2. Звукова організація мови (фоніка)
Дбаючи про милозвучність художньої мови, письменник використовує багаті фонетичні можливості словесного звучання для створення «звукових образів», які часто підсилюють та увиразнюють літературні образи.
Фоніка (грец. phonikos – той, що звучить) (літературна) – звукова організація поетичного мовлення; засоби, які надають творові милозвучності, посилюють його емоційність та виразність.
У художній мові найчастіше використовують такі фонетичні засоби.
Алітерація (лат. ad – до, при і littera – буква) – повторення одного чи кількох приголосних звуків з певною художньою метою. Наприклад, у поетичних рядках П. Тичини передається звучання церковних дзвонів різних звукових регістрів за допомогою повторення звуків г, д, дз, к, з, л: «Аж загудів гладкий далекий дзвін, карнавками плакучими Поділ забрязкав, а там ізліва, справа, всюди, скрізь – плакучі, слізні та єлейні...». У його ж рядках «Гембля свого в саду знайшовши, він ясенові дошки струже і гемблює, а дошки ж лисі, аж шуті, а по них узори шиті – сухопінявий шум!» передано звукову ритміку стругання дощок гемблем (рубанком), відображені удари об дерево (повторення звуків д, б, р) і шум стругання (звукові повтори ш, с, х).
Образ ритмічного тупоту (повтор звуків д, т, к, п) передано в такому рядку М. Бажана: «Відстукали копита коней бойових».
Образ спокою, тиші, нерухомості, упокореності, мінорного настрою вибудувано на повторенні звуку с (кожне слово у вірші розпочинається цим звуком) у строфі В. Кобилянського:
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад, –
Срібно стеляться сніжинки,
Спить самотній сад.
Алітератцію практично не застосовують у прозі, де надається перевага оповідності, описовості, стилістичній тональності.
Асонанс (франц. аssоnаnsе, від лат. аssоnо – звучу до ладу) – повторення голосних звуків з метою створення звукового образу. Початок балади Т. Шевченка «Причинна» передає бурхливий, масштабний розмах бурі на Дніпрі за допомогою повторення звуків сонорних (дзвінких, широких), звуків о, а, е: «Реве та стогне Дніпр широкий, / Сердитий вітер завива, / Додолу верби гне високі, / Горами хвилю підійма».
Чергування голосних звуків о, и у вірші П. Тичини «Там неба край, як золото, мов золото-поколото, горить-тремтить ріка, як музика» створює просторову картину сходу сонця над рікою, яка вражає своєю розлогістю і мінливістю барв та звучання.
Звуконаслідування (ономатопея) – відтворення, наслідування звуків живої і неживої природи у літературних творах. Цей засіб хоч і передбачає відтворення звуків на кшталт «гав-гав», «га-га-га», «цвірінь-цвірінь», однак його образотворча роль виявляється тоді, коли у наслідування звуків привноситься зміст, властивий повноцінній лексиці, як наприклад, у вірші Д. Фальківського:
І вдруге вдарили гармати,
і жито спіле ожило,
Це кулемети: та-ту!.. та ту!..
Не жди мене, не жди в село.
Іноді звуконаслідування виникає унаслідок застосування алітерації, у чому переконують такі рядки М. Вінграновського:
Пришерхла тиша – сіра миша –
У жовто-білих комишах.
Повторення слів із характерним звуковим оформленням у фрагменті поеми-симфонії «Сковорода» П. Тичини відтворюють методичний рух рубанка по дошці:
Тісняться стружки у стружки –
шуті, шиті, шум!
Тікають скручені в стружки –
шуті, шиті, шум!
Є підстави розрізняти два види звуконаслідування, як це робить І. Качуровський:
1) вживання слів, які буквально відтворюють звуки навколишнього світу: крик птаха, свист вітру, гуркіт грому (ку-ку-рі-ку, гур-гур);
2) імітація звукових ефектів добором певних слів. Приклад: поема Т. Шевченка «Утоплена» (розмова вітру з осокою).
Какофонія (грец. какоріюніа – погане звучання) – немилозвучність, безладне хаотичне нагромадження звуків.
Типовими випадками какофонії є збіг голосних у, о чи приголосних: ніч й день. І. Качуровський до випадків какофонії зараховує збіг однакових або подібних складів: розказано новини.
Поети-футуристи свідомо використовували какофонію. Зустрічається вона у забавляйках і скоромовках:
Карл украв у Клари коралі,
А Клара у Карла вкрала кларнет.
Ліпограма (грец. lеірo — не вистачати) — вірш, у якому бракує певного звука для відтворення евфонічного ефекту. Так, Г. Державін у вірші «Соловей во сне» уникав приголосного р. П. Тичина використовує слова на ль, позбавлені змісту.
Гуляв над Тібром Рафаель
В вечірній час в іюні
– Се сум, се сон, лелію льо,
Льолюні я, льолюні.
Забилось серце. Слухать став:
О, як вона співає!
– Чи лю, чи ні, ламає руч,
А він затоном чале.
І. Качуровський вважає звуковим явищем абеткові (алфавітні) вірші. У цих віршах кожне слово має починатися черговою літерою абетки. Найкращий зразок абеткового вірша залишив Олександр Олесь.
Айстра квітне у саду,
Аєр в лузі я знайду.
Бізон у двір забрався,
Баран його злякався.
Ведмеді вулика знайшли,
Вовки під деревом лягли.
Грак сидить на димарі,
Голуб в’ється угорі.
Дельфін живе в морях,
Дракон лише в казках.
Жук до себе лізе в нірку,
Жабка плигає на гірку.
Зайчик вибіг із лісочку,
Зебра стала на горбочку.
Звуки можуть мати символічне значення. Найхарактерніші символічні значення деяких звуків:
О – радість, відвага, сила духу.
А – голосіння, голосний крик, радість, страх, білий колір.
І – спокій, ніжність, кохання, краса, синь, захоплення, подив, переляк.
У – страх, сум, біль, жаль, передчуття смерті: Кружить, кружить над Рунами крук (І. Качуровський).
Г – грім, битва, гамір: «Гармидер, гамір, гам у гаї» (Т. Шевченко).
Л – любов, ніжність, м’якість, лагідний смуток:
Неначе ляля в льолі білій
Святеє сонечко зійшло.
(Т. Шевченко)
Р – суворість героїзм, рішучість, трагізм, рух.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров промити, просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров.
(Т. Шевченко)
Шиплячі – свистячі, африкати (ж, ч, ш, дж, з, ц, с, дз) – брязкіт зброї, плин ріки, шум, смерть, шелест листя.
А. Ткаченко включає в фоніку інтонацію (лат. intono – голосно вимовляти). Інтонація – це фонетичний засіб мови. Елементи інтонації:
1) мелодика мови, вона виявляється у підвищеннях і пониженнях голосу (тону);
2) ритм (чергування наголошених і ненаголошених складів);
3) фразовий і логічний наголос, який служить засобом виокремлення певних слів або груп слів у фразі;
4) темп мови (тривалість мовних відрізків і зупинок між ними).
Інтонація може бути мажорною, урочистою, сумною, гнівною, іронічною, наспівною, розповідною, запитальною, ствердною, запрошувальною, драматичною, меланхолійною.
Мовна мелодика не має суворо регламентованого темпу і тональності. Перерви у мелодиці називають павзами (грец. pausa – припинення) – це перерва у мовленні, яка виконує роль словоподілу, вона відмежовує одну фразу від іншої.
Павзи позначаються розділовими знаками: крапкою, комою, крапкою з комою. Не завжди розділові знаки позначають павзу. Порівняльні звороти «засіяла, як блискавка», «висока, як тополя» можна читати з павзою і без павзи.
Через інтонацію, темп, ритм твору виражається емоційний темпоритм – це поєднання темпу, ритму і емоційності. У «Цікавому літературознавстві» К. Фролової є розділ «Трактат про емоційний темпоритм і музичність у літературі», де знаходимо аналіз емоційного темцоритму творів П. Тичини і М. Рильського. У «Сонячних кларнетах» П. Тичини емоційний темпоритм імпульсивний, чергуються строфи з довгими рядками і рефрени:
Арфами, арфами –
Золотими, голосними
обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Емоційний темпоритм сповнений радісним передчуттям. Вірш «Плуг» сповнений динамікою і драматизмом. Короткі рядки змінюються довгими імпульсивними:
Вітер.
Не вітер – буря!
рощить, ламає, з землі вириває... (з блиском! ударами!).
Емоційний темпоритм наявний і в прозі. Він передає внутрішній емоційний стан персонажа, автора або оповідача.
Так, у творі М. Коцюбинського «Хмари» він сповнений руху, динаміки. Хмара, як і душа поета, несе в собі вогонь. Вона розтинає тишу, закликає прокинутися від сну: «Я знаю її. Вона... Неспокійна, вся насичена вогнем, вся пашача великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою... Вперед... вперед... І гука так, щоб всі почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись...»
Приклад розважливого, спокійного, уповільненого темпоритму в «Зачарованій Десні» О. Довженка: «Не знаю, справді так воно було, чи то мені приснилось, чи, може, сни переплелись із спогадами і спогадами про спогади – вже не пригадую. Пам’ятаю тільки, що дід був дуже старий і що скидався він на образ одного з богів, які охороняли й прикрашали нашу стару хату».