Зміст лекції
1. Художня мова літератури
Художність є основною ознакою літературної творчості. Зумовлюється і визначається вона різноманітними формами образотворення. Здатність до нього закладена в естетичній природі літератури, суть якої полягає в перетворенні зорових, слухових, смакових, нюхових, дотикових вражень від реальної дійсності на пізнавальні і виражальні моделі – образи.
Джерелом художності є людські відчуття, враження від дійсності. Світ є таким, яким ми його сприймаємо і розуміємо, а його образне відтворення має суто індивідуальний характер, що забезпечує оригінальність художнього самовираження.
Сутність художності постає через мовлення, а літературний текст, зафіксований на письмі, є результатом художнього мовлення.
Мовлення реалізує мову, функціонально різнорідну за складом і формами вираження. Мова літератури вбирає в себе всі ті лексичні багатства, які нагромадив людський вербальний досвід. Для того щоб збагнути словесну структуру художньої мови, необхідно виокремити найхарактерніші її типи, які формують лексичний та образний колорит літературного мовлення. Основними серед них є розмовна, літературна та художня мова.
Розмовна мова – усна мова, яка функціонує здебільшого в побуті і відображає особливості говірки певної місцевості.
Наприклад, молитва, записна в Овруцькому районі, характеризує особливості північної поліської говірки, яку до своїх творів включали О. Опанасюк, М. Закусило:
«Господі Ісусє Хрістє! Ти спас разбойніка на хрестє, ученіков на море, так спасі же, Господі, мене і моїх дєток од усякої бєди-нужди, болєзні і горя».
Галицька говірка часто служить колоритним елементом у творах І. Франка, М. Черемшини, В. Стефаника, Л. Мартовича, причому йдеться не про її спеціальне (літературно-художнє), а автентичне використання, бо мова авторів сформувалася у відповідній місцевості: «А проше, ґазди, а озміть же без царамонїї та будьте вібачні, бо ми вже подорожні», «Щось би-м сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас яко грешних» (із творів В. Стефаника).
На відміну від розмовної, яка залежить від діалектних особливостей кожного регіону, літературна мова має загальнонаціональний ужиток.
Літературна мова – унормована, оброблена, уніфікована мова, яку використовують в офіційному діловому мовленні, засобах інформації, науці й літературі.
Українська літературна мова до кінця XVIII ст. мала книжний варіант, сформувавшись на основі запозиченої для літературного вжитку старослов’янської мови. До неї поступово додавалися місцеві мовні елементи, тож вона еволюціонувала в напрямі українізації, реалізуючи себе здебільшого в давній літературі та офіційно-ділових документах.
Сучасна літературна мова сформувалася на основі середньонаддніпрянських говірок (Слобожанщина, Полтавщина, Черкащина), у чому вирішальну роль відіграла творчість письменників, які народилися в цій місцевості і були зачинателями нової української літератури, – І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка.
Лексичні, граматичні, стилістичні норми літературної мови формувалися поступово і нині зафіксовані у чинних словниках – орфографічному й орфоепічному.
Дотримання правильних форм слововжитку сприяє мовній культурі, забезпечує порозуміння у спілкуванні.
Літературна мова є нормативною базою і для літературної творчості, яка черпає зі словесного досвіду народу не лише лексичні запаси, а й правила їх використання на практиці.
Художня мова – різновид літературної мови, яка містить у собі все багатство мови з метою створення художніх образів.
Мова художнього твору образна, стилістично й емоційно виразна, колоритна: «Гойдлива кладка в кліп ока перебігала небагатоводний, проте шумливий, потік, впираючись у возову дорогу, а та врізалася в неперервну стіну обривистих гір – та й бігла собі далі у світ, повторюючи зигзаги коли порослих лісом бескидів, а коли копіюючи зигзаги долі тутешніх людей, не розбещених ані багатством, ані іншими надмірностями – хіба що втішалася лише волею безконечних гірських хребтів» (Марія Матіос).
Художності цьому текстові надають колоритні образи гірської місцевості: гойдлива кладка, шумливий потік, возова дорога, стіна гір, порослі лісом бескиди, гірський хребет. Письменниця вдається до метафоризації: кладка перебігала потік, впиралась у дорогу, врізалась у стіну гір; до порівняння: стежка була схожа на зигзаги бескидів, долі тутешніх людей; до художніх означень (епітетів): гойдлива кладка, обривисті гори, шумливий потік, безконечні гірські хребти; до метонімічних виразів: в кліп ока перебігала (тобто швидко).
Завдяки цьому постає мальовнича картина, гірський пейзаж, на тлі якого відбуваються події повісті «Москалиця» Марії Матіос.
Мова – будівельний матеріал літератури, специфічний засіб її творення. Літературно довершеним і художньо виразним можна вважати той твір, у якому письменник скористався необхідним мовним потенціалом, виявив віртуозну вправність у застосуванні словесних засобів, зумів слово зробити своїм інструментом у вираженні власних думок і почуттів.