Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Shpory_s_REGIONALO4KA_33 - копия - копия

.doc
Скачиваний:
14
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
284.67 Кб
Скачать

31.Сутність, значення та галузева структура ПЕК світу. Паливно-енергетичний балансс та його рег. особливості.

Паливна промисловість: Нафтодобувна промисловість. Нафту нині добувають майже у вісімдесяти країнах світу. Найбільше її добуває Росія, друге місце посідає США, третє — Саудівська Аравія. У Західній Європі основним виробником нафти стала Великобританія .Найбільшими експортерами нафти є країни Близького і Середнього Сходу. Вони забезпечують приблизно 2/3 світового експорту цього продукту. Багато держав регіону входять до Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК). Газодобувна промисловість. Як правило, вона добре розвинена в тих країнах, що мають і розвинену нафтодобувну промисловість. Проте є й винятки. Головними експортерами газу є Росія, Туркменистан, Канада, Алжир, Нідерланди, Індонезія. Найбільше газу імпортують Японія, Німеччина, Франція, Італія, США. Вугільна промисловість. Щороку 60 країн світу добувають близько 5 млрд т вугілля. Перша десятка цих країн (Китай, Росія та ін.) добуває 75 % усього вугілля. 

Газодобувна промисловість. Як правило, вона добре розвинена в тих країнах, що мають і розвинену нафтодобувну промисловість. Проте є й винятки. Наприклад, великі газодобувні країни — Канада, Туркменистан, Нідерланди, Узбекистан — не мають такого ж статусу стосовно видобування нафти. Приблизно шоста частина газу, що добувається, стає продуктом міжнародної торгівлі. Головними експортерами газу є Росія, Туркменистан, Канада, Алжир, Нідерланди, Індонезія. Найбільше газу імпортують Японія, Німеччина, Франція, Італія, США. Газ експортують або трубопроводами, або танкерами-метановозами. Ці морські судна перевозять газ у зрідженому стані.

Вугільна промисловість. Щороку 60 країн світу добувають близько 5 млрд т вугілля. Перша десятка цих країн (Китай, Росія та ін.) добуває 75 % усього вугілля. Вугілля добувають переважно в промислово розвинених країнах, а не в державах "третього світу", як це притаманно нафтодобувній галузі. До міжнародної торгівлі потрапляє незначна частка видобутого вугілля — менше 10 %. Це означає, що країни видобувають вугілля переважно для власних потреб, а не для торгівлі.

Тривалий час головним експортером вугілля були США. У 1980-х роках їх випередила Австралія. З'явилися велетенські суховантажні судна для перевезення вугілля на великі відстані. Деякі колишні країни — експортери вугілля перетворилися в його імпортерів (наприклад, Німеччина, Великобританія). Збільшується експорт вугілля з країн, що розвиваються, насамперед з Індії, Венесуели, Колумбії. Найбільший імпортер вугілля — Японія.

31. Особливе місце в промисловості належить енергетиці. Енергетика складається з двох великих галузей - паливної й електроенергетики. Лідирують тут США (близько 4,7 трлн кВт • год), Китай (понад 1,5 трлн кВт • год), Японія (900 млрд кВт • год) і Росія (близько 800 млрд кВт • год). Паливно-енергетичний баланс (ПЕБ) складається з прибуткової і витратної частин. У прибутковій частині балансу зафіксовані такі показники, як видобуток природного палива — вугілля, газу, нафти, торфу, дров (природні ресурси) і виробництво природних енергетичних ресурсів, які включають виробництво електро- і теплоенергії на теплових (ТЕС) і атомних електростанціях (АЕС). Крім того, до цієї частини балансу відносять нетрадиційні природні енергетичні ресурси (енергія вітру, сонця, геотермальна, низько-потенціальне тепло та ін.), а також відбір газу з підземних сховищ газу, імпорт енергоресурсів та залишок ресурсів на початок року.

Друга частина балансу (витратна) включає споживання енергетичних ресурсів .

32.Транскордонее співробітництво України в умовах інноваційних змін. Транскордонне економічне співробітництво – комплекс зовнішньоекономічних зв’язків прикордонних регіонів суміжних держав, що є складовою частиною, рівнем (підсистемою) цілісної системи міжнародних економічних відносин. Як сегмент міжнародних економічних відносин транскордонне співробітництво об’єктивно сприяє зниженню економічних бар’єрів, зближенню й взаємодоповненню національних економік, їх інтеграції та поступовому становленню транскордонних економічних регіонів у структурі єдиного економічного простору. Формування системи транскордонних економічних зв’язків та їх інтенсифікація відбуваються в руслі глобалізаційних та інтеграційних процесів.

Прикордонні регіони країн-сусідів є зонами безпосереднього стикування та активної взаємодії національних господарських комплексів. Суміжні регіони з обох боків державного кордону виступають ініціаторами нових форм міжнародної господарської співпраці. Для України в сучасних умовах вони мають стратегічне значення. По-перше, з безпосереднім наближенням нових східних кордонів Європейського Союзу внаслідок вступу у 2004 р. до нього центральноєвропейських держав, а з 1 січня 2007 р. – Румунії і Болгарії західне українське прикордоння стає контактним простором інтенсивної взаємодії національної економіки з ЄС загалом та його єдиним внутрішнім ринком. По-друге, об’єктивним фактом є те, що переважна більшість українських регіонів є безпосередніми учасниками транскордонного співробітництва, оскільки із 25 областей України 19 – прикордонні.

Успішна реалізація ІМТкС потребує прогнозної і поточної оцінки ефективності реалізації як самої моделі, так і сукупності окремих її складників (інноваційних проектів, експорту (імпорту) ліцензій, технологій тощо), а також рентабельності науково-технічної участі партнерів спільного підприємства, інтегральної ефективності просторово розосереджених інноваційних проектів та впливу інноваційної діяльності на економічне зростання.

Якість та системність інституційних змін визначають ефективність запровадження ІМТкС і можливі сценарії її розвитку. Планування показників реалізації ІМТкС рекомендується здійснювати з використанням прогнозних оцінок на основі аналізу динамічних рядів і екстраполяції тренду. Базовий сценарій є найбільш ймовірним на початковому етапі реалізації моделі і передбачає збереження існуючих тенденцій в економіці регіону та надання преференцій інноваційним підприємствам. Реалізація песимістичного сценарію відбудеться у випадку відсутності необхідних інституційних змін, оптимістичного сценарію – за умови істотного вдосконалення інституційного забезпечення ІМТкС.

33.Сучасні зрушення у структурі машинобудівного комплексу світу.

Машинобудування — одна з провідних галузей промисловості. Створюючи найактивнішу частину основних виробничих фондів — знаряддя праці, машинобудування істотно впливає на темпи й напрями науково-технічного прогресу в інших галузях господарства, зростання продуктивності праці, інші показники, що визначають ефективність виробництва. Найбільша різноманітність притаманна машинобудуванню США, Японії, Великої Британії, Франції, Німеччини. Вони мають усі галузі машинобудівного виробництва й безпосередньо формують світовий ринок. Ця група країн є основними постачальниками виробів високої складності. Найбільша чисельність номенклатури машинобудівної продукції  виготовляється у США, Німеччині та Японії. Решта країн не в змозі повністю забезпечити себе цією продукцією й тому залежить від поставок зовнішнього ринку. 

Країни, що розвиваються, перебувають на різних стадіях економічного росту. Деякі за випуском продукції машинобудування на душу населення близькі до розвинутих,але тут слід враховувати структуру виробництва. Машинобудування у них розвивається коштом дешевої праці. Південній Кореї, Сінгапуру, та ін. властива орієнтація на розвинуті країни як ринок збуту, велика роль іноземного капіталу в галузі, дешева робоча сила. У Бразилії, Індії, Мексиці, Аргентині завдяки розвитку інших галузей, що працюють на світовий ринок, створені можливості для зростання машинобудування, яке великою мірою контролюється іноземним капіталом. У найменш розвинутих країнах машинобудування представлене здебільшого ремонтними та збиральними підприємствами.

Машинобудування - головна за кількістю зайнятих, за вартістю продукції і відповідно за часткою у всьому промисловому виробництві галузь сучасної промисловості. У розвинених державах на її продукцію припадає 35-40% вартості промислового виробництва і в ньому зайняті 25-35% всіх працюючих у промисловості. У країнах, що розвиваються значення даної галузі багато менше.

На розвиток машинобудування завжди чинив сильний вплив науково-технічний прогрес, особливо в епоху НТР, яка радикально змінила всю структуру галузі, її систему організації та управління. Як наслідок, машинобудування - найбільш наукоємна галузь всієї індустрії з найвищою часткою випускається інноваційної продукції. Ця продукція - матеріальний носій усіх можливих для практичного застосування досягнень НТР. Від рівня розвитку машинобудування в вирішальною мірою залежить зростання продуктивності суспільної праці.

34.Особливості регіональної економічної політики України в умовах глобалізації та європейської інтеграції.

Регіональна політика - сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних регіональних процесів, а також цілей і завдань розвитку суспільства. Об'єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічна сутність якого відображає систему суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. Суб'єктами державної регіональної політики є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого - управління регіональною економікою. Стратегічні цілі регіональної політики України:--політичні: збереження унітарної незалежної держави, усунення умов для дезінтеграційних, сепаратистських процесів;--економічні: забезпечення комплексного, збалансованого розвитку регіонів на основі реалізації їх потенціалу, зменшення соціально-економічної диференціації, прискорення ринкового реформування;--соціальні: реалізація конституційних прав громадян, забезпечення необхідних умов для життя незалежно від місця проживання. Регіональна політика в Україні здійснюється на основі таких принципів: - системність, згідно з яким у процесі формування та реалізації державної регіональної політики мають враховуватися у взаємному зв’язку загальнодержавні, регіональні та місцеві інтереси;- географічна обґрунтованість, - конституційність та законність, за якими реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, - пріоритетності забезпечення прав і свобод людини і громадянина, - забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної системи;

- стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування для об’єднання їх зусиль з метою реалізації заходів, які становлять спільний інтерес.

Посилення регіональних інтеграційних процесів має велике значення для досягнення сталого економічного зростання в умовах глобалізації, вплив якої виявляється в ускладненні середовища суспільно-економічного розвитку у планетарному масштабі (загострення міжнародної конкуренції, виникнення дефіциту природних ресурсів й ін.), зростанні значення екзогенних факторів для національного суспільного відтворення й економічного зростання, розповсюдженні негативних явищ функціонування світогосподарської системи, загостренні проблем національної ідентичності, ускладненні системи міжнародного регулювання.

35.Регіональні особливості розвитку і розміщення машинобудівного комплексу світу.

У високорозвинутих країнах на машинобудування припадає 1/3–2/5 і більше продукції обробної промисловості. Саме у цій сфері яскраво виявляється лідерство цих країн.  Основні регіони світового виробництва машинобудівної продукції: 1. Країни Північної Америки 30% (науко- і капіталомістка продукція). США, Канада, Мексика. 2. Країни Західної Європи 25-30% (середнє точне машинобудування). Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Іспанія та ін. 3. Країни Східної і Південно-Східної Азії 20% (побутова техніка). Японія, Республіка Корея, Китай та ін. 4. Країни СНД, Східної Європи <15% (важке). Росія, Україна, Білорусь та ін. Регіональний аспект міжнародної спеціалізації в машинобудуванні розвинутих країн США : Загальне машинобудування, електротехнічне, автомобільне, авіаційне, електроніка, воєнна техніка, телекомунікації. Канада : Телекомунікація, електроніка, електро¬технічна, вироᬬ¬ництво ЕОМ, авіаційне, космос, оборонне. Австралія : Автомобіле-будування, вироб¬ництво гірничої техніки, виробництво воєннооборонної техніки, виробництво ЕОМ. Республіка Корея : Машинобудування, автомобілебудування суднобудування, електротехнічна, виробництво ЕОМ, виробництво побутових приладів. У світовому машинобудуванні сформувалося п’ять реґіонів: Північноамериканський реґіон виробляє понад 30% продукції, має найширшу номенклатуру виробів та спеціалізується на випуску науко- й капіталомістких товарів. Західноєвропейський реґіон. Східно- та Південно-Східно-Азіатський реґіон з центром у Японії. Країни СНД та Східної Європи. Країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина).

Автомобілебудування позначене великою капіталомісткістю, а гостра конкуренція зумовлює високий рівень монополізації. Найбільшими монополіями з виробництва легкових автомобілів є «Вольво», «Даймлер-Бенц», ФІАТ, БМВ, «Дженерал-моторс», «Форд-мотор», «Тойота», «Нісан», «Опель».

Серед реґіонів лідерство тримає Північна Америка. Серед країн виділяються США, Японія та Франція .

36. Механізм реалізації державної регіональної політики економічного та соціального розвитку регіонів України.

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу. Основними складовими цілісного механізму державної регіональної політики України, як визначено діючими нормативними документами, виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об’єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

Основними складовими елементами механізму державного регулювання є:

законодавчо-нормативна база;

бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів з боку держави;

реалізація державних регіональних програм, а також індикативних прогнозів і місцевих програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень;

створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у певних регіонах;

розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Особливим напрямком державної допомоги є фінансування структурної перебудови і реконверсії депресивних територій, тобто таких, де показники розвитку відстають від нормативних або середніх по регіону. Також допомога надається регіонам з відносно низьким рівнем промислового потенціалу та надлишком трудових ресурсів, гірським та іншим регіонам зі складними природно-географічними та екологічними умовами.

У такий спосіб держава здійснює загальнонаціональні програми для розв’язання найважливіших регіональних проблем, а саме:

забезпечення соціальних гарантій для населення регіонів;

фінансування будівництва й функціонування загальнонаціональних об’єктів культури, освіти, науки, охорони здоров’я;

надання цільової фінансової допомоги окремим регіонам з метою прискорення реформування економіки.

Реалізація державних регіональних програм — це засіб регулювання розвитку економіки регіонів. Вони дають можливість погодити територіальні, галузеві та державні інтереси.

37. Сутність, значення і структура торговельного комплексу.

Торговельний комплекс – система підприємств, закладів і установ, що здійснюють реалізацію товарів шляхом купівлі продажу.

Функції торгівлі:

1.Економічні 2.Соціальні 3. Науково-технічні та естетичні

Економічна функція торгівлі:

Реалізує досягнення міжнародного і внутрішньодержавного поділу праціЗабезпечує перерозподіл ресурсів та зв'язок між усіма галузями і сферами господарства

Поєднує виробників і споживачів, сприяє економічному розвиткуЗабезпечує зростання рівня торговельного обслуговування

37. Соціальні функції торгівлі:

Забезпечує споживчий попит населення,Скорочує витрати часу на придбання товарів,Формує раціональну структуру споживання.

Науково-технічні та естетичні функції:

Впровадження прогресивних форм і методів обслуговування

Реалізує високоякісні товари

Забезпечує і розвиває естетичні смаки населення через дизайн, рекламу, упаковку товарів, якість обслуговування.Структура. Торгівля поділяється на зовнішню і внутрішню. Зовнішня передбачає купівлю-продаж товарів і послуг шляхом перетину кордону країни, а внутрішня – продаж товарів і послуг у межах державних кордонів

38.Стратегія регіонального розвитку України. Категорії.план,цілі

ДСРР є одним із головних інструментів реал-ї ДРП, розрахована на довгостроковий період (до 2015р.) і спрямована на створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів та усунення міжрегіональних диспропорцій. Вона прийнята Пост. КМУ в 2006р. ДСРР є складовою програми соц-економ розвитку України; в ній конкретизуються завдання ДРП, шляхи їх вирішення, визначаються пріоритети регіонального розвитку. Механізм реалізації ДСРР включає в себе- нормативно-правове та інституційне, організаційне, фінансове та науково-методичне забезпечення. Нормативно-правове та інституційне – 1-розмежування функцій та повноважень між центральними і місцевими органами влади; 2- впровадження правового режиму користування майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад; 3- чітке визначення переліку та розміру граничних ставок місцевих податків і зборів;

38. Організаційне забезпечення – розроблення і виконання щорічного плану заходів, затверджується КМУ. Осн. інструменти орг.

забезпечення: угоди щодо регіонального розвитку, програми подолання репресивності окремих територій, державні цільові програми розвитку окремих територій, стратегії регіонального розвитку і програми соц-економічного розвитку тощо. Етапи реалізації стратегії: 1 етап - 2006-2008рр завершення формування нормативно-правової бази щодо запровадження нових механізмів стимулювання розвитку регіонів тощо; 2 етап - 2009-2015рр проведення адм.–тер., бюджетної та податкової реформ з метою зміцнення фін.-екон. основи терит. громад, передача органам місцевого самоврядування повноважень і покладення відповідальності за надання послуг населенню, реалізація довгості. стратегії розвитку кожного регіону, укладення угод щодо регіонального розвитку, спрямування держ інвестицій на розбудовусоц-економічної розбудови регіону.

Реалізація ДСРР потребує здійснення інституціональних перетворень у регіонах і державі в цілому, що буде тісно пов’язане з проведенням адміністративно-територіальною реформою. Забезпечуватиметься впровадження генеральної схеми планування територій, укрупнення сільських територіальних громад, створення економічно та фінансово самодостатніх територіальних громад з урахуванням досвіду Європейського Союзу щодо адміністративно-територіального устрою, вдосконалення системи місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, створення правових основ адміністративно-територіального устрою України як суверенної держави.

Організаційне забезпечення реалізації ДСРР передбачає розроблення та виконання щорічного плану заходів, який затверджується Кабінетом Міністрів України. Основними інструментами організаційного забезпечення є:

– Угоди щодо регіонального розвитку, укладання яких дасть можливість узгоджувати державні пріоритети регіонального розвитку з регіональними пріоритетами, концентрувати державні та місцеві ресурси для їх виконання. За результатами аналізу переваг регіону та основних структурних проблем, які негативно впливають на конкурентоспроможність і потенціал зростання у кожному регіоні, угоди щодо регіонального розвитку визначатимуть спільні заходи органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з реалізації ДСРР та регіональних стратегій розвитку та укладатимуться між КМ України та ВР Автономної республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами.

– Програми подолання депресивності окремих територій, які мають запобігати міжрегіональним диспропорціям. У них буде визначатися комплекс заходів центральних та місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, спрямованих на подолання депресивності окремих територій та стимулювання їх розвитку. Для фінансування заходів зазначених програм залучатимуться кошти державного і місцевих бюджетів та інших джерел.

– Державні цільові програми розвитку окремих територій, які будуть розроблятися для забезпечення реалізації окремих пріоритетних напрямів ДСРР. Зазначені програми мають стати дієвим інструментом державної регіональної політики шляхом їх спрямування не на загальну підтримку конкретних регіонів, а на цільове розв’язання системних проблем.

– Регіональні стратегії розвитку і програми соціально-економічного та культурного розвитку забезпечать реалізацію державної регіональної політики, узгодження довгострокових державних пріоритетів регіонального розвитку із стратегічними напрямами розвитку регіонів. Рада міністрів Автономної республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації разом з органами місцевого самоврядування, із залученням громадськості, з урахуванням норм ДСРР розроблятимуть регіональні стратегії розвитку на період до 2015 року та здійснювати заходи з їх реалізації.

39.Регіональні особливості розвитку і розміщення головних машинобудівних регіонів світу.

У світовому машинобудуванні сформувалося п’ять реґіонів:

Північноамериканський реґіон виробляє понад 30% продукції, має найширшу номенклатуру виробів та спеціалізується на випуску науко- й капіталомістких товарів. На нього припадає 1/4 продукції світового автомобілебудування, 2/3 цивільного літакобудування й 70% великих ЕОМ. Реґіон виступає експортером продукції високої складності, виробів важкого машинобудування й наукомістких галузей. Поряд з цим він імпортує різноманітну побутову техніку, автомобілі, судна.

Західноєвропейський реґіон виробляє 25-30% продукції світового машинобудування. Це переважно машини середньої складності, але чимала частка припадає й на вироби особливої складності. Завозиться високоскладна техніка з США, а менш складна, але

працемістка, – з Японії та країн, що розвиваються.

Східно- та Південно-Східно-Азіатський реґіон з центром у Японії виробляє 20% світової продукції машинобудування. У Японії машинобудування досягло високого ступеня структурного й науково-технічного розвитку тільки-но на початку 80-х років. Чільним напрямом розвитку машинобудування Японії є вивезення малокваліфікованих і середніх за рівнем виробництв до країн з дешевшою працею. Експортер виробів високої складності, побутової техніки, реґіон завозить продукцію найвищої складності з США та Західної Європи. В країнах Латинської Америки (Бразилія, Аргентина) формується п’ятий реґіон на базі виробництва ЕОМ (електронно-обчислювальних машин), літаків, автомобілів, суднобудування – в Бразилії; авіа- та автомобілебудування – в Аргентині.Серед країн, що розвиваються, тяжке машинобудування орієнтується на добувну промисловість чи на металургійну промисловість ( Індія, Бразилія, Аргентина).

Є, наприклад, група (Бразилія, Індія, Мексика, Аргентина тощо), у якій завдяки розвитку інших галузей, що працюють на світовий ринок, створені можливості для зростання машинобудування, яке великою мірою контролюється іноземним капіталом.

40. Національна економіка України в умовах подолання глобальної фінансової кризи.

Основними причинами економічної кризи в Україні є:

- «іпотечна криза в США», спричинена неповерненням кредитів в результаті недостатньої перевірки реальної платоспроможності позичальників;

- політика внутрідержавних банківських установ, спричинена іпотечною кризою США, тобто банки почали масово «тиснути» на клієнтів, намагаючись цим самим звести ризик неповернення боргу до мінімуму;

- тривала політична криза в нашій державі через протистояння гілок влади, що зумовлено підготовкою до виборів президента та можливих парламентських виборів тощо;

- неспроможність Національного Банку України забезпечити стабільний курс національної валюти.

Підсумовуючи сказане, можна зробити такі висновки:

- економічна криза є тимчасовим явищем, оскільки є частиною економічного циклу, якому притаманні різні фази;

- необхідне створення у економіці нашої держави дієвого мотиваційного механізму піднесення виробництва;

- зменшення податкового тиску на економіку, що привело б до зменшення цін реалізації можливих товарів і збільшило б купівельну спроможність вітчизняного покупця, що сприятиме зростанню обсягу продажу та виробництва продукції;

- необхідність як найшвидшої розробки і реалізації шляхів подолання політичної кризи в Україні;

- розвиток власних внутрідержавних джерел паливно-енергетичних ресурсів, а також стимулювання розвитку енергозберігаючих технологій.

Таким чином, в Україні одночасно проявилися ознаки валютної, фондової, банківської криз в умовах дестабілізації ринку нерухомості, рецесії будівництва та загального погіршення внутрішньої і зовнішньої макроекономічної ситуації. З нашої точки зору, це – логічний результат реалізації інфляціогенної моделі не виваженої соціальної орієнтації економіки, яка функціонує за відсутності цілеспрямованої інвестиційної політики на підґрунті зовнішнього кредитування.

Серед проблемних питань вітчизняного антикризового менеджменту слід відзначити непрозорість державної економічної політики для аналізу й прогнозування. Якщо у провідних країнах Європи і світу громадськість та експертні кола мають доступ до інформації про державні рішення й економічні показники, то в Україні ця інформація свідомо замовчується. Проте, якщо ми хочемо, щоб Україна вийшла з кризи оновленою і посиленою, то об'єктивною інформацією про стан справ у державі мають володіти не лише політики, а й виробники та науковці, які, як ніхто, здатні поставити економіці правильний «діагноз» і задіяти саме ті економічні механізми, які насправді дадуть змогу подолати кризу.

41. Особливості розміщення і оцінки мінеральних ресурсів у світі, ресурсозабезпеченість головних світових регіонів.

Мінеральні ресурси поділяються на паливні, рудні, нерудні металургійні (флюси, вогнетриви), гірничо-хімічні, технічні, будівельні, гідротермальні (прісні і мінеральні природні води). Мінеральних ресурсів нараховується понад 250 видів. В середньому за рік добувають 8-10 млрд. т корисних копалин. З паливних ресурсів (вугілля, нафта, газ, уран, горючі сланці, торф) головні — кам'яне і буре вугілля, нафта, природний газ. Відомо понад 3,6 тис. вугільних басейнів і родовищ у 75 країнах світу з розвіданими запасами (60% припадає на кам'яне, 40% — на буре вугілля). Більша частина вугілля (90%) знаходиться у Північній півкулі. Найбільш багаті на вугілля Азія, Північна Америка і Європа. Головна частина цих запасів сконцентрована в Аппалачському (США), Рурському (Німеччина), Сілезькому (Польща), Кузнецькому, Кансько-Ачинському, Тунгуському (Росія), Фушунському (Китай) басейнах. У Південній півкулі значні запаси вугілля є у Південній Африці та Австралії.

Особливе значення мають родовища нафти і газу з величезними запасами — таких у світі близько 50. Більше половини з них знаходиться в країнах Близького і Середнього Сходу (Саудівська Аравія, Ірак, Кувейт, Іран, ОАБ), у Латинській Америці (Венесуела, Мексика). Значні запаси є в Росії, США, Китаї, Лівії, Норвегії. Рудні корисні копалини репрезентовані рудами чорних і кольорових, рідкісних, розсіяних, благородних металів. Запаси залізних і марганцевих руд зосереджені головним чином у Росії, Україні, США, Канаді, Бразилії, Австралії та ін. Майже половина запасів міді приурочена до Тихоокеанського узбережжя обох Америк (Канада, США, Мексика, Перу, Чілі). Значні вони в країнах «мідного поясу» Африки (Замбія і Конго), а також в Австралії, Казахстані, Росії, Польщі. Великі запаси алюмінієвої сировини зосереджені в Австралії, Гвінеї, на Ямайці, у Бразилії та ін. Розміщення корисних копалин світу визначається особливостями геологічної будови Землі. Паливні корисні копалини завжди мають осадове походження. У світі відомо понад 4 тис. вугільних басейнів і родовищ. Більшість із них розташовані в Азії та Північній Америці. Найбільші вугільні басейни — Аппалачський та Іллінойський (США), Фу-шунський (Китай), Ленський, Кансько-Ачинсь-кий, Кузнецький, Печорський (Росія), Рурський (Німеччина), Донецький (Україна). Найбільші вугільні ресурси мають США (32 %), КНР (19 %), Росія (14 %).

Нафтогазоносних басейнів у світі розвідано понад 600. Основні запаси нафти сконцентровано в країнах Близького і Середнього Сходу (Саудівська Аравія — 28 %, Ірак — 11 %, Кувейт, Іран, ОАЕ — по 10 % від загальносвітових запасів — 150 млрд т). Значні поклади нафти є також у Венесуелі, Мексиці, Росії, США, Лівії, Алжирі, Нігерії, Індонезії, Великій Британії, Норвегії.

Розвідані світові запаси природного газу становлять 135 трлн м3. Найбільші запаси його мають Росія — 38 %, Іран — 15 %, а також Катар, ОАЕ, Саудівська Аравія, США, Нігерія, Алжир, Мексика, Канада, Норвегія, Нідерланди.

Великі скупчення рудних покладів, що утворилися в результаті тектонічних процесів, називають рудними поясами. До них належать Альпійсько-гімалайський, Тихоокеанський та інші рудні пояси. Великі запаси залізорудної сировини зосереджені в Бразилії, Росії, Канаді, Україні, Австралії, США, Китаї, Індії та ін.

З кольорових металів найрозповсюдженішим є алюміній. Великі запаси алюмінієвої сировини (бокситів та ін.) є у Гвінеї, Бразилії, Австралії, Ямайці, Казахстані, у Франції, Італії, Індії, Су-ринамі, США.

Основні ресурси мідних руд зосереджені в Замбії, ДРК, Чилі, Перу, США, Канаді, свинцево-цинкових — у США, Канаді, Австралії.

Серед корисних копалин важливу роль у сучасному світі відіграє також мінеральна хімічна

сировина — сірка, фосфати, калійні солі, будівельні матеріали, графіт та ін.

Найдоступніші родовища корисних копалин у наш час швидко виснажуються.

42. Теорія В. Кристаллера, її роль у регіональній економіці.

Цю теорію розробив учень А. Вебера В. Кристаллер у своїй дисертації "Центральні місця Південної Німеччини" (1933). Головним його припущенням було те, що на однорідній території розселення людей є рівномірним. Він умовно поділяє таку територію (стільник) на правильні шестикутники. В центрі їх — міста (центральні місця), які виробляють усю товарну продукцію, надають різноманітні послуги власному ринку збуту продукції і послуг. За такої організації розселення забезпечується мінімізація середніх відстаней поїздок покупців. Модель передбачає також ієрархію центральних місць (малі, середні, великі, найбільші), від якої залежать зв'язки між центрами різних рангів. Кристаллер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів тільки на прикладі південної Німеччини.

42. Припущення теорії:

  • Формування структур відбувається на плоскій поверхні з рівномірним розподілом купівельної спроможності;

  • Закупівлі центральних товарів здійснюються центральному місці цього рангу;

  • Допоміжні райони повністю охоплюють всю територію, де формується система центральних місць;

  • Поїздки за товарами та послугами зведені до мінімуму; будь-яке центральне місце не повинно мати додаткового прибутку.

Теорія Кристаллера найбільший вплив мала на розвиток сучасних концепцій раціональної організації сфери послуг і розселення населення у сільській місцевості.

43. Особливості розвитку і розміщення чорної металургії світу. Характеристика основних регіонів.

Типологія країн за розвитком чорної металургії: Країна зі значним розвитком чорної металургії, потужною базою залізнорудної та вугільної промисловості (США, Велика Британія, Україна, Росія, Китай) Країни зі значним розвитком чорної металургії, забезпечені вугіллям і відносно невеликими покладами руди (Німеччина, Польща) Країни зі значним розвитком чорної металургії, великими покладами руди і незначними  покладами вугілля (Франція, Швеція, Канада) Країни зі значним розвитком чорної металургії, але недостатніми рудними та паливними запасами (Японія, Італія, Бельгія, Люксембург) Країни, де чорна металургія тільки розвивається, але є значні запаси руди і вугілля (ПАР, Індія, Австралія) Країни, де чорна металургія тільки розвивається, які мають значну рудну базу і обмежену паливну (Бразилія, Чилі, Венесуела, Перу, Колумбія)

43. Основні райони чорної металургії світу: Китай, Японія, США, Росія, Україна, Німеччина, Італія, Південна корея, Бразилія, Індія. Найбільші поклади залізних руд знаходяться у південній частині Бразилії та у Венесуелі. Руди Бразилії та Венесуели мають високу якість і вміст заліза не менше за 50%. Чималі запаси залізної руди є і в Північній Америці. Приблизно однакові поклади залізних руд є у країнах Європи та Азії. У Західній Європі першорядне значення мають Лотаринзький залізорудний басейн) і родовища, пов’язані з Балтійським. В Азії є важливі родовища, пов’язані з Індійською платформою (Декан), як за своїми запасами, так і за високою якістю (понад 60% заліза з невеликим відсотком сірки та інших домішок). Поклади руди у Східній Європі та Китаї оцінюються як дуже великі: понад 1/2 світових запасів. Йдеться передусім про Росію, Україну, Казахстан, Китай, КНДР. Чимала частина цих руд містить 3035% заліза.

Серед материків важливе місце за запасами залізної руди належить Південній Америці. Найбільші поклади залізних руд знаходяться у південній частині Бразилії та у Венесуелі. Руди Бразилії та Венесуели мають високу якість і вміст заліза не менше за 50%. Чималі запаси залізної руди є і в Північній Америці (мал. 6.4). Тут виділяються металогенічні провінції Канадського щита: біля озера Верхнє у США й на півострові Лабрадор у Канаді. У родовищі Месабі (оз. Верхнє) вміст заліза — 46—53%. Поруч з цими рудами у районі є чималі поклади низькопробних руд (20—27% заліза й до 50% кремнезему). Розробка руди провадиться переважно відкритим способом. На півострові Лабрадор розробляються залізисті кварцити (ЗО— 35% заліза).

Приблизно однакові поклади залізних руд є у країнах Європи та Азії. У Західній Європі першорядне значення мають Лотаринзький залізорудний басейн (Франція та Люксембург) і родовища, пов'язані з Балтійським щитом (Швеція, Норвегія). Лотаринзькі руди позначені невисоким вмістом заліза, високим вмістом фосфору й кремнезему. Руди Північної Швеції високосортні, а в Норвегії вони представлені залізистими кварцитами.

В Азії є важливі родовища, пов'язані з Індійською платформою (Декан), як за своїми запасами, так і за високою якістю (понад 60% заліза з невеликим відсотком сірки та інших домішок).

Близько 10% світових запасів припадає на країни Африки. Тут виділяються Західна Африка (переважно район Гвінейської затоки — Ліберія, Сьєрра-Леоне), а також Мавританія, Габон, Ангола, Північно-Західна Африка (передусім Алжир) та Південна Африка (ПАР та Зімбабве). Руди Гвінеї містять домішки кольорових металів, хрому, нікелю тощо. В алжирському примор'ї руда використовується давно; її обсяг збільшився за рахунок розвіданих покладів на півдні країни. Велике значення мають залізні руди ПАР. Руди з високим вмістом заліза має Австралія. Тут розташований один з найбільших у світі басейнів Хаммерслі. Запаси руди оцінюються у 11,7 млрд т, а вміст заліза — 62%. Збільшення видобутку в країнах, що розвиваються, призвело до збільшення частки імпортних багатих руд у споживанні США (1/3), Англії, Німеччини, Японії.

44. Загальнонаукові методи дослідження РПС і економіки регіонів.Метод - це спосіб або засіб досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання, а методика - сукупність спеціально підібраних методів з метою практичного чи теоретичного пізнання дійсності.Свідоме застосування науково обґрунтованих методів у межах певної методології є істотною умовою отримання нових знань. Застосування будь-якого методу передбачає володіння загальними принципами наукового мислення. 1. Індукція - умовивід від фактів до гіпотези. 2. Дедукція - висновок за правилами логіки; ланцюжок умовиводів, ланки якого зв'язані логічною послідовністю. 3. Аналіз - розчленування об'єкта, явища на елементи. 4. Синтез - поєднання, з'єднання різних елементів об'єкта, явища воєдино. 5. Аналогія - відповідність, подібність об'єктів, явищ в окремих властивостях; умовивід про менш знаний об'єкт, явище з більш знаного, якщо вони входять в однорідну групу. Експеримент - дослідне відтворення об'єкта пізнання, перевірка гіпотез.

Усі методи дослідження розвитку та розміщення продуктивних сил поділяються на традиційні й нові, або сучасні. Серед традиційних найважливіші: 1. Літературний. Суть його полягає у відборі й аналізі літературних джерел, що тією чи іншою мірою стосуються об'єкта, явища вивчення. 2. Описовий. Належить до найдавніших при вивченні розміщення видів економічної діяльності та розселення. У наш час широко застосовується описова статистика у вигляді наборів числових даних, що характеризують ту чи іншу ситуацію. 3. Статистичні методи розміщення продуктивних сил, зокрема метод статистичної оцінки - знаходження функціональних залежностей між значеннями факторних і результативних ознак. Серед нових, або сучасних, методів дослідження розвитку і розміщення продуктивних сил на особливу увагу заслуговують такі методи: Геопросторова парадигма, Моделювання Картографічний метод, Просторовий аналіз, Економіко-математичні методи і моделі,Комп'ютерна техніка .

45. Цілі регіональної політики ЄС, пріоритети, головні інституції, неурядові суб'єкти.

Європейська регіональна політика орієнтується на солідарність всього Співтовариства. Ефективна регіональна політика допомагає економічному прогресу, покращанню умов життя і посиленню згуртованості Європейського Союзу. Ефективна регіональна політика може й в Україні сприяти цим цілям та інтеграції регіонів у державу. Утворення регіонів має бути зорієнтоване на те, аби регіон розглядався в сукупності його економіки, культури та управління. На сьогодні регіональна політика Європейського Союзу сфокусована на:

а) "підтягуванні" менш соціо-економічно розвинених регіонів держав Євросоюзу до рівня більш економічно розвинених регіонів держав Європи;

б) реалізацію важливої мети внутрішньої регіональної політики ЄС - ліквідацію територіальних диспропорцій економічного та соціального розвитку всередині розвинутих держав ЄС.

45.в) Вивчення досвіду взаємодії європейських політичних, владних інститутів є важливою умовою з точки зору вироблення та застосування єдиної методики чи вироблення оптимальної структури своєрідних регуляторів регіональних та державних взаємовідносин - як пошуку компромісів між локальними та загальними інтересами в Україні. Г)визначення ієрархії, статусу регіонів за нормами європейського міжнародного права; д) вироблення власне механізму дії інститутів на місцевому та регіональному рівнях, вироблення механізмів їх контролю.

Інституції Європейського Союзу утворювалися й удосконалювалися з перспективою дедалі тіснішого об'єднання країн Європи та проведення ними єдиної інтеграційної політики.

Інституційна структура Європейського Союзу побудована за схемою, яка суттєво відрізняється від схем державного управління. 

Інститути, що забезпечують регіональний розвиток

Асамблея Європейських Регіонів (АЄР)

^ Асоціація Європейських Прикордонних Регіонів

^ Асоціація Європейських Регіонів

Економічна комісія ООН для Європи (ЕКЄ), Європейська економічна комісія

^ Європейська асоціація агентств регіонального розвитку

^ Європейський фонд регіонального розвитку

^ Європейські співтовариства

^ Комітет регіонів ЄС

^ Конгрес місцевих та регіональних влад Європи (КМРВЄ) –

^ Міжрегіональне економічне співробітництво країн ЄС

^ Наднаціональна регіональна політика Європейського союзу

46. Регіональні особливості розміщення і використання закладів освіти в Україні.

Освіта забезпечує підвищення загального рівня знань і культури населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами, а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили. У систему освіти України входить приблизно 23 тис. дошкільних закладів. Вищий рівень забезпеченості дітей дошкільними закладами спостерігається у південних та східних областях України, нижчий — у західних регіонах. Співвідношення рівнів охоплення дітей дошкільного віку суспільним вихованням, наприклад між такими областями, як Волинська, Рівненська, Чернігівська, з одного боку, і Автономна Республіка Крим та Дніпропетровська область — з іншого, становить 1:3. Різке скорочення темпів спорудження дошкільних закладів в окремих сільських районах стало головною причиною того, що тут ще не повною

46. мірою задовольняються потреби населення в послугах дошкільного виховання. Це негативно впливає на продуктивність праці сільськогосподарських працівників. Досвід роботи Хмельницької, Дніпропетровської та ряду інших областей показав, що відкриття в невеликих населених пунктах дитячих дошкільних закладів як самостійного об’єкта чи в комплексі зі школою дає позитивні результати.Зокрема, у Львівській, Івано-Франківській областях лише 16% дітей охоплено постійними дошкільними закладами освіти. Це найнижчий показник по Україні, майже втричі нижчий, ніж у Черкаській області. Педагогічні та медичні освітні заклади розміщені рівномірно по території країни, обласних центрах та містах обласного підпорядкування.Найбільше закладів вищої освіти, зокрема ІІІ—ІV рівнів акредитації, сконцентровано у Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Львові, Донецьку. Припинили роботу 78 загальноосвітніх навчальних закладів сільської місцевості. Найбільша кількість – у Житомирській (26) та Чернігівській (15) областях.

Статистичні показники стану української освіти висвітлюють її суперечливий і нерівномірний розвиток. Освітня система демонструє загалом позитивні тенденції розвитку. Зростає частка закладів нового типу, загальний рівень кадрового забезпечення освітнього процесу залишається високим. Активно розвивається система вищої освіти, зростає чисельність студентів, диверсифікуються форми власності та джерела фінансування освіти. Паралельно з поступовим переходом на державну мову навчання враховуються мовні потреби національних меншин у місцях їх компактного проживання. Розвивається система міжнародного співробітництва у сфері освіти, розширюються можливості отримання освіти за кордоном.

Водночас, ці позитивні тенденції спостерігаються переважно на двох напрямах: по-перше, там, де освітні послуги можуть бути не лише самоокупними, але й рентабельними — вища освіта, невеликий сектор загальної середньої освіти; по-друге, там, де активно діє міжнародна допомога та особиста підприємливість громадян — міжнародні обміни, проекти та програми.

На тих же напрямах, де освітні послуги не є рентабельними, але потребують відчутних витрат, відзначаються тенденції іншого характеру — скорочення мережі, брак кадрового забезпечення, який завжди є найточнішим індикатором браку коштів.

Поза сумнівом, прихід до освітньої системи коштів з-поза державного бюджету є позитивним чинником, що в період трансформаційної кризи сприяв утриманню українською освітою її традиційно міцних позицій. Водночас, ці позиції утримувалися, не в останню чергу, за рахунок нижчих ступенів освіти — дошкільної, загальноосвітньої, позашкільної, професійно-технічної. Саме ці, початкові, базові ступені неперервної освіти зазнали і зазнають відчутних втрат. Кілька років — і хвиля недофінансованої освіти нижчих ступенів досягне вищих. У поєднанні з демографічним провалом, котрий чекає Україну, вона здатна призвести до значних негативних наслідків. Попередити їх можна лише дійсною зміною пріоритетів державної політики — стосовно освіти загалом і її базових ступенів зокрема.

.

47.Регіональні особливості розвитку і розміщення транспортно-комунікаційного комплексу України.

Транспорт-галузь матеріального виробництва, яка забезпечує потреби господарства і населення в усіх видах перевезень.

Особливості: 1) результатом роботи транспотрту є не новий продукт, а певний корисний ефект, що полягає у переміщенні або зміні переміщення вантажів і людей. 2) використовується не сировина, а забоби виробництва й допоміжні матеріали (паливо, електроенергія, мастила, метал, каучук…). 3) своєю діяльністю продовжує виробничий процес. 4) характерне лінійне розміщення. 5) прискорює соціально-економічний розвиток. 6) зумовлює розміщення окремих галузей виробництва. 7) транспортні витрати враховують у загальних виратах виробництва двічі: на стадії виробництва та на стадії обороту.

транспортно-комунікаційний комплекс:

-територіальне поєднання взаємопов’язаних видів транспорту, які, вза.ємодіючи, найповніше задовольняють потреби госполарства і населення в усіх видах перевезень;

А) засоби транспорту (рухомий склад)

Б) техобслуговування

В) шляхи сполучення

Г)засоби управління та зв’язку

В Україні є необхідні стартові умови для формування сучасної системи транспортних комунікацій, яка відповідала б європейським стандартам. До них насамперед належать: необхідність в усіх видах транспорту докорінного технічного переоснащення галузі і суттєвих організаційних змін; достатня ресурсна база і рівень розвитку техніки і технологій; наявність кваліфікованого трудового потенціалу і передових науково-технічних розробок; вигідні природно-кліматичні й географічні характеристики території; наявність конкурентоспроможних науково-технічних проектів, які пройшли відповідну експертизу і готові до реалізації; заінтересованість зарубіжних інвесторів у розміщенні капіталів в Україні; стійка тенденція до визнання України світовим співтовариством як європейської держави, з якою бажано мати стабільні ділові відносини на широкій і довготривалій основі і яка в перспективі справлятиме серйозний вплив на ключові проблеми європейської політики; наявність затвердженої концепції створення і функціонування в Україні національної мережі міжнародних транспортних коридорів.

48.Характеристика аспектів регіональної політики України.

Регіональна політика - сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних регіональних процесів, а також цілей і завдань розвитку суспільства. Об'єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічна сутність якого відображає систему суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. Суб'єктами державної регіональної політики є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого - управління регіональною економікою. Стратегічні цілі регіональної політики України:--політичні: збереження унітарної незалежної держави, усунення умов для дезінтеграційних, сепаратистських процесів;--економічні: забезпечення комплексного, збалансованого розвитку регіонів на основі реалізації їх потенціалу, зменшення соціально-економічної диференціації, прискорення ринкового реформування;--соціальні: реалізація конституційних прав громадян, забезпечення необхідних умов для життя незалежно від місця проживання. Регіональна політика в Україні здійснюється на основі таких принципів: - системність, згідно з яким у процесі формування та реалізації державної регіональної політики мають враховуватися у взаємному зв’язку загальнодержавні, регіональні та місцеві інтереси;- географічна обґрунтованість, - конституційність та законність, за якими реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, - пріоритетності забезпечення прав і свобод людини і громадянина, - забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної системи;

- стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування для об’єднання їх зусиль з метою реалізації заходів, які становлять спільний інтерес.

49. Регіональні особливості розміщення та використання лісових та водних ресурсів України.

Лісові ресурси – деревні і не деревні ресурси лісових насаджень. До них належать: деревні, технічні, харчові, лікарські та інші ресурси, а також корисні природні властивості лісу – водоохоронні, захисні, клімато-регулюючі, оздоровчі, санітарно-гігієнічні.

Лісові ресурси розміщені нерівномірно по території України: в Поліссі - 29%, Лісостепу - 14%, Степу - 5%, Карпатах - 40%, Криму (в основному в горах) - 10%. Загальна площа лісового фонду України становить – 10,4 млн. га, із яких вкритих лісовою рослинністю – 9,6 млн. га. Лісистість території країни становить 15,9%.

Забезпеченість лісами економічних районів:

Донецький – 8 %. Придніпровський – 5,3%. Східний – 12,8%. Центральний – 18,7%.

Причорноморський – 6,2%. Карпатський – 37,5%. Подільський – 30,5%. Поліський – 13%.

Водні ресурси — це поверхневі і підземні води, придатні для використання в народному господарстві. Частина користувачів (промисловість, сільське і комунальне господарства) безповоротно забирають воду з рік, озер, водосховищ, водоносних горизонтів. Інші використовують не саму воду, а її енергію, водну поверхню або водоймище загалом (гідроенергетика, водний транспорт, рибництво). За загальними запасами річкового стоку (близько 210 км3 за рік) Україна посідає одне з провідних місць у Європі. 60% річкового стоку формується на території України (місцевий стік), 40%--за її межами (транзитний стік). Доступні для широкого використання водні ресурси формуються, в основному, в басейнах Дніпра, Дністра, Сіверського Дінця, Південного і Західного Бугу, а також малих річок Приазов’я та Причорномор’я .

Найвищу забезпеченість прісною водою мають північні й західні області, насамперед, Київська та Закарпатська, а найнижчу – АР Крим, Донецька, Харківська, Луганська, Одеська та Миколаївська області. Тому в багатьох містах і селах південної частини України відчувається нестача води.

50. Сутність, значення та структура національного господарства: галузева, територіальна, функціональна, організаційно-управлінська.

Господарський комплекс – складна економічна система з відповідною сукупністю технологічно і економічно взаємопов’язаних виробництв і підприємств на певній території.

Галузева структура відображає співвідношення, зв’язки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери – матеріальне виробництво і нематеріальне виробництво. Матеріальне виробництво складається з окремих ланок : промисловість, сільське господарство, будівництво. Територіальна структура господарського комплексу відображає просторові форми існування економічної системи та обумовлює специфіку управління господарською системою.

Головними її елементами виступають:економічні райони;підрайони;

локальні виробничі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів.

Функціонально-господарська структура виробництва – склад, співвідношення, та взаємозв’язки сукупностей підприємств, виділені за допомогою функціональних зв’язків; формування міжгалузевих систем і міжгалузевих комплексів, що зумовлюється розвитком технологічних зв’язків , вимогами суспільного поділу праці.

Основу функціональної структури господарства становлять міжгалузеві комплекси.

Важливим елементом також є ТВК – взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, що пов’язане з використанням природних і трудових ресурсів та економічних умов.

Виділяють промислові, агропромислові та рекреаційні ТВК.

51. Галузевий склад і чинники регіонального розвитку і розміщення харчової промисловості України.

Харчова промисловість – одна з найбільших та найважливіших галузей промисловості України. Від рівня її розвитку, стабільності функціонування залежить стан економіки і продовольча безпека держави, розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, рівень життя населення.

Харчова промисловість об'єднує понад 40 галузей, які виробляють продукти харчування. Основними серед них є цукрова, борошномельно-круп'яна, олійно-жирова, хлібопекарська, спиртова, плодоовоче-консервна, рибна, молочна, м'ясна, виноробна, кондитерська, пивоварна, тютюнова та ін. Визначальну роль у розміщенні підприємств даних галузей відіграють сировина і споживач. Ті з них, які використовують малотранспортабельну сировину (що швидко псується) або велику кількість сировини, тяжіють до неї. Це — цукрова, олійна, рибна, плодово-овочево-консервна, маслоробна та ін

Галузі, в яких затрати на транспортування готової продукції більші, ніж на перевезення сировини, орієнтуються на споживача (кондитерська, хлібопекарська, пивоварна, молочна та ін.).

На сировину і споживача орієнтуються м'ясна, борошномельно-круп'яна, тютюнова та інші галузі.

- Борошномельно-круп’яна промисловість Найбільші виробництва розташовані у Києві, Харкові,Одесі,Дніпропетровську. Невеликі підприємства розташовані у кожному обласному центрі.

- Підприємства хлібопекарської промисловості розташовані у всіх великих обласних центрах.

- Макаронна промисловість розташована у Києві,Харкові, Одесі,Дніпропетровську.

- Кондитерська. Центри виробництва – Київ, Харків, Одеса. Львів, Тростянець. Луганськ,Донецьк, Дніпропетровськ, Вінниця.

Для стабілізації становища в ряді галузей харчове промисловості необхідно:

оновити матеріально-технічну базу, модернізувати виробництво, збільшити обсяги випуску конкурентоспроможної продукції й розширити її асортимент, активізувати роботу щодо залучення іноземних інвестиції та кредитів;

забезпечити пріоритетність розвитку галузей здійсненням державної фінансово-кредитної підтримки підприємств за рахунок розширення видів їх кредитування, а також відновлення практики передбачення в державному бюджеті коштів для кредитування міжсезонних

витрат підприємств цукрової, олійножирової, плодоовочеконсервної, виноробної та інших галузей;

продовжувати протекціоністську політику щодо вітчизняного товаровиробника;

створити оптові ринки продовольчих товарів, розширити мережу фірмової торгівлі, а отже, зменшив кількість посередників при реалізації продукції, завдяки чому буде знижено ціни й збільшено обсяги її продажу;

запровадити регулювання ринків зерна, цукру, олії алкогольних напоїв;

відновити традиційні й освоїти нові зовнішні ринку збуту, зокрема, створити за кордоном постійно діючі представництва окремих галузей, підприємств, регіонів;

активізувати роботу щодо створення інтегрованих

структур, до складу яких повинні увійти переробні і сільськогосподарські підприємства, фірмові магазини організації з матеріально-технічного забезпечення й збуту продукції.

52. Теорія "полюсів зростання" Ф.Перру, її роль в регіональній економіці.

В основі теорії лежить уявлення про визначну роль у структурі економіки галузей-лідерів, які створюють нові товари і послуги. Центри й ареали економічного простору, де розміщені підприємства цих галузей, стають полюсами притягання факторів виробництва, оскільки забезпечують найефективніше їх використання. Звідси й територіальна концентрація підприємств ("агломераційний ефект" А. Вебера), яка зумовлює формування полюсів економічного зростання. Звичайно це місто, іноді район, який в результаті подібної концентрації починає робити сприятливий господарський вплив на своє оточення.

На цій теорії ґрунтується концепція необхідності стимулювання розвитку відсталих регіонів.

Якщо розглядати дослідження і теоретичні підходи до формулювань, то можна відзначити наступне визначення: «Полюси росту - це концентрація підприємств у певних зонах, де економічне зростання, підприємницька активність, інноваційний процес відрізняються високою інтенсивністю. Стимулювання створення та розвитку інноваційних підприємств всередині полюсів зближує промисловість, наукові розробки та освіту. Іншими словами, полюси зростання - це стимульовані державою територіально-виробничі об'єднання з регульованою галузевою структурою »

Концепція “полюсів росту” у різних варіантах була покладена в основу чис­ленних планів і програм регіональної політики закордонних країн, як розвинених, так і тих, що розвиваються.

Ідеї перру були покладені в основу стратегій розвитку багатьох країн: Хорватія, Фінляндія, Швеція, Нідерланди, Данія, Бельгія.

53. Марксистська теорія розміщення.

Паралельно з теоріями розміщення формувалася марксистська теорія продуктивних сил. Марксистська теорія розміщення продуктивних сил припускає, що кожному соціальному ладові притаманні власні економічні закони, і саме соціальний лад визначає розміщення продуктивних сил на даній території (див. рис. 1). Результатом впровадження даної теорії у державах із соціалістичним ладом є формування системи твердого планування, що не завжди давало позитивні результати .

Прихильники марксизму брали за основу трудову теорію вартості, яка виокремлювала дві головні категорії – продуктивні сили та виробничі відносини.

Марксистська теорія розвитку й розміщення продуктивних сил виходила з настанови про те, що вони передусім зумовлені способом виробництва і їхня територіальна організація істотно залежить від соціального ладу Марксисти гадали, буцімто кожному ладу притаманні власні економічні закони й закономірності, хоча дія загальних законів тим часом не заперечується. У соціалістичних країнах такий висновок призводив до жорсткого планування, що стосувалось і розташування виробництва.

Марксистська теорія розвитку й розміщення продуктивних сил базується на головному положенні: кожному суспільному ладу, крім загальних, властиві свої економічні закони й закономірності. У соціалістичних країнах такий висновок призводив до жорсткого централізованого планування, що дозволяло зосереджувати ресурси в тих регіонах, які вважалися найбільш сприятливими з точки зору центральних органів управління. Проте з центру не завжди можна визначити оптимальний варіант РПС (приклад Чорнобильської АЕС). Тому і триває децентралізація управління та продовжується входження до ринкових структур колишніх складових Радянського Союзу, а економічні закони і закономірності набувають визначального характеру.

Теорія і практика РПС за умов переходу до ринкової економіки має дедалі більше значення. Аналіз сучасного розміщення продуктивних сил України дає підстави говорити про потребу його вдосконалення, бо порушена рівновага галузевої структури економіки; регіональне розміщення виробництва в державі – нераціональне; на території зосереджені матеріало та енергоємні види виробництва; сконцентровані підприємства військово-промислового комплексу, загострилися екологічні проблеми.

Практичні кроки повинні здійснюватись на основі науково обгрунтованої концепції, яку необхідно прийняти на найвищому рівні. На нинішньому етапі завдання науки – всебічне обгрунтування збалансованого РПС, яке максимально сприяло б досягненню економічної незалежності й могутності України. Над його вирішенням безпосередньо працюють науковці Ради з вивчення продуктивних сил України Національної академії наук України. Вагомий внесок у розвиток науки про РПС зробили: К.Г. Воблий, О.Г. Діброва, М.М. Паламарчук, О.М. Алимов, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, О.І. Шаблій, С.І. Дорогунцов, М.І. Долішній, В.І. Куценко, Я.І. Жупанський, П.Т. Ващенко, П.П. Борщевський, С. І. Іщук, Є.П. Качан, Б. Михайлишин.

54. Сучасні особливості розвитку соціального комплексу України.Освіта і наука: Підвищує загальний рівень знань і культури населення та забезпечує всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами, а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.У сфері дошкільної освіти як обов'язкової первинної складової системи освіти України держава визнає її пріоритетну роль та створює належні умови для її здобуття. Наприкінці 2009 р. в Україні налічувалось понад 15,5 тис. постійних дошкільних закладів, у яких перебувало понад 1,2 млн дітей.Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці заклади. Вищий рівень забезпеченості дітей дошкільними закладами спостерігається у південних та східних областях України, нижчий — у західних регіонах.

Основним видом навчально-виховних закладів в Україні є середня загальноосвітня школа. Мережа загальноосвітніх навчальних закладів формується з урахуванням демографічної, етнічної та соціально-економічної ситуації за освітніми рівнями.

Вища освіта України представлена 511 навчальними закладами І—II рівнів акредитації, в яких навчається близько 854,2 тис. Студентів.Крім того, в Україні функціонує 350 вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, в яких навчається 2245,2 тис. Студентів.

Культура і мистецтво: Найбільш поширеними закладами культури в Україні є бібліотеки, кількість яких у 2009 р. становила 20,1 тис. з книжковим фондом 338 млн примірників книжок і журналів.

Охорона здоровя : В Україні налічується 2,8 тис. лікарняних закладів на 431 тис. ліжок та 8,8 тис. лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів, місткість яких становить 1 млн відвідувань за зміну .

Матеріально-побутовий комплекс. Забезпечує матеріальні умови життя населення.

Краща забезпеченість населення житлом у міських поселеннях Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Київської і Черкаської областей, а в сільській місцевості — у Вінницькій, Київській, Черкаській, Хмельницькій, Кіровоградській, Чернігівській, Житомирській, Полтавській, Сумській і Дніпропетровській областях. Із загальної кількості сімей і одиноких 130,8 тис. знаходяться на обліку в державному фонді і фонді ЖБК.

Галузь побутового обслуговування займає одне з провідних місць в обслуговуванні населення, що обумовлюється його функціональною роллю у відтворювальному процесі. Діапазон функцій підгалузей, які входять до побутового обслуговування, дуже широкий.

Надання побутових послуг має чітко виражений локальний характер.

Найвищий показник щодо наданих послуг на одного жителя припадає на Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську, Київську та південні області України. Внутріобласні відмінності зумовлені перш за все особливостями розселення, тобто територіальною концентрацією населення.

55.Особливості і фактори розміщення сільського господарства в Україні.

АПК – сукупність ланок господарства (галузей, підгалузей, підприємств), діяльність яких тісно пов’язана з виробництвом, зберіганням, транспортуванням, переробкою та збутом с/г продукції. Найважливішою ланкою АПК, другою важливою галуззю матеріального виробництва України є її високоінтенсивне, багатогалузеве сільське господарство. В структурі сільського господарства виділяють дві основні галузі — рослинництво і тваринництво. В останні роки у структурі продукції сг переважає продукція рослинництва. Розвиток і розміщення рослинництва: Чорноземні грунти і сприятливий клімат, велика густота населення, землеробські навички, які історично склалися на території України, її зручне економіко-географічне положення зробили рослинництво базовою галузю с/г. Україна за виробництвом озимої пшениці, кукурудзи, цукрових буряків посідає 1, а за посівами соняшнику – 2 місце серед держав СНД.

Розвиток і розміщення тваринництва: Україна має величезні природні пасовища і луки, що сприяє розвитку тваринництва. Проте для кращого розвитку треба розширювати кормову базу, збільшувати виробництво концентрованих і сокових кормів, щоб забезпечувати ними худобу цілий рік. Приблизно 1/3 поголів’я великої рогатої худоби припадає на поголів’я корів. За останні роки значно збільшився обсяг виробнництва молока, в зв’язку із збільшенням корів. Однак досягнутий рівень виробництва молока ще не відповідає реальним можливостям галузі.  Вівчарство розвивається в південних степах, гірських районах. Воно може бути додатковою галуззю в районах розведення великої рогатої худоби. Товарною галуззю тваринництва в багатьох районах є кролівництво(виробництво кролячого м’яса в У досягло 69-80 т. на рік). Чисельність поголів’я кролів коливається в межах 10-15тис. Перспективною галуззю є рибне господарство.

56.М.Колосовський : теорія енерговиробничих циклів і економічного районування.

Перше наукове визначення енерговиробничого циклу (ЕВЦ) належить М. Колосовському. Аналізуючи зв'язки виробництва усередині ТВК ''за вертикаллю'' й ''за горизонталлю'', він дійшов висновку, що для господарювання ''стійкий не лише вихідний (провідний) виробничий процес (наприклад, вугільно-металургійний), але й широка сфера виробничих групувань довкола основного процесу''. Таку ''типову, існуючу сукупність виробничих процесів, що виникають взаємозумовлено (співпідпорядковано) довкола основного процесу для даного різновиду енергії й сировини'', він запропонував назвати енерговиробничим циклом.

Основні положення теорії економічного районування Колосовського зводяться до наступного: — вся територія країни ділиться на економічні райони, утворені за виробничими ознаками і

56. ознаками і представляють в своїй сукупності закінчену систему регіональних продуктивних сил; — кожен район здійснює комплексний розвиток господарства на своїй території для найбільш повного задоволення місцевих виробничих і споживчих потреб за рахунок місцевих джерел сировини та енергії. Заохочується використання комбінованих технологічних процесів, що ведуть до створення територіально-виробничих комплексів, на основі створення замкнутих енерговиробничих циклів; — для кожного економічного району встановлюється три категорії виробництв. Виробництва районного значення — їхня продукція споживається всередині економічного району, виробництва міжрайонного значення — для групи економічних районів, загальносоюзного значення — для всієї країни.

57. Гірничо-металургійний комплекс

Гірничо-металургійний комплекс розглядають як базову галузь народного господарства, що забезпечує потреби всіх галузей економіки України в металопродукції як основного конструкційного матеріалу. Основною сировинною ланкою комплексу становлять підприємства гірничовидобувної галузі, що забезпечують видобуток, збагачення та агломерування залізних, марганцевих і хромітових руд. На цій базі забезпечується робота підприємств переробних галузей, які зайняті виробництвом чавуну, сталі та прокату, феросплавів, повторним використанням металевої сировини, коксуванням вугілля, виробництвом вогнетривів та допоміжних матеріалів для них (флюсових вапняків тощо). Провідна роль у цьому комплексі належить металургійній переробці за схемою: чавун — сталь — прокат. Розташування переробних підприємств на території України залежить від багатьох природних та економічних факторів, особлива роль в складі яких належить наявність сировини і палива.

Основними територіями видобутку залізних руд стали родовища Криворізько-Кременчуцького та Білозерсько-Конкського залізорудних басейнів, де руда розробляється як підземним, так і відкритим (кар'єрним) способом. Важливе місце у виробничій структурі залізо видобувної промисловості України посідають гірничо-збагачувальні комбінати (ГЗК), на яких видобуті залізисті кварцити збагачуються і перетворюються на концентрат з вмістом чистого заліза до 62-65 %. На Криворіжжі спочатку був споруджений Південний ГЗК з відкритим видобутком заліза, а пізніше — Новокриворізький, Центральний, Північний та Інгулецький ГЗК. Крім того, на інших територіях були введені в дію Дніпровський та Полтавський ГЗК поблизу Кременчука, Запорізький ГЗК — у Білозерському залізорудному районі, Комиш-Бурунський ГЗК — на базі Керченського родовища.

58. Штандорна теорія А.Вебера(регіональні штандорні фактори)

Теорія оптимального розміщення виробництва з точки зору найменших витрат. Запропоновано А. Вебером. Осн. мета - визначити ведущіефактори розміщення виробництва і закономірності, за якими вони діють, в математичній формі. Осн. припущення: задана господарським відособлена територіальна область, яка не має жодних зв'язків з іншими територіями; відсутні риси господарства, успадковані від минулих епох; задано: розміщення сировинної бази, центри споживання промислової продукції і обсяги попиту; рівні зарплати і інтенсивності праці фіксуються і залишаються постійними , що призводить до сталості питомих витрат на оплату праці в кожному місці; трудові ресурси не мобільні, але необмежені. Розглянуто єдиний вид транспорту - залізничний; виробництво мислиться як єдиний процес, не поділений на окремі стадії, і не явно використані положення економічної рівноваги.

Після аналізу сукупності факторів розміщення (витрати на землю, осн. Капітал, сировину та енергоресурси, праця, транспорт, відсоток на позиковий капітал і амортизацію) Вебер виділив 2 осн. фактора - транспортні витрати (транспортна орієнтація) і витрати на робочу силу (орієнтація на трудові ресурси). Похідних 3-й фактор, що враховує регіональні сили, - агломерація. Для моделювання штандортной теорії в якості ведучого був узятий транспортний фактор, що визначає формування вихідної схеми оптимального розміщення виробництва; тоді розбіжності у витратах на працю будуть представляти перший відхилення від оптимального по транспортним витратам розміщення, а сукупність агломераційних чинників - друге, також порушує вихідну схему. В аналізі транспортних витрат важливу роль зіграло поділ ресурсів на локалізовані матеріали і «убіквітети», або матеріали повсюдного розміщення. Штандортнf теорія стала однією з найважливіших частин в класичній теорії розміщення виробництва.

Загальний висновок: високі показники функції економії від агломерації і щільності випуску, низькі показники штандортной ваги і тарифних ставок на перевезення форсують агломераційні процеси, а зворотні умови придушують їх.Надалі теорія штандорт піддавалася критиці, уточненню, трансформації з використанням нового математичного апарату векторного аналізу та лінійного програмування. Вже сам Вебер в розділі "Загальна орієнтація" вказав, що при переході від теоретичних побудов до реальності необхідно переглянути багато припущення теорії, починаючи з відокремлення якого виробництва та повного циклу - від сировинного до готової продукції.

59. Сутність соціально-економічного району, його головні ознаки та районоутворюючі фактори.

Під економічним районом розуміють частину території країни, в межах якої на основі певного способу виробництва та територіального поділу праці формується спеціалізоване господарство. ознаки: характеризується певним ЕГП, має масштаб( мікро-, мезо-, макро- райони), має історію формування, володіє відповідним правовим статусом, має специфічну структуру, має чітку зовнішню спеціалізацію, володіє специфічним потенціалом, має певні проблеми і перспективи розвитку. Основним районоутворювальним фактором є територіальний

поділ праці, який виступає просторовим проявом дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у закріпленні видів господарської діяльності за територіями, спеціалізації останніх на випуску певних видів продукції, робіт чи послуг відповідно до зосереджених на них природних умов і ресурсів та наявної робочої сили.

Важливим районоутворювальним фактором є сформовані територіальні виробничі комплекси (TBK) або ті, що формуються. До основних районоутворювальних факторів належать також найбільші міста країни — великі регіональні індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Районоутворювальне значення мають також основні форми територіальної організації розселення населення та виробництва — промислово-розселенські агломерації, промислові центри, вузли, галузеві та інтегральні райони, локальні, районні й обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою утворюють єдине господарство економічного району.

60. Захисна теорія регіональної політики Дж.М.Кейнса, її роль в регіональній економіці.

Класична теорія регіональної політики спирається на принципи, обґрунтовані Дж. М. Кейнсом ще у 30-ті рр. XX ст. Він вважав, що утримувати економічну рівновагу без втручання держави просто неможливо. Виходячи з цих ідей, сформувалася концепція регіонального розвитку, що одержала назву «захисної». Вона передбачає активне втручання держави в регіональний розвиток з метою зменшення диспропорцій у рівнях розвитку окремих територій. . З цією метою використовується широкий арсенал економічних засобів впливу — фінансові трансферти, прямі інвестиції, зміни в системі оподаткування. У центрі уваги такої політики, як правило, економіка депресивних територій, яка характеризується загостренням проблем структурного безробіття, різким зниженням рівня життя населення.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]