Otvety

70. Поясніть за яких обставин відбулося включення західноукраїнських земель до складу СРСР”. Розкрити деструктивну роль радянської тоталітарної системи на теренах Західної України.  1 вересня 1939 року німецькі війська перейшли кордони Польщі, що засвідчило початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі вступом у війну. Не активізував він своїх дій і після звернення 3 вересня Ріббентропа, у якому той цікавився, чи не бажає Радянський Союз зайняти територію, що входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця демонстративна пасивність радянської сторони зумовлювала наростаючу невизначеність в «українському питанні». Успішний для Берліна розвиток воєнних подій у Польщі робить його позицію жорсткішою, і німецька дипломатія вдається до певного тиску. Так, у телеграмі послу в Москві Шуленбургу 15 вересня 1939 року Ріббентроп висловив призначену для Сталіна думку: «Якщо не розпочнеться російська інтервенція, неминуче постане питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німецької зони впливу, політична пустка. Оскільки ми, зі свого боку, не маємо намірів здійснювати будь-які політичні чи адміністративні дії на цих територіях, крім того, що є необхідним для воєнних операцій, то без такої інтервенції Радянського уряду тут можливе утворення нових держав». І це були не просто слова, адже ще 11 вересня 1939 року абвер не залишала думка про повстання українців у Галичині, а 12 вересня високопоставлені керівники вермахту (Кейтель, Йодль, Канаріс, Лагоузен) і Ріббентроп вели мову про можливість одного з варіантів поділу Польщі й створення західноукраїнської держави. Одразу ж після цього у Відні Канаріс мав зустріч з головою проводу українських націоналістів за кордоном А. Мельником, у ході якої говорив йому про можливість чи, скоріше, імовірність незалежності Західної («Галицької») України. Мельник Андрій (1890—1964) — діяч українського національно-визвольного руху. У 1914—1916 pp. — командир сотні УСС у складі австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у 1917 р. втік. У роки української революції — організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Дійової армії УНР (1919). Соратник Є. Коновальця, один із засновників УВО та ОУН. У1924—1928 pp. — політичний вґязень польських тюрем. У 1938 р. після смерті Коновальця очолив ОУН. Після розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т. зв. ОУН-М. У1941 р. був ізольований гітлерівцями, у січні — жовтні 1944 р. перебував у концтаборі Заксенгаузен. У1959 р. висунув ідею заснування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі. Мельник настільки повірив Канарісу, що наказав готувати список членів західноукраїнського уряду. Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського уряду за кордон, Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 року радянські війська перейшли польський кордон. У ноті, врученій напередодні польському послу в Москві В. Гжибовському, було вказано на дві причини збройної акції СРСР проти Польщі: 1. «Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР». «Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці та білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними». Спочатку планувалося зазначити, що останнім загрожує Німеччина, але під тиском Берліна це формулювання було вилучено з остаточного варіанта. До складу Українського фронту, який вів бойові дії проти Польщі, входило 28 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків Резерву головного командування. Війська, що перебували в розпорядженні командуючого фронтом С. Тимошенка (начальник штабу М. Ватутін), вели наступ трьома напрямками: 1) на Рівне — Луцьк — Ковель; 2) на Тернопіль — Львів — Перемишль; 3) на Стрий — Дрогобич. Вже протягом першого дня воєнних дій радянські війська просунулися на захід на 70—100 км, зайнявши Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль, Чортків. Йдучи швидким темпом і маючи наказ «не допускати прямих фронтових дій, діяти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польської армії», Червона армія все ж не встигала зайняти до приходу німців усі території, що входили до радянської «сфери інтересів». Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами та територіями, які були зайняті німцями вже 17—18 вересня. Логічно постало питання розмежування. 22 вересня К. Ворошилов і військовий аташе Німеччини в Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня. Внаслідок цього німецькі війська мусили залишити землі між Бугом і Віслою. Під час розмежування між радянськими і німецькими військами сутичок майже не було. Однак сталося збройне зіткнення поблизу містечка Винники (у районі Львова), внаслідок якого були жертви з обох сторін. Характерно, що після цього інциденту командування німецького гірськострілецького полку, який брав участь у сутичці, попросило пробачення. На цьому етапі війни Гітлер сваритися зі Сталіним не хотів. 28 вересня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю кордон пройшов по «лінії Керзона». Переважна більшість території Західної України увійшла в межі СРСР. Проте, бажаючи домогтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км2 з 1,2 млн. населення) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був задоволений, про що свідчить його «тріумфальний» підпис (довжиною 58 см) на карті-додатку до тексту протоколу. Радянсько-німецьке співробітництво, розпочате договором про ненапад, Гітлер дуже влучно назвав «шлюбом за розрахунком». Є серйозні підстави вважати, що таким воно було і для радянського керівництва, оскільки принципові моменти процесу «збирання» українських земель під крило СРСР вирішувалися саме на німецько-радянській дипломатичній кухні. 23 червня 1940 р., на другий день після офіційної капітуляції Франції і підписання перемирґя у Компґєні, Молотов у зверненні до німецької сторони зазначив, що «вирішення бессарабського питання не терпить більше зволікань», піднімав він також питання і про Буковину. Серйозність намірів радянського керівництва була підтверджена 26 червня 1940 року заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передання йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передання цієї території СРСР обґрунтовувалася також тим, що ще в листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо воззґєднання з Радянською Україною. Німеччина, побоюючись того, що в разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця «поступка» буде мати тимчасовий характер (як сказав Гітлер: «Віддайте, я скоро поверну!») і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Пізніше Антонеску визнавав, що в розмові з ним Гітлер запевняв: за «допомогу у війні Румунія зможе окупувати радянську територію аж до Дніпра». 28 червня 1940 року румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 року створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про воззґєднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис, а територія розширилася до 565 тис. км2. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване «воззґєднанням» (А. Жуковський, О. Субтельний), «воззґєднання, що носило характер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький). Безперечно, що процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися в складі УРСР не одномірний, а навпаки — багатоплановий. При його розгляді та аналізі слід мати на увазі те, що, хоча було здійснено етнічне воззґєднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація, тобто «входження до складу» СРСР. Передування рішення Верховної Ради Радянського Союзу про воззґєднання аналогічному рішенню Верховної Ради України підтверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослідників до розв’язання принципово важливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського Союзу — фактично опинилися західноукраїнські землі? Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях України була майже однаковою, її суттю була активна радянізація. У цілому зміни, що відбувалися, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (перестали функціонувати всі колишні українські партії, а також культурні установи, зокрема «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка тощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти «буржуазних спеціалістів»; масові депортації населення (із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, що становило майже 10% населення). Депортації — процес широкомасштабного переселення у 30—40-ті роки народів, представників соціальних груп, націй, релігій, звинувачених тоталітарним режимом у потенційній «неблагонадійності» або антирадянській діяльності. На першому етапі вони мали на меті усунення в умовах наростаючої загрози війни «неблагонадійних елементів» з прикордонних районів. З метою посилення «революційної пильності» РНК СССР 28 квітня 1936 року видав таємну постанову про виселення з УРСР до Казахської АРСР 15 тис. польських і німецьких господарств «як політично неблагонадійних». Внаслідок цього з України було депортовано до 10% населення прикордонної зони. 17 червня 1937 року ЦБК і РНК СРСР видали постанову про утворення спеціальних заборонних смуг у прикордонних районах з Іраном, Афганістаном, Туреччиною, що спричинило «звільнення від неблагонадійного елементу» (передусім курдів) 40 районів Закавказзя та республік Середньої Азії. 5 вересня 1937 року РНК СРСР прийняв постанову, на підставі якої «в порядку упереджувальних дій по очищенню прикордонних з Японією районів» підлягали переселенню корейці. З початком війни Німеччини проти СРСР змінюються причини депортацій. Основними приводами для них стали: 1) підозра у шпигунстві; 2) інкримінування терористичних дій; 3) звинувачення у співпраці з німцями. З різними формулюваннями причин примусово були виселені сотні сімей карачаївців, тисячі — німців, калмиків, чеченців та інгушів, месхетинських турків, балкарців. 13 квітня 1944 року НКВС та НКДБ СРСР прийняли спільну постанову «Про заходи по очищенню території Кримської АРСР від антирадянських елементів». Кримськотатарське населення було звинувачене в активній співпраці з окупаційною владою (створенні антирадянського «Мусульманського комітету Сімферополя»; розбудові системи мусульманських комітетів у містах, районних центрах з метою утворення у Криму самостійної татарської національної держави; формуванні 8 батальйонів добровольців, які брали участь у боротьбі з партизанами; активній антирадянській пропаганді). 2 квітня та 11 травня Державний Комітет Оборони прийняв рішення про виселення кримських татар із Кримської АРСР в Узбецьку РСР. В результаті цієї операції у травні 1944 р. було виселено з Криму, за даними НКВС, 191 014 осіб, за даними партійних органів — 194111. 31 березня 1944 року вийшов наказ НКВС про депортацію бійців ОУН—УПА та членів їх сімей до Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей. До середини листопада 1949 p., за даними МВС СРСР, із Західної України на поселення прибули до Кемерівської області 10 316 сімей (ЗО 179 осіб); Челябінської відповідно — 2433 (7183), Карагандинської — 3055 (8122), Молотовської — 2923 (8261), Іркутської та Читинської — 1227 (4091), Омської — 5264 (15202), Красноярського краю — 659 (1691). Всього було депортовано 20 613 сімей, 59 587 осіб. Загальна кількість переселених сімей із Західної України на той час становила 25 877 (74 799 осіб). Масових депортацій не уникли і народи Білорусії, Молдавії, республік Балтії, представники національних меншин та різних релігійних конфесій. У місцях спеціальних поселень депортовані народи зіткнулися зі свавіллям місцевих адміністрацій; складними житловими умовами; продовольчими труднощами; хворобами, епідеміями тощо. Наслідками депортації стало позбавлення на тривалий час законних прав цілих народів; кардинальна зміна чисельності і національного складу регіонів, багатьох республік радянської держави; погіршення соціально-економічної обстановки у регіонах, де проводилися депортації; зникнення з політичної карти СРСР автономних областей та республік (Калмицька, Кабардино-Балкарська АРСР, Карачаївська автономна область та ін.); зміна кордонів багатьох адміністративно-територіальних одиниць; планомірне заселення земель депортованих народів представниками інших національностей; загострення в окремих регіонах міжнаціональних відносин. Після смерті Сталіна, з 1953 р. розпочався перегляд справ, повґязаних з депортаціями. 13 травня 1955 року верховним судам союзних республік було надано право скасовувати рішення особливої наради про спецпоселення. 17 вересня 1955 року Президія Верховної Ради СРСР оголосила Указ «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами у роки Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp.» Потужний поштовх процесові реабілітації депортованих народів надав XX зґїзд КПРС. Протягом короткого терміну (у 1956 р.) було прийнято рішення про зняття обмежень у правовому становищі з представників депортованих народів і членів їх сімей, які перебували тоді на поселенні, а також про відновлення національних автономій калмицького, балкарського, карачаївського, чеченського та інгуського народів. Після остаточної дезінтеграції СРСР у 1991 р. деякі пострадянські держави прийняли документи, які стосуються депортованих народів. В Україні було видано Укази Президента України «Про створення українсько-німецького фонду» (1992), «Про заходи на відзначення памґяті жертв депортації з Криму» (1994). Однак, попри всю неоднозначність політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, більшість істориків дійшли висновку, що воззґєднання українців у межах однієї державної структури вперше за багато століть було надзвичайно визначною подією, важливим кроком у розвґязанні українського питання. «Обґєднання всіх українських етнічних територій мало глибокий психологічний і культурний вплив на розділених до того часу українців, — підкреслює канадський історик українського походження О. Герус. — Інтеграція й асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною політичною, культурною та релігійною спадщиною виявилася, всупереч волі режиму, процесом двобічним. У той час, як західні українці піддавалися систематичній комунізації, східні, або радянські українці відкривали ідеали й цінності своїх західних співвітчизників». Між тим «медовий місяць» радянсько-німецького «шлюбу за розрахунком» підходив до кінця. 18 грудня 1940 року Гітлер підписав директиву № 21 (план «Барбаросса») — план нападу на СРСР, основна ідея якого була висловлена ще пґятнадцять років тому в «Майн кампф»: «Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави… Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації». Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне воззґєднання. Західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація цих територій, тобто їх «входження» до складу СРСР. Обґєднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком у розвґязанні українського питання. 71. Радянсько-німецька угода про ненапад, укладена 23 серпня 1939 р. строком на десять років, як показали подальші події, не могла бути гарантом надійної безпеки для народів СРСР. 18 грудня 1940 p. А. Гітлер підписав секретну директиву №21 під кодовою назвою «план Барбаросса». Це був план знищення Радянського Союзу і перетворення його території на життєвий простір для Німеччини. У планах нацистських стратегів Україна мала стати аграрною колонією «третього рейху» і забезпечувати Німеччину і європейський континент продуктами харчування і сировиною. Реалізація нацистських планів світового панування почалася раптовим нападом на СРСР 22 червня 1941 p. В основу війни проти радянських народів була покладена стратегія блискавичної воєнної кампанії, розрахованої на кілька місяців. У липні-жовтні 1941 р. на радянсько-німецькому фронті розгорнулися масштабні бої. Червона армія вимушена була перейти до стратегічної оборони. У цілому обстановка для радянських військ була вкрай несприятливою. 7 липня 1941 р. керівництво України опублікувало звернення до українського народу, у якому закликало населення чинити рішучий опір фашистській агресії. 3 перших днів війни понад 2 млн жителів України вступило в загони народного ополчення, а також винищувальні батальйони. До Червоної армії з України було мобілізовано понад 2,5 млн осіб. Населення широко залучалося до будівництва оборонних споруд, створення грошового і продовольчого фонду оборони, шефства над військовими шпиталями. Сотні мільйонів карбованців зібрала і Православна церков. 3 перших днів війни на території України діяли два фронти - Південно-Західний (командувач генерал-полковник М. Кирпонос) і Південний (командувач генерал-лейтенант I. Тюленєв). Спроба зупинити противника на старому державному кордоні не вдалася. Німецько-фашистські війська прорвали оборону Південно-Західного фронту, і 7 липня 1941 р. почалася оборона столиці України Києва, яка тривала 72 дні. Під тиском переважаючих сил ворога радянські війська 16 липня залишили Кишинів, але під Одесою окупанти були зупинені. Оборона Одеси почалася 16 липня і тривала 73 дні. На правому фланзі Південного фронту противник прорвав оборону радянських військ і оточив ослаблені частини 6-ї та 12-ї армій у районі Умані. Нацисти прорвалися до Дніпра. 18 серпня радянські війська, висадивши в повітря греблю Дніпрогесу, відійшли на лівий беріг Дніпра в Запоріжжі, а через тиждень залишили Дніпропетровськ. Дніпро став лінією фронту, яку гітлерівці довгий час не могли подолати. Але у першій половині вересня 1941 р. німецькі війська, поновивши наступ, взяли у кільце в районі Києва чотири армії Південно-Західного фронту. У полон потрапило близько 660 тис. чоловік, з них 60 тис. командирів. При спробі вирватися з оточення загинули командуючий фронтом генерал-полковник М. Кирпонос, член Військової ради М. Бурмистренко, група генералів. Трагедія Південно-Західного фронту була однією з найбільших невдач Червоної армії у 1941 р. 16 жовтня 1941 р. була залишена Одеса, потім радянські війська були розбиті в Криму, але зуміли закріпитися в Севастополі, розпочавши багатомісячну героїчну оборону цього міста. Таким чином, протягом літа-осені 1941р. німецькі війська та їхні союзники захопили всю Правобережну і більшу частину Лівобережної України та Крим. He окупованими в Україні залишилися лише східні райони Харківської області, частина Донбасу, а також невеликий клаптик кримської землі з Севастополем. У грудні 1941 р. радянські війська провели успішну контрнаступальну операцію під Москвою. Передбачалося, що вона буде розвинута у загальний наступ Червоної армії на всіх фронтах. Але подальші події засвідчили нереальність таких розрахунків. Зірвалася, перш за все, операція зі звільнення Криму. В умовах штормової погоди і панування в повітрі ворожої авіації радянські війська здійснили 25 грудня 1941- 2 січня 1942 рр. Тим часом можливості і ресурси радянських військ унаслідок зимового наступу були вичерпані, а резерви ще непідготовлені. У такому ослабленому стані частин Червоної армії радянське командування готувало наступ під Харковом, який розпочався 12 травня 1942 р. і закінчився важкою поразкою радянських військ. Бої тривали до 29 травня 1942 p., однак лише невеликим групам з боями пощастило вирватися із оточення. У полон потрапило близько 240 тис. радянських солдатів та офіцерів. У травні 1942 р. війська Червоної армії зазнали поразки і на Керченському niвocmpoвi Це визначило долю Севастополя, який на початку липня 1942 р. після героїчної 250-денної героїчної оборони довелося здати ворогу. 22 серпня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся Україна опинилася під окупацією. 72. У перших боях далася взнаки нестача озброєння, боєприпасів і пального. До всього війська були позбавлені чіткого, компетентного керівництва з боку як Ставки Верховного Головнокомандування, так і низових ланок управління, дезорганізовані внаслідок їхніх суперечливих наказів. Відчувалися розгубленість, навіть безпорадність у військах перед шаленим натиском броньованих полчищ ворога, які, прикриті з повітря громадою літаків, рвалися вперед. З початку липня депресія від невдач Червоної армії, що охопила було Сталіна, змінилася гарячковою, імпульсивною, волюнтаристською діяльністю. Вона проявлялася у некомпетентному втручанні у складні воєнні проблеми, у яких тоді він мало що тямив. Цим Сталін завдав великої шкоди керівництву бойовими діями безпосередньо на фронтах. Ведучи оборонні бої, частини Червоної армії завдавали ворогові значних втрат, гальмуючи його просування. Головною воєнно-політичною подією літньо-осінньої кампанії 1941 р. на території України була оборона Києва. Стійкий опір військ Київського укріп-району зірвав спроби ворога захопити місто з ходу. 30 липня німецькі війська поновили наступ, але в середині серпня, наштовхнувшись на сильний опір захисників Києва, припинили штурм оборонних рубежів. Отже, київська оборона, відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації становища на московському напрямку. Та наприкінці серпня 1941 р. воєнна обстановка в Україні ускладнилася. Вороже командування повернуло з центрального напрямку на південь сильне танкове угруповання, форсувавши Дніпро. Протягом першого півріччя радянсько-німецької війни наша країна в результаті воєнних поразок утратила більшу частину кадрової армії. Але на кінець 1941 р. в тилових районах вдалося сформувати та озброїти понад 400 нових дивізій, на які покладалися надії, що вони вплинуть на хід подій на фронтах.  Під час Другої світової війни, 17 вересня 1939 р. на підставі «пакту Молотова-Ріббентропа» радянські війська вступили на територію Галичини, де було встановлено тоталітарний режим, розпочалися масові репресії проти місцевого населення. В таких умовах 26 жовтня 1939 р. т. зв. «Народні Збори Західної України» ухвалили рішення про включення Західної України до складу Радянської України. На землях Галичини було утворено 4 області УРСР — Львівську, Станіславівську (з 1962 р. — Івано-Франківська), Тернопільську та Дрогобицьку (у 1959 р. об'єднана зі Львівською). У 1940–1941 рр., загони НКВС здійснювали чотири масові депортації поляків, українців, білорусів, євреїв, німців, росіян, чехів, вірмен та інших із східних воєводств Речі Посполитої (західних областей УРСР і БРСР). Приблизно 335 000 польських громадян було виселено в північно-східні регіони європейської частини РСФСР, Казахстан та Сибір і на Далекий Схід. Під час радянсько-німецької війни 1941–1945 рр. Галичина була окупована німецькими військами і 1 серпня 1941 р. її включили до складу Генеральної губернії як окремий дистрикт. В воєнні роки було змінено західний кордон Галичини. Уклавши договори з Польщею у 1945 і 1951 рр., радянський уряд віддав західну частину регіону — (Лемківщину і Надсяння) Польщі. 73. За пропозицією Д. Антоновича харківський адвокат М. Міхновський виробив програму новоствореної партії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. «Самостійна Україна». У «Самостійній Україні» М. Міхновський, спираючись на тисячолітню традицію української державності, обґрунтував історичні права України на самостійне існування та сформулював найближчу вимогу на шляху до цього — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». У державній самостійності України автор убачав головну умову існування української нації. У програмі наголошувалося, що «третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної. Вона вірить у свої національні сили, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів по Кавказ» ». Наприкінці «Самостійної України» автор висловив готовність розв'язати цю проблему за будь-яку ціну. Він зазначає: «... Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою... Хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців ». Зміни в програмі РУП. Проте в процесі подальшого організаційного оформлення та практичної діяльності новостворені українські політичні партії почали поступово відходити від проголошених раніше радикальних патріотичних гасел і трансформуватися в партії соціал-демократичного спрямування. З часом з'ясувалося, що керівництво Революційної української партії у своїх ідейних переконаннях усе ж віддавало перевагу марксистському соціалізмові, а гасло самостійності України вважало другорядним політичним завданням. Наприкінці 1902 року програмні документи партії були скорек-товані. У друкованому теоретичному органі РУП — місячнику «Гасло» — зазначалося, що кінцева мета боротьби «полягає в ідеалі самостійної Української Республіки робочих мас з усуспільненням засобів продукції, націоналізацією землі і диктатурою пролетаріату...». На початку 1903 року керівництво РУП офіційно відмовилося від своєї першої програми — «Самостійної України», — посилаючись на «брак соціалістичного світогляду» в обґрунтуванні ідеї державної незалежності України. Київська вільна громада РУП запропонувала свій власний «Нарис програми Революційної української партії», автором якого був М. Порш. Цей документ з деякими змінами був затверджений як нова програма партії на другому з'їзді РУП у 1905 році. У ньому наголошувалося на необхідності повної автономії України у внутрішніх справах із забезпеченням рівноправності національностей, що її населяють. Крім того, зазначалося, що в інтересах класової боротьби пролетаріату України та інших частин Російської держави автономія України на цьому етапі важливіша за її самостійність, яка є «ідеалом», тобто справою далекого майбутнього. Як цілком слушно зауважив американський історик Т. Гунчак, з появою нової програми закінчився перший період змагань Революційної української партії — період роздоріжжя й пошуку шляхів, і почався другий — період безпосередньої злуки з Українською соціал-демократичною робітничою партією. Українська соціалістична партія З аналогічних позицій боротьби за повну державну незалежність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії (Б. Ярошевський, М. Меленевський та ін.), створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 року УСП випустила «Нарис української партії соціалістичної», автори якого виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний — економічний, політичний та національний», то й «визволення мусить бути повне». Кінцевою метою партії проголошувалася демократична Українська Республіка із суспільною власністю на засоби виробництва й «повною рівноправністю національною з полишенням нації кожній свободи увійти в склад республіки» Діячі УСП не розраховували на мирну реалізацію своїх програмних вимог в умовах самодержавної Росії, тому покладали великі надії на «братерський союз» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійну Україну. Наведені вище положення нарису спричинили критичну реакцію з боку найстарішої української соціал-демократичної організації — групи І. Стешенка та Лесі Українки. У 1901 році ця організація опублікувала у Львові «Оцінку «Нарису програми Української партії соціалістичної»». Автори брошури, добре знаючи про великодержавно-шовіністичні погляди російських і польських соціал-демократів у національному питанні, висловлювали великий сумнів щодо можливості союзу з ними в боротьбі за створення незалежної Української держави після повалення самодержавсті Українська народна партія З позицій повної державної самостійності України виступала створена в 1901-1902 pp. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УНП). її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей». «... Поки ще не пізно, — зазначалося в програмній заяві УНП, — поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю. ... Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну». Українська демократично-радикальна партія Поряд з національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватися ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почали оформлятися в політичні організації дещо пізніше — практично напередодні Російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 pp.  Так, у середині 1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українська радикальна партія, яку очолили Б. Грінченко і С. Ефремов. Обидві партії, нечисленні складом, займали послідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію. Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому 1905року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і її попередники, обстоювала лише ідею автономії України в складі Росії. Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) — виникла в грудні 1905 з Революційної української партії (РУП); визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, почасти з робітників і селян. Підкреслюючи національні питання і домагаючися автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії; за столипінської реакції виступала разом з єврейським «Бундом», почасти і з меншовиками; число членів бл. 3 000 (1908) За Української Центральної Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади (уряди В. Винниченка). Бувши обережнішою у земельному питанні, УСДРП втратила підтримку мас на користь Української Партії Соціалістів-Революціонерів, хоч диспонувала кращими політичними кадрами. Після IV Універсалу з УСДРП в уряді залишилися тільки 2 міністри. (Д. Антонович, М. Ткаченко). За Гетьманату УСДРП була в опозиції, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюра й ін.) тимчасово були ув'язнені. УСДРП брала участь в Українському Національному Союзі, в підготовці перевороту і в формуванні Директорії, до якої увійшли В. Винниченко (голова) й С. Петлюра. Діячі УСДРП стояли на чолі уряду (В. Чехівський, Б. Мартос, І. Мазепа) або брали участь в інших урядах. На IV з'їзді (10 — 12 січня 1919) УСДРП розкололася на дві фракції: праву — «офіційну соціал-демократичну» і ліву — «незалежну», яка ставилася з застереженнями до централістичної політики російської комуністичної партії в Україні, але визнавала потребу організації радянської влади в Україні і встановлення «диктатури пролетаріату» та негайного миру з радянською Росією (А. Пісоцький, В. і Ю. Мазуренки, М. Ткаченко, М. Авдієнко). Проти названих виступали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, І. Мазепа і більшість з'їзду, обстоюючи потребу «трудової демократії», повільну соціалізацію головних галузей народного господарства та підтримку Директорії. На Трудовому Конгресі УСДРП висловилася за демократичний парламентаризм, здійснення важливих соціальних реформ, залишення верховної влади в руках Директорії, а на місцях — комісарів. На еміграції «Закордонна делегація УСДРП» (лідери: І. Мазепа, П. Феденко, О. Козловський, Ольгерд-Іполит Бочковський, Б. Матюшенко, В. Старосольський, Й. Безпалко) мала центр у Празі і належала до Соціалістичного Інтернаціоналу Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), популярна назва: есери (неонародники) — споріднена з російською партією соціалістів революціонерів. У 1905–1917 роках існували окремі гуртки УПСР у Сімферополі, Одесі, Радомишлі, Борисполі, Києві (видавали нелегально орган «Боротьба» 1913–1915). Як всеукраїнська партія оформилася 17 — 18 квітня 1917 року в Києві; на установчих зборах устійнено тимчасову програму УПСР, ухвалено постанову про територіальну автономію України й скликання Українських Установчих Зборів, вирішено домагатися націоналізації землі. Керівництво УПСР складалося головно зі студентів: М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг, О. Севрюк. З УПСР співпрацював Михайло Грушевський. Органами партії були: щоденник «Народна Воля» і тижневик «Боротьба». Завдяки ефективній пропаганді («земля — народові без викупу») УПСР здобула у виборах до російських Установчих Зборів перевагу над іншими партіями (50% всіх голосів в Україні). У повній залежності від проводу УПСР була Українська селянська спілка. За гетьманату УПСР провадила діяльність нелегально. На IV з'їзді, що відбувся 13 — 16. 5. 1918 в околицях Києва, стався розкол УПСР на ліве крило — боротьбістів (Л. Ковалів, Г. Михайличенко, О. Шумський) яке захопило ЦК і стояло на позиціях «радянської форми» влади та за співпрацю з більшовиками, і праве крило, так звана «центральна течія» Боротьбісти перейменувалися 6 — 8 березня 1919 на Українську партію соціалістів-революціонерів-боротьбістів (комуністів). Центральна течія УПСР взяла участь в організації Українського Національного Союзу (М. Шаповал) та у поваленні гетьманату. На Трудовому Конгресі есери домагалися соціалізації землі, націоналізації приватних зал., цукроварень, фабрично-заводських підприємств, передачі держ. органів влади колективам, складеним з представників трудового люду — селян і робітників. 74. 29 квітня 1918 року П. П. Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. 29 квітня 1918 р. делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Сам Скоропадський так характеризував свою програму. До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно з «Законами…», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави. Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум'я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо Гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас, мирний перехід повноважень до Гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті. Сім з половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою Гетьмана. Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести її на міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був приречений. Курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал та В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С. Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання. За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили Павла Скоропадського зректися гетьманства, що сталося того ж дня. Політичний курс Директорії Внутрішня політика У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко. Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації. Зовнішня політика Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР. Друга половина 1919 р. характеризувалася гострою боротьбою в Україні між трьома силами: Червоною армією, білогвардійцями і військами УНР. На середину року більшу частину України контролювали більшовики. Але їхня попередня політика «воєнного комунізму» викликала обурення населення і, відповідно, позначилася на боєздатності частин Червоної армії, що знаходилися на фронті. У травні 1919 р. білогвардійські війська генерала Денікіна, які контролювали Донбас, Дон, Кубань і Північний Кавказ, перейшли в рішучий наступ. Подолавши опір Південного фронту Червоної армії, вони оволоділи майже всією Лівобережною Україною і рухалися далі на Київ. У той час інші частини армії Денікіна згідно з директивою від 25 червня 1919 р. розгортали наступ на Москву. Єдиний серйозний опір армії Денікіна чинили загони Н.Махна. Одночасно на Правобережній Україні проти більшовиків розгорнули наступ частини армії УНР. Сталося це після того, як 17 липня Українська Галицька армія (УГА) та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на лівий берег р. Збруч. Згідно з угодою між урядами УНР і ЗУНР УГА влилася в армію УНР для продовження спільної боротьби за незалежність України під гаслом «На Львів через Київ!». Об’єднана армія налічувала 80 тис. чоловік, із яких 50 тис. були галичанами. Об’єднана армія розгорнула наступ у двох стратегічних напрямках: на Київ та Одесу. На Київ наступали галичани, а на Одесу – частини армії УНР. Спочатку наступ розвивався успішно і вже 30 серпня галичани вступили в Київ. Одночасно з лівого берега Дніпра до Києва вступили частини Добровольчої армії під командуванням генерала Бредова. Спроба знайти порозуміння з денікінцями не мала успіху, й українські частини змушені були відійти на Васильків. Здача Києва була рівносильною поразці. Ця подія увійшла в історію як «Київська катастрофа». Українці втратили символ незалежної держави. До морально-психологічної поразки додалися й інші негаразди: між українською і Добровольчою арміями розпочалися бої, тим часом польська армія оволоділа Західною Волинню, позбавивши українську армію тилу; армію вразила епідемія тифу та інших хвороб і, як результат, її кількість скоротилася на 70 %. Першою припинила збройний опір УГА, яка після сепаратних переговорів перейшла на бік денікінців. Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалася. Війська С. Петлюри ще деякий час чинили опір. Опинившись в оточенні, залишки української армії перейшли до партизанських методів боротьби. Генерал М. Омелянович-Павленко очолив рейд частин військ УНР, що рушили тилами денікінських військ і Червоної армії (цей рейд увійшов в історію як перший «Зимовий похід» (грудень 1919 р. – травень 1920 р.) С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР і спільну боротьбу з більшовиками. Наприкінці літа 1919 р. денікінці окупували майже всю Україну і поділили її територію на три області – Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кожної стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Політика денікінців в Україні проводилася під гаслом відновлення «Великої Росії» .Усі успіхи денікінців на фронтах проти більшовиків зводилися нанівець повним розвалом їхнього тилу. Зрештою в жовтні 1919 р. Червона армія завдала контрудару по денікінцях. Після запеклих боїв їх головні сили були розгромлені (кінні корпуси Шкуро і Мамонтова) і залишки денікінців, що відступали, на початку 1920 р. закріпилися в Криму. Денікін склав із себе обов’язки головнокомандуючого. Із поразкою Денікіна частини УГА опинились у складному становищі й в лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків. З’єднання одержало назву Червоної Української Галицької армії (ЧУГА). таким чином, бойові дії другої половини 1919 р. призвели до третього приходу більшовиків на Україну. Головні противники більшовиків: Армія УНР і Добровольча армія генерала Денікіна були розгромлені. 75. Після скількох невдач в українському уряді до влади в Україні збройним шляхом прийшли більшовики. Почавши докорінну ломку всіх соціально-економічних відносин. В перші роки радянської влади характерною ознакою економічного життя були згортання виробництва, нестача харчів та палива, численне безробіття. Значною мірою ця ситуація була спричинена політикою більшовиків. Більшовики здійсньючи свою програму прагнули негайно встановити так званий соціальний лад, перетворивши народи так званої колишньої царської Росії, у тимчасовий і український, на об’єкт небаченого за масштабом і жорстокістю експерименту. З метою виконання програми більшовиків, а також з метою забезпечення Червоної армії продовольством, сотень тисяч радянських чиновників, а також населення промислових центрів навесні 1919р. на території маріонеткової УСРР було проведено жорстоку економічну політику – політику "воєнного комунізму ", яка передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів і товарів. Під вплив партії також було взято фінанси. Нова влада заборонила діяльність банків, провела конфіскацію золота і інших цінностей. Фінанси України повністю підпорядкувалися фінорганам Росії. Паралельно одержавлювалась промисловість. Його проводила, утворена 1 грудня 1917р., Вища рада народного господарства Росії (ВРНГ). 22 січня 1917р. ВРНГ постановила, що державною власністю Російської федерації були оголошені акціонерні товариства "Продамед" і "Кровля". Вланістю Російської федерації також стали проголошені 9 з 15 великих металургійних заводів України, які виплавляли 80% чавуну і сталі. Власністю РСФРР проголосили 230 великих шахт, суднобудівні заводи Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава і інших міст. 11тис. Підприємств було націоналізовано протягом 1920 р. в Україні. Державні підприємства в умовах розрухи не діяли, що спричинили масове безробіття і змусило сотні тисяч робітників виїжджати у село.  Питання про хліб було найголовнішим питанням для більшовиків. Вони почали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом , після проголошення радянської влади в Харкові. Вивіз хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянством, здійснювався терор українських сіл. 11 січня 1919р. Раднаркомом РСФРР було ухвалено декрет про "продрозкладку" , з березня 1919р. дія його поширилась на Україні. Згідно якої селяни зобов’язані здавати більшовицькій владі надлишки і частину необхідної їм продукції, перш за все хліб. Створились спеціальні більшовицькі продовольчі загони. Більшовицькі комісари , під охороною військових загонів, шуліками налітали на села, конфіскували зерно, інші продукти.  Наслідками політики більшовиків став голод 1921 – 1923 рр. У великих районах Півдня України ( Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській та Одеській губерніях), Поволжя і Північного Кавказу. Особливо болісно голод відбився на дітях. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Було багато випадків, внаслідок голодного психозу, людоїдства та харчування сурогатами.  Виходячи з критерії більшовиків: "як би не послабити власної диктатури", становище ускладнювалось ще більше. Певага в продовольчому постачанні надавалась промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості.  Про голодуючих українських селян держава постаралась забути. Було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях в газетах. 4 серпня 1921р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, могла бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами".  В результаті замовчування голоду в Україні, у Росію спрямувались майже всі надходження від кампанії допомоги голодуючим від іноземних благодійних організацій. У грудні 1921р. продовольчі ресурси України були виснажені, а на Півдні зростала смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Уряд УСРР оголосив частину потерпілих губерній голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, - повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загальнофедеративного продовольчого фонду. У січні 1922р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутись за допомогою до міжнародних організацій.  На наступний рік ситуація повторилася. Осінню 1922р. з України було вивезено біля 15 млн. пудів зерна. Було оголошено, що врожай перевищив припинив голод, хоча насправді все було не так. Принцип "недоїмо, але вивеземо", трансформувався в: "помремо, але вивеземо". Внаслідок чого голод протримався аж до середини 1923р.  Ще однією причиною трагедії 1921 – 1923 рр. були спустошливі дії природнихявищ: посухи і неврожаї. Таким чином численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху. Знешкодити його було практично не можливо. У 1921р. вперше запроваджено терор голодом.  За приблизними оцінками жертвами голодомору 1921 – 1923 рр. стали близько 1,5 – 2 млн. людей.  Становище визвало велике невдоволення з боку більшовиків. Що вилилось у військові заколоти , робітничі страйки і повстання, що охопили Україну і Росію. Це і спричинило крах більшовицькому уряду. "Нова економічна політика" в Україні. Так як у 1921р. більшовики і їх вождь В. Ленін були змушені визнати провал політики "воєнного комунізму" і перейти до нової економічної політики (неп). Основними складовими нової економічної політики були:  -відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; -введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; -дозвіл приватної торгівлі;  -денаціонізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам;  -введення господарчого розрахунку на підприємствах; -дозвіл іноземної концесії;  -відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; -зменшення державного втручання в економіку ; -заміна продрозвертки продподатком. Цими складовими неп намагався забезпечити виживання більшовицькому режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення. Хоча ленінська партія погоджувалась лише на тимчасовий компроміс, не відмовляючись від мрії створення соціалістичної економіки. Уряд залишив за собою контроль за такими командними висотами в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.  У сільському господарстві найголовнішим була заміна продрозвертки на продподаток, який визначався напередодні посівної і був у два рази меншим.  В промисловості неп передбачав повернення дрібних і середніх підпрємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловості. Підприємства змогли об’єднуватись у трести. Відміненою була обов’язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили, дозволялось використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств. У галузі торгівлі почали створюватись умови для розвитку таких її форм : приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки. Було введено червонець – нову грошову одиницю, яка дорівнювала 10 золотим карбованцям. Введена єдина система податків, створювались ощадні каси та ощадний банк. Ці зміни привели до швидкого темпу підвищення продуктивності праці.  Нова економічна політика сприяла розгортанню кооперативного руху. Була сформована єдина система кооперації: споживча, сільськогосподарська, кредитна і виробнича. Що сприяло підвищенню продуктивності праці, заготівлі і збуту продукції, ефективому кредитування селянських господарств. В умовах нової економічної політики довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання. Незважаючи на це відставала більшість галузей важкої промисловості, які як і транспорт і зв’язок, були під контролем держави. Наслідки більшовицьких експериментів. Завдяки непу було відновлене господарство, яке було зруйноване за роки війни, зросла промисловість та сільськогосподарське виробництво, пожвавилась торгівля і товарообмін, знята соціальна напруга. Не зважаючи на ці всі позитивні наслідки є і негативні такі як: відстала більшість галузей важкої промисловості , транспортна і зв’язкова, а також галузь зовнішньої торгівлі. Усі великі підприємства були у складі державних підприємств. Очевидною стала невідповідність ідеології більшовиків з їх практикою. На прикінці 20-х років нову економічну політику було відкинуто. Приводом чого стала ще одна хлібозаготівельна криза 1927 – 1928 рр. Неп була замінена командно-адміністратиною системою керівництва. 76. Селянсько-повстанський рух у роки громадянської війни За роки громадянської війни влада на всіх теренах України змінювалася понад 100 разів. Найболючіше це вражало селянську масу. Більшовики, проголосивши ленінський «Декрет про землю», проводили в Україні продрозкладку, насаджували комуни та колективні господарства. Вони спиралися на найбіднішу частину селянства й утискали ту його частину, яка намагалася підняти власне господарство. Тому в Україні протягом сіх років громадянської війни розвивався стихійний селянський рух. Повстанський рух охопив і деякі партизанські частини Червоної армії. У березні 1919 року про свій відхід від більшовиків заявив отаман Зелений (Д. Терпило). Його військо, яке налічувало понад 12 тис. осіб, діяло в районі Обухова, Трипілля, Переяслава, Золотоноші. Більшовикам удалося оточити й завдати поразки основним силам Зеленого. Коли в Трипіллі залишився невеликий загін більшовицької молоді, Д. Терпило повернувся до міста, у жорстокому бою розбив комсомольський загін, а полонених за його наказом покидали зв'язаними з круч у Дніпро. Ця подія ввійшла в історію як Трипільська трагедія. На Катеринославщині, у районі Гуляйполя, діяла ціла повстанська армія відомого анархіста, українського селянина Н. Махна. Армія Махна, яка в різний час налічувала 35-50 тис. осіб, була побудована за правилами регулярного війська: у ній існували дивізії, полки, корпуси. Махновські частини відзначалися високою маневреністю і мали добре налагоджену розвідку, вони складалися з кінноти та піхоти, посадженої на тачанки з кулеметами. Зазнаючи невдачі, армія Махна блискуче розсіювалася на окремі загони й уникала переслідувачів. Коли гетьманці, денікінці та війська барона Врангеля почали відбирати в селян землю, до Махна стали стікатися маси селянства. Махно тричі укладав договір з більшовиками і тричі його розривав. У ході громадянської війни Н. Махно вів військові дії проти білогвардійців, військ Директорії та більшовиків. У травні 1919 року стався заколот отамана М. Григор'єва, колишнього офіцера царської армії. Якийсь час Григор'єв був у союзі з більшовиками; проте коли розпочався наступ Денікіна, М. Григор'єв оголосив себе отаманом усієї України та проголосив універсал, у якому висунув антибільшовицькі гасла: «Влада Радам народу України без комуністів», «Україна для українців». Армія Григор'єва налічувала 15-20 тис. осіб, мала на озброєнні 52 гармати, 700 кулеметів, 6 бронепоїздів. Відчуваючи свою силу, григор'євці розпочали наступ на Київ, Харків, Катеринослав. За короткий час отаман зумів захопити Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Кременчук, Черкаси, Умань. У здобутих містах і селах григор'євці вдавалися до масових погромів і вбивств. Тільки в Єлисаветграді закатовано біля 3 тис. осіб. У травні більшовики почали наступ проти військ Григор'єва, у результаті якого його частини були розбиті, а залишки григор'євців разом зі своїм отаманом втекли до Н. Махна. 27 липня 1919 року Н. Махно вбив М. Григор'єва. 77. Махновський рух — збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918–1921 роках під час Громадянської війни під керівництвом Нестора Махна. Революційна повстанська армія України (махновців) (таку назву повстанська армія одержала 1 вересня 1919 року після переформування) вела збройну боротьбу проти австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії, білогвардійців, окупаційних військ Радянської Росії. Головною бойовою силою повстанців були високомобільні загони кавалерії, яка потай зосереджувалася в потрібних місцях, а потім наносила раптовий удар і знову розчинялася серед українських степів і українського селянства. А якщо додати високі бойові якості повстанців-кіннотників та їхню безмежну довіру до своїх командирів (яким по праву давали звання «батько»), зрозуміло, чому повстанські війська були предметом заздрощів ворожих воєначальників. В основі концепції бойових дій повстанської армії був покладений маневр, маневр людськими ресурсами і маневр вогневими засобами. Величезна кількість тачанок в війська дозволяла махновцям швидко пересуватися як на марші (проходячи по 100 верст за добу) так і на полі бою, концентруючи війська на вирішальних напрямках. До того ж озброєна станковими кулеметами (грузною зброєю тих часів) тачанка дозволяла маневрувати вогневими засобами, знову ж таки використовуючи величезну кількість кулеметів в місці основного наступу. Будучи війною маневровою, громадянська війна відродила кінноту, яка занепала під час позиційної Першої світової війни. Будучи активними прихильниками маневрової війни махновці самі блискуче використовували великі маси кавалерії для ударів по ворогові. Але вони знайшли й зброю проти великих кінних з'єднань. Такою зброєю були станкові і ручні кулемети, які в повстанській армії були зосереджені у кулеметному полку Ф.Кожина та батальйоні ручних кулеметів П.Каретника. В тактиці дій повстанців чітко прослідковується дві тенденції розгортання бойових дій. Перша складалася з намагання діяти не досить великими, у 3-6 тис. осіб, але досить маневреними загонами, переважно кавалерія і піхота на тачанках, з величезним числом кулеметів різних систем. Це дозволяло їм діяти оперативно, мобільно, швидко перегруповуючи сили, глибоко їх ешелонуючи, бити по найуразливішим місцям противника. Друга - у розгортанні великої збройної сили, яка за чисельністю нараховувала 5-6 дивізій, для проведення широкого фронту бойових дій. У випадку коли махновці відходили від принципів маневрової війни і розтягували свої фронти на багато кілометрів, то вони стикалися з цілим рядом труднощів. У їх командирів, позбавлених академічного вишколу, не вистачало вміння вибудовувати міцну, довготривалу оборону, вести наступ частинами. Треба відзначити, що причиною успіхів махновської армії крім перспективної тактики дій, була і величезна підтримка місцевого люду. Українське селянство бачило в махновцях чи не єдину захисну силу своїх інтересів, своєї споконвічної мрії отримати землю і вести на ній господарську діяльність, без будь-яких "панів". Ці селяни і були основною силою махновської армії, вони підтримували її морально і матеріально. Щодо особливостей змін у тактиці ведення бою, то її можна розподілити на чотири періоди: І період - кінець вересень 1918 р. - 28 грудня 1918 р. - використовувались тактика індивідуального терору, уникнення від великих сутичок. З розгортанням руху впроваджувались методи широко повстання. ІІ період - 28 грудня 1918 р. - 17 червня 1919 р. і VІ період - 27 вересня 1920 р. - 26 листопада 1920 р. - махновські загони виступали як регулярні частини РРСА. Вели дії на досить широкому фронті, а військові операції розроблялися, як операції регулярної армії. ІІІ період - після 17 червня 1919 р. - січень 1920 р. - зі створенням стотисячної армії, Повстанська армія зосереджується на військових діях проти Добровольчої армії, тим самим відкривши „другий фронт" у тилу денікінських військ. VІ період - 26 листопада 1920 р. - 28 серпня 1921 р. - період партизанської боротьби проти регулярних частин РРСА, безкінечні рейди і бої з переважаючими силами противника. Узагальнюючи вищевикладене можна констатувати, що тактика ведення бойових дій повстанськими загонами на чолі з Нестором Махном у кожний період свого розвитку, мала свої характерні особливості, але в цілому мала свою особливість: маневр живою силою і маневр вогнем. 78. передумови нової економічної політики Сильна розруха, результат 7 років безперервних воєн, відкинули економіку країни на кілька десятиліть назад. От кілька цифр, що дають уявлення про внутрішнє становище країни: загальний обсяг промислової продукції упав у 7 разів. Виплавка чавуна була в 2 рази менше, ніж у 1862 році. Через відсутність палива більшість підприємств не діяло. Бавовняних тканин вироблялося в 20 разів менше, ніж у 1913 році. Виробництво зерна скоротилося вдвічі. Значно скоротилося поголів'я худоби. У країні не вистачало хліба, картоплі, м'яса, олії, цукру, інших необхідних продуктів харчування. Величезними були непоправні людські втрати: з 1914 року загинуло 19 млн. чоловік. Тривала війна, розруха позначилися на соціальному складі країни: у 2 рази зменшилася чисельність робітничого класу (у Петрограді - у 4,3 рази). Активна частина робітників виконувала роботу управління, займала посади в органах Радянської влади; до 30% робітників пішло в села, рятуючись від голоду. Процес декласування ставив під загрозу соціальну базу Радянської влади. У той же час у селі усе яскравіше виявлялося невдоволення політикою воєнного комунізму. Якщо під час громадянської війни селяни (а них було в той час 80% від усієї маси населення) мирилися з продрозкладкою, як явищем вимушеним - натомість вони одержали землю, захист від загарбників, волю від поміщиків, то тепер в умовах миру система воєнного комунізму прийшла в розріз з інтересами селянства. Політикою воєнного комунізму були незадоволені й у місті: міському населенню не подобався зрівняльний розподіл продовольства, трудова повинність і ін. У результаті з'явилася тріщина в спілці робітничого класу і селянства - основи Радянської влади. Спалахнули заколоти за участю селян-середняків. Селянство, що не бажало більш миритися з продрозкладкою, усе голосніше виражало протест, найбільш гострою політичною формою якого стали заколоти проти Радянської влади в Тамбовській губернії, Сибіру, на Україні. Це стихійне невдоволення радянською політикою Ленін вважав найбільшою небезпекою для нового ладу. Воно свідчило про виникнення такого антагонізму в суспільстві, котре не можна було усунути застосуванням військової сили. З закінченням громадянської війни політика "воєнного комунізму" зайшла в кут. Необхідність зміни політичного курсу усвідом.