80...89. 90 нет

Державні символи України

83, 84

ПРИНЦИП РЕАЛЬНОСТІ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Цей принцип передбачає, що права і свободи мають бути не тільки задекларовані у законодавчих актах, а й забезпечені та гарантовані державою. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України, яка встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються у нашій державі найвищою соціальною цінністю. А права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Виходячи із змісту ст. 3 Конституції України, стає зрозуміло, що людина та її права і свободи мають беззаперечний пріоритет над інтересами державними. Обов’язком держави є забезпечення належного існування людини, а не навпаки. На жаль, норми цієї статті є черговими деклараціями, що не виконуються, а з огляду на це, не наближують Україну до правової держави.

85

Функції та компетенція органів публічної влади

На сьогодні в юридичній науці переважає точка зору, згідно з якою функціями органів державної влади є основні напрями їх діяльності, в яких виявляється їх сутність і призначення в державному механізмі. Кожний державний орган відповідно до своєї компетенції виконує притаманні йому функції. Функції держави в цілому здійснюються через функції окремих державних органів. Державний орган, виконуючи свої функції, тим самим одночасно бере участь у реалізації різних функцій держави.

Функції держави (а відповідно – і державних органів) поділяються за сферами діяльності («об’єктні» чи «предметні» функції) та за формами діяльності («технологічні», «владні» або «організаційні»).

Значна кількість органів мають тотожні повноваження (наприклад, міністерства), але компетенція кожного з них суворо індивідуальна завдяки відмінностям у підвідомчості. В той же час предмети відання деяких органів частково перетинаються (наприклад, сфера забезпечення обороноздатності та національної безпеки України), але повноваження цих органів у «спільних» сферах є виключно індивідуальними, неповторними, а тому ніякої «конкуренції компетенцій» не відбувається.

Повноваження державного органу є його «правообов’язками», оскільки за наявності необхідних юридичних фактів орган не може не реалізувати свої повноваження, водночас виступаючи як носій суб’єктивного права стосовно підвладного суб’єкта. Недарма законодавство для визначення конкретних повноважень владного органу використовує дієслова у третій особі однини: «призначає», «координує», «керує» тощо. Адже саме така форма дає можливість найбільш точно висловити «двоїсту» сутність зазначених повно­важень: вказати права органу, водночас даючи зрозуміти неприпустимість їхнього незастосування. При цьому слід мати на увазі, що, як цілком слушно зауважують А.Ф.Ноздрачов і Ю.А.Ти­хомиров, «орган є «правозобов’язаним» не тільки перед державою і перед суспільством, але й перед громадянином», що знайшло своє закріплення у ч.2 ст.3 Конституції України.

У сучасній державознавчій літературі та чинному законодавстві терміни «підвідомчість», «предмети відання» і «коло підвідомчих справ» використовуються як рівнозначні. Саме у такому значенні використовується термін «підвідомчість» у ЦПК України (Глава 3), КпАП України (Глава 17) та в кількох інших нормативних актах. На наш погляд, таке ототожнення понять є не зовсім коректним, оскільки зміст вказаних термінів дещо не співпадає. Підвідомчість є родовим поняттям, а предмети відання – видовим, більш вузьким за змістом.

Підвідомчість – це юридична вказівка на коло суспільних публічно-правових відносин, повноправним суб’єктом яких виступає конкретний орган публічної влади. Але точність такої вказівки може бути досягнена лише шляхом визначення якісної (змістовної) та кількісної (територіальної) специфіки певних відносин. Юридична вказівка на особливості змісту цих відносин якраз і являє собою предмети відання, але сама по собі така вказівка не надає необхідної точності й повноти для характеристики підвідомчих правовідносин, оскільки містить у собі загрозу територіального «перехрещення» повноважень різних органів. Тому другим елементом підвідомчості є територіальна підвідомчість. Терито­ріальний показник використовується законодавцем як один із засобів (поряд з предметами відання) для визначення сфери суспільних відносин, повноважним суб’єктом яких виступає конкретний орган публічної влади, і розмежування компетенції органів, що виконують однорідні функції, мають рівний правовий статус або тотожні повноваження в однорідних за змістом правовідносинах.

На жаль, на внутрішню структуру підвідомчості досі не зверталося достатньої уваги у спеціальній літературі, а її складові елементи здебільшого розглядалися у відриві один від одного. Так, досить розповсюдженим у сучасному державознавстві є судження про те, що за характером повноважень органи державної (зокрема виконавчої) влади поділяються на органи загальної компетенції і органи спеціальної компетенції. Насправді, у цьому випадку критерієм розподілу виступає не характер повноважень, а широта предметної підвідомчості (предметна спеціалізація) органу публічної влади.

У свою чергу, питання про територіальне розмежування компетенції розглядається переважно у зв’язку з проблемою форми державного та адміністративно-територіального устрою, головним чином в аспекті розмежування компетенції між центральними та місцевими органами виконавчої влади. Головна хиба такого підходу полягає у відриві даного питання від загальної проблеми визначення структури компетенції органів публічної влади, що призводить до неточних висновків. Адже мова весь час йде про розмежування повноважень, хоча у більшості випадків насправді проблема полягає не тільки у конкретних повноваженнях, а й у територіальних межах їх застосування, тобто у територіальній підвідомчості. До того ж порушується внутрішня узгодженість елементів компетенції, адже всі вони є логічно обумовленими і структурно взаємопов’язаними, являючи в сукупності неподільну єдність, систему.

Підсумовуючи усі вищевказані загальнотеоретичні висновки, вважаємо доцільним зобразити структуру компетенції органів публічної влади у вигляді такої схеми:

Слід мати на увазі, що компетенція державних органів стосовно компетенції держави має похідний характер. Володіючи початковою компетенцією, загалом окресленою Конституцією, держава розподіляє її між своїми органами таким чином, щоб вони працювали узгоджено і являли собою єдиний цілісний механізм, який здійснює державні функції. Зрозуміло, що держава не може наділити свої органи компетенцією, яка б перевищувала її власну. При цьому компетенція державного органу визначає точні межі його діяльності і тим самим координує її з діяльністю інших органів публічної влади, а отже, і з діяльністю всього державного апарату.

Оскільки компетенція органу держави визначається шляхом видання правових норм, вона становить собою явище не тільки державно-владне, а й правове. Як правило, компетенція органу встановлюється вищими органами державної влади, і тільки компетенція останніх встановлюється волею народу (як єдиного джерела влади за Конституцією).

У спеціальній літературі висловлені різні судження з питання про співвідношення функцій з компетенцією державних органів. При цьому розмаїтті підходів до вирішення даної проблеми, практично всі дослідники єдині в тому, що функції та компетенція будь-якого органу держави перебувають у тісному зв’язку між собою. Функція державного органу вказує головний напрям його діяльності, шлях до загальної мети. Для вирішення конкретних завдань, що постають на цьому шляху, за органом юридично закріплюються певні потенційні можливості, які окреслюються у праві через вид і міру можливої й належної владної поведінки (повноваження), сферу її застосування (предметну підвідомчість) та територію дії (територіальну підвідомчість). Беручи до уваги, що повноваження, предметна і територіальна підвідомчість складають поняття «компетенція», можна зробити висновок, що функції є напрямами реалізації (застосування) компетенції на шляху до поставленої перед органом мети: компетенція à функції à завдання à мета. Як цілком слушно вказує В.Ф.Погорілко, компетенція органу є похідною від його функцій, вона за змістом є більш рухомою, динамічною, пристосованою до частіших змін.

Разом з тим функції органу влади виявляються саме через сукупність усіх елементів компетенції. При цьому основні напрямки діяльності державних органів є похідними від головних функцій держави, або, іншими словами, функції держави розподіляються між усіма органами в залежності від місця кожного з них у державному механізмі.

86

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПОСАДОВИХ ОСІБ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ

Проаналізовано поняття та сутність терміна «посадова особа» як суб'єкта адміністративної відповідальності за правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення. Розглянуто його основні складові, проведено аналіз Кодексу України про адміністративні правопорушення в контексті відповідальності посадових осіб у досліджуваній сфері.

У широкому спектрі прав і свобод громадян України, закріплених у Конституції України, особливе значення мають політичні права, зокрема право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вибори як політико-правовий інститут відіграють досить важливу роль «каталізатора» демократичних перетворень у суспільстві. Недаремно науковці та практики виборчого процесу, політичні та громадські діячі дедалі частіше звертаються до обговорення гарантування виборчих прав громадян протягом відповідного виборчого процесу. Останні події, пов'язані з виборами до огранів місцевого самоврядування в Україні, засвідчили наявність низки проблеми, пов'язаних зі складністю політичної та економічної ситуації в Україні, правового виховання громадян.

Мета даної статті - провести аналіз поняття «посадова особа» як суб'єкта адміністративної відповідальності за правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення, надати авторське визначення адміністративної відповідальності посадових осіб за правопорушення у сфері виборчого вроцесу.

Слід зазначити, що законодавством передбачено декілька видів юридичної відповідальності за порушення виборчих прав громадян залежно від галузевої приналежності: конституційна, адміністративна і кримінальна [1, с. 4]. Адміністративна відповідальність є одним з основних інститутів правового захисту встановленого порядку здійснення народного волевиявлення.

Слід зауважити, що сьогодні існують проблеми застосування цього інституту відповіда-льності на практиці. Як зазначає І. О. Луговий, в умовах, коли засоби масової інформації переповнені повідомленнями про численні грубі порушення законодавства про вибори, а порушення у сфері виборчих технологій набувають нових форм масового характеру, низькі показники притягнення до адміністративної відповідальності дозволяють дійти висновку про те, що існують серйозні недоліки як у чинному законодавстві, так і в діяльності органів державної влади, які за своїми функціональними обов'язками забезпечують правопорядок у цій сфері [1, с. 4].

Вважаємо такий стан речей серйозним недоліком, а певна недооцінка дієвості інституту адміністративної відповідальності може призвести навіть до викривлення результатів народного волевиявлення. Це обумовлено насамперед тим, що саме конструкція адміністративної відповідальності виявилася найбільш придатною для створення інструментів, за допомогою яких здійснюється реальний і - що є, мабуть, найголовнішим - оперативний вплив з боку органів державної влади на осіб, які не дотримуються вимог правових державних приписів. Саме така придатність стала причиною появи цілої низки таких похідних від адміністратив¬ної різновидів юридичної відповідальності, як, зокрема фінансова, господарська, економічна відповідальність тощо. За своєю правовою природою всі ці різновиди є, на наш погляд, спробами адаптації конструкції адміністратив¬ної відповідальності до різних сфер правового регулювання [2, с. 361].

Досліджуючи адміністративну відповідальність посадових осіб за правопорушення у сфері виборчого процесу, зазначимо, що він є складним та різнобічним, а тому потребує окремого наукового розгляду. Його вихідними поняттями є терміни «посадова особа», «виборчий процес» та «адміністративна відповідальність», які потребують самостійного розгляду.Як відомо, адміністративна відповідальність є різновидом ретроспективної юридичної відповідальності, під якою розуміють покладення на порушників загальнообов'язкових правил, що діють в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень, котрі тягнуть для цих осіб наслідки майнового чи морального характеру [3, с. 184]. Подібне визначення наводить і Ю. П. Битяк [4, с. 162], який, крім того, зазначає, що адміністративній відповідальності притаманні всі ознаки юридичної відповідальності. Проте він зазначає, що адміністративна відповідальність є складовою частиною адміністративного примусу і наділена всіма його ознаками. У той же час Т. О. Коломоєць зазначає, що їх не можна ототожнювати, адже «адміністративна відповідальність та адміністративний примус - різні правові явища» [5, с. 121].

Слід зазначити, що в юридичній літературі наводяться й інші визначення адміністративної відповідальності: «специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення» [6, с. 289]; «відповідальність громадян і посадових осіб перед органами державного управління, а у випадках, визначених законом, -перед судом (суддями), а також перед громадськими організаціями за винне порушення загальнообов 'язкових адміністративно-правових норм, що виражається у застосуванні до порушників встановлених адміністративних санкцій» [7, с. 71]; «застосування до фізичних і юридичних осіб, що вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, які тягнуть для них різні за характером обтяжливі наслідки і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, передбачених нормами адміністративного права» [8, с. 151]; «різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв'язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій - адміністративних стягнень» [9, с. 430-431]; «застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистістного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права» [10, с. 96]. Незважаючи на певні розбі¬жності у визначеннях, більшість науковців на¬водять такі особливості адміністративної відповідальності: підставою для її настання є адміністративний проступок; вона реалізується в умовах неслужбової підлеглості; велика кількість органів, що уповноважені накладати стягнення; порядок накладання адміністративних стягнень визначається нормами адміністративного права.

Аналіз ознак адміністративної відповідальності дозволяє виділити три її підстави: а) нормативну, тобто систему норм, що регулюють її; б) фактичну, тобто діяння конкретного суб'єкта, що порушує правові приписи, які охороняються адміністративними санкціями (адміністративні порушення); в) процесуальну, тобто акт компетентного суб'єкта про накладення конкретного стягнення за конкретне адміністративне порушення. Для настання реальної відповідальності необхідна наявність усіх трьох підстав і саме в такій послідовності [10, с. 93].

Розглядаючи адміністративну відповідальність посадових осіб, слід зазначити, що деякі науковці досліджують визначення «посадова особа» виходячи з етимології слова «посада», а також інших суміжних понять. Зокрема досить часто із зазначеним терміном вживають категорії «служба», «службова особа», «державна служба», «державна посада», «професійна діяльність» тощо. Наприклад, у примітках до ст. 364 Кримінального кодексу України міститься поняття «службова особа» [11], а в Законі України «Про державну службу» - поняття «посадова особа» [12]. Тому виникає проблема співвідношення зазначених понять та їх законодавчого визначення.

Констатуючи наявність дискусії щодо співвідношення зазначених понять, у той же час хочемо наголосити, що основною метою даної наукової роботи є комплексний аналіз сутності поняття «посадова особа» як суб'єкта адміністративної відповідальності. Зокрема, В. Б. Авер'я-нов вважає, що «позаяк поняття посадової особи широко застосовується в кримінальному законодавстві, законодавстві про адміністративну відповідальність, в усіх галузях та сферах управлінської діяльності, то залишається нагальним завдання обгрунтувати і законодавчо закріпити досконаліший варіант визначення даного поняття з урахуванням необхідності уточнення його співвідношення з нововведеним в Конституції України та деяких наступ¬них законодавчих актах поняттям «службова особа»» [9, с. 316]. Важливість такого розмежування підтверджується деякими документа -ми, зокрема щодо надання офіційних роз'яснень законодавства у зазначеній сфері, проте вони «не є нормативно-правовими акта¬ми, а мають лише роз'яснювальний, інформаційний характер і не встановлюють правових норм» [13]. Вищевказане свідчить про важливість та складність зазначеної проблеми у сфері правозастосування.

Незважаючи на наведене, можемо стверджувати, що єдине тлумачення цього поняття в науковій сфері поки що відсутнє, а його трактування є різноманітним, а часом навіть суперечливим. Досить часто його наводять у дещо спрощеному вигляді - як «особливу категорію державних та громадських органів, установ, підприємств, які обіймають досить високу посаду» [14, с. 1075]. Недосконалість такого визначення очевидні - крім явної «вузькості» цього терміна звертає на себе увагу невизначеність такої категорії, як «досить висока посада».

У чинному законодавстві існує чітке ви¬значення досліджуваного терміна. Зокрема, у ст. 2 Закону України «Про державну службу» визначено, що «посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій» [12]. Неодноразово наведене визначення піддавалося критиці саме за обмеження рамками категорії «державний». Тому як узагальнення хочемо навести думку В. Б. Авер'янова, який справедливо вважає, що наведене визначення «не може задоволь¬нити правову теорію і практику з принципо¬вих мотивів. По-перше, воно є непослідовним, оскільки в ньому говориться про державних службовців, на яких законом та іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій, а в преамбулі Закону встановлено, що він визначає статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті.

По-друге, у наведеному визначенні говориться про осіб, наділених консультативно-дорадчими функціями. Проте цими функціями можуть бути наділені не тільки посадові, а й інші особи, як практично це і буває. Якщо консультант або радник не наділений організаційно-розпорядчими (точніше владно-розпорядчими) функціями, то він не може бути віднесений до посадових осіб» [9, с. 315-316].

Тому досить часто поняття «посадової особи» розкривають через категорію «службова особа», зокрема за допомогою тих критеріїв, які наведено у примітці до ст. 364 Кримінального кодексу України: службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням [11]. Крім наведених у науковій літературі аргументів щодо неможливості вживання цих термінів як тотожних, ми підтримуємо думку деяких науковців, які вважають, що законодавець свідомо вказує, що службовці, які підпадають під це визначення, визнаються службовими особами лише «у статтях цієї глави», тобто тільки для сфери кримінального законодавства [15, с. 8].

У наковій літературі термін «посадова особа » трактується неоднозначно. Досить часто це залежить від галузевої спрямованості. Так, О. В. Старцев визначає «посадову особу органу виконавчої влади» як службовця, який наділений державно-владними повноваженнями щодо здійснення юридично значущих управпінських дій, внаслідок яких виникають, змінюються чи припиняються управлінські правовідносини, а також особу, яка постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням виконує функції представника органу виконав -чої влади щодо забезпечення виконання прийнятих рішень» [16, с. 11]. М. В. Мельничук наводить більш чітке визначення у цій сфері: посадова особа - це «державний службовець, який постійно чи тимчасово наділений повно¬важеннями із підготовки та реалізації юриди¬чно значущих дій на прийняття управлінсько¬го рішення з метою вчинення державно-владного впливу на об'єкт управлінських від¬носин» [17, с. 43].

А. В. Матіос зазначає, що загалом у право¬вій науці виділяють два підходи у тлумаченні поняття «посадова особа» - широкий і вузький. Найбільш чітке вираження вони знайшли у галузях науки адміністративного та кримінального права. Тривалий час дослідження у кримінально-правовій науці переважали у вивченні даної проблематики. На думку А. В. Матіоса, це було пов'язано з особливістю кримінальної відповідальності у сфері службової діяльності, адже кримінальне право виходить із широкого розуміння поняття «посадова особа» і розгля¬дає посадову особу як суб'єкт, протиправні дії якого мають підвищену суспільну небезпеку. Це мало значний вплив на розвиток інституту адміністративної відповідальності посадових осіб [18, с. 32].

Під поняттям «процес» у довідковій літераурі розуміють сукупність послідовних дій, засобів, спрямованих на досягнення певного наслідку [14, с. 1179]. Категорію «вибори» ви¬значають як «обрання шляхом голосування депутатів у представницькі органи держави, службових осіб» [14, с. 127]. Ґрунтуючись на зазначеному, вважаємо за необхідне навести авторське визначення терміну «виборчий процес», під яким пропонуємо розуміти сукупність заходів та послідовних дій уповноважених суб'єктів, спрямованих на встановлення результатів народного волевиявлення.

Зазначимо, що потрібно розрізняти терміни «вибори» та «виборчий процес»: під першим ми розуміємо захід, який проводиться періодично (інколи одноразовий або за потребою), а під другим - постійне виконання певних дій та заходів, спрямованих на підготовку та забезпечення виборів (наприклад, діяльність щодо підтримання актуального стану електронного реєстру виборців тощо).

Аналіз спеціальних суб'єктів правопорушення у сфері виборчого процесу безпосередньо в диспозиціях статей Кодексу України про адміністративні правопорушення дозволив ви -значити перелік посадових осіб, до яких можна віднести:

- посадових осіб, на яких покладено обов'язок подання відомостей про виборців, складання списку виборців, надання списку виборців виборчим комісіям;

- посадових (службових) осіб та творчих працівників засобів масової інформації;

- власників засобів масової інформації;

- осіб, яким законом заборонено участь у передвиборній агітації;

- членів та голів виборчих комісій (осіб, які відповідно до закону виконують їх обов'язки);

О. І. Луговий у диспозиціях статей 212-7¬212-20 КУпАП окремо виділяє юридичних осіб як суб'єктів правопорушення у досліджуваній сфері: підприємство-розповсюджувач реклами; виборчі комісії (залежно від виборів, що проводяться, - окружні та територіальні); засіб масової інформації [1, с. 145].

Отже, враховуючи зазначене вище, під адміністративною відповідальністю посадових осіб за правопорушення у сфері виборчого вроцесу пропонуємо розуміти регламентовану адміністративно-деліктними нормами реакцію з боку уповноважених суб'єктів на діяння по¬садової (службової) особи, які виявилися у порушенні нею виборчого законодавства або в невиконанні покладених на неї обов'язків щодо здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення, що полягає в застосуванні до посадової (службової) особи заходів державного примусу у ви гляді адміністративних стягнень, які тягнуть за собою несприятливі наслідки особистого, майнового та іншого характеру і владний осуд винного суб'єкта з метою запобігання та припинення парвопорушення.

Пропонуємо окремою статтею в Законі України «Про державну службу» визначити, крім заходів дисциплінарної, й інші види юридичної відповідальності посадових осіб та зокрема заходи адміністративного впливу й адміністративні стягнення за вчинення проступків у сфері службової діялності.

Крім цього, вважаємо за необхідне підтримати пропозицію М. О. Іллічова, який обґрунтовано доводить необхідність поділу посадових осіб на два види - посадових осіб публічної служби та посадових осіб служби в громадських (приватних) організаціях. Також він пропонує на законодавчому рівні використовувати термін «публічна служба» а не «державна служба», адже саме він найбільш точно відображає зміст відносин, пов'язаних із проходженням служби та обіймання посад в державних органах, і, крім того, є характерним для законодавства багатьохкраїн світу

87

Верхо́вна Ра́да Украї́ни (ВРУ) — єдиний законодавчий орган державної влади України, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони.

Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 15 депутатів.

88

Цей Закон визначає статус (права, обов'язки і

відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді

України та за її межами, встановлює правові і соціальні гарантії

здійснення народним депутатом України своїх депутатських

повноважень.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ

Стаття 1. Народний депутат України

1. Народний депутат України (далі - народний депутат) є

обраний відповідно до Закону України "Про вибори народних

депутатів України" ( 1665-15 ) представник Українського народу у

Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку

депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені

Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законами України.

2. Народний депутат здійснює свої повноваження на постійній

основі.

3. При виконанні своїх повноважень народний депутат керується

Конституцією України, законами України та загальновизнаними

нормами моралі.

4. Держава гарантує народному депутату забезпечення

необхідними умовами для здійснення ним депутатських повноважень.

5. Звання народного депутата із зазначенням порядкового

номера скликання Верховної Ради України зберігається за ним

довічно, за винятком дострокового припинення повноважень народного

депутата відповідно до пунктів 1-4, 6 статті 4 цього Закону.

Стаття 2. Строк повноважень народного депутата України

1. Повноваження народного депутата починаються після

складення ним присяги на вірність Україні перед Верховною Радою

України з моменту скріплення присяги особистим підписом під її

текстом.

Народний депутат не може брати участі у засіданнях Верховної

Ради України та її органів, а також здійснювати інші депутатські

повноваження до того часу, поки він не скріпить присягу особистим

підписом під її текстом. Відмова скласти та підписати присягу має

наслідком втрату депутатського мандата.

2. Повноваження народного депутата припиняються з моменту

відкриття першого засідання Верховної Ради України нового

скликання.

Стаття 3. Несумісність депутатського мандата з іншими

видами діяльності

1. Народний депутат не має права:

1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником

центрального органу виконавчої влади;

2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на

державній службі;

3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;

4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною

роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності,

а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків

народного депутата час;

5) залучатись як експерт органами досудового слідства,

прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю;

6) входити до складу керівництва, правління чи ради

підприємства, установи, організації, що має на меті одержання

прибутку.

2. Народний депутат зобов'язаний додержуватись інших вимог та

обмежень, які встановлюються законом.

3. Народний депутат, призначений (обраний) на посаду, що є

несумісною з депутатським мандатом, і повноваження якого не

припинено в установленому законом порядку, допускається до

виконання обов'язків за такою посадою не раніше дня подання ним до

Верховної Ради України заяви про складення повноважень народного

депутата України. ( Статтю 3 доповнено частиною третьою згідно із

Законом N 2784-IV ( 2784-15 ) від 08.07.2005 )

Стаття 4. Дострокове припинення повноважень народного

депутата України

Повноваження народного депутата припиняються достроково у

разі:

1) особистої письмової заяви про складення депутатських

повноважень;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або виїзду на постійне

проживання за межі України;

5) смерті;

6) порушення вимог частини першої статті 3 цього Закону.

Стаття 5. Порядок дострокового припинення повноважень

народного депутата України

89

Контрольні повноваження Уповноваженого ВРУ з прав людини

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Уповноважений має право:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

· про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

· про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах. Доступ до інформації, пов’язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;

6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;

7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання;

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров`я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Обов’язки Уповноваженого

Уповноважений зобов’язаний додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів, прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права.

Уповноважений зобов’язаний зберігати конфіденційну інформацію. Це зобов’язання діє і після припинення його повноважень.

У разі розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у встановленому законодавством порядку.

Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди.

Акти реагування (форми контролю) Уповноваженого

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Конституційне подання Уповноваженого – акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Подання Уповноваженого – акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.