідок незбігу часу продажу товарів і купівлі предметів праці — сировини, палива, матеріалів), тимчасово вільних коштів для виплати заробітної плати і призначеної для капіталізації додаткової вартості (внаслідок поступового нагромадження необхідної величини для купівлі нових машин, устаткування, будівництва складів тощо);

2) особисті грошові доходи і заощадження різних класів, соціальних верств і груп: класу капіталістів (рантьє, вищих менеджерів та чиновників державного апарату, землевласників, осіб вільних професій, генералітету, духовенства та ін. ), заощадження найманих працівників;

8) грошові нагромадження держави, зумовлені процесами одержавлення економіки і насамперед національного доходу.

Сумнівною є можливість функціонування як грошового капіталу невеликих сум заощаджень найманих працівників, менших за обсяги початкового капіталу, тобто мінімального розміру грошей для того, щоб розпочати підприємницьку діяльність (у США в середині 90-х років XX ст. така сума становила приблизно 20 тис. дол., а в Канаді — 12,5 тис. дол.). Проте такі заощадження, зливаючись із кредитом на вкладах у банківських установах або в акціонерних компаніях, набувають нової якості — перетворюються на колективний, або асоційований, позичковий капітал. Отже, кредитні установи перетворюють акумульовані грошові кошти на позичковий капітал, який набуває таких форм:

1. Капітал-власність, який передається його власником (позичковим капіталістом) у тимчасове користування функціонуючому капіталісту (підприємцю) і перетворюється на капітал-функцію. Економічною реалізацією цієї власності є отримання позичковим капіталістом відсотка. Отже, з виникненням позичкового капіталу відбулось роздвоєння капіталу на капітал-власність і капітал-функцію, кожен з яких розвивається як відповідно до спільних для всіх форм капіталу економічних законів, так і лише притаманних їм.

2. Своєрідний товар, тобто товар, де предметом купівлі і продажу слугує капітал. Суспільно-економічна характеристика капіталу як відносин економічної власності (а, отже, експлуатації) між найманими працівниками і власниками капіталу не відтворює ситуацію, коли позичковий капіталіст (як власник) віддає певну суму капіталу у кредит функціонуючому капіталісту, оскільки вони обидва є власниками. Між ними виникають відносини конкурентної боротьби за частку додаткової вартості у формі відсотка і відносини економічної власності з приводу привласнення цієї частки прибутку. Ці відносини можуть набувати ознак експлуатації у тому разі, коли позичковий капіталіст за певних обставин нав’язує надмірну плату за свій товар, зокрема тоді, коли розмір відсотка (точніше його норма) є вищою за норму підприємницького прибутку. За такого перевищення об’єктом експлуатації з боку позичкового капіталіста стає промисловий або торговельний капіталіст, який, у свою чергу, експлуатує найманих працівників. Про появу відносин експлуатації між різними верствами капіталістів свідчить боротьба торговельної і промислової буржуазії проти лихварства в період первісного нагромадження капіталу.

Джерелом відсотка є насамперед створена у сфері безпосереднього виробництва найманими працівниками частка додаткової вартості, праця (організаторська, управлінська та ін.) підприємців, менеджерів різного рівня; відповідні види праці позичкових капіталістів, найманих банківських працівників, особливо за сучасних умов, коли гігантські банківські установи надають понад 300 видів послуг населенню, торговельним, промисловим фірмам та ін.

На попередніх етапах розвитку капіталістичного суспільства, коли банки були лише простими посередниками у платежах, позичкові капіталісти і наймані банківські працівники своєю працею також створювали частку додаткової вартості (у формі прибутку), оскільки за допомогою кредиту вони організовують рух нових масивів капіталу, прискорюють рух існуючих форм капіталу, що сприяє розширеному відтворенню сукупного капіталу і формує нове джерело додаткової вартості. Рух позичкового капіталу мусить здійснюватися відповідно до реальних потреб суспільного відтворення, законів грошового обігу.

Повніше деякі продуктивні властивості кредиту, а отже, і риси позичкових капіталістів, найманих працівників банківських установ розкриваються у виконуваних кредитом функціях.

3. Специфічна форма відчуження: як особливий товар він рухається в односторонньому порядку від кредитора до позичальника, а потім (у процесі погашення кредиту) — від позичальника знову до кредитора, але вже разом зі сплатою відсотка. Звичайний товар та його грошовий еквівалент здійснює двосторонній рух: товар надходить від продавця до покупця, а відповідна грошова сума — від покупця до продавця.

4. Поверхова (фетишистська) форма позичкового капіталу. Рух позичкового капіталу на поверховий погляд набуває форми Г — Г1, тоді як промисловий капітал проходить три функціональних форми кругообігу — грошову, продуктивну і товарну (Г — Т...В...Т1...Г1). У цьому разі позичковий капітал є найбільш фетишистською формою капіталу, оскільки виникає ілюзія, що гроші самі породжують ще більші гроші. Реальний обіг позичкового капіталу відбувається у двох або трьох функціональних формах: у двох (грошовій і товарній) — якщо кредит надається торговому капіталістові, у трьох — якщо функціонуючому. Поверхова форма позичкового капіталу створює також ілюзію його збігання з грошима. Насправді гроші є лише речовим змістом позичкового капіталу. Якщо розглядати їх у контексті виконуваних функцій, то певне збігання грошей з позичковим капіталом має місце при виконанні грошима лише функції платежу. Кількісні розбіжності між цими категоріями полягають у тому, що у разі виконання грошима функції засобу платежу сума позичкових капіталів значно перевищує відповідну суму грошей (у функції засобу платежу), оскільки одна грошова одиниця може бути речовим носієм позичкового капіталу багаторазово.

Централізація банками тимчасово вільних грошових коштів фізичних і юридичних осіб та їх перетворення на позичковий капітал здійснюються на ринку позичкових капіталів, де інструментами є векселі, цінні папери, депозитні сертифікати, банківські акцепти.

Позичковий ринок — сукупність відносин економічної власності з приводу купівлі-продажу грошового капіталу через посередництво фінансово-кредитних установ і фондової біржі відповідно до законів попиту і пропозиції, конкурентної боротьби.

Складовими цього ринку є грошовий ринок (короткострокові кредити до 1 року, що обслуговують рух оборотного капіталу) і власне ринок капіталів (середньо- і довгострокові кредити), які обслуговують рух основного капіталу.

Ринок капіталів поділяють на іпотечний ринок, де кредит надають під заставу нерухомості, і фінансовий, на якому оперують цінними паперами. Грошовий ринок і ринок капіталів відрізняються рівнем відсоткових ставок, терміном проведення кредитних операцій, інструментами здійснення купівлі-продажу, обсягами здійснюваних операцій та ін. Водночас між цими ринками здійснюється безперервне переливання капіталів: короткострокові кредити перетворюються на середньострокові і довгострокові за наявності гарантій з боку банків і держави.

Залежно від сфери охоплення ринок позичкових капіталів поділяють на національний, міжнародний (або іноземний) і світовий. Найбільшою різноманітністю форм, методів та інструментів проведення операцій відзначається національний ринок.

У структурі конкретних джерел нагромадження позичкового капіталу найважливішу роль відіграють: 1) амортизаційні відрахування, які зберігаються на банківських рахунках; 2) частина нерозподіленого прибутку, що нагромаджується для розширення виробництва; 3) нагромадження позичкового капіталу в кредитній системі, тобто зростання власного капіталу і резервів банків; 4) капітали пенсійних фондів, які перебувають у довірчому управлінні банків, страхових компаній та інших кредитних інститутів.

Основними формами усуспільнення позичкового капіталу та особливостями його розвитку у розвинутих країнах є: 1) централізація кредиту у наймогутніших банках, монополізація ними кредитно-розрахункових операцій з промисловістю, торгівлею, державою, населенням; 2) укрупнення кредиту; 3) централізація грошових заощаджень і доходів різних класів, соціальних верств і груп; 4) збільшення доходів останніх; 5) зростаюче кредитування держави і збільшення виплат за відсотками по державному боргу; 6) активізація міжнародного обігу позичкового капіталу, зростання обсягів міжнародних кредитів; 7) посилення ролі міжнародних фінансово-кредитних організацій у кредитуванні держав.

Кредитні відносини — система економічних відносин між рівними економічними суб’єктами у процесі організації механізму кредитування, проведення певних маркетингових досліджень, передусім відносин економічної власності, які виникають з наданням коштів у позику і отриманням плати за неї.

Із трьох підсистем економічних відносин (техніко-економічних, організаційно-економічних та відносин економічної власності) кредитні відносини охоплюють окремі аспекти другої та третьої підсистем. Так, із організаційно-економічної підсистеми до кредитних відносин належить проведення специфічних маркетингових досліджень (зокрема, вивчення фінансового становища і кредитоспроможності позичальника), відносини менеджменту в діяльності банківських установ, управління різними видами операцій, вивчення та запозичення передового досвіду роботи банків в інших країнах тощо.

Із відносин економічної власності до кредитних відносин належать відносини між різними економічними суб’єктами (підприємствами, компаніями і банками з приводу надання комерційного та банківського кредиту; фізичними і юридичними особами та банками з приводу формування кредитних ресурсів банку та надання їх у позику за певну плату в умовах комерційного кредиту; між державою та фізичними і юридичними особами щодо надання позики державі та за умов державного кредитування; між юридичними особами країн у процесі здійснення міжнародних кредитних операцій тощо) щодо надання коштів у позику та плати за неї у формі відсотка як форми економічної реалізації власності. В узагальненій формі такими суб’єктами є кредитор і позичальник, а об’єктами — певна частина активів кредитних установ, залучені на депозити вклади фізичних та юридичних осіб тощо. Серед об’єктів вирізняють ті, які пов’язані з цільовою спрямованістю кредитів, наприклад, об'єкти кредитування за оборотом (позика надається для оплати матеріальних цінностей, які надходять до покупця, та здійснюваних ним витрат) і за залишком (позики надаються на покриття тимчасових залишків товарно-матеріальних цінностей та невідшкодованих витрат).

За капіталістичного способу виробництва з погляду відносин економічної власності кредитні відносини є підсистемою виробничих відносин, яка формується в процесі розвитку та функціонування позичкового капіталу. Внаслідок дії закономірностей кругообороту капіталу позичковий капітал відокремлюється від промислового (як і торговельний капітал) і розвивається відповідно до спільних для всіх форм капіталу законів капіталу, до притаманних лише йому економічних законів та внутрішніх суперечностей у процесі його відтворення.

Так, перетворення певної грошової суми на позичковий капітал означає, що за капіталістичного способу виробництва гроші використовують не лише як купівельний та платіжний засіб, а й як капітал. Водночас грошовий капітал перетворюється у специфічну форму капіталу — позичковий капітал, але не зникає, залишаючись однією з функціональних форм промислового капіталу. Наприклад, грошовий капітал використовується функціонуючим промисловим капіталом як гроші, тобто засіб для купівлі засобів праці, предметів праці тощо, і виконує функцію еквівалента вартості. Форми капіталу грошовий капітал набуває лише в межах усього процесу капіталістичного відтворення, будучи капіталом як гроші, а отже, однією з передумов капіталістичного процесу виробництва.

Позичковий капітал виступає як вартість, що приносить додаткову вартість, тобто капітал (найпростіше його визначення). Гроші стають особливим товаром, набувають особливої споживчої вартості, здатної приносити додаткову вартість у формі відсотка, який є середнім прибутком (за наявності середніх умов виробництва). Вартість грошей як носія позичкового капіталу виражається у відсотку, що стає однією із специфічних форм додаткової вартості. Тому, надаючи гроші в позику, позичковий капіталіст відчужує вартість грошей як капіталу (а не товару або грошей), внаслідок чого вона перетворюється в капітал-власність. Його особливістю є те, що він не продається, а лише передається в позику з метою повернення його і певної частини додаткової вартості у формі відсотка (плати за тимчасове користування).

Кредитні відносини за капіталістичного способу виробництва розгортаються в цілісну систему в процесі розвитку різноманітних форм кредиту. Ця система охоплює лише сфери обміну і розподілу (в тому числі перерозподілу), впливаючи водночас на сфери безпосереднього виробництва й споживання, причому межі безпосереднього поширення кредитних відносин та їхнього опосередкованого впливу на інші сфери залежать від конкретних форм кредиту, кожна з яких має свій матеріально-речовий зміст і суспільно-економічну або суспільну форму. Матеріально-речовим змістом кредитних відносин за капіталізму є передусім вартість у товарній та грошовій формах, а суспільною формою — відносини економічної власності між різними суб'єктами щодо надання таких форм вартості в позику та плати за них.

Основними формами кредиту є комерційний, банківський, державний, міжнародний, іпотечний, споживчий. Так, матеріально-речовим змістом комерційної форми капіталістичного кредиту є товарний капітал у вигляді реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг; грошовий капітал — у вигляді векселів. Суспільною формою такого кредиту є відносини економічної власності з приводу надання товарного та грошового капіталу одними підприємствами (фірмами, компаніями) іншим, а також між головною компанією та її філіалами, дочірніми підприємствами, між великим і дрібним бізнесом (що передбачає франчайзинг) та одержання за це прибутку у формі відсотка й інших видів доходів. У розвинутих країнах більше 60 % кредитного обороту здійснюється у формі комерційного кредиту. В суспільній формі водночас названі суб'єкти комерційного кредиту. Засобом реалізації таких відносин комерційного кредиту є вексель. Натепер таке кредитування може відбуватись і без оформлення векселя — шляхом кредитування за відкритим рахунком (тобто за допомогою простих записів вартості проданих у кредит товарів за відкритим рахунком) та шляхом міжкорпораційних, міжфірмових розрахунків тощо.

Матеріально-речовим змістом банківського кредиту є власні кошти банків, залучені на депозитні вклади кошти юридичних і фізичних осіб, залишки по розрахунках, на поточних рахунках, отримані від випуску цінних паперів кошти та міжбанківські кредити. Суспільною формою комерційного кредиту є відносини економічної власності між комерційними банками з одного боку, і фізичними та юридичними особами — з іншого, в процесі виконання активних та пасивних операцій, а також між акціонерами всередині самих банків (якщо вони є банками акціонерного типу) щодо надання в позику названих активів (зазначених у матеріально-речовому змісті) та привласнення на цій основі частини прибутку у формі відсотка. Суспільною формою діяльності банку як акціонерної компанії є відносини економічної власності між власниками й дрібними акціонерами в процесі купівлі-продажу акцій та привласнення на ці акції частини доходів у формі дивідендів.

Відносини економічної власності виникають також у процесі надання одними комерційними банками кредитів іншим банкам та плати за них, вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб, надання центральним банком кредитів комерційним банкам через кредитні аукціони, шляхом переобліку векселів на умовах двосторонніх договорів, ломбардних операцій; шляхом придбання комерційними банками державних цінних паперів та привласнення різних форм доходів тощо. Так, у процесі роздержавлення власності в Чехії більше 70 % ваучерів громадян зосередились у приватизаційних інвестиційних фондах, а найбільші з них через інвестиційні компанії контролюють головні комерційні банки, які загалом контролюють економіку країни.

Матеріально-речовим змістом державного кредиту є позики центральним та місцевим органам державної влади, а також такі засоби реалізації, як векселі, облігації, скарбничі зобов’язання. Суспільною формою державного кредиту стають відносини економічної власності між фізичними та юридичними особами, з одного боку, і державою — з іншого, з приводу надання такої позики та плати за неї. Фізичними особами можуть бути резиденти. До юридичних осіб, наприклад у США, належать державний сектор (у тому числі Федеральна резервна система), фінансові інститути й корпорації, штатні та місцеві органи влади. Формами економічної реалізації відносин державного кредиту є стабільне привласнення фізичними та юридичними особами відносно високих відсотків (у США в другій половині 90-х років XX ст. вони становили 7—8 %, в Україні — до 80 % ), значні знижки з номінальної вартості облігацій, звільнення одержаних доходів від оподаткування, викуп державою облігацій за завищеними цінами та ін.

Матеріально-речовий зміст споживчого кредиту становлять позики на придбання товарів в особисту власність довго-, середньо- та короткотермінового використання. Суспільною формою споживчого кредиту є відносини економічної власності між кредиторами (банками, небанківськими кредитними установами, торговельними організаціями й товаровиробниками) і споживачами (фізичними особами) з приводу надання позик та їх оплати. Формами економічної реалізації відносин споживчого кредиту є привласнення кредиторами доходів, утворених за рахунок завищених цін на товари, що продаються в кредит, відсотків за купівлю товарів на виплат, продаж неконкурентоспроможних товарів тощо.

Якщо відсотки надмірні, кредитні відносини набувають експлуататорського характеру. Наприклад, в Україні розмір відсотків, які встановлює товаровиробник, залежать від ставок за фінансові кредити банку, який його обслуговує, а самі ставки необгрунтовано високі. Наслідком є багатократна оплата (залежно від терміну надання кредиту) товарів, що знижує платоспроможний попит населення.

Матеріально-речовий зміст іпотечного кредиту становлять позики під заставу нерухомого майна, закладні листи, іпотечні облігації, які у разі несплати позики теж стають елементом матеріально-речового змісту такого кредиту. Суспільною формою іпотечного кредиту є відносини економічної власності щодо надання позик на довготерміновій основі та плати за них між іпотечними банками, спеціалізованими іпотечними компаніями, універсальними комерційними банками, з одного боку, і позичальниками (фізичними та юридичними особами) — з іншого. Формують матеріально-речовий зміст кредитних відносив такого кредиту також такі об’єкти кредитування, як виробничі споруди, будинки, земельні ділянки, устаткування тощо. Формами економічної реалізації відносин іпотечного кредиту є привласнення відсотків за наданий кредит, заставлене майно (у разі несплати позики та заниженої оцінки майна), спекуляції із закладними листами, продаж іпотечних облігацій промисловими й торговельними корпораціями, які е їхніми емітентами.

Окремі форми кредиту тісно взаємопов’язані: видом грошового споживчого кредиту є довготермінові інвестиційні позики надані комерційними банками на будівництво житла, садових будинків тощо під заставу нерухомості шляхом відкриття кредитної лінії, що наближає цей вид кредиту до іпотечного; внаслідок проведення операцій з векселями комерційний кредит перетворюється в банківський тощо. Функціонування та розвиток основних форм і видів кредиту формує цілісну систему кредитних відносин, які розвиваються як за спільними для всієї економічної системи законами, так і за притаманними тільки цій сфері законами та внутрішніми суперечностями.

Важливою ланкою кредитних відносин є відносини економічної власності, що виникають у процесі надання короткотермінових та довготермінових кредитів центральним банком комерційним банкам через механізм кредитних аукціонів, ломбардних операцій (під забезпечення державних цінних паперів), шляхом переобліку векселів на умовах двосторонніх договорів. Так, НБУ надає короткотермінові кредити безпосередньо або через свої регіональні управління в межах коштів та проведення первинної кредитної емісії, тобто випуску в обіг платіжних засобів при умові наявності гарантій повернення таких кредитів і дотримання економічних нормативів, установлених центральним банком щодо діяльності комерційних банків.

За затвердженими НБУ правилами кредитних аукціонів комерційні банки на підставі свідоцтв про купівлю кредитів укладають з відповідними регіональними управліннями кредитну угоду, після чого центральний банк перераховує певну суму на кореспондентський рахунок банку покупця. Укладення кредитного договору є юридичним аспектом відносин власності, після чого відбувається процес купівлі-продажу кредитів, а отже, встановлюються відносини економічної власності, формою реалізації яких є привласнення певної величини відсотка НБУ.

На величину відсотка, за яким комерційні банки надають позичку своїм клієнтам, впливає розмір відсотка за кредити центрального банку, надані комерційним банкам та іншим кредитним установам. Так, у США величина відсотка за кредити ФРС — облікова ставка — є нижньою межею ефективності надання кредитів. Відсоток, за яким комерційні банки надають позичку своїм клієнтам, називають комерційним. Різниця між ними у США в другій половині 90-х років становила до 2 %, тоді як в Україні відсоткові ставки комерційних банків у національній валюті становили в 1997 р. 49,1 %, що на 27 % вище за облікову ставку (відсоткові ставки за депозитами становили в цьому році 18,2 %). Це було однією з важливих причин високої прибутковості банківської діяльності на фоні деградації сфери матеріального виробництва.

Кредити комерційним банкам за допомогою механізму ломбардних операцій надаються шляхом передання комерційними банками в тимчасове користування НБУ цінних паперів, зокрема ОВДП, причому величина одержаних кредитів залежить від вартості і термінів погашення таких паперів. Юридичною формою відносин економічної власності при цьому є право власності НБУ на значну частину пакетів державних цінних паперів, право володіння з боку комерційних банків-дилерів у формі виписок з їхніх рахунків у НБУ, а для інших осіб — у формі виписок з їхніх рахунків у банках-дилерах, документально засвідчених підписом посадової особи та печаткою відповідної банківської установи.

Сутність кредиту повніше в такому контексті розкривають виконувані ним функції:

— перерозподільна, яка передбачає перетворення на позичковий капітал вільних грошових коштів і капіталів, їх перерозподіл між сферами, галузями і підприємствами, вирівнювання галузевих норм прибутку, а опосередковано регулювання пропорцій у народному господарстві;

— економії витрат обігу, що здійснюється у процесі заміни повноцінних грошей як найдинамічнішої форми власності такими видами кредитних грошей, як векселі, банкноти і чеки, а на вищій стадії капіталізму — шляхом використання депозитних сертифікатів, кредитних карток, електронних рахунків та інших безготівкових розрахунків;

— прискорення концентрації і централізації капіталу. Завдяки цьому розширюються межі нагромадження приватного (в тому числі індивідуального), колективного, державного та інтернаціонального капіталу, здійснюється трансформація менш розвинутих типів і форм капіталістичної власності у розвинутіші.

В останні десятиріччя кредит у деяких розвинутих країнах служить одним із засобів формування та розширеного відтворення народних підприємств. Так, у США 11 тис. працівників компанії «Евіс» викупили акціонерний капітал у колишнього власника. Необхідна сума (750 млн. дол.) була зібрана спеціальним трестом, який переважну частину грошей отримав від фінансових інститутів у формі позички на 25 років, яка щорічно повинна погашатися з отриманого прибутку за пільговими податковими ставками. Після виплати боргу кожен працівник стане співвласником компанії залежно від отримуваної заробітної плати;

• регулююча, яка виконується у разі перебування кредиту в руках держави, наднаціональних органів, національних і транснаціональних банків. Найважливішим суб’єктом регулювання в цій сфері є також держава, що здійснює регламентацію кредитної системи, ринку позичкових капіталів, порядку проведення безготівкових розрахунків тощо; створює фонд позичкового капіталу, регулює доступ позичальників на ринок позичкового капіталу, здійснює диференціацію відсоткових ставок, надає пільги і гарантії тощо. У такий спосіб відбувається антициклічне та антикризове регулювання економіки.

— політична, коли за допомогою кредиту (умов і обсягів його надання) наднаціональні економічні організації (наприклад, МВФ) впливають на внутрішню і зовнішню економічну політику багатьох країн, зокрема України. Так, умовами надання зовнішніх кредитів у нашій державі є лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, посилення доларизації української економіки, тотальна приватизація економіки.

Грошово-кредитна система – це форма організації грошового обігу, яка склалась в країні історично й закріплена законодавчо, вона надає цілісності грошовому обігу.

У структурі грошово-кредитної системи виділяють наступні елементи:

- найменування грошової одиниці (гривня, рубль, долар тощо). А загалом у світі налічується понад 300 найменувань національних грошових одиниць;

- види грошей. Сюди відносять види державних кредитних і паперових грошових знаків, розмінної монети, що мають законну платіжну силу;

- масштаб цін, який представляє собою історично обумовлений елемент грошово-кредитної системи, що визначав ваговий вміст дорогоцінних

металів у грошовій одиниці, проте за умов символічних грошей даний елемент дещо трансформований і визначається державою у відповідному порядку в залежності від співвідношення товарної і грошової маси, ситуації на міжнародному фінансовому ринку тощо;

- порядок емісії грошей, їх обігу - випуск, вилучення та безперервний рух грошей у сфері обігу й виконання ними функцій засобу обігу і засобу платежу;

- організація готівкового обігу – складової грошового обігу, яка представляє собою розрахунково-платіжні операції за безпосередньої наявності готівки;

- організація безготівкових розрахунків – складова грошового обігу яка передбачає платежі без готівки, тобто перерахування банком сум з рахунків платників на рахунок отримувачів або зарахування взаємних вимог підприємств і громадських організацій;

- порядок обміну національної валюти на іноземну і регульований державою валютний курс;

- інститути, що обслуговують і регулюють грошовий обіг (Центральний банк, комерційні банки, небанківські фінансово-кредитні установи

Банківська система. Банк як економічна категорія. Структура: банківської системи та її еволюція. Банки їх види та функції. Основні банківські операції. Банківський прибуток.

Важливу роль у функціонуванні та розвитку сучасної економічної системи, зокрема у забезпеченні стабільності та ефективності її грошово-кредитної складової, відіграють банки (насамперед центральний). Вони забезпечують рух банківського капіталу як форми капіталу, що розвивається відповідно до вимог загальносистемних і притаманних лише цій формі економічних законів, які регулюють розвиток кредиту, норму відсотка, рух позичкового капіталу як товару та інші явища і процеси. Розкриття сутності та структури банків і банківської системи, особливостей розвитку позичкового капіталу, зокрема кредиту і відсотка, на різних етапах еволюції суспільства, їх трактування представниками основних напрямів і шкіл економічної теорії дають змогу усвідомити роль банків в обслуговуванні діяльності економічної системи.

Виникають банки лише за розвинутих товарно-грошових відносин й існують у кількох суспільно-економічних формаціях (феодалізм, капіталізм та ін.). Банки (в економічному аспекті) — це фінансові інститути, що акумулюють грошові кошти та різноманітні нагромадження (золоті запаси, цінні папери та ін.), надають кредити, здійснюють грошові розрахунки, операції із золотом та дорогоцінними металами, забезпечують обіг грошей і цінних паперів, виконують інші функції.

У сучасній економічній літературі ця категорія трактується по-різному. В «Економічній енциклопедії» за редакцією Л. Абалкіна банк охарактеризовано як «...спеціалізована фінансово-кредитна установа, призначена для: а) посередництва і кредитних відносин між економічними суб’єктами: мобілізації (концентрації) вільних грошових коштів і їх наступного розподілу у формі кредитів; б) грошових розрахунків між економічними суб’єктами; в) створення кредитних засобів обігу; г) перетворення в капітал грошових заощаджень населення і грошових доходів суб'єктів економіки». У «Сучасному економічному словнику» банк розглядається як «...фінансова організація, установа, що проводить різноманітні види операцій з грошима і цінними паперами та надає фінансові послуги уряду, підприємствам, громадянам та одна одній». У «Великому економічному словнику») банк визначено як «...фінансове підприємство, яке зосереджує тимчасово вільні грошові кошти (вклади), надає їх у тимчасове користування у вигляді кредитів, позичок, ...займається посередництвом у взаємних платежах між підприємствами, установами або окремими особами, регулює грошовий обіг у країні, включаючи випуск (емісію) нових грошей». На думку авторів «Банківської енциклопедії», «банки — установи, що акумулюють грошові кошти і нагромадження, надають кредити, здійснюють грошові розрахунки, облік векселів, емісію грошей та цінних паперів, операції з золотом, іноземною валютою та інші функції». Англійські вчені характеризують банк як «фінансового посередника, що приймає кошти, як правило, у вигляді депозитів, що видаються за вимогою або при повідомленні за короткий термін, які він використовує для надання кредитів у вигляді овердрафтів, позик або обліку векселів, а також для інвестицій в інші, як правило, фінансові активи (ринкові цінні папери)».

Цим визначенням властиві:

1) відсутність загальної характеристики банків безвідносно до виконуваних ними функцій та операцій;

2) різні трактування банку: як фінансово-кредитної установи, як фінансової організації та установи, як фінансового підприємства, як фінансового посередника, просто як установи, що не сприяє пошуку загальноприйнятого конструктивного визначення;

3) абстрагування від економічних відносин і передусім відносин економічної власності при з’ясуванні категорії, недотримання вимог принципу суперечності з методологічної точки зору.

Позбувшись названих недоліків і врахувавши вимоги діалектичного методу дослідження, можна визначити сутність банків у політекономічному аспекті.

Банк (італ. banca — лава, конторка) (у політекономічному аспекті) — система відносин економічної власності між банками та іншими суб’єктами господарювання з приводу формування активів, відчуження і привласнення депозитів ними (банками), виконання своїх функцій і проведення операцій та забезпечення на цій основі руху позичкового капіталу.

Найдоцільніше банк називати підприємством, оскільки він надає різноманітні послуги, наприклад сучасний комерційний банк — понад 300 послуг.

Уперше банки з’явилися за феодалізму, але банківська справа започаткувалася за рабовласницького суспільства. У XIV ст. банківські операції набули значного розвитку в Італії, Німеччині, Нідерландах, а банкіри кредитували передусім королів і феодалів.

За капіталізму у XVII—XVIII ст. банки поширилися в Англії. Перший акціонерний банк був організований у 1764 р. групою лондонських банкірів, а в 1844 р. за ним була закріплена роль центрального банку. Першими банкірами в Англії були, як правило, золотарі, що приймали на зберігання золото під розписки (які ставали при цьому депозитними квитанціями), що згодом набули форми векселів — банківських білетів.

Грошові кошти у банках акумулювалися здебільшого за рахунок внесків капіталістів, а кредити видавались, як правило, торговими розписками, які стали прообразом банкнот. Такі розписки видавалися і у разі купівлі приватних Комерційних векселів. Кредитування здійснювалося також шляхом запису кредитів на рахунок клієнтів. Виступаючи гарантом векселів комерсантів і сплачуючи їх достроково готівкою, банки сприяли зростанню вексельного обігу. У такий спосіб банкноти стали векселями на банкіра, обіг векселів поступово заміщувався обігом банкнот (кредитних грошей) і чеків, за допомогою яких і нині здійснюються безготівкові розрахунки.

У XVII—XVIII ст. найважливішою функцією банків було посередництво у кредитних платежах. З їх ростом позичковий капітал стає відокремленою формою промислового капіталу. Банки зберігають резервні фонди у вигляді цінних металів і вкладів у центральному банку. Акумулюючи грошові кошти промислових підприємств, землевласників, торгових установ і заощаджень різних верств населення, банки значно розширюють базу нагромадження грошового капіталу. Ця функція розвивається з поширенням акціонерних банків у ХІХ ст.

Діяльність банків сприяє витісненню з обігу металевих грошей. Позички надаються не тільки залежно від власного та залученого капіталів, а й шляхом їх зарахування на рахунки клієнтів. Постійне розширення банківських операцій призводить до посилення концентрації банківського капіталу і зростання масштабів привласнюваного ним прибутку. Його основними джерелами є виконання банками розрахункових, емісійних, облікових та інших функцій, надання кредитів за вищим відсотком, ніж відсоток на вклади.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. на основі зростаючої концентрації банківського капіталу виникають банківські монополії у формі банківських картелів, синдикатів (консорціумів), банківських трестів і концернів. Поряд з концентрацією відбувається і централізація банків. Особливо різко зросла кількість злиттів у банківській сфері у 80-ті роки (лише в першій половині 80-х років було поглинуто понад 2000 банків) і наприкінці 90-х років (так, у банківському секторі єврозони у 1999 р. відбулося 245 поглинань і злиттів на загальну суму майже 150 млрд. євро).

Концентрація, централізація, монополізація банківського капіталу призвели як до якісних змін у виконуваних ними операціях, так і до появи нових функцій. Так, від епізодичного посередництва у платежах і кредитах банки переходять до постійного кредитування галузей і підприємств, переорієнтовуючись з короткострокових позичок на всі види та форми надання позичкових коштів передусім на довгострокові інвестиції в основний капітал. Завдяки цьому вони отримують контроль над окремими підприємствами, частково і над деякими галузями. Оскільки через кредитну систему країни, наприклад у США, проходить приблизно 75 % тимчасово вільних коштів, то банки прямо та опосередковано розпоряджаються дедалі більшою часткою власності промислових, торгових, транспортних та інших компаній. Цьому значною мірою сприяють емісійно-засновницькі операції банків, тобто випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на валютних ринках.

Значно зросли масштаби кредитування банками держави через обслуговування державного боргу, постійно підвищується значення кредиту в забезпеченні держави грошовими ресурсами. З цією метою міністерство фінансів випускає різні урядові цінні папери, які є борговими зобов’язаннями держави і покривають ЇЇ бюджетний дефіцит. їх власниками є комерційні банки, страхові компанії, промислові корпорації, федеральні резервні банки та ін. Зростає частка державної власності у банківській сфері — центральний банк, як правило, перебуває у власності держави, а в окремих країнах (Франції, Італії) державною власністю є великі комерційні банки. Створюються також спеціальні державні банки для фінансування зовнішньої торгівлі, сільського господарства, житлового будівництва та ін.

Важливою функцією банків за сучасних умов є посередництво в міжнародному обігу позичкових капіталів, надання дедалі більших міжнародних кредитів. Тому кількість філій іноземних банків у розвинутих країнах постійно зростає.

Універсалізація банків розширюється: вони виконують операції зі страхування, консультаційного бізнесу (надання фінансової, комерційної, ринкової, технічної інформації тощо), забезпечують фінансовий лізинг (фінансування банками оренди устаткування, особливо нової наукомісткої та дорогої техніки), проектне фінансування та ін.

У процесі виконання банками своїх функцій і взаємодії банків між собою формується банківська система — сукупність різних видів банків і банківських об’єднань у їх взаємозв’язку і взаємодії.

Банки класифікують за різними критеріями. З точки зору форм економічної власності виокремлюють державні, приватні (окремої особи), акціонерні, кооперативні, муніципальні і комунальні, змішані (де поєднується державний капітал з іншими формами власності), міждержавні. Залежно від функцій та характеру виконуваних операцій їх поділяють на емісійні, комерційні, інвестиційні, ощадні, іпотечні, зовнішньоторговельні та ін.

Центральний банк є головним елементом банківської системи, найважливішим елементом грошово-кредитної системи країни, що має монопольне право грошової емісії, збереження державних золотовалютних резервів, регулює грошовий обіг, кредитні та валютні операції, здійснює контроль над банківською системою та інші функції. У різних країнах центробанки мають назви національних, емісійних, резервних або державних.

Центральний банк виокремився, коли емісія банкнот поступово зосередилась у кількох наймогутніших банках, а згодом — в одному, або був створений державою як єдиний емісійний центр країни. У першому разі такий процес тривав досить довго — від ста до двохсот років. У другому, наприклад у США, держава у 1913 р. перетворила державні резервні банки в емісійний центр. Національний банк України (НБУ) був створений у вересні 1991 р. згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність».

У 30-ті роки XX ст. роль центрального банку у здійсненні економічної політики держави посилилася. Це було зумовлено значною неспроможністю ринкових важелів за саморегулювання економіки досягти стабілізації економічної системи (яскравим свідченням цього є криза 1929—1933 рр.), зростанням ролі держави в регулюванні макроекономічних процесів, потребами Другої світової війни та іншими зовнішніми і внутрішніми чинниками. З об’єктивних причин у багатьох країнах банки було націоналізовано (у Канаді — у 1938, в Японії — у 1942, в Англії і Франції — у 1946). В окремих країнах на це вплинув демократичний рух. Такі банки замість акціонерних набули статусу державних з переважною або 100 % власністю держави на їх капітал. Тенденція до одержавлення економіки у повоєнний період супроводжувалася в деяких країнах створенням центральних банків як державних інститутів.

Центральні банки у розвинутих країнах проводять загальну фінансово-економічну урядову політику, зокрема раціональну монетарну і кредитну, підтримують платоспроможний попит населення, надають допомогу у розвитку пріоритетних галузей народного господарства, консультують уряд тощо, будучи при цьому незалежними від його вказівок. Таку незалежність у багатьох країнах гарантує закон про центральні банки. Так, у Німеччині Німецький федеральний банк є власністю федерації, яка не має ніяких прав щодо незалежності банку. Виявом цього є право урядовців брати участь у засіданнях Ради центральних банків, але без права голосу (можуть лише вносити пропозиції і добиватись відкладання строку прийняття рішень на два тижні). Статутний фонд НБУ утворюється за рахунок держави. Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» він підзвітний Верховній Раді України.

Посада голови (або президента) центрального банку дуже важлива. Так, у США посаду голови ради управителів Федеральної резервної системи (ФРС) нерідко називають другою (після президента) державною посадою. У Німеччині кандидатури учасників Ради директорів федерального банку пропонує Федеральний уряд і після обговорення на Раді центральних банків вони призначаються на посади президентом країни на 8 років.

Центральні банки виконують такі основні функції:

1) монопольна емісія грошей — за панування золотого стандарту забезпечувалась золотом і валютою, а після повної відмови від нього — здебільшого державними облігаціями. У деяких розвинутих країнах (США, Японії, Великобританії та ін.) банкноти становлять від 25 до 30 % грошового агрегату М,. Це дуже важлива частка грошового запасу країни, оскільки вона забезпечує безготівковий обіг. Разом з цим центральні банки повинні впливати на решту банківських депозитів. Банки мусять мати чималу частину готівки у своїх касах, щоб забезпечити клієнтам можливість у будь-який час зняти свої вклади з рахунків. Завдяки цьому центральні банки контролюють грошовий обіг (в тому числі і безготівковий) шляхом упорядкування кредитних відносин центрального банку з комерційними банками, проведення операцій на відкритому ринку і встановлення групи показників діяльності комерційних банків (розміру обов’язкових резервів, граничного співвідношення між розміром власних засобів банку та сумою його активів, максимального розміру ризику на одного позичальника та ін.).

Прискорити обіг грошових засобів центральні банки можуть через національну систему клірингу (безготівкових грошових розрахунків, що ґрунтуються на взаємному зарахуванні клієнтами вимог і зобов’язань) або через спеціальні розрахункові палати. Так, випущені Федеральним резервним банком Німеччини банкноти повертаються до нього в середньому три рази на рік. НБУ має монопольне право на емісію грошей, а також на випуск банкнот, монет. Готівкові гроші комерційні банки-замовляють через мережу Центробанку, наприклад через регіональні управління Національного банку;

2) акумуляція і збереження вільних коштів та обов’язкових резервів комерційних й інших банків та надання їм кредитів виконуються шляхом встановлення норм обов’язкових резервів банків стосовно різних категорій рахунків вкладників. Наприклад, у СІНА кожний банк-учасник ФРС зобов’язаний зберігати у вигляді касового резерву у центральному банку (ФРС) суму в певній пропорції до розміру своїх активів (до 12 %). Резервна норма за рішенням ФРС може дещо коливатись. Обсяговість кредиту, що надається комерційним банкам, залежить від приросту резервів. Центральний банк здійснює переоблік векселів, надає кредити під заставу цінних паперів (ломбардний кредит). Так, у Німеччині розмір такого кредиту залежить від виду цінних паперів і коливається у межах від 75 до 90 % їх номінальної вартості. У разі кризового стану окремих комерційних банків центральний банк зобов’язаний вживати заходів для їх фінансового оздоровлення, санації або ліквідації. Зокрема, в Україні на початку 1996 р. НБУ розробив комплекс заходів з недопущення банкрутства великих банків.

Центральні банки різними методами також регулюють обіг грошей, у тому числі готівковий і безготівковий оборот. Регулювання готівкового обороту здійснюється через встановлення загального порядку ведення касових операцій (організації денних, вечірніх та інших кас), встановлення лімітів залишку грошей в операційній касі банку, визначення загального порядку формування грошових знаків, їх зберігання, визначення платіжності, порядку витрачання готівки за цільовим призначенням, передаванні її надлишку одними підприємствами іншим, лімітування залишків грошей у касах та ін.

Безготівковий грошовий обіг центральні банки регулюють шляхом стимулювання депозитних операцій через виплату комерційними банками відсотків за депозитами, використання переказних векселів, лімітування залишків у касах (це водночас стимулює зберігання основної маси грошей підприємствами та організаціями на рахунках у банку) та ін.;

3) здійснення єдиної грошово-кредитної політики, забезпечення стабільності грошової системи. Так, завдяки проведенню НБУ жорсткої рестрикційної політики, що розпочалась наприкінці 1993 р., темпи інфляції, які у 1994 р. становили 501,6 % (у 1993 р. — 10 025,5 %), у 1995 р. знизилися до 281,7 %, а за перше півріччя 1996 р. — до 25 %.

НБУ також регулює функціонування грошово-кредитного ринку, використовуючи такі інструменти, як встановлення порядку формування комерційними банками обов’язкових резервів, проведення з 1994 р. кредитних аукціонів (з метою забезпечення рівноправного доступу до кредитів НБУ всіх комерційних банків), ломбардне кредитування, операції на фондовому ринку з державними цінними паперами, встановлення облікової ставки залежно від рівня інфляції, попиту і пропозиції на кредитних аукціонах, проведення операцій на валютному ринку.

Водночас НБУ за вказівками Міжнародного валютного фонду (МВФ) проводив надмірно жорстку монетарну політику, яка не узгоджувалась з вимогами законів грошового обігу. Так, за підрахунками незалежних експертів, загальна грошова маса, необхідна для обслуговування процесу відтворення в економіці України, повинна була дорівнювати у 1996 р. 17,5 млрд. грн., проте НБУ встановив її на рівні 9,7 млрд. грн., а отже, низького рівня монетаризації економіки. Це призвело до посилення кризи платежів, зростання заборгованості по заробітній платі, значного зниження купівельної спроможності населення, збільшення внутрішнього і зовнішнього боргу та інших негативних явищ. У наступні роки рівень монетаризації української економіки підвищився і становив у 2000 р. 15,9 %, у 2002 р. — 24,9 %;

4) надання кредитів і виконання фінансових операцій для уряду, яке здійснюється шляхом надання державі прямих кредитів (коротко- і довгострокових), купівлі державних облігацій (федеральних, штатів і місцевих) та ін., ведення рахунків для урядових установ і організацій, місцевих органів влади, для казначейства (міністерства фінансів або спеціальних державних фінансових органів, що займаються касовим виконанням державного бюджету). Наслідком цих процесів е постійне зростання державного боргу. У 1998 р. запроваджено новий механізм касового обслуговування державного бюджету, за яким кредитування державних витрат здійснюється в межах наявних коштів. Крім того, НБУ може надавати уряду кредит на загальних засадах;

5) контроль над банківською системою центральні банки здійснюють шляхом встановлення мінімального розміру капіталу банку, коефіцієнта ліквідності, ліміту кредитів одному позичальнику, подання комерційними та іншими банками регулярних звітів центральному банку за встановленою формою, постійного контролю за дотриманням норм ведення банківських операцій. Ці норми розробляються і встановлюються центральними банками або приймаються законодавчими органами. Так, Німецький федеральний банк зобов’язує комерційні банки тримати на його рахунках мінімальні резерви у розмірі встановленого відсотка від їх зобов’язань за вкладами до запитання (його розмір не повинен перевищувати 30 %), страховими вкладами (не більше 20 %), ощадними вкладами (не більше 10 %). Залежно від стану грошового ринку федеральний банк може встановлювати різні відсоткові ставки та змінювати їх за ступенями прогресії. Так, у березні 1994 р. Центробанк Німеччини встановив ставку мінімального резерву для зобов'язань до запитання в розмірі 5 %, для страхових та ощадних вкладень — 2 %. Змінюючи обсяги обов'язкових мінімальних резервів, федеральний банк регулює масу кредитних ресурсів комерційних банків. Водночас він впливає на розмір відсотків за кредит, а також відсоткової ставки по вкладах. Це зумовлено тим, що вклади мінімальних резервів є безвідсотковими, тому підвищення вкладів зменшує рентабельність комерційних банків, змушуючи останніх підвищувати відсотки за кредити і знижувати відсоткові ставки по вкладах.

У Німеччині контролюють діяльність банків Німецький федеральний банк і Федеральне відомство з контролю за банками. Воно встановлює обов’язкові вимоги для банківських установ, дає дозвіл на відкриття нових банків, проводить позачергові ревізії, має право призупинити банківські операції. Основними нормативами, які встановлює це відомство є такі: 1) сума ризикованих активів комерційного банку (позички, ф’ючерси, контракти, опціони та ін.) не повинні перевищувати суми акціонерного капіталу у 18 разів; 2) про великі кредити одному позичальнику, які перевищують 15 % капіталу банку, необхідно повідомляти центральний банк; 3) непокрита позиція в іноземній валюті не повинна наприкінці кожного операційного дня перевищувати акціонерний капітал банку більше ніж на 30 %; 4) щоденна відкрита позиція по фінансових ф’ючерсах та опціонах не повинна перевищувати суму акціонерного капіталу більше ніж на 20 %.

Функції контролю над банківською системою Національний банк України виконує шляхом встановлення мінімального розміру статутного фонду, граничного співвідношення між розміром власних коштів банку та величиною його активів, показників ліквідності балансу, розмірів обов’язкових резервів, що розміщуються в НБУ, а також максимального розміру ризику на одного позичальника. Крім цього, здійснюється ліцензування банківської діяльності, інспектування банків і банківських установ та ін.

НБУ з метою стримування темпів інфляції використовує такі монетарні методи, як зміна обсягів рефінансування, відсоткових ставок по рефінансуванню, встановлення кредитних меж, резервних вимог та управління обігом державних цінних паперів. Так, ставки рефінансування з листопада 1994 р. по травень 1996 р. поступово зменшились з 300 до 63 %, у 2003 р. — 18,5 %;

6) збереження офіційних золотовалютних резервів і здійснення операцій щодо їх розміщення. Офіційні золоті резерви продовжують виконувати роль резервного активу міжнародних платіжних засобів, своєрідного страхового фонду. За необхідності держава продає його або дає під заставу для забезпечення позичок за ринковими цінами. В офіційних валютних резервах розвинутих країн у 1991 р. зберігалось 36 тис. т золота. Наприклад, золотий фонд Німецького федерального банку на початку 1995 р. становив приблизно 14 млрд. нім. марок.

Свій золотовалютний запас починає активно формувати і Україна. У 2003 р. валютні резерви України становили понад 7 млрд. дол.;

7) визначення курсу національної грошової одиниці щодо валют інших країн здійснюється шляхом валютної інтервенції (купівлі та продажу центральним банком або казначейством іноземної валюти залежно від курсу), а також девальвацій (зниження валютного курсу) і ревальвацій (його підвищення) валюти. Найважливішими умовами формування стабільного валютного курсу української грошової одиниці є відсутність або незначний рівень дефіциту державного бюджету, позитивне сальдо торговельного і платіжного балансів, сталість (відносна) цін та інші фактори. З посиленням ролі електронних грошей та вдосконаленням автоматизованої системи розрахунків роль центрального банку і виконувані ним функції змінюватимуться.

На основі банківської діяльності функціонує і розвивається банківський капітал.

 Банківський прибуток, порядок його розподілу та використання

Комерційні банки та їх установи працюють на принципах комерційного розрахунку, тобто в процесі виконання своїх функцій вони одержують прибуток.

Банківський прибуток є одним із найважливіших показників ефективності функціонування банку, його стабільності. У ньому зацікавлені всі учасники економічного процесу. Розмір банківського прибутку хвилює акціонерів, тому що є показником отриманого доходу на інвестований ними капітал. Вкладникам прибуток гарантує стабільний дохід і впевненість у завтрашньому дні, оскільки збільшення резервів і власних коштів банку свідчить про його стабільність. Позичальники також зацікавлені в прибутках банку, адже таким чином зростають їх власні накопичення.

Банківський прибуток формується у результаті здійснення кредитних, розрахункових, грошових операцій та інших видів діяльності банків. Він є джерелом виплати дивідендів акціонерам, створення фондів банку, базою підвищення добробуту банківських працівників. Прибуток банку - це різниця між валовими доходами банку та витратами. Прибуток банку складають:

- прибуток від основної діяльності;

- валовий прибуток, до якого, крім прибутку від основної діяльності, входять небанківські операційні доходи і витрати, відрахування в резерви, непередбачені доходи і витрати;

- чистий прибуток, який залишається у розпорядженні банку після сплати податку на прибуток.

Прибуток розподіляється таким чином:

- сплата податку на прибуток (в нашій країні ставка податку дорівнює 30%);

- відрахування до резервного фонду банку;

- відрахування до фонду матеріального заохочення;

- відрахування у фонд виробничого та соціального розвитку;

- відрахування в інші фонди банку;

- сплата дивідендів акціонерам.

Прибутковість банку залежить від ефективності використання його власних і залучених коштів. Рівень доходності банк може підняти шляхом зміни структури активних операцій і співвідношення між позичковими та інвестиційними операціями на користь більш вигідних, а також через регулювання своєї короткострокової заборгованості й депозитних рахунків.

Потрібно раціонально й ефективно розміщувати кошти банку для забезпечення його фінансової стійкості. Виконання цієї умови дозволить позбавитися суперечностей між ліквідністю, надійністю із прибутковістю комерційного банку.