4. Індивідуальний стиль письменника

Письменник є неповторною індивідуальністю, яка виявляє себе в результатах творчого процесу – художніх творах. Ключ до пізнання індивідуальності митця – його творчий стиль. Тільки яскрава індивідуальність здатна створити неповторний стиль (характер – це стиль, стверджували в давнину). «Нехай особа автора, – розмірковував І. Франко, – його світогляд, його спосіб відчування зовнішнього і внутрішнього світу і його стиль виявляються в його творі якнайповніше, нехай твір має в собі якнайбільше живої крові і його нервів.

Тільки тоді се буде твір живий і сучасний, справжній документ найтайніших зворушень і почувань сучасного чоловіка». Усе це засвідчує взаємопов’язаність творчої індивідуальності та індивідуального стилю.

Творчій індивідуальності властиві:

а) цілісність – поєднання передусім психічної природи (імпульси, чуттєвість, швидкість реакції, потяги, афекти, воля) з духовною організацією (інтелект, культура емоцій, мораль, етика – людяність);

б) неповторність – наявність ознак творчого самовияву, які є унікальним продовженням, розгортанням природних можливостей особистості;

в) самостійність – здатність бути собою, мати волю в досягненні творчого задуму, рішучість у намаганні «скинути із себе все те, що для митця невластиве» (Й. Гете);

г) внутрішня незалежність і свобода вибору, почуття гідності;

ґ) активність – здатність протистояти несприятливим обставинам, обстоювати свої творчі, світоглядні та морально-етичні ідеї, володіння творчою ініціативою (сила характеру).

Творча індивідуальність виростає у неповторному здійсненні власного буття. Вона не є ізольованою від світу, соціуму, що позначається на способах її самовияву, формуванні соціальної ролі («пророк», «речник», «виразник дум і прагнень», «захисник знедолених» тощо) чи маски. Маска – не навмисна театральність, імітація чи прагнення досягти «неповторності» за рахунок епатажної поведінки, штучних новацій у творчості.

Ще в античні часи поняття «маска» застосовували до свідомо створеного, наділеного алегоричним змістом індивідуального образу людини в певному соціальному колі буття. За нею вгадувалися індивідуальна гра, індивідуальний стиль самовираження, зумовлений відносинами особистості в соціальному середовищі.

Наукова інтерпретація індивідуального стилю залежить від розуміння загальної сутності стилю. Стиль – це формотвірна система, принцип організації художнього світу, структура якої охоплює тропіку (художні прийоми), риторику (стилістика, мистецтво викладу), мову (лексика в прямому і переносному значенні, полісемія, фоніка).

Індивідуальний стиль утілює намагання знайти спосіб вираження свого бачення і розуміння світу, особливим чином організувати художній матеріал, зіткати полотно з неповторним візерунком, щоб привернути увагу читача, захопити його і прилучити до свого тексту. Він є складною комбінацією світовідчуття, світогляду, світорозуміння, манери зображення, трактування теми, використання жанрових форм, формально-змістових чинників творів.

На неповторність стилю митця впливає психіко-біографічне становлення його як особистості. Кожна людина має свою історію, що починається з перших дитячих вражень і розвивається все життя, формуючи творчу біографію. У дитинстві, зазвичай, виявляються творчі нахили. Узгодженість їх у юності з мріями, сподіваннями, захопленнями є передумовою перших спроб творчо виразити і ствердити себе. Так виявляється творче покликання, яке істотно впливає на подальше формування індивідуального стилю.

Розквіт творчості припадає на зрілий вік людини – «акме». «Акме приходить приблизно у сорокарічному віці і виражає найбільшу повноту сил, тілесних і душевних, якої може досягти людина, найбільшу гармонію особистості, найбільш пишне і цілісне розкриття її можливостей» (П. Флоренський). На схилі віку творча активність спадає. Надалі творчість живиться набутим досвідом, викристалізовується літературний стиль, набуваючи довершеності та універсальності.

Залежно від того, як письменник сприймає, розуміє і тлумачить світ, під впливом життєвих обставин формується тематична зорієнтованість його творів. Наприклад, поезія Т. Шевченка тематично закорінена в історичну долю України; Леся Українка у ліриці щораз виходила на тему непоборності людського духу; М. Стельмах добре почувався в селянській тематиці; О. Гончар у більшості творів розробляв глобальну тему XX ст. – людина і зброя.

Неабияке значення у становленні індивідуального стилю має тип сприймання дійсності, що істотно залежить від чуттєвої природи митця, оскільки «погляд на світ», «відчуття світу» – імпульси, котрі впливають на ставлення особистості до світу. Навіть один об’єкт може викликати в людей неоднакове сприйняття. Від типу сприймання дійсності залежить стиль відтворення об’єктів, що потрапили в його поле, – це і є принципом організації художнього матеріалу.

Від характеру осмислення дійсності залежить оцінний аспект творчості, зумовлений світоглядною позицієюписьменника. Він, як і кожна людина, має свою систему цінностей – своєрідний критерій осмислення ситуацій, людських учинків, суспільних процесів. Так формується проблематика його творчості, яка відображає індивідуальні зацікавлення, поривання, прагнення.

У ставленні до громадського буття виявляються творчий темперамент митця, уміння гостро і майстерно поставити актуальні питання, адресовані суспільству, окремим категоріям людей. Творчий темперамент – важлива індивідуальна характеристика письменника, яка впливає на динаміку його стилю і визначає стосунки з читачем.

Життєвий досвід, психофізичні реакції, світоглядна позиція письменника є лише матеріалом для творчості. Стиль його реалізується й остаточно збувається у манері зображення. Залежить вона від типу сприйняття письменником дійсності:

– романтичні натури тяжіють до етико-емоційних прийомів;

– раціонально-аналітичні – до реалістичного методу;

– інтроверти (зосереджені на внутрішньому світі) прагнуть реалізувати себе в імпресіоністичній чи психоаналітичній творчості;

– екстраверти (повернуті до зовнішнього світу) схильні до описовості, обсервації (лат. оbservо – спостерігаю) дійсності тощо. На індивідуальному стилі письменника позначається і його особиста психологічна природа (холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік).

На творчу манеру письменника впливають і стильові тенденції певного часу. Стиль І. Котляревського формувався під впливом бурлескно-травестійних, романтичних тенденцій, у стилі Г. Квітки-Основ’яненка помітні бурлескні і сентиментально-реалістичні елементи. Стиль Т. Шевченка еволюціонував від романтичних уподобань до реалістичного письма. М. Коцюбинський від описово-реалістичної манери перейшов до імпресіоністичної.

Загалом індивідуальний стиль може розвиватися в річищі стилю епохи, додаючи до її колориту неповторні барви.

Література тематично досить консервативна: здається, про все писалося, а основна проблема полягає не в тому, про що писати, а в тому як це зробити. Творче завдання часто редукується до винаходу способу розповіді на тему, з якою пов’язаний предмет зображення. Наприклад, про кохання, стосунки батьків і дітей написано сотні творів. Однак митець повертається до цих тем, намагаючись по-своєму висвітлити їх, досягти оригінальності, надати їм індивідуального звучання.

Трактування теми залежить від життєвого та творчого досвіду, світоглядних позицій, сповідування моральних цінностей.

Літературу як живий процес неможливо обмежити канонізованими жанровими формами, творити за заздалегідь визначеними правилами.

Причиною жанрової нестабільності є прагнення письменників до індивідуального використання сформованих і теоретично обґрунтованих жанрів.

Намагання бути неповторним, оригінальним суперечить канону, нормі, бо для створення чогось художньо нового необхідно порушити певні правила. І все-таки письменник діє в жанровому полі: враховує вимоги жанру, прагнучи зберегти авторську індивідуальність. Так відбувається привнесення в літературу нових правил, розкриття нових можливостей художнього зображення.

Про індивідуальний почерк письменника свідчать і жанрові форми, до яких він найчастіше вдається. Наприклад, Т. Шевченко у ранній поезії покладався на популярні в його часи балади, думи, надаючи їм індивідуальних літературних ознак. Пізніше він звертався до класичних норм поеми (сюжетність, ліризм, оповідна манера, віршова форма) і новотворів, які умовно можна назвати поемами («Кавказ», «І мертвим, і живим...»). У них відсутні деякі нормативні компоненти, зате підсилені сатиричний пафос, медитативність, психологічно-емоційна енергетика. Завдяки цьому Т. Шевченко вийшов за межі жанру і силою своєї творчої індивідуальності запровадив нову художню форму.

Іноді з певними жанрами асоціюється літературне ім’я: Гомер – з епічною поемою, Арістофан – з комедією, Вільям Шекспір – з драмою, Франческо Петрарка – з сонетом, Василь Стефаник – з новелою, Олесь Гончар – з романом, Остап Вишня – з усмішкою (гуморескою), Олександр Довженко – з кіноповістю та ін. Це також є індивідуальною ознакою творчості письменника, оскільки вибір жанру залежить здебільшого від особистих уподобань автора, навіть інтуїтивного потягу до художньої форми, в якій він може найповніше і найяскравіше реалізувати свій творчий потенціал.

До формальних чинників зараховують передусім композиційні прийоми: ліричний твір передбачає систему художніх образів, їх взаємозв’язок, порядок (образний лад), наявність домінанти, навколо якої об’єднуються інші образи; в епічних чи драматичних творах важливі фабула, сюжет, позасюжетні елементи (пейзаж, портрет, відступ, ремарка, вставний епізод тощо).

Авторську індивідуальність виявляють у розміщенні сюжетних елементів у творі, способі побудови сюжету. Наприклад, Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» ліричний та інтригуючий розділ «Польова царівна» виніс на початок, після чого заглибився у витоки біографії головного героя, історичне минуле села Пісок, що свідчить про розлогість і багатоплановість романного мислення прозаїка. Часові та просторові зміщення у «Слові про Ігорів похід» виявляють історизм в осмисленні автором конкретної ситуації, вільне володіння хронотопом зображення, не обмежене громадською упередженістю чи літературними забобонами.

В. Стефаник розв’язку новели «Новина» виніс на початок, щоб надати їй зовнішніх ознак кримінальної хроніки, підштовхнути читача до заглиблення в текст, який і розкриває психологічні виміри сільської трагедії.

Схильність до гостросюжетності та динамізму розповіді спонукає письменника використовувати прийомзамовчування в розгортанні сюжету (суть зображених подій розкривається, зазвичай, у фіналі твору, як у детективах) або до насичення перипетіями, як наприклад, у новелах В. Підмогильного, у прозі О. Слісаренка, в історичних романах В. Малика. Монтаж епізодів письменники застосовують, намагаючись зобразити мозаїку певного часу, про що свідчать романи в новелах Ю. Яновського «Вершники» та О. Гончара «Тронка», яких об’єднує романтизація зображуваних подій.

В індивідуальній творчості письменника своєрідно реалізуються художні прийоми (тропіка). Це ілюструють короткі уривки з прози українських письменників:

1) «От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходять до самої води» (І  Нечуй-Левицький, «Микола Джеря»). У цьому уривку домінують епітети і порівняння, що відповідає характеру зображення: описовість, обсервація простору, фіксування форм, барв, що виражають прагнення досягти реалістичної достовірності, натурального вигляду, правдоподібності – ця картина має вплинути на уяву читача, викликати в його душі естетичні переживання. Такою є індивідуальна манера І. Нечуя-Левицького в багатьох творах. У статті «Сьогочасне літературне прямування» (1878) він доводив, що літературне зображення – це як віддзеркалення берега на річковій поверхні;

2) «На небі сонце – серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом» (М. Коцюбинський, «Intermezzo»). Тональність цього пейзажу зумовлена станом душі ліричного героя, котрий «пропускає» зовнішній світ крізь себе. Письменник добирає виразні метафори, імпресивні епітети, персоніфіковані образи. У цьому – індивідуальний почерк М. Коцюбинського, для якого пейзаж був не орнаментальною прикрасою у творі, як у І. Нечуя-Левицького, а психологічним виразником думки, почуття, переживання;

3) «Самотні тополі і груші, накупані місячним сяйвом, зворушливо іскрились, голубіли, туманились і мали ту прекрасну жіночу задуму, що солодко й тривожно манить у далечінь людину, стирає грань між нею і природою» (М. Стельмах, «Правда і кривда»). Пейзаж змодельований за допомогою прийомів, які використовують І. Нечуй-Левицький та М. Коцюбинський. У ньому є епітети й метафори, описовість і психологічний підтекст, орнаментальність та імпресія. М. Стельмах вніс у своє письмо лагідність і філософську задуму, надав дієсловам характерної барви («іскрились, голубіли, туманились»), а всій картині – колоритної наповненості, цілості, неповторного звучання.

Усі уривки мають особливу стилістику: інформативна описовість (І. Нечуй-Левицький); експресивна динамічність (М. Коцюбинський); розлогість, ускладнена вставними конструкціями, підрядними реченнями (М. Стельмах). Навіть мікроаналіз невеликих літературних уривків може виявити індивідуальне застосування художніх прийомів, переконати, що одними і тими самими інструментами кожен талановитий письменник здатний створити образи, які нестимуть його унікальність.

У цьому разі точніше було б сказати «авторське мовлення», оскільки йдеться про реалізацію мови в конкретному творі. На лексичному рівні можна стверджувати про багатство і різноманітність словникового запасу письменника, використання ним лінгвістичних пластів (рідномовна і запозичена лексика, слова з абстрактним, предметним, нейтральним значеннями, архаїзми, вульгаризми, арґо та ін.). Особливого колориту надають художній мові авторські неологізми, діалектизми. Словесні новотвори сприяють творчому самовияву, увиразненню образного мислення: «Міниться світло, вулиця бензодимом оповита» (М. Семенко); «Брунчать бруньки над водою, водою» (П. Тичина); «Жорстокі дні із криці й люті, у багрі зроджені роки» (Юрій Клен); «Незле мені тут в сивому гурті цих чесноруких, цих веселооких» (І. Драч); «Вони ж собі обоєнько-удвох тихенько граються та сваряться тихенько» (М. Вінграновський); «Високі думи промайнули, у потаймиру – водовир стражденних літ» (В. Стус).

Використання у творі місцевої говірки може свідчити про належність письменника до певного географічно-етнічного регіону, де вжиті слова і вислови є природними, засвоєні автором як невід’ємний елемент його буття. Водночас діалектизми застосовують для передачі мовного колориту краю, надання відповідного забарвлення мові персонажів: «Жиймо! Кожде своїм шляхом / Йдім, куди судьба провадить» (І. Франко); «Нефоремні, горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сіті, що укладалися немилим серпанком на очі, а муравлиська, збудовані з сухої червоної чатини соснової, піднімалися з землі гладкими горбами, і нога зсувалася по них, немов по скляних баньках» (Ольга Кобилянська); «Ще, може, й хлопців тамо побачить, бо дурні вони додом бігти – це їм була найбликша схованка од льоху» (В. Медвідь); «Був у нього брат Василь. Поехав на шахту у Снєжин, а в скорості прислав карточку: женився, єду з жонкою. Але не доехав, була война, то так і погибли в дорозі» (М. Закусило).

Часом автори вдаються до навмисного нагромадження вульгаризмів або жаргонізмів, чим прагнуть наголосити власну мовну «незакомплексованість» і продемонструвати особисту творчу розкутість. Звичайно, автор має право на будь-яке мовне самовираження, проте «мовні бунти» хоч і є спробою заявити про свою індивідуальність, нерідко вступають у конфлікт із вимогами культури мови.

Індивідуальний стиль письменника може засвідчити і його невтомне шукання самого себе у творчості, а невтомна жага новизни, творчий неспокій є визначальними стимулами його зростання.