2. Структуралізм і герменевтика в річищі оновлення методів аналізу тексту.

Структуралізм (лат. struktura — будова, розміщення) почав формуватися у 20—30-х роках XX століття. У його становленні відіграла важливу роль концепція Ф. де Соссюра, який розглядав мову як упорядковану від найпростіших до найскладніших зв'язків систему із взаємозв'язками різних складників.

Передувала структуралізму формальна течія у російському літературознавстві 20-х років, що мала назву ОПОЯЗ ("Общество по изучению поэтического языка"). Російські літературознавці В. Шкловський, В. Жир-мунський, Б. Ейхенбаум, Б. Томашевський, Ю. Тинянов пропагували думку, що художній твір — це насамперед формальні засоби, мистецтво — гра.

Після розгрому формальної школи проблеми формалізму розробляє Празький лінгвістичний гурток, до якого, крім чехів (В. Гавранек, В. Матезіус, Ян Мукаржовський), входили відомі російські формалісти Р. Якобсон, П. Богатирьов і українець Д. Чижевський. "Для представників цієї школи, — відзначає М. Зубрицька, — література є формою мовної комунікації, у якій переважає естетична функція. Для детальнішого вивчення структури літературного твору представники "празької школи" виділили два основні рівні: мовну структуру (звуки та значення) і тематичну структуру (мотиви, світ уяви)".'

Французький етнолог-структураліст, засновник структурної антропології Клод Леві-Строс, якого вважають основоположником структуралізму, переніс метод структурної лінгвістики на культурологію. У праці "Міт та його значення" він писав: "Структуралізм або те, що розуміємо під цим словом, сприймають як щось цілковито нове і водночас революційне. Це, гадаю, подвійна помилка. Насамперед тому, що навіть у гуманітарній сфері це зовсім не новинка. Цей напрямок мислення добре прослідковується від часів Ренесансу до XIX ст. і до сьогоднішніх днів. Таке твердження є помилковим і з інших міркувань: те, що ми називаємо структуралізмом у сфері лінгвістики або антропології, чи ще десь інде, є не що інакше, як дуже бліда та слабка імітація того, що завжди проробляли "класичні науки". На думку Леві-Строса, у науці є два шляхи дослідження: редукціоналістський та структуралістський.

"Редукціоналістський він тоді, коли вдається виявити, що дуже складні явища одного рівня можуть бути зведеними до простіших явищ інших рівнів... А коли ми стикаємося з явищем надто складним для того, щоб звести його до явищ нижчого порядку, то можемо підступити до цього з позицій аналізу його взаємовідношень. Тобто намагатись збагнути, якого гатунку своєрідну систему вони витворюють".

Основну увагу структуралісти звертають на поетику твору. Застосовуючи такі поняття, як "знак", "код", "означник", "означуване", "система", "функція", "опозиція", вони прагнуть уникнути суб'єктивних оцінок, наблизити літературознавство до точних наук.

У радянський період досягнення структуралізму припали на 70-ті роки XX століття. Тоді сформувалася Тартуська школа на чолі з Юрієм Лотманом. В українському літературознавстві цей метод використовували представники донецької школи М. Гіршман і В. Федоров. Відзначаючи здобутки цього напряму, Ю. Барабаш слушно зауважував, що структуралісти недооцінюють творчу індивідуальність письменника, формальний підхід до художнього твору "висушує" аналіз, руйнує поетичність, цілісність враження, внаслідок чого "твір на наших очах із живого, трепетного організму перетворюється в суму безликих граматичних категорій"3.

Залучення семіотики до літературознавчих досліджень не спроможне само по собі забезпечити глибокого, повноцінного аналізу художнього твору.

На сучасному етапі розвитку літературознавства структуралісти використовують методи постструктуралізму, деконструктивізму та наратології (науки, що вивчає сукупність загальних наративних, тобто розповідних жанрів, систематизацію типів нарації та структуру сюжету).