Otvety

55. Проаналізуйте стан економіки України в першій половині ХІХ ст. і назвіть чинники, які б свідчили про посилення розкладу кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин На Правобережжі і Лівобережжі продовжували розвиватися цукрова, харчова, легка промисловості. На початку 80-х років, у зв’язку з посиленим впровадженням парової енергетики, цукрова промисловість України досягла значного розвитку. Виробництво цукру в Україні за період від 1861 р. по 1897 р. зросло у 15 раз. У 90-х рр. Україна давала більше половини сільськогосподарських машин. Індустріалізація сприяла розвитку міст. Особливо швидко розвивалася Одеса, яка вийшла на перше місце в Україні за кількістю промислових підприємств та об’ємом промислового виробництва. Могутні позиції в українській промисловості зайняли російські капіталісти, такі, як Серебрякови, Дегтярьови, Ходунови, Шведови, Личкови, Бубнови та ін. Серед українців теж дехто зміг "стати на ноги" і перетворитись на великих підприємців, насамперед Симиренко, Харитоненко, Терещенко, брати Яхненки. У першій половині XIX ст. значно пожвавлюється торгівля, особливо ярмаркова. Найбільші ярмарки були на ті часи в Києві (Контрактовий), в Ромнах (Іллінський), у Сумах (Введенський), у Бердичеві (Онуфріївський), в Єлисаветграді (Георгієвський) та ін. В умовах відсутності транспортних магістралей важливе значення мав чумацький промисел, що забезпечував надходження до чорноморських портів близько 40 млн. пудів зерна щорічно. Водночас чумаки завозили кожного року в Україну 8 млн. пудів солі, перевозили і продавали кам'яне вугілля, залізну руду, цукор та інші товари. Чумацькі перевезення охоплювали на той час велику територію, до Уралу і Середньої Азії. Серед чумаків також відбувалося розшарування, виокремлювалися багаті чумаки-підприємці, які контролювали більшу частину перевезень вантажів. Отже, на середину XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання перебувала в глибокій кризі. Товарно-грошові відносини, які охоплюють всі сфери життя, капіталістичне підприємництво, що набирає сили, одночасно з промисловим переворотом руйнують старі соціально-економічні відносини. Ліквідація феодально-кріпосницької системи стає велінням часу. 56. Поясніть який вплив мали суспільно-політичні рухи в Європі на політичну ситуацію в першій половині ХІХ ст. в Європі. Велика французька революція дала початок боротьбі населення за соціальні і політичні права. Прагнення до змін охопили майже всі прошарки суспільства. По всій Європі формувалися різноманітні клуби, таємні товариства, які ставили собі за мету здійснити зміни в існуючому ладі. Активно формуються ліберальні, консервативні, соціалістичні вчення, виникають політичні організації, таємні товариства, масонські ложі. Усі вони прагнули змін. Під впливом цих процесів в Україні теж починають виникати таємні політичні товариства. Безпосереднім поштовхом для їх утворення послужили настрої, якими перейнялися російські офіцери-дворяни після перемоги над Наполеоном. Повернувшись з переможних походів по Західній Європі, вони зовсім іншими очима дивилися на російську дійсність. Політичний режим самодержавства та кріпосницькі порядки сильно контрастували з ідеями, гаслами, які проголосила Велика французька революція: "Свобода, рівність, братерство!" Таємні товариства, що виникали в Україні, прибирали форму модних на той час масонських лож. У 1818-1819 pp. такі ложі виникли у Києві ("З'єднані слов'яни") та у Полтаві ("Любов до істини"), Одесі, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Серед їхніх членів були відомі українські діячі: Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пастель, Михайло Орлов, Михайло Бестужев-Рюмін. 57. Порівняйте рівні соціально-економічного і політичного розвитку на українських землях у складі Російської та Австро-Угорській імперій у ХІХ ст. Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. З проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. Західна Україна, що входила до складу Австрійської імперії, була дуже відсталої в соціально - економічних відносинах. Це був один із самих бідних районів Європи. Галичина ввійшла до складу Габсбурзької імперії під час правління імператора Йосипа 2, що використав Галичину як область для випробування своїх соціально - економічних і освітніх реформ. При ньому були зменшені повинності селян на користь поміщика, знищена особиста залежність селянина від поміщика. Однак після його смерті більша частина реформ була скасована. В 1848 - 1849 роках в Австро - Угорщини відбулася революція в результаті якої було скасовано кріпосне право, було створено парламентське представництво. Поляки спробували домогтися того, щоб всі делегати від Галичины були поляками. Проти цього виступили українські представники. Вони почали вимагати прав автономії для українського населення. Почав видаватися український журнал Зоря Галицкая. Відкрилося освітнє літературне товариство Галицко - Російський Сволок. На Західній Україні вкрай не вистачало землі для обробки, особливо в Карпатах. Саме тому багато західних українців починають емігрувати на захід - у Канаду, США, Австралію, Бразилію й інші країни. Пік цієї еміграції довівся на кінець 19 - початок 20 століття. Особливо багато селян переселилося в Канаду. А Західна Україна в основному так і залишалася сировинним придатком Австрійської імперії. Звідси вивозили деревину, тут почали добувати нафта, але переробляли все це вже на заході. 58. Проаналізуйте як змінювалося політичне та соціально-економічне становище України у складі Російської імперії у ХІХ ст. На початку XIX ст. Російська імперія була однією з найбільших у світі. Переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до її складу. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління. Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове становите. Становите державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі феодальну грошову ренту за користування землею, було значно кращим. Утвердження фабрично-заводського (машинного) виробництва починає переважати в таких галузях, як металообробна, текстильна, тютюнова, склодувна та ін. Мануфактури ще довго зберігалися у цукровій і горілчаній промисловості. Проте вже у 1856 р. налічувалось 218 цукрозаводів. 59. Визначте основні напрямки національно-визвольного руху в Україні в період першої буржуазної демократичної революції в Росії. Головною метою організації визвольного руху було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної соборної України на українських етнічних землях. Рух був прямим наслідком втрати державності на початку 1920-х років (див. Українська революція 1917—1921). Ідеологія руху еволюціонувала впродовж усіх років його існування. У питаннях майбутнього політичного та соціально-економічного ладу незалежної України існували розбіжності, бо рух об'єднував представників великого спектру партій — від соціалістичних до консервативних. Частиною визвольного руху був також кубанський козацький рух 1941-1945 років за проголошення на Кубані, Дону та інших козацьких землях держави Козакії. Він був продовженням козацької боротьби проти більшовиків у 1918-1920 роках (див. Кубанська Народна Республіка), а його ядро складали емігранти того часу. Гетьманський рух складався з політичних прихильників гетьмана Української Держави 1918 року Павла Скоропадського. Теча ґрунтувалася на монархічній теорії В. Липинського. Гетманці вважали, що за народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, українському народу притаманна їдея монархічного керування, при якої громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної і стабільної влади. Сучасною мовою, ідеологічно гетьманьский рух відстоював авторитаризм як засіб створення та збереження української держави в умовах, коли політичні партії позбавлені відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку.

60. Розкрийте суть української проблеми напередодні і під час І світової війни. Докорінні зміни в міжнародному житті відбулися в 30-40-х роках XX ст. Зокрема, це позначилося на розв'язанні української проблеми - одного з найскладніших політичних питань у Центральній і Східній Європі міжвоєнного періоду. Політична гра, яку в цей час вели наймогутніші держави Європи - Німеччина, Франція, Англія і Радянський Союз, призвела до повних драматизму подій, що стали поворотним пунктом у житті народів споконвічних українських земель - Західної України, Північної Буковини, Хотинського, Акерманського й Ізмаїльського повітів Бессарабії, загарбаних після Першої світової війни Польщею і Румунією. Величезне значення у виникненні саме такої ситуації в міжнародних відносинах, безперечно, мала Мюнхенська угода. її учасники - Німеччина, Італія, Англія, Франція - несли значну відповідальність за той стан Європи, який вже давно в історіографії визначається поняттям ''передвоєнна політична криза''. Щодо зовнішньої політики Радянського Союзу, то його керівництво на чолі зі Й. Сталіним упродовж майже двох десятиріч вбачало наявність загрози капіталістичного оточення. Хоча, якщо згадати його безпосередніх сусідів, то наприкінці 30-х років жодна з цих країн не була готова і не мала наміру воювати з Радянським Союзом. 61. На основі аналізу історичних подій зазначеного періоду охарактеризуйте основні напрямки розвитку української держави за часів Центральної Ради, дайте характеристику найбільш визначним діячам національно-визвольних змагань в Україні 1917-1920 рр. Перша світова війна значно загострила політичні, соціально-економічні суперечності в Росії, радикалізувала народні маси. Все це та ще й військові невдачі на фронті прискорили вибух революції у лютому 1917 року. Питання державного самовизначення України з перших днів Лютневої революції привело до виникнення у березні 1917 р. загальноукраїнського громадсько-політичного центру Української Центральної Ради. До неї ввійшли представники всіх українських партій, а провідну роль у ній відігравали помірковані ліберали з Товариства українських прогресистів та соціал-демократи. Президентом Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського добре відомого та авторитетного діяча, котрий повернувся із заслання. В умовах загальнонаціонального піднесення і безпорадності Тимчасового уряду 23 червня Центральна Рада видала Перший Універсал, в якому проголосила закладення основ автономного ладу в Україні та необхідність вироблення владних законів. 16 липня Центральна Рада проголосила Другий Універсал, який сповістив, що питання автономії України мають у подальшому вирішити Всеросійські установчі збори. Тимчасовий уряд погоджувався визнати найвищим органом виконавчої влади України Генеральний Секретаріат, влада якого поширювалася на п'ять із дев'яти губерній краю - Київську, Полтавську, Волинську, Подільську та Чернігівську. Проте навіть таке несміливе просування до самостійності було "підкоректоване" відхиленням Тимчасовим урядом документу "Основи найвищого управління Україною" та виданням Петроградом "Тимчасової інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні" від 17 серпня 1917 року. Напередодні вирішальних боїв за Київ у січні 1918 року Центральна Рада ухвалила свій Четвертий Універсал, яким проголошувалося, що УНР "стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу..." Джерелом влади за IV Універсалом є народ України (принцип народного суверенітету), вищим виконавчим органом - Рада Народних Міністрів. До важливих державотворчих і правових документів Центральної Ради слід віднести й схвалений 28 квітня 1918 року проект Конституції УНР, який, однак, не набрав правової чинності, залишившись лише історико-правовим документом доби Української держави 1917-1918 років. 62. Проаналізуйте зміст І, ІІ, ІІІ Універсалів. Поясніть, яке історичне значення мало проголошення Української Народної Республіки. 1 Універсал 10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат. Умови: Проголошення автономії України в складі Росії; Джерелом влади в Україні є український народ; Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент); Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України; Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій. І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді 2 Універсал 3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України. Умови: Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні; Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд; Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України; Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду. II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради 3 Універсал 7 листопада (20 - за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918. Умови: Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії; До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату; Скасовується право приватної власності на землю; УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками; Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.; Запроваджується 8 годинний робочий день; Встановлюється державний контроль над виробництвом; На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів. Судова реформа. Амністія політичних в'язнів. Проголошення Української народної республіки відбувалось за третім універсалом УЦР. Власне 7 (20) листопада 1917 року Українська центральна рада ухвалила свій третій універсал.,в якому проголошувалася утворення УНР.Причини,які спонукали УЦР прийняти таке різке рішення були очевидними: - 25 жовтння (7 листопада) 1917 р. відбулося збройне повстання більшовиків у Петрограді.яке закінчилося поваленням Тимчасового урряду.- 29-31 жовтня (11-13 листопада) 1917 р.відбулося збройне повстання більшовиків у Києві,яке було придушене силами ЦР.Цей факт засвідчив спробу встановлення радянської влади в Україні.Серед багатьох плюсів цього універсалу,хотілося відмітити один вагомий недолік.Універсал мав суттєву суперечність — широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала. 63. В чому, на Вашу думку, полягало історичне значення дисидентського руху для майбутньої долі українського народу. Дисидентство – виступ проти існуючого державного ладу чи загально прийнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці; відступництво від учення панівної церкви.Хрущовська „відлига” породила надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучих змін. Те, що реформи М.Хрущова мали поверховий характер, не торкалися підвалин тоталітаризму, а права, компетенції, реальне становище республіки істотно не змінювалися, - все це примушувало незгодних з існуючими порядками шукати інших шляхів досягнення національного суверенітету. 64. Визначте основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, зміст соціально-економічних реформ Гетьманського уряду, Директорії, більшовиків в Україні в роки громадянської війни. Після повалення Гетьманату, 19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу – свого роду парламенту, сформованому Директорією з селян, робітників та інтелігенції. Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, війська якої висадилися також у Миколаєві, Херсоні та Севастополі, на заході активізувалися поляки, на півночі – більшовики, на південному сході – російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були це робити і поверталися додому. Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було єдності. Те, що перед тим об’єднувало членів уряду – боротьба проти гетьмана, – поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками Гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як „витвору гетьманату”. Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо. Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П’ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків – Богунська й Таращанська дивізії. Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. Загострилося протистояння між членами Директорії. В. Винниченко складає з себе повноваження голови і виїжджає за кордон. Головою Директорії 11 лютого 1919 р. став С. Петлюра, який очолив боротьбу проти червоних і денікінських військ. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції – за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п’яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам’янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос. Навесні 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник – Біла армія на чолі з генералом Денікіним, якій щедру допомогу надала Антанта, зокрема Англія і США, поставивши їм сотні танків і гармат, тисячі гвинтівок, снарядів і патронів, різного воєнного спорядження. Оголосивши похід на Москву, білогвардійці зайняли Донбас, у червні – Харків та Катеринослав і розпочали наступ на Київ, за який з більшовиками вели боротьбу також війська Директорії та Української галицької Армії. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ і першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею – денікінці. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова.. Денікін віддав наказ виступити проти військ Директорії. Проте вже у вересні 1919 р. Денікін віддав наказ дальшого наступу і не лише проти більшовиків, але й проти Директорії. Їм вдалося захопити майже всю Наддніпрянську Україну, встановивши тут жорсткий білогвардійський окупаційний режим, основним політичним спрямуванням якого було відновлення „єдиної і неділимої Росії”. На українських землях встановлювалася військова диктатура, яка сприяла відновленню влади колишніх багатіїв. Поміщики, що поверталися до своїх маєтків за допомогою каральних загонів відновлювали свою владу на землю. З селян стягувалися примусові контрибуції, разовий податок в у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини. Було відмінено 8-годинний робочий день і збільшено норми виробітку на промислових підприємствах та організаціях. До всіх противників режиму, політичних партій застосовувались жорсткі репресії. Масові арешти, розправи стали повсюдним явищем. Білогвардійці знову повернулися до політики шовінізму і русифікації: закривали українські школи, газети та журнали, забороняли видання літератури українською мовою, припинили діяльність Української АН тощо. У своїй злобі до українського народу вони дійшли до того, що знищили в Києві пам’ятник Т. Шевченкові. Така політика білогвардійців викликала відчайдушний опір народних мас, як прихильників радянської влади, так и УНР. Становище УНР особливо погіршилось, коли у вересні 1919 р. Українська армія опинилася в „чотирикутнику смерті” – між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 24 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР. Більшовицький уряд в особі В. Леніна звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена. Восени 1920 р. було знищено останній оплот білогвардійських військ – сили П. Врангеля в Криму. 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь – до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів. Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів. - Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.  Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні. В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи. При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти: - поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150; - був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України; - відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському; - у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права. 24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були: - союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини; - встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах; - підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.); - дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину; - було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню 65. Який вплив мав жовтневий переворот в Україні. 7-го листопада (25 жовтня ст.ст.) 1917 року большевики, під проводом Леніна, захопили владу в Петрограді. Тимчасовий Уряд упав. Голова Ради міністрів О. Керенський втік, інші міністри були арештовані. Большевицька революція охопила широкі простори імперії, але зустріла спротив в Україні, на Дону й на Кубані. Ситуація у Києві була дуже складна. Тут діяли три сили: Центральна Рада й Генеральний Секретаріят, «Совет Рабочих и Солдатських Депутатов», яким заволоділи большевики, і — Штаб Київської Військової Округи, що був репрезентантом Тимчасового Уряду, хоч цього Уряду вже не існувало. Фактично той Штаб об’єднав російські сили, ворожі і українцям, і большевикам: військо київської залоги, козаків, юнкерів, а також російську інтелігенцію, членів російських соціялістичних партій — головно меншевиків — та чехословацькі загони. Між військом Штабу та большевиками почалася збройна боротьба, результат якої залежав від того, кого підтримають українці. Центральна Рада зайняла нейтралітет, що дало можливість перемогти большевикам. Це була величезна помилка Центральної Ради, що ввесь час толерантно ставилася до большевиків, не уявлячи собі небезпеки, яку вони несли. Після тридневих боїв у Києві (9-11 листопада), командувач Київської Округи, генерал Квецинський, юнкери і донські козаки покинули Київ. З падінням Тимчасового Уряду та виїздом із Києва вірного йому війська вся влада, природно, перейшла до Центральної Ради. Вона одержувала з різних місць України заяви, що її визнають за єдину владу України. Вночі проти 20 листопада 1917 р. на засіданні Малої Ради голова Центральної Ради М. Грушевський проголосив 3-ій Універсал, що його уклали українські соціял-демократичні та соціял-революційні фракції. Універсал проголошував Українську Народну Республіку, скасування приватної власности на землю, 8-годинний робітний день, контроль над виробництвом, скасування кари смерти, реформу судівництва та національно-персональну автономію для не-українців. 3-ій Універсал встановлював межі Української Республіки: крім зазначених раніше 5 губерній, включав Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину й частину Таврії. Питання про долю Холмщини та Вороніжчини мало розв’язати саме населення їх. 3-ій Універсал проголосив також свободу совісти, слова, друку, зборів, професійних спілок, мови. Але в ньому були суперечності: широко окресливши Україну, як незалежну державу, 3-ій Універсал залишав федеративний зв’язок із Росією, що як держава, вже не існувала. Це не перешкоджало М. Грушевському писати у «Народній Волі», що Україна повинна рятувати цілість і єдність Росії (федеративної). Коли українські діячі говорили про федерацію, то вони мали на увазі не вже зліквідований Тимчасовий Уряд, а нову федерацію народів, які входили до складу колишньої Російської імперії, включаючи й Совет Народніх Комісарів. Мали на увазі Крим, Кавказ, Донське Військо, Кубань, Сибір, Молдавію та Башкирію. Центральна Рада зверталася до всіх народів, що входили до складу Росії, з пропозицією творити соціялістичні республіки, які були б об’єднані у федерацію. З таким центральним урядом — вважала вона — ліпше прийдуть до миру Австро-Угорщина та Німеччина. Тільки такий федеральний уряд матиме, мовляв, авторитет, бо спиратиметься на всі реальні сили демократії. Програма, намічена 3-ім Універсалом, була колосальна. Це була повна перебудова України на нових засадах, з новими законами та економікою. Перебудовуючи Україну на незалежну державу, жадного слова не було сказано про Церкву, бо для соціалістів, які тримали в руках керму правління Україною, не існувало релігійних питань, а обмежувалися вони «свободою совісти». 3-ій Універсал викликав протести. Особливо гостро протестували проти земельного закону депупати-селяни. Норму в 40 десятин землі на кожне господарство — як проголошував 3-ій Універсал, ці депутати знаходили зависокою і заявляли, що селяни не будуть підтримувати Центральну Раду, якщо вона введе таку норму. Тому Центральна Рада відклала рішення цього питання до скликання Установчих Зборів. У той же час большевики проголосили декрет про скасування земельної власносте — без обмеження. Поширення цього декрету в Україні сприяло переходові селян на бік большевиків. Питання про ліквідацію приватного землеволодіння у 3-ім Універсалі викликало великі тертя у Генеральному Секретаріяті. У пресі почалася гостра критика 3-го Універсалу. У Генеральному Секретаріяті зайшли значні зміни на ґрунті незадоволення 3-им Універсалом: виступили з Секретаріяту генеральні секретарі: М. Савченко-Більський (земельні справи), О. Шульгин (національні справи), О. Зарубін (пошта й телеграф), М. Туган-Барановський (фінанси), генеральний писар О. Лотоцький, пізніше — генеральний секретар війни С. Петлюра, товариш генерального секретаря національних справ В. Міцкевич. Усі польські організації, що репрезентували в Україні до мільйона мешканців, заявили, що не визнають 3-го Універсалу. Представники київських банків, власники цукроварень, члени союзу земельних власників на своїй нараді заявили протест проти скасування прав власности на землю. Генеральний Секретаріат давав пояснення, що скасуванна приватної власности на землю ще не закон, а тільки побажанна Центральної Ради, що це питання мають вирішити Установчі Збори. Секретаріят закликав зберігати спокій, охороняти реманент, худобу. На Установчих Зборах, що відбулися наприкінці листопада 1917 р., виявилась перевага українських партій: вони дістали 75% голосів, а большевики тільки 10%. Але, не зважаючи на це, большевики здобували щораз більше значення своею пропагандою. В цьому Допомагала їм нерішучість Центральної Ради у головних питаннях — аграрному (тільки 31 січня 1918 р. видано закон про земельні справи), у справі закінчення війни та налагодження військових питань. Під впливом большевицьких агітаторів в Україні ширилася анархія. Не зважаючи на заклик Генерального Секретаріяту берегти національні скарби, широкою хвилею переходили погроми поміщицьких господарств, плюндрування фабрик, заводів, нищення запасів хліба, расової худоби, палення лісів, садів. Не вистачало сил для боротьби з анархією. Україну заливали маси дезертирів із фронту, які палили та грабували села. Українські полки танули: солдати йшли додому. Видатний діяч Директорії, раніше полковник генерального штабу, В. Петрів, так описав цю трагедію України: «Всі ці полки, а їм нема ні назви, ні числа, були лише випадковим зібранням людей, яке розпалося негайно, доторкнувшись української території, бо їх гаслом було — «додому!». Так розклався полк, що йшов з Москви «славити визволення України»; так зник полк імени Шевченка, що постав з частин запасу Гвардії у Петербурзі; його вислали большевики на Україну з гаслом: «робити порядок в буржуазній Центральній Раді». Спроба зформувати в Києві два т. зв. сердюцьких полки з твердою військовою дисципліною, без комітетів — викликала протест Генерального Секретаріяту, що не хотів постійної армії, як «буржуазної», як «контрреволюційної». У серпні 1917 року командир 34-го корпусу П. Скоропадський дістав дозвіл українізувати свій корпус, що пізніше став 1-им Українським корпусом. Незабаром у ньому було вже 60.000 добре здисциплінованих вояків. Наприкінці листопада 1917 р. вояки 2-го Гвардійського корпусу поскидали старшину, обрали за командира большевичку Євгенію Бош і рушили на Київ. Генерал Скоропадський, на власну руку, обсадив полками свого корпусу всю залізничну лінію, обеззброїв збольшевичені полки і відіслав їх до Московщини, обминаючи Київ. Завдяки цьому маневрові столиця була врятована від цієї навали. Не зважаючи на цю велику заслугу, Скоропадський зустрів у Генеральному Секретаріаті холодне ставлення, що ширилося й на його корпус: йому не давали належного утримання, продуктів і т. д. В особі Скоропадського генеральний секретар підозрівав майбутнього «Бонапарта». Генерал Скоропадський пішов на димісію і командування корпусом перейшло до генерала Гандзюка. Під впливом негативного ставлення Центральної Ради—з одного боку і совєтської агітації — з другого, цей зразковий корпус теж розклався. Важливою небезпекою був рух большевицьких загонів на Дін. їх не пропускали, обеззброювали, пропускаючи тим часом без перешкод донських козаків, що поверталися з фронту додому. Наслідком цього був грізний ультиматум Центральній Раді Совєту Народних Комісарів, одержаний 17 грудня 1917 року. Обвинувачення в «дезорганізації» фронту, у роззброєнні совєтського війська, у підтримці «буржуазного уряду» Війська Донського, Совєт закінчував загрозою проголошення війни. У відповідь на це Генеральний Секретаріят припинив довіз хліба до Московщини і вирішив випустити українські паперові гроші, забезпечені прибутками України. Того ж 17 грудня у Києві зібрався З’їзд Рад Селянських, Робітничих та Солдатських Депутатів з метою примусити переобрати Центральну Раду. Проте, виявилося, що більшість учасників з’їзду становили селяни: з 2.000 учасників було тільки 150 большевиків. Провід з’їздом перебрали ес-ери, обравши головою М. Грушевського. Тоді большевики покинули Київ і переїхали до Харкова, де провели 1-ий Всеукраїнський З’їзд Робітничих, Солдатських та Селянських Депутатів. У своїй відозві з’їзд обвинувачував Центральну Раду в антинародній, дрібнобуржуазній політиці, шовінізмі і націоналізмі. Цим покладено початок большевицькому українському урядові, який проголосив обрання Центрального Виконавчого Комітету Рад, як найвищої влади в Україні. Так постали в Україні два осередки: Генеральний Секретаріят з Центральною Радою у Києві та Центральний Виконавчий Комітет Рад у Харкові. «Народний Секретаріят» у Харкові анулював всі накази Генерального Секретаріяту в Києві і видав накази про дозвіл вивозити хліб до Московщини та про демократизацію армії на засадах «наказу ч. 1». Большевики розгорнули серед селян величезну агітацію проти неясного закону Центральної Ради про соціялізацію землі, вимагаючи розподілу всієї землі. Большевицький уряд розпочав негайно збройну боротьбу проти Центральної Ради. В цій боротьбі українське село залишилося не-втральним: селяни вичікували — хто переможе. З українських частин, що перейшли набік большевиків, незабаром не залишилося нікого: маса українського війська «здемобілізувалася» і повернулася До села. Большевики спиралися на червону Гвардію, що прийшла з Петрограду та Москви. Червона Гвардія не була звичайним військом: це були добровільці, переважно робітники і матроси, переконані большевики, які ненавиділи «буржуазну» Центральну Раду, і українців взагалі. Значну допомогу давали зкомунізовані латишські війська. Командувачем цих військ в Україні був В. Антонов-Овсігнко. Він планомірно повів наступ, намагаючись відрізати Київ від Лівобережжя. Найгіршим було те, що большезикам не було потреби здобувати міста: у кожному місті, особливо там, де були фабрики, вони знаходили прихильників серед робітників і молоді, переважно російської та жидівської, яка переходила на їх бік і видавала українських діячів. Трагедія України полягала в тому, що ніде большевизм не знаходив рішучого спротиву. Центральна Рада, у більшості соціялістична, не приховувала своїх пробольшевицьких настроїв. Один із її впливових діячів прилюдно заявив: «Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої». Між ідеологіями Центральної Ради та большевиків було мало різниці, і тому Центральна Рада не могла вести з ними боротьби, не мала зброї проти них у головних питаннях села, а саме — в справах ліквідації поміщицьких земель. У самій Центральній Раді частина депутатів ес-ерів, т. зв. «ліве крило» — М. Полоз, М. Любченко, В. Елланський, Сіверо-Одоєвський, С. Бачинський, Є. Неронович — спробували були «висадити Центральну Раду зсередини», розігнати її членів і обрати «Українську Раду Робітничих, Солдатських і Селянських Депутатів». Замах не вдався, змовників заарештовано на короткий час, випущено, і вони подалися до Харкова. Ще далі пішов голова Генерального Секретаріяту, В. Винниченко, який пропонував виарештувати частину генеральних секретарів, разом з ним самим, проголосити Раду Робітничих та Солдатських Депутатів і провести нові вибори до Центральної Ради. Цей проект свідчить, як безнадійно дивилися на становище України самі її керівники. 67.Розкрити наслідки індустріалізації в Україні в 20 – 30-х роках. ідмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на „прискорене соціалістичне будівництво”, і саме політика „соціалістичної індустріалізації” мала принести успіх сталінському курсу „великого перелому”. „Ми відстали від передових країн на 50–100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть”, – наголошував Сталін у своїй промові 1931 р. Курс на індустріалізацію визначив XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.), затвердивши директиви першого п’ятирічного плану розвитку господарства на 1928/29 – 1932/33 роки. XI з’їзд більшовиків України, що проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив оптимальний варіант п’ятирічного плану для України. Україна визначалась як основний плацдарм здійснення індустріалізації в СРСР, адже її успіх залежав в основному від кількості та якості українського вугілля і металу. Тому Україна отримала 20 % усіх капіталовкладень СРСР, 400 із 1500 промислових підприємств планувалось спорудити у нас в першій п’ятирічці. Щоб добитися цього, правляча партія і уряд закликали народ напружити усі сили задля великої мети. Український народ не лише відгукнувся на цей заклик, не лише мирився з труднощами і негараздами, але й проявляв величезний ентузіазм, самовідданість і самопожертву у розбудові народного господарства. Основою цього ентузіазму було те, що люди втомились від важкого життя і, бачачи результати своєї праці (зростали нові заводи і фабрики, електростанції, прокладалися дороги, збільшувався випуск різноманітних товарів) вірили у світле майбутнє, хоча б для своїх дітей. Ставилося за мету забезпечити переважаючий і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом. Поряд з цим „пролетарська” держава експлуатувала робітничий клас не лише методами примусу та залякування. Експлуатувалися й щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у „світле майбутнє”. Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, часто замінювались моральними, політико-ідеологічними. У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти „Центральна-Ірміне” О. Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника, у 14,5 раза перекривши норму виробітку. Приклад Стаханова стали наслідувати інші виробничники, він активно використовувався для розгортання соціалістичного змагання в усіх галузях народного господарства, підвищення продуктивності праці. У досягненні високої продуктивності праці використовувались й інші методи, залежно від специфіки галузі: вдосконалення поділу праці (вуглевидобувна промисловість, машинобудування), поліпшення організації робочих місць (легка промисловість, машинобудування), інтенсифікація роботи машин і агрегатів (машинобудування, залізничний транспорт, текстильна промисловість), інтенсифікація технологічних процесів (чорна металургія) і т. п. У роки індустріалізації було запроваджено величезну кількість машин, агрегатів, механізмів, що викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами. Усе це також мало прогресивне значення. Разом з тим держава використала це для того, щоб переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35–45%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих „ворогів народу”. Нещадно експлуатувалося і село. Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані „Запоріжсталь”, „Азовсталь”, Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. Наприкінці першої п’ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8 % продукції, республіканського – 20,3 %, місцевого – 9,9 %. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху. Поряд з цим , індустріалізація мала і позитивні наслідки: – у 1940 р. рівень промислового виробництва у порівняні з 1913 р. збільшився у 7 разів; – за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутих європейських країн: друге місце в Європі по випуску машин (після Великобританії ) і виплавці чавуну (після Німеччини ); – Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально – аграрну. Було ліквідовано безробіття, з’явилися тисячі нових робочих місць. Так проходила форсована соціалістична індустріалізація – складова частина сталінської політики „наступу соціалізму по всьому фронту”. Чим цей наступ закінчився, сьогодні знає весь світ. Щодо України, то її трудящі, які добровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації, слабо відчули її результати. Та й не дивно: майже три чверті промислової продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у загальносоюзний фонд. Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з’їзду корективи, суть яких полягала в ще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також „куркульства як класу”. Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти „лінії партії”, оголосили „ворогами народу” і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-аграрниками: О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін. У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика „ліквідації куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств. Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, – як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації – 200 тис. Разом з усіма членами сімей „куркулів” це становило 1,2–1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками. Отже, в результаті „соціалістичної колективізації” радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Усе це негативно вплинуло на створення високопродуктивного сільського господарства і піднесення життєвого рівня населення. У 1932–1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно об‡рунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося. У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44 %. В 1932 р. була прийнята постанова „Про охорону соціалістичної власності”, згідно з якою за „присвоєння” навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини. У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 3,5–5 млн. чоловік. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу. Однак, незважаючи на такі великі жертви, які заплатив наш народ за соціалістичну індустралізацію і колективізацію, ефективність господарювання залишалась низькою, велась в основному екстенсивними методами, добробут народу зростав дуже повільно. 68. До яких наслідків призвела політика “воєнного комунізму”. З початком громадянської війни влітку 1918 р. та іноземної інтервенції у вересні ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювалася командно-адміністративний режим для зосередження в руках держави всіх наявних ресурсів . Почали вживати надзвичайні заходи, названі пізніше «політика .воєнного комунізму». Вона набула довершених рис навесні 1919 р. Складовими цієї політики були: - введення продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони); - націоналізація всі підприємств; - централізація розподілу сировини та готової продукції; - заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів; - мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності; - введення продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства. «Воєнний комунізм» - це модель державного регулювання економіки, яка з одного боку, була реакцією на критичні обставини і тому являла собою набір вимушених заходів, а з іншого – його реалізація на практиці стала спробою переходу до нового суспільного ладу. Ідею побудови безтоварного соціалізму закріпили декрети: «Про безплатний відпуск населенню продовольчих продуктів», «Про безплатний відпуск населенню предметів широкого вжитку», «Про відміну плати за всякого роду паливо». Пропонувалися різні лінії заміни грошових одиниць тредами, енедами (одиниці обліку трудові та енергетичні). Для Україні наслідки реалізації такої політики були приголомшливими: зменшення видобутку вугілля в 3 рази, виплавки сталі - у 16 разів, виробництво бавовняних тканин - 0 у 12 разів. Робітники, зайняти найважчою працею отримували за день 225 г хліба, 7 г м’яса або риби, 10 г. цукру. Українська трудова армія (30 тис осіб) використовувалася для вилучення у селян надлишків їх праці. Завдання поставлене Сталіним – 600 млн. пудів хлібних лишків(офіційна продрозкладка для України – 140 млн.) 69. Проаналізуйте передумови утвердження тоталітарної системи в СРСР та в Україні, охарактеризуйте її прояви в усіх сферах суспільного життя. Тоталітаризм — система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини. Тоталітаризм — це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над цілями, загальнообовґязковою ідеологією. Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Так, тоталітарними вважаються теорія давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної держави Платон. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г.В.Ф. Геґеля, Ж.-Ж. Руссо. Поняття “тоталітарний” почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років 20 ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою створення тоталітарної держави. Концепція тоталітаризму зґявилася на початку 50-х років, коли ще була жива памґять про фашизм, у СРСР існував сталінський режим, а нові комуністичні держави наслідували радянську модель правління. На політологічному симпозіумі, що відбувся в 1952 р. у США, тоталітаризм був визнаний як “закрита і нерухлива соціокультурна і політична структура, в якій будь-яка дія — від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів — спрямовується й контролюється з єдиного центру”. Якраз тоді американські політологи, здебільшого емігранти з Європи, почали розробляти цю концепцію. У 1951 р. X. Арендт опублікувала свою працю “Походження тоталітаризму”. У 1956 р. виходить тепер уже класична праця К. Фрідріха і 3. Бжезінського “Тоталітарна диктатура й автократія”, в якій давалися соціологічна й політична характеристики тоталітаризму. Передумови виникнення й розвитку тоталітаризму в політичній практиці повґязують з індустріальною стадією розвитку суспільства, з наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату, особливостей соціальної психології (певної ідеологічної та міжособистісної ситуації). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне оброблення населення, насаджування уніфікованих стандартів побутового і загальнолюдського характеру, нівелювання загальноцивілізаційних і особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму. Узагальнюючи різні погляди, можна виділити такі характерні риси тоталітарного режиму: - сильно централізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом; - монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства; в суто тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю; - влада належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола лідера; влада партії забезпечується шляхом її зрощення з державними органами й повного одержавлення суспільства; - політизація, регламентація й санкціонування всієї життєдіяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян; - вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку режиму; - громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій, їхня діяльність докладно регламентується; - монопольна, деталізована ідеологія, що легітимує режим й обґрунтовує його історичну місію. Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні звґязки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного індивіда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкціонованими звґязками. Унаслідок цього суспільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними структурами, тобто на масове суспільство. У масовому суспільстві, на думку американського політолога В. Корнгаузера, безліч індивідів повґязані один з одним лише ставленням кожного з них до загального авторитету, особливо держави. Тобто індивіди не співвідносяться всередині незалежних груп, не відмежовані від правлячої групи. Адже для відмежованості потрібна множинність незалежних форм обґєднань, які часто конфліктують одна з одною й кожна з яких є досить сильною, щоб відвернути від індивіда небезпеку. За відсутності їх людям бракує стримувальних основ у поведінці. Соціальна атомізація породжує виразне відчуження й занепокоєння. Звідси виникає схильність до граничних форм поведінки, щоб позбутися напруження. Крім того, в масовому суспільстві спостерігається гіпертрофована відданість символам і лідерам. А це є психологічним підґрунтям для тотального домінування, тобто тоталітаризму. Очевидно, що масове суспільство обґєктивно є атомізованим суспільством, а субґєктивно являє собою відчужене населення, отже, масове суспільство є системою, що має високий ступінь доступності населення для мобілізувального впливу еліти. Люди, які зазнали атомізації, легко піддаються станові мобілізованості. Оскільки тоталітаризм є станом тотальної мобілізації, масове суспільство стає його основою. Ще одна проблема — структурованість тоталітарного суспільства. На думку В. Корнгаузера, “будь-які суспільства, за винятком найпростіших, можна окреслити як такі, що мають три рівні соціальних звґязків. Перший — це, переважно, особистісні, первинні, зокрема родинні. Другий рівень охоплює всі проміжні, тобто локальні, спільноти, добровільні обґєднання й угруповання за видами діяльності, що виконують функцію зґєднувальної ланки між індивідом і державою. Третій рівень утворюють звґязки в цілому, зокрема державні”. Могутня проміжна структура характерна для плюралістичного суспільства, складається із стабільних і незалежних груп, які представляють різні, нерідко протилежні інтереси. Проміжні групи, по-перше, вберігають еліту від сваволі надмірного тиску мас, оскільки самі відгукуються на вимоги й потреби людей. По-друге, лідери цих груп, незалежно від їхніх конкретних ідей (якщо тільки вони не спрямовані проти цілісності співтовариства), допомагають зміцнювати систему авторитетів широкого масштабу, до якої власний авторитет органічно входить як складник. По-третє, проміжні групи захищають еліту тим, що здійснюють функції каналів, за допомогою яких участь народу в- житті суспільства можна спрямовувати, а в разі потреби — обмежувати. За відсутності проміжних груп, які є представниками й провідниками народної активності, люди змушені безпосередньо впливати на важливі центри суспільства, отже, робити це способом, що не стримується жодними цінностями чи інтересами різних соціальних груп. Ті самі чинники обороняють нееліту від тиску еліти. Крім того, незалежні групи захищають своїх членів від інших груп. А перехресне членство відразу в кількох групах, кожна з яких зачіпає лише окремі аспекти життя її членів, утримує конкретну групу від тотального домінування над своїми членами. Проміжні структури тоталітарного суспільства мають інші функції. Вони допомагають перепинити доступ до еліти завдяки домінуванню еліти над ними. З допомогою проміжних груп, утворюваних і контрольованих згори, тоталітарний режим здатен утримувати населення в стані мобілізації, регламентувати життя окремої людини. Якби не було контрольних проміжних організацій в усіх сферах суспільства, люди одержали б свободу групуватися незалежно від режиму. Тому для тоталітарних режимів надто важливо локалізувати активність населення в межах контрольованих груп. Тоталітарні режими прагнуть виявити всі незалежні форми організації, щоб трансформувати їх або знищити. У тоталітарних державах виключаються будь-які форми несанкціонованих дій з боку населення,, режим вимагає від людини тільки активних проявів лояльності й відданості йому (активна несвобода особи). Ось чому в історії не було такого безсилля окремої людини перед владою, як за тоталітарного режиму. Характерним для тоталітаризму є харизматичний тип лідерства з обовґязковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень і залучення населення для виконання їх) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрішньопсихологічного ентузіазму, а також екстенсивно — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче оточення лідера значною мірою дистанційоване від нього. Класичними тоталітарними державами вважають гітлерівську Німеччину і СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі мав такі етапи: період воєнного комунізму 1917—1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921 — 1929 pp. (авторитарний режим); 1929—1956 pp. (тоталітарний режим); 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але в основному режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР почався з часів так званої горбачовської перебудови, коли впала “залізна завіса” ідеологічного монізму й закритості суспільства.