заруба12 / Пetrarka

4

П'єр де Ронсар (фр. Pierre de Ronsard 11 вересня 1524, замок Ла-Поссоньєр, Вандомуа — 27 грудня 1585, абатство Сен-Ком, біля містаТур) — французький поет 16 століття. Очолював поетичне об'єдннання «Плеяда», що стояло на засадах збагачення національної літератури надбанням і здобутками літератур Стародавньої Греції та Риму.

[ред.]Біографія

Народився в вельможній родині. Сам був сином придворного короля Франциска І. Батько влаштував Ронсара пажом у Франциска І. Пізніше П'єр перїхав до Шотландії до татешнього королівського двору, що був тісно пов'язаний родинними зв'язками з двором королів Франції. Освіту здобув гуманітарну, в тому числі в колежі Кокре, навчався в Паріжі у Жана Дора. Гонитва за насолодами призвела до захворювання насифиліс, ускладненням стала глухота. Перший вірш був надрукований у 1547 році. Після повернення з Шотландії посів посаду надвірного поета короля Генріха ІІ. Після смерті молодого короля Карла ІХ у був в опалі і його надвірна кар'єра закінчилася.

[ред.]Збереження і любов до рідної мови

Постать поета Війона в книзі «Великий заповіт» 1489 року.

Франція завжди докладала чималих зусиль для збереження, збагачення і розвитку рідної мови і культури. До процесу залучився і П'єр де Ронсар. Разом з дю Белле він розробив план масштабної поетичної реформи, яку декларував Жоашен дю Белле в праці «Захист і уславлення французької мови».

В 17 ст. до збереження рідної мови залучився сам король, заснувавши Французьку академію.

Водночас література Франції стала дедалі більше поділятися на простонародну і надвірну. П'єр де Ронсар, Жоашен дю Беллє якраз представники вченої і надвірної поезії, яку плекали при королівському дворі.

Зовсім інше крило поезії Франції уособлював Франсуа Війон (1431—1491), який не робив надвірної кар'єри і не був пов'язаний з аристократією Франції. Проте його творчий доробок не менший за внесок і реформи П'єра де Ронсара.

[ред.]Творчість

Ронсар залишив багату поетичну спадщину. Оспівував радість життя, кохання (збірки "Любовні вірші", 1552—53; "Продовження любовних віршів", 1555; цикли "Нове продовження любовних віршів", 1556; "Сонети до Єлени", 1578), писав вірші на громадянські, патріотичні, філософські теми (збірки "Оди", 1550 —32; "Гімни", 1555—56). В "Роздумах про бідування цього часу" (1560—62), "Застереженні французькому народу" (1563) засуджував релігійні війни. Автор збірок "Елегії" (1565), мадригалів, епітафій. В останні роки життя працював над епічною поемою "Франсіада" (1572, незакінчено). Трактат Ронсара "Короткий виклад поетичного мистецтва" (1565) відіграв значну роль у формуванні французького класицизму.

[ред.]Українські переклади

Українською П'єра де Ронсара перекладали Микола Зеров, Максим Славинський, Микола Терещенко, Ф. Скляр (видав окремий том лірики Ронсара українською в 1977 році, видавництво «Дніпро», Київ), Ігор Качуровський, Дмитро Павличко, Іван Світличний (опубліковано 11 віршів, переклади робив в ув'язненні).

Петраркізм (італ. petrarchismo) — одна з визначальних течій в італійській поезії XVI століття, яка набула поширення і в інших країнах Європи (Франція,Англія, Іспанія, Португалія, Далмація, пізніше — Німеччина). Петраркізм зазвичай розглядається як різновид маньєризму в поезії.

[ред.]Виникнення терміну

Термін вперше був використаний видавцем і письменником Ніколо Франко в діалозі «Петраркісти» (1539). У його інтерпретації термін стосувався коментаторів поетичної спадщиниПетрарки, які надмірно захоплювалися біографічним підходом і надмірною скрупульозністю в розгляді деталей^[1].

[ред.]Зародження петраркізму

Хоча Петрарці в Італії наслідували і в XIV, і в XV століттях (у тому числі Маттео Боярдо, Анджело Поліціано, Якопо Саннадзаро і Лоренцо Медічі), масштабний і системний характер це явище набуло тільки в період Чінквеченто. З усієї спадщини поета відбирається тільки його «Книга пісень», яка тлумачиться як незаперечний канон (колись це твір конкурував з циклом «Тріумфи»).^[2] Канонізація «Канцоньєре» як непорушного взірця поетичного стилю була здійснена насамперед зусиллями П'єтро Бембо, чия книга «Віршів» (перше видання — 1530) фактично кладе початок петраркізмові Чинквеченто. Для поетів-петраркістів було характерним прагнення до формальної витонченості і розсудливості.

[ред.]Риси петраркізму

Для поезії петраркізму характерні ідеалізація коханої жінки, зображення переважно платонічних переживань, пов'язаних зі стражданням, осмисленням суперечливості людської природи, емпіричного світосприйняття та християнського спірітуалізму, трагізм протистояння життя і смерті, драма душевного світу людини. Душевні пориви поети-петраркісти ототожнювали з поетичною славою: кохана Петрарки Лаура, що була символом такого сприйняття кохання, асоціювалася з лавром, символом слави. Душевні переживання поставали як нескінченне чергування насолод і страждань, переважання то життя, то смерті. Домінантним для поезії петраркізму був символ вогню та пов'язаних з ним образів Фенікса, Ікара,саламандри, Фаетона тощо. Поезія петраркізму є різновидом еротичної лірики, що розвиває зокрема традицтї поезії трубадурів і труверів.

На думку Юрія Коваліва, відгомін стильових тенденцій петраркізму спостерігався і в українській поезії, зокрема у творчості Володимира Сосюри і Володимира Свідзинського.^[3]

[ред.]Представники петраркізму в Італії

Першим великим прихильником петраркізм в Італії, який «взяв петраркізм в редакції Бембо і не перетворився при цьому в банального епігона»^[4] , був Джованні Делла Каза . За ним з'явилися неаполітанські поети Анджело ді Костанцо, Луїджі Тансілло, Галеаццо ді Тарсіа; тосканці Аннібале Каро, Мікеланджело, а також поетеси Вітторіа Колона , Вероніка Франко і Гаспара Стампа. Водночас захоплення Петраркою викликало до життя і таке явище, як антипетраркізм, найвідомішим представником якого був Франческо Берні. Антипетраркісти пародіювали вразливі місця петраркістської поетики. Діалог Джордано Бруно «Про героїчний ентузіазм» містить у собі фактичний демонтаж петраркістського коду.

[ред.]Петраркізм у Франції

У Франції Петрарці наслідували багато великих поети. Значну роль тут зіграли переклади Клемана Маро, а також діяльність італійського поета Луїджі Аламанні, що працював у Франції . Остаточне оформлення французького петраркізму і становлення петрарківського міфу у Франції вчені відносять до періоду 1533–1539 років^[5].

Вплив «Книги пісень» помітний у Мелле де Сен-Желе, поетів Ліонської школи (Моріс Сев, Луїза Лабе , Пернетта Дюгіє), у поетів Плеяди та Агріппи д'Обіньє, а також у Філіпа Депорта . При цьому вплив італійської моделі поєднувалося тут з реанімацією національної куртуазної традиції. Водночас у прозі нерідко зустрічаються зразки демістификації петраркізму, іронічного трактування ідеалізованої любові (зокрема у Брантома).

[ред.]Петраркізм в Іспанії

Найбільш раннім наслідування Петрарці в Іспанії стали 42 сонета маркіза де Сантільяна, написані в 1444 році [7] . Однак системного характеру петраркізм набув тут багато пізніше.

[ред.]Петраркізм в Англії

Як у Франції та в Іспанії, мода на петраркізм в Англії утвердилася в 1530-х роках. Першими англійськими петраркістами стилі Томас Ваєт і Генрі Говард, граф Саррі; після їхньої смерті традиція переривається і поновлюється лише в 1570-х роках, у Ф. Сідні , Е. Спенсера , М. Дрейтона і С. Деніела. У сонетах В. Шекспіра засвоєння петраркістських елементів поєднується з їхньою іронічною трансформацією (пор. знаменитий сонет 130).

[ред.]Петраркізм в Німеччині

У поезії Німеччини наслідування Петрарці виявляє себе значно пізніше, ніж в інших країнах, і збігається з розвитком поетики бароко (Мартін Опіц , Пауль Флемінг , Андреас Гріфіус). Для німецької поезії характерне поєднання петраркістської традиції зі стоїцизмом.

[ред.]Петраркізм у Швеції

Традицію петраркізму у Швеції розвивав Скугечер Бергбу, який опублікував збірку ста сонетів Wenerid (опубліковано 1680, написано до 1650).

[ред.]Петраркізм в Дубровнику

Поезією Петрарки захоплювалися й наслідували також поети Далмації, насамперед в літературних колах Дубровника. Серед представників петраркізму в хорватській літературі можна назвати імена таких поетів, як Марво Ветранович (1482–1576) , Никола Нальєшкович (1505/1508—1587), Марин Држич (1508–1567), Динко Златарич (1558–1613).